Від редакції:
Українські громади у Словаччині та Румунії не відчувають особливої підтримки української держави. Однак українські студенти та науковці за можливості радо надають їм моральну підтримку.

Україна не вимірюється сучасними кордонами. Про це добре знають учасники науково-освітньої експедиції «Вирій», котрі щорічно відправляються на етнічні українські землі, де реставрують цвинтарі, спілкуються з місцевим населенням. Вирійчани є своєрідним комунікаційним містком між тією Україною, яка знаходиться у законодавчому периметрі, і тією, яку ми втратили опісля Другої світової війни.
Цьогоріч  я вперше долучилась до експедиції «Вирій», яка, проте, була вже шостою за ліком. Масштаби мандрівки цього разу були значно більшими, аніж зазвичай. Окрім уже традиційних Закерзоння та Пряшівщини, вирійчани вперше відвідали етнічні українські терени Північної Румунії: Мармарощину та Південну Буковину – прикордоння, розділене українсько-румунським кордоном, де  проживає автохтонне українське населення.
Відкриття експедиції традиційно відбулось на Українському військовому цвинтарі у селі Пикуличі, поблизу Перемишля. Опісля ми вирушили до південно-східної Словаччини, у Пряшівщину.
Двома кульмінаційними моментами у Словаччині були відвідини українського музею у Свиднику та зустріч із науковцем Миколою Мушинкою. Музей української культури вразив багатством експозиції, систематизованістю та тим, як його працівники виборюють права за збереження українського статусу для музею. Тут кожен куточок промовляє про турботу та плекання рідної культури.
У Пряшеві ми зустрілись із Мушинкою, який провів нам екскурсію містом та розповів про життя українців у Словаччині. Діяльність Мушинки є дуже широкою, окрім українського фольклору, літературознавства, мистецтвознавства, він є членом Міжнародної комісії по дослідженню національної культури Карпат та Балкан, членом НТШ (з 1989 р.), Президентом НТШ у Словаччині, головою Асоціації українців у Словаччині з 1990 р. та іноземним академіком Національної Академії наук України (з 1997 р.).
За словами науковця, українство у Словаччині переживає певні утиски. Школи закриті, відбувається асиміляція, українські сім’ї вдома розмовляють словацькою. Інша ситуація у Мармарощині, куди ми вирушили опісля Словаччини.
Мармарощина вразила своїми типовими дерев’яними церквами, які датуються 17-18 століттям. Попри те, що більшість з них вже не функціонують і не у всіх селах люди підтримують їхній стан, а відтак архітектурні пам’ятки занепадають, – церкви дивовижні.
Ми мали можливість оглянути церкви у селах Сокирниця, Крайниково, Олександрівка, Данилово і Колодне. Їхньою характерною ознакою є двосхилий дах і висока готична або барокова вежа над бабинцем.
«Мармарощина є географічним продовженням етнічної української території на південь від українсько-румунського кордону, що має історичну й культурну спорідненість з українським Закарпаттям. Це невелика територія, що сьогодні налічує 12 сіл компактного проживання близько 32 тис. українців-автохтонів, які становлять у них абсолютну більшість. Про це свідчать україномовні таблиці на в’їзді в українські села», – знайомить нас на підїзді до Мармарощини один із керівників табору Тарас Радь.
У селах вдалось поспілкуватись із місцевими. Старше покоління добре розмовляє українською. Люди розповідають про дотримання традицій: весільні забави, різдвяні колядки та вертепи, співають українські народні пісні. Кажуть, що вже звикли тут жити. Молодь натомість вже не володіє так добре українською, як старші, а той  взагалі не знає її і послуговується румунською.
Умовною столицею Мармарощини є місто Сигет. Тут знаходиться Український ліцей, Український православний вікаріат і офіс Союзу українців Румунії у Мармарощині.
«Незважаючи на те, що місцеві українці мають можливість навчатися у школі рідною мовою та ходити до своєї церкви, кількість україномовного населення тут поступово зменшується. Бути українцем в Румунії немодно», – з сумом відзначає вчитель української мови Маріус Семенюк.
В Румунії ми також зустрілись із українськими священиками, побували у чоловічому та жіночому монастирях. У селі Руські Поляни, де мешкає понад 10 тис. осіб, 97% з яких є українцями відвідали найстарішу українську дерев’яну церкву (1598 р.) у Румунії, реставрація якої була завершена у 2013 році. Це найкращий взірець збереженої на сьогодні дерев’яної церкви мармароського типу, з тридільною структурою, з високою вежею над бабинцем, гребенем над навою і вівтарем, покрита лемехом.
Пам’ятним моментом стало підкорення гори Інеу ( 2279 м) – найвищої точки етнічних українських земель та другої за висотою вершини у Роднянських Альпах – найвищого хребта Східних Карпат.
Останньою точкою експедиції були Чернівці. А далі повернення додому. Позаду залишався тиждень іншої української реалії, в якій є свої проблеми та змагання за ідентичність, подекуди байдужість до неї. Проте вона таки ще присутня. Живитимемо ми її  чи спостерігатимемо за тим як вона тліє – є викликом для всіх нас.