Космоопера і кіберпанк, стімпанк і постапокаліпсис, альтернативна історія і фантбойовик, антиутопія і хорор, магічний реалізм… Це все – жанри фантастики, це саме те рідкісне явище, яке може змусити школяра покинути всі звичні зайняття
(і навіть комп’ютерні іграшки!) – і засісти за книги. Про те, звідки взялося це чарівне явище, і чим воно відрізняється від наукової фантастики, розповідає письменниця Яна Дубинянська.

Вступ ¹1
Минулого літа я мала несподіване й величезне задоволення. Подарувавши синові на закінчення школи «скриньку від Малковича», тобто «Гаррі Поттера» в семи томах, я чесно зайняла чергу і в серпні сама прочитала їх усі– сім грубих книжок. І вкотре повірила в людство, визнавши, що ті десятки мільйонів читачів, які створили Джоан Роулінг світову славу і величезні статки, придбавши її книжки, – не помилилися!
Вступ ¹2
Нещодавно я мала дещо менше задоволення, взявши участь у «круглому столі» з питань дитячої літератури, її жанрів і напрямів. Як завжди, виявилося, що в нас за чим не кинешся, нічого немає: ані простих реалістичних текстів про будні українських школярів, ані проблемної соціалки про сувору правду життя (на кшталт підліткової вагітності), ані повчальних творів із утвердженнями християнських цінностей тощо.
А є тільки фентезі. О, це треба було чути! – з якими інтонаціями діячі дитячої літератури зі шлейфом заслуг радянських часів вимовляли це слово. Як жупел, як концентрацію всього шкідливого й ворожого, що з чийогось недогляду існує в літературі. Фентезі!..
Чи треба казати, що ніхто з них не зміг би пояснити значення цього слова? І, ясна річ, – я запитала! – ніхто не читав «Гаррі Поттера».

Замість лікнепу
З погляду пересічного представника українських літературних кіл, фантастика має право на існування і навіть повагу тільки в одному вузькому розумінні: книжки, які «кличуть до зірок (варіант – до «технічних вишів»). Цей стереотип залишився з радянських часів і явно не позбавлений снобізму: адже література суто утилітарного призначення взагалі-то літературою не є, і всі це розуміють. Таким чином, під сумнівну «амністію» потрапляє досить вузький жанровий сегмент, що за світовою літературознавчою класифікацією має назву SF (science fiction), по-нашому НФ (наукова фантастика), чи навіть вужче – тверда НФ, бо є і м’яка. І я підозрюю, що відкрию декому Америку, повідомивши, що у фантастиці існують також космоопера і кіберпанк, стімпанк і постапокаліпсис, альтернативна історія і фантбойовик, антиутопія і хорор, магічний реалізм і соціально-психологічна фантастика, – а також класична, темна, епічна, міська, героїчна, гумористична, підліткова і так далі… правильно, фентезі.
У наших поважних літколах словом «фентезі» – і слово це лайливе – називають усе, що не тверда НФ, тобто кличе не до зірок та вишів, а невідомо куди. До літератури цей низькопробний жанр, звісно, стосунку не має, тому навіть писати про нього доречно швидше у соціальній, ніж у літературно-критичній площині. А саме: хто і чому читає оту фентезі, куди вона здатна завести наївних читачів і що з тим робити. На це питання я відповім трохи нижче, але спочатку треба все ж таки домовитися про дефініції.
Отже, fantasy – це література, де дія відбувається у вигаданих, нафантазованих світах, і то є базова ознака жанру. Крім того, це світи, чия економіка і культура засновані не на технологіях і прогресі, а на магічних засадах, більше чи менше. Антураж класичної фентезі часто нагадує середньовічний («барони-дракони»), але, в принципі, обмежень тут немає. У міській фентезі світ може бути нашим, сучасним, а пейзаж суто урбаністичним – з тією відмінністю, що на вулиці можна зустріти мага чи вампіра.
У межах лікнепу хочу зазначити, що я – в українській літературній пресі визнаний «автор фентезі» – насправді писала в цьому жанрі раз у житті, десять років тому: це була одна з трьох сюжетних ліній у романі «За горизонтом сну» (українською його навіть не перекладали). Дві інші лінії – космічна НФ та соціальна антиутопія, але то таке.
Отже, нічого особистого. Я попередила.

Зелене сонце
«Неважко вигадати зелене сонце – важко створити світ, де зелене сонце було б природним». Насправді фундатор жанру фентезі Джон Роналд Руел Толкін, він же Професор, висловився менш афористично, але у читацькій свідомості закарбувалося так.
Якщо його «Гобіт» – блискуча літературна казка для дітей і підлітків (тільки, боронь Боже, не в українському «перекладі» Мокровольського, який годиться максимум для дитсадка), то трилогія «Володар кілець», не кажучи вже про «Сільмарілліон», – читання далеко не з легковажних, більше того: воно потребує неабияких розумових зусиль. Для світу Середзем’я Професор створив безліч рас і народів, культур та історичних пластів, навіть мов!.. Вважати, що класична толкінівська фентезі є чимось низькопробним у порівнянні з «більш серйозною» твердою НФ – якось дивно. По суті, це теж наукова фантастика: тільки використано інструментарій не природничих або точних наук, а гуманітарних.
Та, власне, тут і криється пастка.
Так історично склалося, що головним аспектом, в якому традиційно оцінюють літературу цього жанру, є ступінь пророблення фентезійного світу. Наскільки він є логічним, переконливим, яскравим, детальним – це для читачів фентезі найбільш важливо, і суто літературні якості твору скромно відходять на другий план. Адже саме його, цей вигаданий світ, прихильники фентезі приміряють на себе. Отут нам і доведеться вийти з літературної площини – а шкода.
Втім, до літератури ми ще повернемося.

Субкультура
Головним же аспектом, у якому критикують фентезі ті, хто вважає її абсолютним злом (зручно, що для критики з цієї позиції навіть не треба читати жодної книжки), є нібито породжений цією літературою підлітковий ескапізм (втечу від світу). Адже фентезі за визначенням кличе в інші світи. Барвистіші, кращі, цікавіші. Як наслідок– реальний світ підлітка, не витримавши конкуренції, блякне зовсім і втрачає будь-яке значення. На виході маємо доконечного соціопата.
Можна заперечити, що, власне, кожна хороша книжка є світотворенням, і читання як таке – досить ескапістське заняття. Але у випадку з фентезі все набагато ризикованіше, адже саме ця література породила власну субкультуру – рольовий рух.
Кажуть, піонером цього руху був шляхетний лицар Дон Кіхот Ламанчський: саме він, начитавшись фентезійних романів, одягнув на голову миску, осідлав коня й поїхав битися з велетнями. Він був такий один, його не зрозуміли…
Нині рольовиків багато, вони мають свою розвинену інфраструктуру та навіть індустрію: крамниці, клуби, фестивалі, щорічні масштабні ігри за мотивами того чи іншого твору. До речі, далеко не завжди фентезійного: нинішні рольовики можуть грати «Євгенія Онегіна» чи історію Че Гевари – але починалося все саме з толкінівських «Гобітівських ігор». Традиційно рольовики пострадянського простору грають у світах «Володаря кілець», «Гаррі Поттера», «Відьмака», «Хронік Нарнії», а трапляється, беруть за основу твори Лук’яненка чи Олді. Останніми роками новий струмінь до рольового руху додали суто японські потужні впливи: аніме, манга, косплей…
Субкультура – це завжди підозріло. Підліток, який належить до неї, автоматично переходить до розряду «важких», дорослі перестають його розуміти і б’ють на сполох. І в деяких випадках мають рацію: серед рольовиків багато далеко вже не підлітків– тих, хто «загрався» ще у 1990-х, та й так і не подорослішав, відтак і досі роз’їжджає рольовими полігонами у майже донкіхотських фентезійних строях, – видовище досить сумне. Не треба було читати шкідливих книжок!
Втім, польська максима «co zanadto, to niezdrowo» безвідмовно діє завжди. Насправді рольова субкультура є творчою, театралізованою, літературоцентричною! – і така «втеча від реальності» як варіант підліткового (і не тільки) дозвілля має купу беззаперечних переваг. Особисто я щиро шкодую, що в моїй юності не було косплею та рольових ігор. Залишалося самій шити собі довгі сукні, яких не було куди вдягти. І читати хороші книжки.

Література
Нинішня підліткова фентезі прийшла на місце, що його раніше посідали аж ніяк не соцреалістичні твори «про шкільне життя» – а костюмовані й пригодницькі романи Дюма, Майн Ріда, Фенімора Купера, Жорж Санд… Власне, привабливим у них було саме те, що вони розповідали не про наше життя, а про зовсім інакше, яскравіше, справжніше. Теж, по суті, про інші світи.
Тут я цілком свідомо підставляюся під критику штибу «ось, раніше діти читали класику, а нині – “Гаррі Поттера”!» Але попереджаю: дискутуватиму я лише з тим опонентом, який не злякався тяжкої праці, і прочитав оті сім дуже цікавих і для дорослої людини книжок.
«Гаррі Поттер» – річ багатошарова, як романи Умберто Еко. Це семитомний роман дорослішання, роман виховання. Це класичної побудови соціальний роман про стосунки між підлітками, про те саме шкільне життя (до речі, вам буде значно простіше порозумітися з дитиною щодо її стосунків із учителями, якщо запропонуєте застосувати до них гарріпоттерівську типізацію: у будь-якій українській школі викладають свої професори Макгонегел, Амбридж і Снейп). Роман про сімейні цінності, про дружбу, про любов, про відносність авторитетів, про пошук власної особистості і життєвий вибір. Це й філософський роман про світобудову, закономірності буття і шляхи душі. Складні й важливі речі Роулінг проговорює без жодного дидактизму чи поблажливості до «маленьких читачів». Як письменник вона чесна і з ними, і перед собою. І вона дуже добрий письменник.
Добра книжка у жанрі фентезі ніколи не обмежується лише прикметами жанру, себто творенням світів – насправді вони відіграють допоміжну роль, це тільки тло. У романах Марини і Сергія Дяченків градус піднятих і загострених морально-етичних проблем вищий, аніж дозволяє собі будь-який сучасний український письменник «поважнішого» реалістичного напряму (більш стурбованого національними та ідеологічними колізіями), – а останнім часом подружжя все частіше виходить і на глобальний, філософсько-світоглядний рівень.
На тлі масштабного світотворення із застосуванням величезних пластів світових культур – знов-таки задіяні гуманітарні науки: історія, культурологія, літературо- й мистецтвознавство, – ставлять і розв’язують не менш масштабні загальнолюдські питання співавтори-харків’яни на спільне ім’я Генрі Лайон Олді (втім, вони свій жанр авторською волею називають «філософським бойовиком»). На перетині культурних кодів та авторських інтелектуальних побудов пише фентезійні романи Марина Соколян…
Українське навкололітературне експертне середовище таку літературу традиційно ігнорує, а оскільки у нас саме ці вузькі інтелігентські кола роблять розголос і промоушн українським книжкам, хороша україномовна фентезі не користується ринковим попитом: навіть переклади тих самих Олді провалилися в продажу.
Але ці книжки – повторюю, добрі, глибокі й майстерно написані книжки – читає молодь. Читає російською, а чого ви хотіли? – на тому ринку застосовані дієвіші механізми, що в нас їх успішно запустити вдалося лише тому ж таки Малковичу з його україномовним «Поттером». Утім, як на мене, читати російською – то не найбільше зло.
Про найбільше я розповім далі.

Мімікрія
Молодь читає фентезі, фентезі має успіх, фентезі добре продається, дратуючи сивочолих дядьків, які від імені підлітків ностальгують за проблемною соціалкою з життя вагітних однокласниць… і що з цього випливає? Правильно, фентезі треба видавати. Необов’язково добру, бо де ж її взяти у потрібній кількості? Будь-яку.
У Росії процес пішов ще з початку 1990-х, і вал фентезійної «літератури» давно набув загрозливих обсягів. Фентезі друкують у відповідних серіях (наприклад, видавництва «Армада»), і суттєвим для видавця є саме дотримання зовнішніх вимог жанру: маги, барони, дракони, ельфи з гномами. Літературний рівень, глибина та авторська індивідуальність аж ніяк не вітаються. Натомість важливі тренди: успіх «Гаррі Поттера» породив низку книжок про різноманітні чародійські школи, а нині російські видавці витискують останні краплі крові з вампірської теми, піднятої на топ успіхом «Сутінок».
Саме такою– і справді низькопробною– фентезі переважно забиті відповідні відділи книжкових крамниць: і в них, і у нас. Нарікання, що постійно лунають в українському літературному середовищі з цього приводу, з огляду на здоровий глузд мали б стосуватися аж ніяк не мови.
Але в нас традиційно будь-яке літературне питання переводиться в мовну площину. Підлітки читають фентезі? То хай вони читають українську фентезі! – підступно погоджуються професійні патріоти, маючи на меті нібито непогані речі: залучити молодь до читання українською, розвинути літературний сегмент, потенційно затребуваний ринком… Та річ у тім, що справжня література ніколи не створюється з утилітарною метою і навпаки – створене з утилітарною метою не буває справжнім.
Час від часу на наших книжкових ярмарках презентують «нову українську фентезі», і вигляд це має ефектний: національно-рольове вбрання, іноді навіть фехтування. Я намагалася читати дещо з цих книжок, і те, що потрапляло мені до рук, за якістю не надто відрізнялося від російського фентезійного непотрібу, окрім хіба що мови та національного колориту – характерники-мавки-упирі замість баронів-драконів-вампірів. Мімікрують суто зовнішні прикмети жанру, витлумачені за національною кон’юнктурою. І виходить теж нібито фентезі – тільки зовсім порожня зсередини. А порожнечу в літературі, я переконана, не можна виправдати жодними шляхетними цілями.
До фентезійного валу нам ще дуже й дуже далеко, і нібито треба радіти будь-яким спробам наших письменників і видавців розвивати будь-що (саме тому я не називаю жодних імен і книжок – хай живуть). Але досить прикро, що через цей утилітарний підхід, загравання з аудиторією через наслідування зовнішніх ознак жанру під виглядом суттєвих, люди з добрим смаком уже наче й мають право зневажливо й вороже вимовляти це слово: фентезі.
P.S. До речі, навіть літературознавці ще не визначилися, до якого роду належить цей термін – жіночого чи середнього? Я, ви, мабуть, уже помітили, пишу в жіночому.
Адже в дослівному перекладі fantasy означає – фантазія.
Фантазія – шкідлива?!