Війна, хоч і неоголошена, розкидала сотні тисяч українців різними землями. Частина виїхала подалі від жахіть війни, бомбардувань та голоду в Америку. Ми зустрілия з трьома молодими вихідцями з Донеччини, які попросили не називати їхніх прізвищ, адже їхні родичі залишилися там, у самому пеклі. Тут Анна, Сергій та Олександр планують отримати освіту. Аби потім повернутися додому. До останнього вірять, що таки в український Донецьк, в українську Макіївку.
Звідкіля ви родом?
Сергій: З Макіївки. На момент вторгнення російських військ були в Криму. Наше постійне місце проживання – Макіївка. Але за таких обставин треба було виїжджати, бо страшно.
У Крим як потрапили?

Олександр: З рідними і близькими спочатку виїхали у Крим відпочивати. Так збіглося, що події почали бурхливо розвиватися.
Розкажіть, будь ласка, про свої враження від перебування у Криму.

Олександр: Близько 90% населення Криму раді, що відтепер живуть у Росії. Хоча ціни зросли, пенсії зросли також. Ціни на м’ясо порівняно з Україною більші у два-три рази, як мінімум. У таких туристичних містах, як Ялта, Севастополь виникли проблеми зі зв’язком із рідними. МТС припинив тимчасово працювати, і ніхто з території Криму не міг зателефонувати до своїх рідних на материк, бо роумінг не працював. Ця проблема була лише кілька днів, але це величезна емоційна втрата для тих, хто виїхав у Крим і не зміг зв’язатися з рідними у час подій АТО.
А чому в населення Криму така тотальна ненависть до всього українського?
Анна: У них немає ненависті. Але все життя вони вважали себе росіянами.
Але ж вони палили прапори, топтали державну символіку.
Анна: Це – поодинокі випадки. Але якщо хтось розмовляє українською, нічого страшного нема.
Є надія, що Крим повернеться в Україну?
Анна: Ми сподіваємось.
А цього року багато, все-таки, приїхало туристів?
Анна: Дуже багато – з Донецька, з Луганська. Але це – не туристи. Це – біженці.
А як усе починалося у Донецькій області?
Олександр: Я працював біля держадміністрації. І це починалося звідти – барикади, ополченці. Напевно, спочатку були місцеві. Я туди не ходив, бо лячно було.

Анна: Організація була місцева.
Сергій: Звідкіля в Донецькій області прапори Росії? Ми ж їх не друкуємо.
А в Макіївці ви якою мовою розмовляли?
Олександр: Російською. У нас Донецька область асоціюється з «русскоязычными». А українську ми вивчили у школах, у дитсадку. Це не було проблемою для наших учителів. Усе життя українську вчили в університеті… На рівні з російською. Це – наша історія. Ми повинні її знати. Ми живемо в Україні. Ми працюємо в Україні. Отримуємо українську зарплату.
А як молодь реагує на захоплення терористами Донецька і Луганська, на відокремлення від України?
Сергій: Молоді це не дуже подобається, бо всі втратили свою роботу, не мають де жити. Усі виїжджають до Києва, до Львова, Одеси. Але ж там також нема роботи.
А де залишилися ваші рідні?
Олександр: Наші родичі залишися у Маріуполі, але там тривають бої. І в Новоазовську були. Маріупольську трасу перекрили. Вони планують повернутися до Криму, бо там є де жити – у родичів.
Пенсії не виплачують. Живуть поки що на ті гроші, що були. Вони закінчуються, і це – велика проблема.
Анна: Ніхто не знає, що буде далі, і де брати гроші.
Олександр: Заводи зупинили свою роботу. Донбас – індустріальний. Багато колишніх працівників заводів, шахт є або інвалідами, або пенсіонерами. Вони мають надію отримати пенсію, але жодні банки не працюють. У магазинах не приймають кредитні картки. Нема можливості купити продукти і зняти якісь гроші.
Анна: Продуктів вже нема.
На вашій території триває війна. Як люди, які там мешкають, ставляться до українських військ? Як до загарбників?
Анна: Є різні погляди на це. Але, здебільшого, люди хочуть просто миру. І все. Зараз їм уже байдуже, де жити – в Україні, чи в Росії. Головне – аби війна закінчилась.
Але ж війна не може закінчитись просто так. Або мешканці захоплених міст стануть на бік ДНР, або допоможуть українським військам досягнути миру.
Олександр: На Донбасі українських каналів нема. Тільки російські, які показують те, що люди повинні бачити. Як українські війська бомблять мирне населення. І люди вірять. Інформаційну війну ми програємо.
Наша бабуся досі в Макіївці. Постійно чути вибухи. У нашому районі нема погребів. Погреби є лише у райвиконкомі, де можуть розміститися тільки 300 людей. А найбезпечнішим місцем, як це не смішно, є туалет. Там є несучі стіни. Тож є вірогідність, якщо потрапить бомба, ви залишитесь неушкодженим.
Ті, хто мають кошти, давно виїхали – ще в січні. Але багато людей не змогли знайти роботу і вимушені повернутися. У них нема іншого виходу.
Чому, на вашу думку, така ситуація стала можливою у Донецьку і Луганську, на відміну від Харкова і Одеси?
Олександр: Ці райони вибрали, бо вони недалекі від кордону, і Росія має можливість постачати зброю. Ми – звичайні люди. У нас нема зброї. Коли все почалося, ми ходили на свою роботу. А ті, хто ніколи не мав роботи, не знаю, на які гроші жив. Такі люди, звичайно, стояли біля обладміністрації. Можливо, за ідею. Можливо, ще за щось.
Анна: Але люди, навіть коли й підтримували сепаратистів, вони – не за війну. Вони хотіли жити в Росії. Одні голосували за те, щоб приєднатись до Росії, інші – за те, щоб місцеві кошти залишилися в регіонах. Як такої цілеспрямованої політики не було. Вони щось хотіли змінити на краще. Але точно не хотіли війни.
А звідки з’явилися такі персонажі, як Гіркін, Болотов, Губарєв?
Олександр: Це – бандити. Ми їх не знали і не знаємо. Вони просто з’явилися і зникли. Коли почався масований наступ АТО, ці персонажі позникали. Вони самі відреклися від посад, які обіймали.
Після Криму ви поверталися в Макіївку?
Олександр: Кілька разів. Коли туди пускали. Зараз туди не пускають українські війська. Коли ми їхали за бабусею, наших родичів розвернули і сказали, що туди їхати не можна. Ніби там тривають бої, і є загроза життю. А з того боку, можливо, не випускають. Бабуся сама не поїде. Нема на чому, і грошей нема.
А яка у вас була реакція на події на Євромайдані?
Олександр: Ми завжди були проти корупції. Але це все відбувалося у Києві, а ми так були зайняті роботою, що цього не відчували.
Але ж на Майдані також були люди, зайняті роботою. Як це пояснити?
Сергій: Мабуть, тому, що у нас не було можливості бачити ті події, які відбувалися на Майдані. Показували лише фрагментами. Це було видно-чутно. Але щоб спеціально дивитися на ці події у нас і часу не було, і займалися ми іншими своїми справами.
Це як своєрідна соціальна апатія? Вас це не цікавило?
Анна: Було страшно.
Думали, що це до вас не дійде?
Олександр: Так. Ми вважали, що Київ і Донецьк – це як дві різні країни. Але коли людей вбивали, то однозначно відчували жах. Дуже страшно було, коли снайперів показували.
Із ваших знайомих хтось їздив на Майдан?

Олександр: Ніхто.
Анна: Такого у нашій країні ніколи не було до цього.
Олександр: Коли ми чуємо про події у Секторі Газа, це для нас більш прийнятно. Думаю, що подібні події будуть і далі продовжуватися на території Донецька, Луганська.
Люди, які там залишилися, думають, що могли б попередити війну ще тоді, коли терористи почали захоплювати облдержадміністрації?
Олександр: Спочатку там були звичайні люди, а потім їх підкріпили спецбатальйонами і зброєю. І коли ти проходив поруч, було дуже страшно. Усі це бачили, розверталися і йшли в інший бік. Спочатку терористи ходили в масках, з бітами, з арматурою. Ми їх обходили десятою дорогою. Життя дорожче. Ми – молоді.
Ви кажете, що життя дорожче. Добре, ви зуміли виїхати. Але ж багато хто залишився. От якби все повернути назад. Ви б вийшли на демонстрацію проти тих, хто це все організував?
Олександр: Це не від звичайних людей залежить. А, швидше, від підтримки більш високих державних ланок. Це не просто якийсь там мітинг. Це – міждержавна проблема. Із самого початку там була підтримка з боку іншої країни. Тому зупинити це на початку, на мій погляд, не було можливим.
Тобто простий народ не міг вийти. Це ж скільки тисяч живе у тому ж Донецьку чи Луганську! Мені здається, якщо всі разом вийшли б, то тих 200 людей, які там стояли, просто змели б.
Олександр: Бачите, це якщо повернути час назад. А так… Хто ж його знав, що все так буде. Сприймали це як звичайний мітинг. Ну, стрічки, прапори повісили… Ніхто ж не знав, що буде війна і брат ітиме на брата.
До речі, брати тут не воюють. Лише наймані вбивці.
Олександр: На блокпостах незрозуміло, хто стоїть. З татуюванням. Машини відбирають. Це – жах. На мій погляд, між мирним населенням незабаром почнеться мародерство. Нема ні грошей, ні підтримки. Продукти закінчуються. В магазини їх не завозять.
А як ви приїхали сюди?
Сергій: Ще в січні, коли все почалося, ми планували навчатися. У нас студентська віза F-1. Планували вчитися в університеті Массачусетса. Але частину коштів, які нам дали родичі, ми залишили там, щоб вони мали можливість вижити. А ми будемо закінчувати мовні курси, потім вступати на програму Pre-Masters. Ми закінчили Донецький національний університет за спеціальністю «банківська справа». Отримали «червоні» дипломи. Вже працювали.
У банку Коломойського не працювали?
Сергій: Ні. Коли всіх відправив у відпустку, він платив гроші, щоб люди жили. А у нас кілька банків просто відпускали людей без грошей.
У чому був секрет такої шаленої підтримки Януковича і Партії регіонів на Донеччині і Харківщині? А ви, якщо це не таємниця, за кого голосували?
Олександр: За Януковича. Більше ні за кого було голосувати. Вибираючи будь-якого кандидата на посаду глави держави, ти маєш надію на покращення життя. Він мав більш-менш нормальну програму, яку ми підтримували – у плані соціальних виплат, перспективи для молоді.
Але подібну програму має кожен президент.
Олександр: Я не можу сказати, чому ми вибрали саме його. Це було миттєве рішення. Ми ж усі знаємо, що від одного голосу нічого не залежить.
У вас є друзі або знайомі, які виїхали в Росію?
Олександр: Є такі, що тимчасово виїхали до родичів. Там для них нема ні роботи, ні нічого. Просто виїхали, щоб зберегти життя.
Анна: У кого є знайомі, ті десь працюють.
Олександр: Просто так отримати роботу з українським паспортом на території Російської Федерації неможливо. Потрібні знайомі. Спочатку потрібно отримати документ, який дозволять тобі легально працювати.
Чи є на Сході підтримка дій уряду і президента Порошенка? Не маю на увазі військових. Чи люди задоволені вибором президента? Чи пов’язують із ним зміни на краще?
Серій: Хтось його підтримав. Хтось – ні. 50% моїх знайомих – підтримує. Стільки – не підтримує. Через те, що вважають його вбивцею – тому що він спланував це АТО, через яке гинуть мирні люди. А на мій погляд, у нього не було вибору. Крим вже не наш. Якщо б відібрали Донецьк, Луганськ, то у нього залишився б тільки Захід. І це все не країна вже, а частина Польщі, частина Угорщини. То й він зробив те, що мав зробити.
Але ж він не може їх віддати. Він – президент України. Це офіційно – українська територія. І його все одно вважають вбивцею?
Олександр: Якщо це родичі загиблих, то люди вже відчувають ненависть.
А як вони дивляться на те, що терористи грабують, вбивають? Адже мирні квартали бомблять не українці, а терористи.
Олександр: Скільки людей – стільки поглядів.
Анна: Хтось бачив українців і каже, що бомбардують українці.
За кого ви голосували на цих президентських виборах? І за кого б проголосувала більшість, якщо б мала таку можливість?
Сергій: Ми не голосували, бо у нас не було виборчих дільниць. Вони були або закриті, або їх закривали через 15 хвилин через дзвінки, бо була загроза життю персоналу, який відповідав за проведення виборів.
А від кого надходила загроза? Адже не від українських військових?
Олександр: Від представників ДНР.
Отже, криваву бійню розв’язали, все-таки, сепаратисти? Натомість, українці прийшли рятувати населення. То чому, попри все, що там діється, частина населення вважає, що українці – фашисти і загарбники?
Олександр: Тому що хтось розповсюджує таку інформацію, вимикає українські канали і заважає людям дивитися правду. Зараз також триває інформаційна війна – війна телебачення. Пенсіонери газет не купують. Якщо ти це дивишся постійно – ти у це повіриш.
Чи є у вашому місті символи тоталітарного режиму – пам’ятники Леніну, назви вулиць на його честь?
Олександр: У нас нічого не змінилося. Пам’ятники Леніну ще є, але на них ніхто не звертає увагу. Проходять, ніби повз продуктовий магазин. Це місця збору молоді. Є люди слабохарактерні, які піддаються впливу. Ми – не такі.
Ви тут навчатиметесь. Мине час, і, мабуть, треба буде повертатися. Якщо ваша батьківщина перейде до Росії, ви туди повернетеся чи ні?
Олександр: Там – наші рідні.
Анна: Там – наші оселі.
Олександр: Нам хотілося б отримати тут освіту, але працювати вдома. Бо із знанням англійської мови можна отримати дуже хорошу посаду, про яку ти завжди мріяв.
А якщо територія залишиться українською, повернетесь?
Особливо, якщо українською!
Тобто, вам байдуже, на чию територію повертатися, чи, все-таки, будете шукати інше місце для проживання, якщо вона відійде Росії?
Анна: Краще, щоб це була Україна, тому що у нас громадянство України. У нас освіта України.
Олександр: Ми звикли жити в Україні. Навіщо нам якась інша країна? Це – наші оселі, наші рідні. Ми звикли до цього. Я не хочу нічого змінювати. Мене влаштовувало те, що було раніше. Ми – гарна країна. Після розвалу СРСР ми були найбагатшою країною. Порозпродували танкери, землі… В Криму всі землі були приватні. Як таке можливо?
На вашу думку, Росія введе війська?
Сергій: Ні. Прямого конфлікту не може бути.
Анна: Це – територія України. Вони не мають права.
Олександр: Це – міжнародний конфлікт. Росії це не потрібно. Путін вже розуміє, що у нього вже є проблеми. Санкції, які запроваджують ЄС та США, дуже впливають на Росію з економічного погляду. Але чомусь жодних змін не відчувається. Можливо, тому що в цього президента є якась ідеологія. Він не хоче відступати від своєї мети. Ми не знаємо, як його зупинити.
Путін же якось сказав, що у нього півгосподарки – в Україні. Більшість українських військових заводів працювали на Росію. А певні види ракет взагалі не можуть існувати без підтримки українських фахівців.
Олександр: Якщо він введе війська, там живої душі не залишиться. Це буде ядерна війна. Це дуже страшно.
Зараз увесь світ стоїть на грані третьої світової війни. А якби населення Луганська, Харкова вийшло спільно, цього всього не було б.
Сергій: У нас на площі Леніна в Донецьку збиралися два мітинги. Один мітинг – за підтримку України, інший – проти. Коли ми бачили всі ці події, коли на проросійському мітингу люди були з бітами, коктейлями Молотова… Хоч і у наших була зброя, тому що люди повинні оборонятися. Ми бачили це по телевізорі, тому ризикувати своїм життям не хотілося.
А в результаті, ризикували ви всі.
Сергій: Ну так. Можна було щось зробити.
Анна: Ніхто не знав, що так буде.
Олександр: Усі масові мітинги були в Донецьку вперше. Таких мітингів ніколи раніше не було.
А зараз, бачачи, цим це закінчується, ви б знайшли у собі сили вийти на цей мітинг?
Анна: Так, зараз – вийшли б.
Олександр: Усі вийшли б. І наші родичі вийшли б. І близькі, і друзі. Наші мама з батьком дуже підтримують Україну. І, напевно, вони б також вийшли. Хоча вони не люблять з’являтися на масових акціях.
Є таке поняття, як бандерівці. Чи у вас щось про них чули? Чи їх бояться?
Сергій: Це – неправда. Ніхто нікого не боїться. Може, когось це й лякало. Я не сприймаю таке визначення, як «бандерівці». Ми всі – українці.

Василь Третяк, Чикаго.
Спеціально
для «Молодіжного перехрестя»