Малюк, що падає на підлогу в магазині і не бажає чекати, поки в мами буде зарплата – майже класичний прояв дитячого нетерпіння. Якщо при цьому дитина намагається ще й вкусити маму – вважайте, що перед вами класика педагогічного жанру. Батькам в таких випадках не варто опускати руки, і навіть не варто падати на підлогу поряд з дитиною, чи демонструвати, хто сильніший. Вирішення питання вимагатиме від батьків трохи часу – але воно того варте!

Одна з насущних проблема у вихованні дітей, особливо маленьких – агресивність. Що робити з дитиною, якщо вона з оптимістичного пупсика перетворюється зненацька на пекельне горе, розповідає користувач жж gutta-honey, психіатр за фахом.
Моя старша дочка, як зараз пам’ятаю, в 1 рік і 2 місяці вперше показала свої «пекельні» риси, коли сусідка почастувала їх з дівчинкою-ровесницею печивом. Ліза енергійно запхала печиво за щоку, а потім виявила, що в полі зору є ще одні ласощі, які чомусь застрягли в руці подружки (та чомусь довго розглядала їжу). Доця енергійно штовхнула товаришку й вчепилась зубами в кулінарний виріб... ну ще й пальчик опонентки захопила.
І відразу ж – докірливі погляди сусідок. І мені завжди дістаються ексклюзивні докори, на зразок «вижпсихіатр!» Це ще крутіше, ніж «тижматір!». У матері ще можуть бути проколи у вихованні, а в психіатра – ніколи. Ще й як щастить психіатрам, ну і педагогам... Ну, але це лірика.
Взагалі, дитина може й повинна демонструвати агресію, тому що агресія – частина людської природи. Її не можна взяти й забрати з дитини, як непотрібну запчастину. Вона, як страх і тривога, відіграє роль охоронця.
Не повірите, але перший раз дитина починає проявляти агресію приблизно на четвертому місяці життя. Вона хоче їсти, а ви гаєтеся. Їй однаково, у чому там справа, чи то у вас прямо зараз прорвало кран і гаряча вода тече на підлогу, або ніяк не відкривається банка з дитячим харчуванням. Різкий пронизливий лемент, стислі кулачки й стислі губки. Давай, мамцю, їсти, сил уже немає чекати!
Чим далі, тим частіше й різноманітніше дитина починає демонструвати свою агресію. Починає пручатися одягати взуття, шапку, штовхається під час вдягання, якщо не ту іграшку ви даєте, може її викинути, відштовхує тарілку з їжею, відвертається під час годування. Список можна продовжувати нескінченно. Але зазвичай батьки на ці речі реагують зворушено: «Ой, пупсику, як він розсердився, солоденький». Ну, переживати тут загалом особливо нема чого. Дитину легко відволікти або заспокоїти, ну або ж дати врешті-решт те, що вона хоче.
Але чим старшим стає маля, тим більше різних можливостей і способів воно використовує, щоб виразити себе.
Десь приблизно в рік дитина починає кусатися й смикати за волосся. Це не те щоб повноцінна агресія, просто стовідсотковий спосіб звернути на себе увагу. І взагалі керувати увагою дорослих і всіх довкола. Іноді укуси бувають випадковими або експериментальними. Тобто, дитина не гнівається. Але от все-таки цікаво, що буде робити сусідське маля, якщо його вкусити?
У районі 1,5 років дитина може вперше показати бурю гніву. Чому це відбувається? У нашому мозку є відділ почуттів – лімбічна система (лімбіка). Добре нам – радіємо, погано – засмучуємося й злимося. Яка вона в нас із народження, така вона й до смерті залишається. Але значно вишколюється робота сусідніх відділів, які регулюють прояв лімбіки. Якщо ви злі, то можете реалізувати імпульси різними способами, так само можете своєю лобною корою рішуче припинити витікання гніву назовні. У дитини у віці 1,5 років лобна частка дуже незріла. І якщо щось там з лімбіки полилося, припинити це складно. Дитя може досить сильно затопити ця хвиля негативу, й воно самостійно не зможе її зупинити. Його власна поведінка може його самого налякати, і викликати досить таки великий стрес. Після приступу гніву воно втомлене, голодне й сонне. Відповідно, карати або якось нарікати на його поведінку безглуздо. Дитину треба заспокоїти, нагодувати й відправити спати.
Однак чим далі, тим більше приступи гніву стають показовими. Маля тепер так демонструє важливість своїх почуттів. Ви не даєте йому цукерок, ну треба ж якось показати, що воно дуже їх хоче. Отут дуже важливо не зриватися у відповідь. Дитина може поводитися огидно й завжди буде виникати бажання дати їй, що вона хоче, аби тільки припинила неподобство. Але треба стояти непохитно на своєму. Дитина повинна усвідомлювати що в такий спосіб вона не одержить бажане. Однак, разом з тим, батьки повинні показати їй інші, більш соціальні способи одержання бажаного. Не треба лупасити сусідського хлопчика через те, що в нього краща лопатка, потрібно попросити.
Крім того, не треба забувати, що в цьому віці гнів може бути показником того, що дитина налякана й має потребу в захисті, шукає додаткової уваги. Іноді в дітей з недуже добре розвиненим мовленням це може бути способом спілкування й вираження своїх бажань.
В 4 роки дитина вже починає фантазувати про те, що можуть почувати інші й що вони можуть думати, й обґрунтовує свої дії цими висновками. Вона може передбачати поведінку інших, і це в неї може викликати страх або тривогу. Якщо хтось візьме її іграшку, вона може вдарити через те, що буде побоюватися за свою власність. Хоча в цілому маля вже знає, що битися й репетувати не добре. Якщо ти так робиш, ти поганий, а бути поганим – це жахливо. Буває так, що в процесі бійки малеча може подряпати або розбити опонентові ніс. Але в першу чергу вона сама буде налякана тим, що вона стала поганою. Діти, буває, що дуже гостро реагують на якісь такі події із травмами, й у них можуть розвитися фобії, нічні страхи.
Якщо дитина б’ється, то в першу чергу потрібно розділити агресора й жертву. Дати обом заспокоїться. Потім дати агресорові зрозуміти, що поводитися так погано й ви не схвалюєте це. Бажано без зайвої лайки, сплескування руками Коли дитина визнає, що зробила щось погане, можна вже говорити про те, що необхідно вибачитися. Потім, удома, у більш спокійній обстановці треба обговорити з дитиною те, що відбулося. Коли вона відчула, що засмутилася і розізлилася? А коли вона відчула, що хоче вдарити?
Такий розбір польотів, звичайно, не позбавить від агресивності раз і назавжди, але якщо ви будете повторювати його знову й знову (якщо епізоди агресії будуть повторюватися), то, зрештою, дитина навчиться відслідковувати ті фази свого стану, які призвели до вибуху агресії. А значить, буде більш вміло керувати ними.
В 5-6 років набір агресивних проявів ще більше зростає. З’являється пасивна агресія. Дитина
– може випрошувати речі, про які вона точно знає, що ви не дасте або не купите; робить все повільно,
– ледве тягне ноги, коли ви поспішаєте;
– пхикає.
Крім того, в цьому віці вона може нападати на батьків зі словами «я вас ненавиджу», тікати, дражнитися.
Кілька слів щодо того, що діти дражняться. У віці 5-6років починає вступати у силу здібність порівнювати й надавати порівнянню емоційне значення. Бути великим добре, маленькі не можуть багато чого. Якщо ти товстий, це погано, ти не можеш швидко бігати й лазити по деревах. Діти випробовують порівняння в спілкуванні й дізнаються, що ці порівняння ще й викликають певні емоції. Можна хвалити порівнюючи й принижувати. Якщо ти засмучений, то порівняння на користь себе приносять полегшення. Ну й не забуваємо про почуття переваги й домінування.
Якщо дитина дражниться, треба так само спокійно висловити свою думку про її поведінку. Довідатися думку дитини про її поведінку. І знову ж поговорити, про те, що люди різні, про те, що малята виростають, товсті худнуть, а той, хто не худне, може мати масу інших рис, за які його люблять люди.
Які речі повинні насторожити батьків. Тобто, що не є нормальним дорослішанням, а патологією.
1. У дитини агресія превалює більшу частину часу. Тобто, вона переходить від одного виду агресії до іншого.
2. Діти відмовляються з нею грати, побоюються її. Хоч агресія в дитячій групі буває взаємною, але діти часто дуже відчувають, що з дитиною щось не так, і уникають її. Окремі види агресії зберігаються досить довго. Наприклад, кусатися діти припиняють в 2-2,5 року. До 4-х років припиняють кидатися на підлогу в істерику й влаштовувати гнівні бурі. Якщо це триває, у дитини не все гаразд.
3. Особливо жорстокі агресивні витівки стосовно тварин і людей.
4. Постійні скарги дитини на нудьгу, поганий сон, апетит на те, що вона погана (може бути депресія)
У цьому випадку необхідно звернутися до дитячого психолога.
Значна роль у профілактиці агресії належить батькам.
Батьки не повинні реагувати занадто емоційно бурхливо на агресію дитини. Іноді це може тільки підкріплювати поведінку.
Читання моралі й лекції. Чим складніше й довше пояснення про те, що дитина не права, тим менше шансів, що дитина зрозуміє, про що ви говорите. Малюк часто сам буває наляканий, і зайві розмови його ще більше дезорієнтують і лякають.
Інструкції повинні бути простими і ясними. Кусатися не можна, битися не можна.
Роз’яснити, що таке битися (тобто всякі деталі про самозахист і превентивні удари у віці років до 7 будуть не дуже добре розумітися, а тому будуть вживатися не до діла + такі пояснення «він не бився, просто вдарив по обличчю лопаткою» будуть дитину дезорієнтувати в тому, що від неї хочуть).
Не віддавати агресію назад. Часто діти виносять із цього, що єдине, що важливо в подібних конфліктах – сила. Батько сильніший, от він і відлупцював мене.
Батьки повинні стежити за собою. Якщо в житті вони дозволяють собі агресію, то дитині важче бути покинути агресивні звички. Суперечки в чергах, крики в телевізор «куди б’єш, ідіоте», стукання дверима, грюкотіння кулаком по столі, істерики й лайка, все це дає зразок поведінки.
Не чекати що агресія зникне зовсім, завдання не позбутися її, а навчити маля керувати нею і спрямовувати в інше русло.

Вміння чекати

Досить часто майже будь-які батьки потрапляють в ситуацію, коли малюк відмовляється чекати.
Це може бути його черга на гойдалка або на гірку, це може бути необхідність почекати, поки ви закінчите ту або іншу справу, і тільки потім підете з малям грати або купите обіцяну іграшку. Звичайно, діти по-різному реагують на такі ситуації. Але можна виразно сказати, що мало хто з них буває радий необхідності чекати. Буває, що дитина закочує справжню істерику зі всіма необхідними для істерики елементами – киданнями на підлогу себе й навколишніх предметів та жахливим виттям.
Коли таке відбувається, батьки переживають різні почуття до поведінки нащадка. По-перше, почуття фрустрації від ситуації, що склалася. Нікому не подобається, коли хтось поводиться подібним чином. По-друге, почуття сорому. Десь щось у вихованні пішло неправильно, раз дитина витворяє такі «кренделики». По-третє, злість. Щось потрібно зробити, щоб він це припинив негайно. По-четверте, розгубленість. Ну, а що ж все-таки потрібно робити в таких випадках? Піти на повідку в малюка й кинути все, аби тільки він був задоволений, теж не зовсім правильно. Витримувати паузу? Адже він так кричить!
Дійсно, для дитини чекати – дуже важко. У першу чергу це пов’язане з тим, що в дітей недостатньо добре сформовані поняття й відчуття поточного часу. Середнє дошкільня (а іноді навіть школяр), навіть незважаючи на те, що може визначати час за годинником, погано відчуває, як він тече, й що це таке. З одного боку, йому зрозуміло, що таке «було», «є», і »буде». Діти знають, що є події, які вже пройшли, які відбуваються прямо зараз, і які ще будуть. Навіть цілком можуть розуміти що таке «завтра». Однак з більш точними тимчасовими рамками в них проблема. Межі між «буде через 5 хвилин» і »буде через кілька годин» або між «через тиждень» і »через 20 днів» не зовсім чіткі. Єдине, у чому дитина впевнена, що це «не зараз, а потім».
А що таке «потім»? Це зовсім незрозуміла перспектива. А якщо батьки ще використовують «потім» як відмовку, коли надалі зовсім не збираються виконувати якесь бажання дитини, у неї є серйозна причина для суму. Для неї «почекати» прирівнюється до відмови. Ви просите малюка почекати, коли гойдалка звільниться? Він вважає, що ви просто не даєте йому насолодитися чарівним розгойдуванням. Більше того, іншому малюку, що у даний момент розгойдується собі на втіху, ви гойдатися дозволяєте, а йому ні. Це дуже несправедливо. Від почуття цієї несправедливості ваше чадо волає на весь мікрорайон. А іноді намагається кулаками пробити собі дорогу до щастя, стягуючи свого опонента з бажаного атракціону.
Інша причина складностей з очікуванням – невміння контролювати себе в ситуації відмови. Ваше «ні» ініціює бурю протесту. Відмова викликає негативні почуття, які ваше чадо на вас негайно виливає на вас, на навколишні предмети або людей. Багато батьків скаржаться, що дитина така зла стала. Якщо не одержує бажаного, то може подряпати, вкусити або вдарити, б’є свої іграшки й мне книги. Так, вона потім жалкує й навіть плаче про те, що зробила мамі або братикові боляче або зіпсувала улюблені речі, але проте така поведінка повторюється знову й знову. Отут справа в тому, що мозок дошкільняти ще функціонально не дозрів. Якщо малюк злий, засмучений або в нього поганий настрій, він негайно дає про це знати всім довкола. Відділи мозку, відповідальні за самоконтроль, ще не дозріли.
Зі школярами, здавалося б, простіше. Вони, здебільшого, уже не падають на підлогу й не кричать, якщо не отримують бажаного. Однак часто батьки зіштовхуються з тим, що дітям складно залишатися спокійними в черзі в поліклініці або спокійно робити уроки перед перспективою пограти в комп’ютер або у футбол на вулиці. Вмовляння типу « посидь 30 хвилин спокійно за уроками й потім іди на всі 4 сторони» їх не дуже надихають. А пояснення про те, що »зроби акуратно домашню роботу, бо доведеться переробляти й у результаті потім ти витратиш більше часу» для них порожній звук. Це безрозмірне «потім» з ваших вуст так само буде звучати для них відмовою одержати бажане.
Що ж із самоконтролем? Так, школяр уже цілком може себе контролювати. Він може демонструвати ту або іншу поведінку залежно від ситуації. Іноді він робить щось тому, що так хочуть інші, навіть якщо йому це робити не хочеться. Однак спалахи обурення й люті цілком можуть зустрічатися серед цієї вікової категорії. Чому? Існує багато причин. Наприклад, гіпреактивні діти тривалий час не можуть сформувати навички самоконтролю. А іноді невміння чекати – це питання виховання й оточення дитини. Буває, що згодом ці особливості проходять самі по собі, і підліток цілком справляється із собою в ситуації, коли не одержує бажаного негайно. Хоча, буває, що й дорослі люди реагують на ситуацію очікування досить негативно.
Бажано, все-таки, дитину навчити терпіння, а не чекати поки вона виросте й це пройде саме собою. Точніше, потрібно навчити її самоконтролю в ситуації, коли «дуже хочеться» і коли «нудно». Це дуже корисна навичка, яка в житті дуже згодиться. Життя, на жаль, сповнені всілякими ситуаціями, пов’язаними з необхідністю чекати, проявляти стійкість чекаючи, планувати й виконувати задуманий план.
Що може допомогти батькам у формуванні цієї навички?
1. Намагайтеся більше говорити з дитиною про час. Звертайте його увагу на те, скільки витрачається часу на виконання тієї або іншої дії. «Дивись, ми з тобою 15 хвилин їдемо на автобусі й вже доїхали до парку!». «Бачиш, я спекла пироги за 2 години». Незабаром дитина буде розуміти, що 15 хвилин – не трагедія, й цілком переборна перешкода на шляху до заповітної гойдалки. Демонструйте минулий час на годиннику. Як змінилося положення стрілок на циферблаті, поки ви їхали до парку або готували пироги. Якщо потрібно більш тривалий період часу, корисно використовувати календар. Скільки це – 10 днів? Можна розфарбовувати минулі дні або ставити якісь знаки, цікаві дитині.
2. Звертайте увагу дитини, що час суб’єктивно тече по-різному, залежно від того, чим вона займається. У пасивному очікуванні або за неприємним завданням час тягнеться довго, якщо ж ти зайнятий чимсь цікавим, то це скорочує очікування. Якщо ти хочеш, щоб твоя черга гойдатися на гойдалці підійшла швидше, побудуй будиночок з піску – й сам не помітиш, як пройде час. Тобі здається, що прибирання в кімнаті – нудне й довге заняття? Спробуй перетворити прибирання на гру, й кімната дійсно стане ідеальною швидше.
3. Грайте з дітьми в ігри, де потрібен відтермінований результат або демонструється терпіння. Звірі чекають, поки лялька наллє всім чай, щоб почати їсти торт. Мозаїка або пазли вимагають часу для того, щоб вийшла картинка. Для гри в лего спочатку потрібно щось побудувати, і тільки потім грати.
4. Навчіть дитину складати модний нині wish-list. Замість того, щоб купити негайно те, що їй схотілося в іграшковому магазині, попросіть її внести бажане в список. Нехай напише, що вона хотіла одержати на новий рік або день народження. Зрозуміло, що за час очікування список буде мінятися. Дитина може придумувати більш цікаві речі. Звертайте увагу, що після того, як малюк подумав над бажаним, то вибрав річ кращу й потрібнішу, ніж та, яку хотілося спочатку. Тобто, очікування виявляється корисним для одержання кращого подарунку, ніж негайний імпульс купити щось прямо зараз.
5. Вирощуйте рослини. Це гарний приклад того, що рослина повинна пройти певні стадії до цвітіння, які займають якийсь час. Ніяк не можна змусити айстри цвісти наступного дня після посадки.
6. Учіть дітей не йти за імпульсами. Будь-яка дія або покупка повинні бути обдумані. Можливо, це не найкраще рішення, просто воно здається дуже привабливим на даний момент. Ти хочеш тисяча першу машинку? Давай подумаємо, де вона буде стояти у твоїй кімнаті. Хочеш от ту яскраву кофтинку/чудові сережки? Подумай, куди ти це будеш одягати. Можливо, краще почекати й купити щось інше.
7. Учіть дітей відкладати гроші на купівлю тієї або іншої речі. Це гарна навичка для планування – і не тільки бюджету.
8. Якщо дитина раптом вирішила колекціонувати марки, то не обов’язково їй купувати всі марки в доступному вам просторі. Тим більше – купувати готові колекції. Для колекції гарні тимчасова перспектива й очікування потрібного для колекції екземпляра. Те ж саме – і з іграшками. Будиночок для Барбі краще облаштовувати поступово.
9. Звертайте увагу дитини на моделі поведінки дорослих. Що потрібно, щоб варити суп? Спочатку треба почекати, поки закипить вода, потім почекати, поки звариться м’ясо й т.п. Для того, щоб побудувати будинок, треба зробити проект, підвести комунікації, побудувати фундамент. Це довго, але якщо квапитися й пропускати окремі моменти в будівництві, то будинок може завалитися. Лікар, перш ніж лікувати, повинен почекати результати аналізів і т.п.
Звичайно, ці поради не універсальні, і, напевно, батьки можуть знайти щось своє. Всі діти унікальні, й те, що справить враження на одного, пройде байдуже для іншого. Це загальна ідея й приклади того, як можна допомогти дитині в освоєнні навичок терпіння й уміння чекати. Все решта – в руках батьків.