Від редакції:
Про те, що Україні гостро бракує режисерів, стало відомо відразу після того, як виникла нагальна потреба замінити російські серіали якимось більш-менш пристойним телепродуктом. Нове покоління поспішає на допомогу – і тренує м’язи на театральній сцені.

На сцені Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра активно заявляє про себе нове покоління режисерів.
В кінці театрального сезону студенти-випускники Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого, учні Едуарда Митницького, народного артиста України, народного артиста Росії і професора, показали три нові роботи.
Останні декілька років журналісти й критики наполегливо пишуть про дефіцит свіжої режисерської крові в українському театральному організмі, нарікаючи на неприкаяність нинішньої молодої режисури. При цьому серед поодиноких винятків називається ім’я Едуарда Марковича Митницького та його Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра. Школа Митницького стала «кузнею» режисерських кадрів уже декількох театральних поколінь. Звісно, не все з випускників, що дебютували на лівобережній сцені, є майстрами і витримали професійний марафон. Але в «сухому залишку» — 16 режисерів-учнів, які залишилися в професії! І що особливо важливо, вихованці не підведені під один ранжир, а кожен — яскравіше або скромніше, проте індивідуальний у своїй творчості. Серед них є й ті, хто свого часу стартував з Лівого берега, а сьогодні вже стали майстрами, чиї вистави представляють обличчя сучасного українського театру. Нині «оперилася» вже нова генерація молодих режисерів, отримавши, як і їхні попередники, можливість висловитися на професійній сцені.
Торішнього сезону, поряд з випускниками минулих років, що заявили про себе у світлі лівобережної рампи (Тамара Трунова, Ксенія Холоднякова, Тамара Антропова, Анастасія Осмоловська) в афіші театру з’явилися імена дебютантів останнього студентського випуску. В рамках «Лабораторії молодої режисури» випустили вистави Андрій Попов («Білі ночі кохання» за Ф. Достоєвським), Юлія Першута («Фрекен Жюлі» А. Стрінберга), Валентина Сотніченко («Потвора» Маріуса фон Маєнбурга). Перші «проби пера» не лише затрималися в репертуарі, а й звернули на себе увагу театральних професіоналів. Вистави Театру драми і комедії склали майже половину афіші ІІ Всеукраїнського фестивалю молодої української режисури ім. Леся Курбаса, а режисер Андрій Попов, котрий створив фантасмагоричну версію сентиментальної повісті Федора Достоєвського «Білі ночі», став володарем диплома «За творчий пошук і спробу сучасного сценічного осмислення класики». Не залишилася без уваги критиків і хльостка, динамічна інтерпретація п’єси М. фон Маєнбурга «Потвора», запропонована В. Сотніченко. Вона також здобула свої перші нагороди — премію «Київська пектораль» за кращий режисерський дебют і нагороду Молодіжного театрального форуму-фестивалю «Неаполь. Наскрізна дія» у м. Сімферополь за кращу режисерську роботу.
А під кінець нинішнього сезону з’явилися відразу три сценічні роботи постановників-початківців. Шанс виявити себе отримав ще один випускник режисерського курсу Е. Митницького — Дмитро Весельський. Його дебютною роботою стали «Родинні сцени» юної Ганни Яблонської, однієї з найталановитіших представників «нової драми», що трагічно загинула 2011 р. під час теракту в «Домодєдово». Текст п’єси про болісний шлейф безіменної війни сьогодні, на жаль, отримав конкретну адресу й гостроактуальне звучання.
Андрій Попов звернувся до відомої п’єси В. Гібсона «Двоє на гойдалках», яку було написаною далекого 1958 року, а Юлія Першута поставила «Страх», зробивши власне інсценування з декількох творів А. Чехова. Таким чином, вже другими виставами Попів та Першута підтвердили свій інтерес до пошуку сучасної театральної мови через інтерпретації класичних текстів.
Вагома частка репертуарних планів театру в наступному сезоні також пов’язана з прем’єрами молодих. Свої нові роботи покажуть Т. Антропова, В. Сотніченко й Т. Трунова, яку можна назвати найбільш досвідченою з нової лівобережної режисерської команди.
Зрозуміло, що наразі новачки швидше втішають своїм загальним рівнем й лише шукають свої теми, пробують мову, опановують підходи. І, безумовно, ще рано говорити про їхній власний, вже сформований, авторський почерк. Чи виростуть вони в покоління «надії українського театру», чи приведуть перші творчі кроки на широкий театральний шлях і чи складуться перші сценічні успіхи у великі режисерські долі — покаже час. Однак сьогодні можна впевнено стверджувати — професійна заявка молодими зроблена. А в їхніх майбутніх прес-релізах місцем початку театральної кар’єри — дебютної постановки, буде Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра.
До речі, варто додати, що цього сезону в Молодому театрі «під крилом» Андрія Білоуса свої дипломні вистави показали ще три випускники Е. Митницького — Ілля Пелюк, Катерина Лобода та Анжела Крепець. А казка-мюзикл І. Пелюка «Принцеса-Лебідь» уже встигла отримати «Київську пектораль» як краща дитяча вистава сезону.

Людська цілісність
Молодий театр говорить із глядачем по-дорослому і впевнено застерігає від духовної порожнечі.
Одинадцята (!) прем’єра Київського академічного Молодого театру за п’єсою Вільяма Сарояна «Гей, хто-небудь!» викликала інтерес багатьма складовими, що, на перший погляд, не поєднуються, починаючи з трактовки драматургії, задекларованій у назві вистави «Я знайду тебе, тому що кохаю!»
Молодого чоловіка після знайомства у барі із самотньою пані хапають поліцейські, добряче лупцюють і кидають за грати за звинуваченням у спробі зґвалтування. Пізно ввечері його приводить до тями дівчинка-прибиральниця, в яку він відразу закохується і всіляко переконує допомогти йому втекти з буцегарні. Звичайно, він візьме її із собою у чудове місто, вони житимуть щасливо і багато, бо він талановитий гравець, а вона мусить лише викрасти ключі від камери або пістолет у батька. Він спокушує талановито, грає закоханість переконливо, цілком можливо, що звинувачення жінки з бару небезпідставні. Та дівчинка виявляється абсолютно наївною, відкритою, романтичною і сприймає маніпуляції її почуттями як чудо кохання. З усіх «ей, хто-небудь!», які б допомогли вижити, вона стає єдиною, заради якої варто жити. Гравець-гультяй на наших очах стає романтиком-Ромео, і шекспірівський фінал стає невідворотним. Поки прибиральниця-Джульєтта біжить за пістолетом, до камери заходить чоловік «постраждалої» й на заяву молодика, що його дружина зваблювала і вимагала гроші, він мовчки, не розбираючись, пострілом смертельно ранить героя.
Здається, «чоловік і дружина — одна сатанина» — так позбуваються свідка свого брудного бізнесу.

	Техаська провінція, ніч, хлопець (Євген Нищук) і дівчина (Анастасія Блажчук) у виставі «Я знайду тебе, тому що кохаю!» / Фото Віоли Соколан

Глядач отримує імпульс переоцінити те, що здавалося грою в кохання, присоромитися своєї недовірливості, відкрити свій сердечний слух для того, хто волає про допомогу і повз кого ми проходимо, відводячи очі. Так само, як у доалфавітному суспільстві слух був віруванням, вуходомінуючим органом чуттів та суспільної орієнтації; як друкарство затвердило акцент на баченні, так і у час електроінформаційних засобів центр уваги з дії має переміститися на її наслідки. Нині час і простір з’єднуються в єдиномоментну подію для усього людства. Наслідки будь-якого вчинку, події, політики необхідно передбачати, передчувати і бути абсолютно відповідальними за них.
Режисер — випускниця Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І.К.Карпенка-Карого Анжела Крепець (курс Едуарда Митницького), запропонувала викладачеві акторської майстерності Євгену Нищуку зіграти з його студенткою Анастасією Блажчук дипломну виставу. На час завершення роботи головний герой став міністром культури, який не зрадив юних адептів театру, а глибокими вечорами, часом за північ, таки дійшов із колегами до результату, і всі цехи театру включилися в цю мистецьку авантюру. Без скарг і нарікань, звичайно. Звісно — якщо розуміти працю у театрі як служіння своєму покликанню. Здається, саме таку ідеологію Молодого театру реалізує головний режисер Андрій Білоус.
Психологи кажуть, що своїми жестами ми малюємо смисл своїх висловлювань. Хореограф Олексій Скляренко зробив це пластикою, хореографією, постановкою жестикуляції героїв. Здавалося б, примітивна клітка тюремної камери, придумана сценографом Анжелою Крепець, виявилася досконалою конструкцією, нотним станом для музики тіл акторів.
А коли у фіналі вона розпалася і грати стали рейками залізничної колії, п’єса, яка традиційно волає про убивчий страх самотності, душевну глухоту, зневіру в людяності, зазвучала гімном коханню, проголошенням кохання єдиною дорогою людства.
Ця тема є генеральною у творчості актора Євгена Нищука. Він відстоює її життєдайність і на Майдані, і на сцені, а нині й у робочому кабінеті. Звичайно, це вплинуло на трактування драматургії, зробило цільним продукт творчості робочої групи вистави.
З прем’єрою водночас на великій сцені йшла симпатична прем’єрна вистава «Потрібні брехуни» за п’єсою Іва Жаміака. Режисер Стас Жирков трактує матеріал як комедію-фарс. Знані артисти сміливо випробовують і вміло доводять себе у цьому жанрі, хоча інколи небезпечність легкого жанру виявляється в переобтяженні змісту комікуванням заради комікування.
Сміх — справа серйозна. І коли молоді глядачі аплодують фразі «Вкрасти заради кохання — це не злочин», пригадується визначення О.Вальдом цинізму: «Це здатність знати ціну усьому і не надавати цінності нічому». Молодий театр говорить із глядачем по-дорослому і впевнено застерігає від духовної пустоти, бо цинізм виникає там, де панує ніщо.

Автор: Олексій Кужельний, Олена Богомазова
Джерело: «День» (http://www.day.kiev.ua )