Від редакції:
Козаки віддавна були не тільки хорошими воїнами і рідкісними шайбиголовами. Чимало було серед них і характерників – зараз їх би назвали майстрами гіпнозу, бойових мистецтв та цілительства. Характерництво – на відміну від аналогічних мистецтв Китаю чи Японії – майже втратилося, про нього мало що відомо. А шкода – хоча б кілька козаків-характерників Україні зараз не завадило б…

	Запорожець пливе по воді, розстеливши повсть

Пам’ять народна
Більшість оповідей та легенд про характерників було записано в Україні лише в ХІХ ст., хоча саме явище древнє, а перші згадки про них зустрічаються ще в літописах що стосуються другої половини XVI сторіччя.
Не менше запам’ятались характерники й іншим народам, які зазіхали на наші землі. Турки до прикладу іменували їх «урус шайтан» (урус – руський, шайтан – чорт) і навіть лякали ними дітей.
Вірили, що характерника можна було вбити лише срібною кулею в серце – тому «урус шайтан» завжди першими йшли в бій, хоч на Січі їх був всього лиш один курінь.
Відомості про характерників впадали в око і багатьом польським історикам, а вірування про них були настільки сильними, що навіть три століття потому ходили українськими землями і були записані багатьма істориками та дослідниками козацтва і козацької доби.
«Запорожці були лицарі і великі галдовники. Куля їх не брала, на Дніпрі, було, постелять повсть і їдуть. Катерина хотіла підвести їх під свою владу, а вони не захотіли. Щоб показати силу, кинули повсть на море, взяли землі в чоботи, горілки в пляшки і вирушили в Туреччину. Пливуть собі та й співають».
«…серед них завжди були так звані «характерники», котрих ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, не брали. Такі «характерники» могли відмикати замки без ключів, плавати човном по підлозі, як по морських хвилях, переправлятися через ріки на повстині чи рогожі, брати голими руками розпечені ядра, бачити на кілька верстов навколо себе за допомогою особливих «верцадел», жити на дні ріки, залазити й вилазити з міцно зав’язаних чи навіть зашитих мішків, «перекидатися» на котів, перетворювати людей на кущі, вершників на птахів, залазити у звичайне відро й пливти в ньому під водою сотні і тисячі верстов».
Відомі історичні факти, коли вороги виготовляли спеціальні кулі зі срібла, бо не могли звичайною кулею вбити характерника.
«Історія Русів» містить розповідь про вбивство поляками наказного гетьмана Богдана Хмельницького – Івана Золотаренка, якого сучасники вважали характерником: «Наказний гетьман Золотаренко, повертаючись з військом за повелінням Царя всередину Білорусі і проходячи місто Старий Бихів, мушкетним пострілом, що його вчинив з одної дзвіниці католицький органіст Томаш із засідки, був забитий на смерть, а органіст признався добровільно, що підмовлений був на сей злочин католицькими ксьондзами, котрі дали йому кулю од мушкета із священної чаші, за його словами, освячену і скріплену особливими закляттями; а пообіцяно йому за те поряд з мучениками царство Небесне і виховання дітей в школах єзуїтських. І насправді, по огляді виявилася тая куля незвичайною: в ній нуртовина була срібною з латинськими літерами!».

Волхв

На війні козаки ворога не боялися, та й мали вони особливі секрети:
«А як вийдуть на вiйну, то їх б`ють кулями, а вони собi й байдуже: пазухи порозставляють i збирають туди кулi. «Та ну бий!» – кричить кошовий хлопцевi, а сам i без пiстоля i без рушницi стоiть. «Пiдожди, батьку, наберу куль та тодi i пострiляю.»
Як відомо характерники вміли напускати на ворогів «морок» або «оману». Про битву війська з турків з військом російським, на допомогу якому приходить запорізький характерник, читаємо:
«Запорожець пiдняв руки i пiймав ядро. «Ось бач, каже, який гостинець! Ну тепер, каже, глянь на острiв: шо там?» Глянув царь, аж турок сам себе руба, сам на себе пiдняв руку i пiшов потоптом. Пiднялась велика курява, а потiм стихло. «Дивись тепер» – каже запорожець. Глянув царь, аж нема нi одного живого турка, порубали самi себе…»
Могли запорожці оману напустити на ворогів у ближньому бою:
«Там запорожцi бились з татарами… Як iх сила, то вони покладуть усiх до одного, нi одного не випустять. А як несила, то вони зроблять або рiчку, або лiс, такий лiс, що його нi пройти, нi проiхати. Та тодi тi – татарва, то що наткнуться, подивляться, а воно рiчка або лiс, та й назад. А пiсля як роздивляться, а воно того нема нiчого. Отакi були тi запорожцi.»
Навіть відомий письменник і етнограф Пантелеймон Куліш увіковічнив такі спогади народні в романі «Чорна рада»:
«Да й згадав, як у старого Хмельницького сидiв у глибцi такий, що ману напускав. «Що ви, – каже, – що мене стережете? Як схочу, то лиха встережете мене! Ось зав`яжiть мене в мiшок.» Зав`язали його да й притягли за трямки, аж вiн йде з-за дверей: «А що, вражi дiти! Встерегли?»
І про відомого козацького характерника Сірка багато спогадів:
«Сiрко – це кошовий такий. Вiн такий був, що дещо знав. Оце бувало вийде iз куреня та й гука на свого хлопця: «Ану, хлопче, вiзьми пiстоль, стань там та стрiляй менi в руку!» Той хлопець вiзьме пiстоль та тiльки – бух! – йому в руку. А вiн вiзьме в руку кулю, здаве її та назад i кине. Вони, тi запорожцi, всi були знайовитi…»
Йому ж приписують здатність до оборотництва:
«Тодi зiскочив з коня, дав його другому козаковi, а сам кувирдь – та й зробився хортом i побiг до татар… Як стали тi татари вiдпочивати, то той хорт поробив iм так, що вони всi поснули. Тодi вiн назад до козакiв та знову кувирдь – i зробився чоловiком!»
Хоча про подвиги і можливості Сірка можна сміливо писати окрему статтю…

Ведичний погляд
на характерників
З одного боку ми маємо Стародавню Індію ведичного періоду, з іншого Україну козацької доби. Одразу виникає купа питань без відповідей. Де перетинаються древні Веди й український козак-відун з «оселедцем» і в шароварах, якого поважали, бо надто багато знав? А спільне між ними хоча б те, що слово «відун» має санскритський корінь, який зафіксований у назві Вед і означає – «відати», «знати». Також мабуть зовсім не випадково «оселедець» козацький можна бачити на старовинних зображеннях індійських брахманів, зодягнутих також у шаровари, тільки не зшиті зсередини.
Звісно, це не випадковий збіг.
Неодмінною відзнакою арійських воїнів-кшатріїв був чупер, або як його іноді називали «коса» – пасмо волосся, що виростало з маківки голови (звідси – «косак»). Носіння чуприни означало приналежність до касти воїнів найдавнішого народу у світі. Ця особлива зачіска зустрічається завжди там, де побували арії.
Уособлення Бога-Воїна наші предки вбачали в Індрі, Громовержці, Перунові. Храм Перуна завжди охоронявся посвяченими у воїнський стан – косаками. На випадок війни косаки виступали окремими полками Війська Перунового. Йдучи у смертний бій, вони кричали «ура» (у-Ра), символізуючи цим своє бажання піти на Сонце – Ра. Це повністю збігається з твердженням Вед: воїн, який чесно виконав свій обов’язок, загинувши на полі битви, наступне тіло отримує на вищих (райських) планетах Всесвіту (до яких належить і Сонце). Крім того, бог Сонця Вівасван є, згідно з ведичним вченням, покровителем кшатріїв – воїнів.
Каста воїнів-козаків в Україні була відома і за часів Київської Русі, і після хрещення. Відомий російський історик Є. П. Савельєв у книзі «История казачества» обґрунтовано доводить, що козаки – нащадки арійців. Вони, як і їхні предки, голили голови, залишаючи тільки чупери (оселедці). Від арійців у козаків збереглись різноманітні слова. Вчені стверджують, що в українській мові і досі є майже тисяча слів із санскритським коренем.
Була поширена віра, що арії демонстрували чудеса магії, за допомогою якої «могли творити туман, напускати осінню імлу, цілими днями ховатись на дні річки або у морських хвилях».
Відомо, що як волхви, так і характерники-козаки могли розганяти хмари, викликати громовиці, страх у ворогів, перетворюватися у вовкулак, вміли замовляти стріли, шаблі, кулі так, що вони не завдавали їм шкоди, ходили по воді, а також годинами перебували під водою, дихаючи крізь очеретину. Про це розповідають нам козацькі легенди.
Переосмислюючи здібності характерників через призму сучасного світогляду, можна впевнено сказати, що козакам була відома магія, телекінез, левітація, телепатія, гіпноз, сугестія – те, що досліджують сучасні інститути парапсихології.
Як тут не згадати про містичні досконалості великих йогів, які описані у Ведах. І з них найголовніші вісім:
1) здатність зменшуватись настільки, щоб проникати в камінь;
2) здатність ставати таким легким, що можна плавати в повітрі чи ковзати по поверхні води;
3) здатність по сонячному променю дістатись на Сонце чи торкнутись пальцем до Місяця;
4) здатність дотягнутись до будь-якого місця і взяти звідти те, що подобається;
5) здатність за власним бажанням створити чи знищити цілу планету;
6) здатність підкорити своїй волі кого завгодно;
7) можливість досягти чого завгодно (наприклад, змусити воду увійти в своє око і вийти з нього). І всі ці чудеса відбувались просто з волі йога;
8) вища ж містична досконалість – здатність, виходячи за межі законів природи, творити неможливе.
Тут слід зауважити, що перелічені вище містичні досконалості є матеріальними. Згідно з Ведами, кінцевою метою людського життя є любов до Бога. Це найвища духовна досконалість.
Повертаючись же до козаків-характерників, мусимо констатувати, що вони сповідували давню, язичницьку віру і були посвяченими у таємні знання про людину, природу і космос, перейняті ними від винищених волхвів.
Про них і при житті, і після життя ходили найрізноманітніші легенди, їхні надлюдські здібності вражали навіть бувалих козаків. Простий люд називав їх чаклунами, а попи казали, що в них вселився біс. Характерники на Січі складали козацьку старшину. Були хранителями культури, робили посвяти у козаки. Зберігали давні волхвівські традиції.
І хоча вже на той час формально Січ була християнізована, але дух там витав іще з попередніх часів. Залишалось поклоніння багатовіковому дубу, де збирались запорожці.
Ось що писав професор В. Мілкович наприкінці XIX століття, описуючи релігійне, соціальне і культурне становище древніх слов’ян: «Слав’янсько-язичницька релігія про яку ми, до речі, мало знаємо, нагадує своїми основними ідеями індійську та інші арійські». Древні літописці багато розповідають про піднесені риси характеру слов’ян: «Найбільша чеснота у слов’ян – це гостинність та турбота про батьків… Що слов’яни любили музику, про це розповідають і араби.»
У середовищі волхвів було багато потужних творчих особистостей. Це саме їм ми маємо дякувати за збереження у билинно-пісенній творчості частини нашої історії. Історичні думи і балади сприяли збереженню у народу пам’яті про своє походження.
Так українці передавали наступним поколінням духовний досвід своїх предків у вигляді обрядів, звичаїв, переказів, казок, пісень тощо. Відлуння давньої віри й треба шукати насамперед у фольклорі українського народу.
«Колядки, – відзначав, наприклад, М. Драгоманов, – цілі Веди південноруські, за котрими можна простежити відтінки релігійних уявлень від древніших часів до пізніших. Своїми образами вони нагадують гімни Індрі, оспівування інших півбогів.»