Від редакції:
Олександр Довженко – то для України постать знакова. Його «Земля» увійшла до 12 найкращих фільмів в історії світового кіно. Життя саме цього класика кіно та літератури овіяне легендами і міфами. І саме тому ще цікавішими є факти з історії того буремного часу, котрий не шкодував ні класиків, ні простих смертних…

11 вересня – 118 років від дня народження Олександра Довженка. «ЛітАкцент» пропонує інтерв’ю з Сергієм Тримбачем– українським кінознавцем, автором книжки «Олександр Довженко: Загибель богів».
Майже всі мої запитання навіяні читанням Вашої книжки «Загибель богів», що вийшла у 2007 р. Як відомо, у 2009 р. закінчився 50-річний термін закритості матеріалів Олександра Довженка, переданих його дружиною Юлією Солнцевою до архіву. Думаю, аудиторії, ширшій за кінематографічну й філологічну, цікаво почути від Вас: що було закрито?
Закритий був увесь Щоденник Довженка. Всі дотеперішні публікації Щоденника були публікаціями самої Солнцевої. Або здійснювалися за її участі. Олександр Підсуха в 1990 р. вважав, що він видає повний текст Щоденника,– так йому сказала Солнцева. Передаючи в архів матеріали, Юля Іполитівна залишила собі копії. А в принципі, весь архів Довженка був закритий. Тепер Російський державний архів літератури вирішив друкувати Щоденник. Домовилися з Головним архівним управлінням України, поділили роботу. Архів готує матеріали до друку (за моєї участі), авторів вступної статті – двоє: я і Євген Маргаліт. Це чудовий історик кіно, великий патріот українського кіно. Він із Луганська, його мама все життя викладала українську мову в школі.

	Олександр Довженко

Видання буде суто щоденникове?
Так. Але років три тому ми з Горяєвою, директором РДАЛІ, домовилися, що видамо наступну порцію матеріалу. Вона навіть запропонувала назву: «Повесть пламенных лет». Були різні підходи: як друкувати щоденник? Архівісти звернулися до Олександра Дерябіна – кінознавця і текстолога, який, вивчивши всі варіанти Щоденника, дійшов висновку, що найкращий варіант – у першому п’ятитомнику Довженка. Річ у тім, що Довженко вів записи у кількох зошитах, причому – водночас (наприклад, у 1943-му). А у п’ятитомнику, а потім і у виданні Підсухи, все вишикувано у хронологічному порядку. У РДАЛІ ж вирішили видати так, як було в автора. Дерябін із цим не погодився і з проекту пішов.
Обрано автентичний спосіб публікації. Дві третини – українською мовою, решта – російською. Український текст подається також у російському перекладі. Збережено правопис: «соціялізм», «Гитлєр» тощо.
А що було для Вас найбільшим одкровенням у закритій частині Щоденника? Може, записи 1939-1941 років?
У записах 1939 року нічого такого одкровенного немає. На 80 % це те, що свого часу підготував Олександр Підсуха. Нове – в записах 1950-х років. Незабаром прочитаємо.
У своїй книжці Ви пишете, що, можливо, існували і більш ранні щоденники Довженка. Чи то вже сфера гіпотез?
Тетяна Дерев’янко, директор київського музею Довженка (нині, на жаль, покійна) мала фрагменти щоденникових записів 1929-1930 рр. (нотатки про «Землю»). Вона казала, що все те передала їй Солнцева, і переконувала мене, що це – правдиві записи. Дерев’янко запитала Солнцеву: «А чому Ви не друкуєте все інше?» На що та відповіла: «Еще не время». Хоча нічого такого в тих записах і не було.
Може, то вже «специфіка» самої Юлії Іполитівни? У Вашій книжці постає неоднозначний образ цієї жінки: з одного боку, вона стала не завжди коректним розпорядником архіву свого чоловіка, з іншого ж – Довженко любив її. Образ Солнцевої у Вас уже «стабільний», чи він змінюється, доповнюється?
У мене був лише один контакт із Солнцевою. Я працював у Спілці кінематографістів; відбувався з’їзд, і вона приїхала на з’їзд. Мене попросили її зустріти біля дверей і «препроводить» в апартаменти нагору. А в мене ж іще живе юнацький образ Юліани – романтичний образ Солнцевої. І раптом я побачив і почув злу, страшну бабу, яка заледве не матюкалася. І поки я довів її до кабінетів, вона мене обізвала кілька разів невідомо за що – просто я, мабуть, їй не сподобався. У неї виходило, що всі українці – якісь ідіоти. Я був шокований. Навіть образ Довженка якось «змікшувався»: оце він із такою жінкою жив?!
До речі, Довженко був дуже владним.
Так і Солнцева ж була владною…
Ото ж бо. Якби Олександр Петрович сидів зараз на моєму місці, навряд чи Ви змогли б вставити бодай слово.
Може, це від відчуття власного апостольства?
Так, це месіанський комплекс. Але завершу думку про Солнцеву. Коли я познайомився з племінниками Довженка, вони мене теж «просвітили».
Існує думка, що за спиною Солнцевої були спецслужби…
Зверніть увагу на прізвище: Солнцева. Це псевдонім. Сама вона пише, що її мати мала прізвище «Кірова». А в довіднику «Театральная Москва» сказано, що Юлія Іполитівна насправді «Осокова». Осоковим був її перший чоловік, до речі – дуже ревнивий. Від його ревнощів вона й сховалася в Одесі. Вона ж рік-півтора – у 1927-1928 рр.– не виїздила з Одеси, знімаючись то в одному, то в іншому фільмі. У РДАЛІ я знайшов фотографію маленької Юлі, їй так років із два. Написано: рік народження – 1898-й. Хтозна, як було насправді. Під час громадянської війни багато документів зникло. Люди приходили й самі називали свій вік. Був зручний час для міфотворчості.
Про міфотворчість. У біографії Довженка 1917-1923 років залишається чимало загадок. Мене вразив один документ, підписаний Яном Гамарником, який був тоді першим секретарем Київського міськкому партії. Суть його полягала в тому, що Довженко рекомендується для роботи в дипломатичному представництві та для «обучения живописи». Все, що далі відбувалося з Довженком у Варшаві та Берліні, наштовхує на думку, що в Довженка була особлива місія: навчання живопису могло бути просто прикриттям для відповідної агентурної роботи. Це так?
Довженко справді хотів стати художником, і навіть на схилку літ шкодував, що він не художник. А під час війни він казав, що з кіно покінчено, буду письменником. Так само й Іван Миколайчук мені казав: оце ще знімуся один-два рази – й будь воно, це кіно, прокляте. Кіно – фабрика, індустрія… Режисер – дуже тяжка професія. Може, через те після 60-ти режисери, як правило, вже не ті. Енергія вичерпується. То письменником можна бути і в 80, писати гарні речі…
Як старий Микола Бажан, наприклад…
… а режисеру старість протипоказана… Але повернуся до молодого Довженка: жодних документів, які б свідчили про його агентурну роботу, немає. У Москві ми ходили у Військовий архів, там є дещо з матеріалів французької розвідки, яка у 1930 р., коли Довженко привіз у Париж «Землю», фіксувала його слова і дії. Пам’ятаймо, що Довженко був у руках чекістів, його врятували друзі-боротьбисти. Шумський, Блакитний… Вони ж і «запхали» Довженка в дипломатичні служби, щоб він був подалі від очей.
Але це все ж нерядова ситуація. Перший секретар Гамарник підписує документ, у якому йдеться про «малесенького» на той час Довженка. Хіба не криється тут якийсь підтекст?
Ну, не секрет, що будь-яка посольська служба є водночас і розвідувальною.
Це зрозуміло. Але з Довженком усе цікавіше. У Берліні він прослужив кілька місяців, звільнився з посади – і його залишили як стипендіата Наркомату освіти для навчання живопису. Він уже ж не був дипломатом. А «місія», виходить, залишалася…
Можливо. Але ж документів поки що немає. Є туманні натяки, що Довженко був у Мюнхені. Там він дивився Рубенса, який безперечно вразив Довженка. Оголене тіло, багато плоті… Горький, якому не сподобалася «Земля», сказав характерні слова: «Рубенсовская плоть». Хоча не тільки «рубенсівська».
Ви у зв’язку з цим згадуєте ще Олександра Архипенка…
Так… Узагалі, вся українська природа – важка, «барокова»… Цікава ще й така річ: коли Довженко повернувся з Німеччини, його хотіли відправити в Афганістан. Але він знайшов спосіб відмовитися. Дружина хвора, мовляв… Це непрямий доказ того, що Довженко був «у штаті». А якщо «в штаті», то, як кажуть, колишніх розвідників не буває… Хоча в усіх гебістських документах нічого такого немає. Стежили, навпаки, за Довженком… А щоб він доповідав – такого немає. Може, московські архіви КДБ щось би прояснили, проте вони закриті наглухо.
Існують, однак, як Ви кажете, непрямі свідчення. Є логіка речей, яка підштовхує до певних висновків.
Коли Довженко почав працювати в кіно, до нього «приставили» Солнцеву. Щоб був контроль… Можливості Солнцевої і справді були неабиякі. Уявіть собі: коли в Україні Довженка вже готові були арештувати, вона зуміла організувала йому зустріч зі Сталіним!
Ви пишете, що після фільму «Арсенал» у Довженка був конфлікт із харківськими письменниками. Тут є загадка. Довженко пережив радикальну внутрішню «ломку». Учорашній петлюрівець став радянським дипломатом, а потім карикатуристом у «Вістях ВУЦВКУ». Причому карикатури Довженка – переважно політичні. На Петлюру, Скоропадського, Винниченка… Це різка «зміна віх». Що то була за «зміна віх»? Варіанти можливі такі: кон’юнктура; складна внутрішня колізія, що завершилася розривом із тими, з ким був поруч, або ж, може, іще щось? Петлюрівець, який знімає фільм «Арсенал» так, як вигідно більшовикам, – що то було?
У Довженка було відчуття власної місійності. Пам’ятаєте, як його Сталін покарав? Він відрізав усі контакти з собою. А були ж перед тим нічні прогулянки Сталіна з Довженком… Довженко міг зустрічатися із самим вождем! Уявіть собі, що то були за розмови. Сталін, як відомо, «ронял слова». А говорив – Довженко! Він почував себе причетним до радикальної зміни світу.
А щодо конфлікту Довженка із харківськими письменниками, з Хвильовим… Олександр Петрович десь пише, що вони сприймали його як якогось маленького ілюстратора. А він же був уже Довженком! Тому все це налаштовувало його на відповідне ставлення до українських інтелектуалів. Які, до всього, очолювали українську революцію – і програли. А тут – більшовики, які все можуть, яким притаманне сталеве вольове начало.
Більшовики, до того ж, загравали з українством. Ось вам мова, література, кіно…
Так, багатьох українських політемігрантів це повертало з-за кордону. І присутність у владі боротьбистів впливала: вони виглядали як свої. Схоже, що розчарування людей типу Довженка у вождях, зокрема – в Петлюрі, чимось схоже на розчарування у Ющенкові у пізніші часи.
Абсолютно точна ця асоціація з Ющенком! Нам сьогодні багато що легше зрозуміти, бо ми самі переживаємо подібні колізії. Ось повірили Ющенкові – а він виявився слабаком. Йому подавай консенсус, універсал примирення… Що з цього вийшло – знаємо. Щось подібне було і в ставленні до Петлюри.
Я знаю, що кращим Довженковим фільмом Ви вважаєте «Землю». Коли дивишся цю стрічку тепер, перше враження складається однозначне: більшовицька агітка. Новий світ, новий селянин, грандіозне перетворення життя… А з іншого боку, не тільки агітка. У «Землі» є й інші пласти. Коли з’явилася «Земля», вона налякала таких людей, як Дем’ян Бєдний. Виникає запитання: а чим вона могла налякати?
Я б не сказав, що «Земля» когось налякала…
Але ж критики було багато…
Бачите, Довженко говорить про необхідність змін на селі, а насправді він показує реальність, яка абсолютно не потребує жодних змін. Бо вона по-своєму досконала, естетична, етична і матеріально багата. Я колись написав статтю «Довженко і бароко». У «Землі» все ваговите, налите, соковите. Які зміни?! Точно що не революційні. Там є індустріальний пафос: селянин сів на трактор, переорав межі… І має простір. Не треба думати, що це ідіоти повелися на соціалізм. Когорта людей, про яких ми говоримо, думала, як зробити цей світ справедливішим.

	Юлія Солнцева

ХІХ століття було вагітне соціалізмом. То була велика спокуса для людства.
«Земля» мала ще одного співавтора – Данила Демуцького. Його арештували, коли знімався «Іван». Якби цього не сталося, наступні фільми Довженка були б іншими. «Щорс», наприклад. Єкельчик – хороший оператор, але ж це не Демуцький… Кіномова «Землі» – унікальна. До речі, Демуцький починав як фотограф, і дуже цікаво розглядати поруч його кінокадри – і його фотографії. Він любив оголену натуру знімати, причому без усякого цинізму. Жінки в нього виходили, наче грецькі богині. Він любив плоть, українську плоть. У його оптиці був український космос. І в цьому був сенс цього фільму. Тому якісь соціологічні категорії до нього не підходять.
Коли в Англії, Америці люди дивляться «Землю», то вони не сприймають її як агітку, їх вражає насамперед візуальний бік. Для них «Земля» – то якась космічна одіссея. Тут дуже важливі якісь архетипічні речі. Коли Василь в’їжджає на тракторі в село, то люд вітає його як месію. Так зустрічали Христа… Василь теж хоче справедливості, добра, він хоче ліквідувати ненависть, яку уособлюють куркулі.
Ідеологія ненависті, війни, між іншим, і досі працює. Довженко одним із перших побачив, як українців ділять, зіштовхують.
У нього багато самокритики. Зокрема, у його творах періоду війни. І багато провин він пов’язував уже з радянським ладом. Чому, запитував він, в українців немає своєї історії? Його висновок був жорстким: «Ми програли війну». Хіба таке могло подобатися Сталіну?
А коли Сталін з’явився в житті Довженка?
Уперше Довженко побачив Сталіна у 1929-му, під час зустрічі вождя з українськими письменниками, коли в Москві відбувався Тиждень української культури.
А що сталося в 1932 році? Чому Довженка вирішили знищити?
Ну, це ж політика була така. Всіх помітних українців треба прибрати. Треба було обезголовити націю, прибрати провідників. А Довженко був дуже помітним. Його тоді врятував Сталін, зустріч із яким організувала Довженкові Солнцева.
А коли Довженка забрали до Москви?
У 1933-му. Замовили йому «Аероград», і він поїхав на Далекий Схід із Фадєєвим.
«Оборонная» література, кіно… Треба було показати радянську могутність.
Був час, коли Ленін писав, що держава як така має відмерти. У 1917 р. він писав свою працю «Государство и революция», в якій малював саме таку перспективу. Проте згодом більшовики зрозуміли, що без сильної держави нічого не буде. Звідси – апологія державної могутності.
Що таке 1937 рік у житті Довженка? Як він його пережив?
Пережив погано. Мав інфаркт. Була дивна автомобільна аварія, в якій він міг загинути. Весь час доводилося переписувати сценарій фільму про Щорса, бо зникали люди, щорсівці. Історію переписували на догоду вождю і його «Краткому курсу истории ВКП/б/». Ми незабаром опублікуємо сценарій «Щорса» – не той, що був надрукований, а первинний, з помітками Сталіна. Сталін втручався у хід роботи над фільмом. Я колись записував розмову з Євгенієм Самойловим, який у Довженка зіграв Миколу Щорса. Запитав його: «Євгений Валерьянович, Вы знаете кому Вы обязаны ролью Щорса?» Я мав на увазі Сталіна.
Сталін робив на полях сценарію помітки. Є одна сцена, яку олівець вождя прокоментував так: «Неинтеллигентно». Сталін хотів, щоб Щорс виглядав інтелігентним, а Боженко, на противагу йому, «батьком», народним типом, який потрібно «шліфувати». Це як у «Чапаєві», тільки навпаки. Там «шліфує» Фурманов.
Довженко бачив щось автобіографічне і в Щорсі, і в Мічуріні… Йому імпонувало, що вони перетворюють світ, що вони – могутні. Саме з цієї причини його й пригнічували українські інтелектуали. Ніби щось і задумують Грушевські чи Винниченки, а до пуття довести не вміють. Волі бракує, чи ще чогось.
Здається, зв’язку з фільмами Довженка можна говорити навіть не про ПЕРЕТВОРЕННЯ світу, а про його ПЕРЕСОТВОРЕННЯ. А то вже річ божественна… Пане Сергію, а чому Довженко не став «чистим» письменником? Війна ж його «перевернула»; він хотів писати і забути про кіно. А вийшло так, що після війни Довженко все-таки знову знімав. «Прощай, Америко», наприклад, «Мічурін»… Це вже інший Довженко, хіба не так?
Напевно, знову спрацьовував месіанський комплекс. Він розумів, що кіно – це така собі фабрика, а інструмент пророка – Слово. Але ж кіно – наркотик, що б там не було. «Україну в огні» він писав як кіноповість, повість. І спочатку цей твір мав бути опублікований як літературна річ. І Хрущов навіть заохочував до цього. Був момент, коли Хрущов хотів зробити Довженка Головою Верховної Ради України. Корнійчуку це, зрозуміло, було не шмиги.
А чому зіпсувалися стосунки Довженка з Бажаном? Бажан же був його прихильником ще з 1920-х.

	Кадри з кінофільму «Земля»

Їх посварила Юлія Іполитівна. Мені Петро Масоха, улюблений Довженків актор, казав: «Солнцева розсварила Олександра Петровича з усіма. Вона намагалася його віддаляти, ізолювати від інших». У Москві вона ще терпіла біля Довженка Козловського, Шкловського Шостаковича… А українців недолюблювала (Іван Семенович Козловський теж українець, але ж «московський»). Особливо письменників. Вважала, що вони заражають її чоловіка вірусом націоналізму і прочая. Крім того, Довженко не міг простити Бажану того, що той не допоміг вивезти із Києва батьків Довженка. Мабуть, Бажан і не міг цього зробити. Солнцева звинувачувала Бажана і в тому, що через нього Довженка не поховали в Києві.
Квартира на Інститутській залишалася за Довженком із якого часу?
Із середини 1930-х. Довженко жив і в Москві, і мав житло в Києві. А батьки його мешкали в доньки Поліни.
Як, на Ваш погляд, пояснити глибокі Довженкові суперечності: критицизм, часом жорсткий і точний, – а водночас – мрії про комунізм. Він славив систему, Сталіна вважав великим… У Вашій книжці йдеться про те, що Довженкові не чужим було «малахіанство», себто – соціальне прожектерство, утопізм. Я те ж саме писав колись про Винниченка. Виявляється, вони в чомусь дуже схожі – Винниченко і Довженко. Літературу, кіно вони мислили як механізм творення соціалістичної (комуністичної) ідилії. Довженко колись записав у Щоденнику: «Я хочу зняти такий фільм, за яким би Політбюро прийняло постанову».
Всі вони займалися «жизнестроительством», причому в планетарних масштабах. Їм здавалося, що настав час нових титанів. Микола Вінграновський казав мені: «Олександр Петрович нам не про кіно говорив, а про комунізм». Довженко бачив, що робиться в тій Каховці, розуміючи весь ідіотизм довкола, – а побачив, як пройшли дівчата в червоних платтячках, і розплакався. Бо йому здалося, що то вже люди майбутнього!
Передостаннє запитання, про жінку: чи збереглися листи Варвари Крилової до Довженка?
Про них нічого невідомо. У 1955 році Солнцева наполягла, щоб Довженко розірвав шлюб зі своєю першою дружиною. Вона розуміла, що його здоров’я кепське і що сама вона може залишитися в ролі «невенчанной вдовы».
Довженко взагалі «міфологічна» постать. От був кінорежисер Ігор Савченко, – але довкола нього легенд не було. Довженко ж належав до людей, які й самі підігрівали міфи. Як і Параджанов, його учень у цьому сенсі.
А чому в Довженка обірвався роман із Черновою?
Ну, вона була заміжня…
Але хіба це перешкода?
Тоді то була перешкода. І, видно, Довженко не вразив Чернову.
Довженкові листи до неї – дуже яскраві.
Вони, між іншим, свідчать, що Довженко був блискучим літератором.
У зібраному вигляді листи Довженка не видавалися ніколи, правда ж?
Лише те, що входило до зібрання творів.
Останнє запитання: спроба часів Віктора Ющенка перепоховати Олександра Довженка в Україні загасла надовго?
Коли в 1994 р. відзначали 100-річчя від дня народження Довженка, це питання порушував Микола Вінграновський: «Олександр Петрович просив поховати його в Києві…» А за часів Ющенка Україна так і не вийшла з якимись реальними пропозиціями до Росії. Сосниця почала домагатися, щоб перепоховали в них. Спілка – поховати в саду на кіностудії. Хоча сам Довженко заповідав похоронити його на схилах Дніпра. Недарма ж він уявляв себе пророком. Як Шевченко. Типологічно його могила мала б бути така, як Шевченкова. Для цього є гарне місце біля Лаври. Але, як бачите, так і не дійшли згоди. Скінчилося все дуже «по-українськи».
Драма Довженка триває?
Виходить, що так.

Розмовляв Володимир Панченко
Джерело: Літакціент (http://litakcent.com/2012/09/12/serhij-trymbach-dovzhenkovi-zdavalosja-scho-nastav-chas-novyh-tytaniv/ )