Чим далі в ліс, тим більше навантаження падає на голови диванних сотень – тобто звичайних громадян України. Родичі, друзі й навіть просто знайомі з Росії наввипередки намагаються переконати  українців, що росіяни їх врятують. Від чого врятують? Ну, тут вже варіанти відрізняються. Однак в тому, що рятувати потрібно негайно і будь-якими засобами, впевнені більшість громадян РФ.

Після Криму і перших боїв на Сході України навіть російськомовні бабусі в далеких селах приходять до висновку, що керівництво Росії можна охарактеризувати тільки словами, яких у гречному товаристві не використовують.
Тим не менш, ледь не 70% громадян Росії впевнені, що Володимир Путін тільки те й робить, що рятує «землі руські» від клятих бандерівців.
Ми вже неодноразово писали про деякі причини цього процесу, однак явище це настільки багатогранне, що завжди знайдуться нові цікаві нюанси. І, на жаль, актуальності це явище наразі не втрачає – тож не лишається нічого іншого, ніж подивитися на деталі – а раптом ми щось пропустили. Загалом у такого процесу є купа переваг – завжди можна помітити у діях ворога свої недоліки. А перед Великоднем це дуже навіть рекомендовано зробити.
Тим більше, що, як не крути, а тепер Україні доведеться жити через паркан з відкритим ворогом. Що з одного боку добре, бо відкритий ворог – це майже завжди краще, ніж ворог прихований. А з іншого боку зле – бо проблема виживання не покидатиме ні на хвилину.

Нещодавно бізнесмен і економіст Володимир Співаковський на своїй сторінці у Фейсбуці написав таку цікаву думку:
«Зараз напишу страшне.
Я довго не міг зрозуміти, чому росіяни, навіть розумні, навіть совісні, - так завзято, відчайдушно і ревно стоять на захисті всього, що робить зараз Росія:
«Кримнаш», «розділимо цю Україну», «диверсанти молодці», «людей не шкода», «готові на все», «будемо стріляти», «помремо, навіть якщо треба буде перетворити весь світ в радіоактивний пил».

Росіянам дійсно нестерпно усвідомлювати , що їхня Батьківщина-мати - злочинниця.
Адже жодна людська психіка не може змиритися з такою правдою, і шукає будь-які виправдання матері. Їх не проймає ніяка інформація, свідомість блокується ще на підступі.
Цим людям нічим допомогти не можна. Вони приречені тепер жити з цим все життя.»

Речі, котрі описав пан Співаковський, доволі часто трапляються, і називаються вони – захисні механізми психіки. Так дитина, мама якої робить щось не зовсім правильне, всіляко намагається виправдати неньку, і буде ігнорували все на світі, що в теорію виправдання мами не вписується. Однак прогноз на майбутнє не такий вже й безнадійний.
Одним з перших в офіційній науці це явище помітив Зиґмунд Фрейд, а з часом феномен описала глибше його донька Анна Фрейд.
З допомогою психологічного захисту людина несвідомо ігнорує речі, коті могли б її травмувати. Так, для прикладу, частенько людина вперто не помічає, як її обманює хтось інший, найліпший друг чи кохана половинка.
І ще важче – коли людина почуває себе одним цілим з тим іншим. Навіть коли це найближча людина – мама чи тато, кохана людина чи друг – рано чи пізно постає питання окремішності, відділення. Хоча б для того, щоб зрозуміти, де «я», а де «не-я», і зрозуміти, що ж тому «я» хочеться. Ну і, звісно, чого хочеться тому «не-я». А якщо сприймати іншу людину як продовження себе чи як свій додатковий орган, руку чи ногу – рано чи пізно почнеться конфлікт. Бо незручності таке злиття спричиняє і для того, хто вважає себе мозком «сіамських близнюків», і для того, хто вважає себе додатковим органом. (Загалом, якщо пильно подивитися, в України і Росії до цього часу були саме такі стосунки. І, що сумно, в Україні вже майже звикли до того, що керівні мізки – тільки в Москві).
Людський мозок, до речі, до такого використання дуже швидко звикає – він навіть клавіатуру комп’ютера може розглядати як додаткові пальці. Але інша людина рано чи пізно може виявити, що вона – не ваша запчастина, а інша особистість. От тоді й починаються проблеми, котрі психологи називають загадковим словом «сепарація» (від латинського separatio - відокремлення). Хоча, звісно, психологічний захист намагатиметься всіляко заважати цій справі. І про те, що щось в житті не так, людина може здогадатися тільки за непрямими ознаками. Для прикладу, ніби все в житті добре, але весь час хочеться їсти – хоч і розумієш, що фізичний голод мав би бути втамований три тістечка тому. Відслідкувати причини психологічного захисту за непрямими ознаками – доволі тяжке завдання, однак воно варте зусиль.

Бо цей психологічний захист – палиця з двома кінцями. З одного боку, він усуває негативні переживання, з іншого боку, причини цих негативних переживань нікуди не подінуться. Точніше – зазвичай ситуація має тенденцію до погіршення. А відтак настає момент, коли реальність таки прориває всі захисти і б’є, по чому тільки втрапить.

У випадку з Росією рано чи пізно людині потрапить на очі інформація, котра таки проб’є захист – і виявиться, що поряд зі звичним станом речей існує ще й повністю протилежна інформація.
У таких випадках психологи кажуть про «когнітивний дисонанс», тобто «внутрішній психічний конфлікт, що виникає при зіткненні в свідомості індивіда суперечливих знань, ідей, переконань або поведінкових установок (англ. cognitions) стосовно деякого об’єкта чи явища».

Для прикладу, більшість росіян могли б без зайвих труднощів згадати інформацію про злочини російської армії у Чечні, Дагестані, у Грузії врешті-решт. Зґвалтування, умисні вбивства мирних жителів, дітей, катування. Російська армія звикла вбивати – на території їхньої країни досі триває, хоч і не так явно, як колись, справжня, а не вигадана громадянська війна, лунають вибухи терактів. І тому вірити у концепцію «ввічливих людей» могли би хіба ну дуже наївні люди. Як свідчать соціологічні опитування і виміри рейтингів Путіна, таких людей в Росії – понад 70%. Можна було б подумати, що соціологи обманюють – але для того, щоб переконатися, що в тому щось є, достатньо залізти в будь-яку соціальну мережу…

Українська армія вбивати не звикла – це, з одного боку, погано, з іншого – добре. Те, що це добре, ми могли помітити на Майдані – якби у Віктора Януковича була російська армія, то страшно навіть уявити, що було б. Погано це тим, що російська армія зараз з нашої нерішучості користується. Добре це тим, що там, де є проблема, завжди є і сила на її вирішення, і простір для саморозвитку. І тому з цієї точки зору те, що наша армія не вміє вбивати – це добре. Бо нам доведеться шукати інші шляхи для того, щоб перемогти у цій грі. Доведеться бути хитрішими, кмітливішими, швидшими, розумнішими – якщо хочемо вжити і захистити свою свободу і свою державу.

Як тут не згадати повний варіант древньої мудрості: вдарили по одній щоці – підстав другу, але не дай себе вдарити. (Автора цієї мудрості історія не зафіксувала, тому будемо вважати, що мудрість – народна).
Відтак і лякатися цих випробувань не варто – у всіх культурах герой мав пройти обряд ініціації, вирішити ту чи іншу проблему, котру, зазвичай, ніхто до нього не вирішував. У всіх казках, легендах і переказах вирішення проблеми здавалася абсолютно нереальним – однак у героя був тільки один вихід – таки її вирішити. Варіант «померти» більшість героїв навіть не розглядали – а відтак вони таки залишалися в живих і вирішували проблему.

Той же таки Співаковський у своєму ФБ розповідав про зустріч з випускниками його школи, і навів шматочок своєї промови для випускників. Вона варта того, щоб її зацитувати: тим, хто й так не втрачає оптимізму, вона додасть натхнення, а тим, в кого кількість оптимізму зменшується, завантажить у свідомість нову порцію цього дефіцитного продукту. (Тільки не кажіть, що у вас оптимізму взагалі нема – швидше за все, ви просто його не помітили : ))

Отже, цитата:
«І я сказав головне.
Що світ не просто летить вперед, перекидаючись і змінюючи цінності, правила та пріоритети. Що ми вчили вас саме цьому - жити у складних турбулентних потоках. І видиратися з них переможцями, незважаючи ні на що.
Що в країні війна, що так буває. І що мені безмежно соромно за моє покоління.
Що ми передаємо вам таку брудну, вбогу і смертельно небезпечну естафету. Що замість путівок в життя ви отримуєте повістки до військкомату. Пробачте нас.
Що ми не змогли поліпшити цей світ, а тільки завели його в моторошну безвихідь і якісь дикі кризи. І це теж не робить честі моєму поколінню, яке довго вихвалялось своїм розумом і душею, а подолати виниклі кризи не тільки не може, але й не знає - як.
Що той світ, в якому вам доводиться жити, і який витканий з найкращих у світі книг, на жаль, не допомагає реалізовувати ті навички й уміння, які повинні приводити до кращого життя. І вашого, і навколишнього світу.
... Ну, що ж, змінив я тональність. Скористайтеся моєю улюбленою формулою успіху: якщо чогось десь немає, або щось не так, то це не біда. Це, навпаки, чудово. Тому що можна зробити. Тому що можна досягти. Тому що це вільна ніша.
А раз так, то саме час надувати вітрила. В країну йдуть великі гроші - не пропустіть цей шанс. Наближається переформатування бізнесу - великого, середнього і малого - не пропустіть цей шанс. Світ взагалі ось-ось повністю перезавантажиться - будьте поруч, або навіть в епіцентрі. Це ваш шанс.»

І загалом – він правий. Ніщо так не збільшує шанси на везіння, як відкритість до нового досвіду і перебування в нових обставинах. Головне – не боятися шукати вихід з цих нових обставин, і не боятися чинити нетрадиційно. Зрештою, більшість тих, хто в ситуації, в якій опинилася Україна, намагалися чинити традиційно, програвали. Саме час шукати свій оригінальний підхід до проблеми.