Пропоную увазі читачів «Молодіжного перехрестя» не зовсім звичайну статтю. Вона написана колективно - групою київських десятикласників школи №33. Але десятикласники ці не прості. Вони ще навчаються у школі, але вже почали освоювати дорослі професії. Справа у тому, що завдяки ініціативі та спільним зусиллям двох сторін - з одного боку двох професорів - ректора КНУКІМ Михайла Поплавського та зав. кафедрою зв'язків з громадськістю Леоніда Новохатька, а з іншого боку директора столичної школи №33 Валентини Бабенко та її заступниці з виховної роботи Тамари Жеребко у цій школі на базі десятого класу організована Школа молодого журналіста та піарника, керівником якої я маю честь бути. І ось на одному з практичних занять ми з учнями вирішили написати таку статтю для ровесників з Америки, щоб вони не з розповідей дорослих журналістів, а з першоджерела, від нас, своїх однолітків краще узнали та зрозуміли нас.

Писалася стаття так: ми поставили у класі парти колом, сіли за цей імпровізований «круглий стіл» і почали фраза за фразою писати. Хтось пропонував думку, речення. Хтось його коригував, щось додавав, щось пропонував замінити. Ось так, слово за слово - і стаття готова. Я пройшовся по цьому колективному тексту редакційно. Але суть думок не міняв. Отож перед вами перша спроба колективного автопортрету сучасної київської молоді. Читайте, обговорюйте і, якщо вам сподобається, ми готові писати для вас ще.

Керівник Школи молодого журналіста та піарника, зав. корпунктом газети «Час і Події» в Україні Віктор Рибаченко

 

Українська молодь - теж люди. Дорослі цього не розуміють. Вони вважають нас щенятами, але ми вже не ті «цуценятка, курчатка пташенятка» (як лагідно нас називають мами та бабусі), якими були у дитинстві. Ми уже особистості. А особистість відрізняється, передусім, тим, що має свої права, потреби, думки, і головне - право голосу. І ми хочемо, щоб світ нас почув.

Що ж собою являє українська молодь? Не претендуємо не вичерпний портрет такої складної соціальної групи, але спробуємо дати її узагальнений портрет у віковому зрізі 15-18 років. Грунтуємося ми при цьому у першу чергу не на якихось газетних, журнальних, книжкових популярних чи наукових дослідженнях про молодь, а на безпосередньому, живому знанні про себе, своїх друзів та ровесників у різних колах спілкування.

Ми відчуваємо і розуміємо, що помітно відрізняємось від покоління наших батьків, але ще більше відрізняємось від покоління дідусів і бабусь. Чим саме? По-перше, ми більш амбіційні і вільніші, хоча і, треба зізнатись, більш легковажні і «розбещені». Хоча батьки, коли лають нас за якісь проступки, відверто кажучи, перебільшують це. Але й у них бувають своєрідні «приступи» великодушності та прозріння, коли вони нас починають хоч трохи розуміти. Не всі батьки діють, як «тирани», якими ми їх інколи між собою зображаємо. Деякі з них роблять спроби налагодити з нами контакт, хоча у їх відношенні до нас відчувається більше батьківського піклування, ніж дружнього розуміння, якого ми у нашому віці дуже потребуємо.

А ось наші бабусі і дідусі, хоча й не розуміють нас взагалі(як нам здається), насправді люблять нас більше, ніж батьки. На деякі наші вчинки та маленькі «гріхи» і взагалі на багато речей вони закривають очі, кажучи, що їх справа нас пестити, а виховувати та лаяти нас - то вже справа батьків. Вони люблять нас підгодовувати та частенько підкидають грошенят, навіть так, щоб батьки не знали. Адже наші розваги та захоплення, з огляду на теперішні ціни, виходять не з дешевих. І бабусі з дідусями жаліють нас, хоча й просять витрачати гроші розумно. Але ж розумно - це з їх застарілого погляду, а наші уподобання зовсім інші, ніж були у них в їх юності. Тому, чесно кажучи, ми не зізнаємося, на що тратимо їх гроші, щоб не засмучувати наших добрих бабусь та дідусів.

Наші захоплення можна лічити безкінечно, але зосередимось на основних. На перше місце ми б поставили музику. Сьогоденна українська молодь, як і їх ровесники у всьому світі, не уявляє своє життя без музики. На вулицях Києва скрізь люди з навушниками. Як жартують тепер в Україні: "Раніше чоловік, зустрівши жінку, ввічливо знімав капелюха, а зараз виймає навушник з вуха». Деякі говорять, що в Україні слухають лише поп-музику, але з цим не можна погодитись. Слухають також рок, фолк, а також пост-панк, бріт-поп, інші напрямки.

На жаль, зізнаємося, україномовну музику ми слухаємо менше ніж зарубіжну, або російську. Так вже склалося роками, що українська сучасна музика ще не може витримати конкуренції з більш потужними музичними культурами Америки, Європи, Росії, які визначають молодіжну музичну моду у всьому світі, в тому числі і в нашій країні. Хоча заради справедливості зазначимо, що є у нас прекрасні групи та виконавці.

Так, наприклад, на березневий концерт гурту "Океан Ельзи" у Києві квитки були розпродані вже у перший тиждень продажу, не дивлячись на те, що коштували, достатньо багато для української молоді - від150 до 4000грн. Серед молоді полюбляють такі українські групи як: «С.К.А.Й», «Тік», «ТНМК», «Бум бокс», «Друга ріка», «Тартак», деякі інші.

У нашому середовищі музикальні смаки міняються дуже швидко, тож, до прикладу, недавню переможницю Євробачення - Руслану - майже ніхто з молодих українських меломанів не слухає. Але ми віримо, що українська музика покращить свої позиції у рейтингу музикальних смаків та буде завойовувати все більше прихильників і всередині країни і у всьому світі.

Може наші американські ровесники здивуються, але ми досить багато читаємо. Хоча, на відміну від батьків та дідусів з бабусями, читаємо не класику, а детективи, фантастику, любовні романи - тобто таку літературу, яку наші батьки не схвалюють, хоча, зітхнувши, миряться. Правда, деякі батьки навіть не здогадуються, що ми читаємо і, взагалі, чим ми цікавимося у цьому житті. Вони у нас зайняті, працюють, заробляють гроші, і ми розуміємо, що у них часто нема ні сил, ні бажання вникати у наші справи. Ми прощаємо їх за це, дехто з нас жалкує, що нема контакту з батьками. А деякі цьому і раді - батьки не вникають, значить, не контролюють.

Любимо ми і кіно, особливо з огляду на те, що столичні кінотеатри тепер технічно є добре оснащеними, і дивитися фільм у кінозалі набагато цікавіше, ніж дома по телевізору. До того ж, в кінотеатрі і «потусуватися» можна, зустріти знайомих, або познайомитися.

Але найбільш сильне захоплення останнього часу для кожного з нас - це Інтернет. У кого він є дома, той з Інтернетом їсть, готує уроки, відпочиває, розважається і, взагалі, - живе.

Знаємо, що це не дуже добре, але відірватися важко.

Оскільки, як було сказано, кожен з нас особистість, то, відповідно, кожен бачить світ по-своєму, особливо. Світ для нас відкривається різними аспектами: світ-школа, світ-родина, світ-Україна, світ-Європа, світ-планета. Розглянемо стисло кожен з них.

Світ-родина. В наших сім'ях діти, як правило, прив'язані до своїх батьків років до 13-14, а потім починаються процеси поступового емоційного відходження і, навіть, деякого відчуження. Цьому є декілька причин. По-перше, діти стають більш самостійними. Хоча, коли ми віддаляємось від батьків, і вони це починають відчувати, то тривожаться і починають поспішно приділяти нам стільки уваги, що іноді, відверто кажучи, аж нудить.

Ніхто з нас не любить, коли нас починають «виховувати», а, тим більш, сварити, лаяти.

Але розуміємо, без батьківських нотацій та "моралей" теж не обійтись, тим більш тоді, коли ми дійсно робимо щось неправильне.

Є ще фактор грошей і він у наших стосунках з батьками дуже важливий. Ми б не те що відмовились би від батьків, ні, але ще швидше стали б від них незалежними і робили б те, що вважали за потрібне, якби не цей самий фактор. Та куди подінешся - ми матеріально-фінансово від них повністю залежні. Коли ми робимо щось не так, як хочуть дорослі, навіть якщо у цьому нема нічого поганого чи злочинного, то нас у сім'ях педагогічно і по- батьківськи «карають». Батьки по-різному прагнуть нас педагогічно "покарати": забирають мобільні телефони, не пускають на вулицю, позбавляють кишенькових грошей, не розмовляють, рано вкладають спати, лають, кричать, інколи застосовують пасок, можуть декому з нас врізати по шиї.

Коли одна з нас якось протягом одного дня зробила три проступки - проколола собі язика, прогуляла урок, і покурила, то мама спочатку «нагодувала» її блоком тютюну, а тато потім не розмовляв з нею три місяці.

Але ми не такі несвідомі і розуміємо, що метою їх нотацій і покарань є бажання зробити з нас людей, і тому ми на них не ображаємось. Можливо і ми, коли станемо батьками, будемо робити щось подібне зі своїми неслухняними дітьми, хоча зараз ми кажемо, що не будемо цього робити. Ми будемо прагнути будувати відносини зі своїми дітьми на довірі. Як сказав один з нас, коли писалася ця стаття: "Навіть, якщо мій син завалиться додому п'янючий, то я його не просто полаю, а й постараюсь спокійно пояснити, що й до чого». Хоча наші батьки приводять у приклад себе і говорять, що вони в наші роки були відмінниками, слухняними, насправді ми від бабусь та дідусів, тобто їх мам і тат, знаємо що це було не зовсім так. Не такі вони вже були слухняні і не так добре вчилися, як нам розказують. А деякі, можливо, були в школі ще гірші нас. Та ми їх не викриваємо, бо бабусі нам розказують це по секрету, і ми обіцяли їх не виказувати.

Але сьогодні думаємо так: коли станемо батьками, то чесно розкажемо своїм дітям, якими ми були в їхньому віці насправді, навіть, якщо хвалитися буде нічим.

Світ-школа. Майже всі ми йшли до школи із задоволенням. Але починаючи з 6-7-ого класів ми починали вчитися, відверто кажучи, більше для батьків, ніж для себе. Тому що набагато більше часу ми стали приділяти іншим інтересам. Батьки нам на початку школи говорили: "Добре вчіться, бо не поступите до університету, не буде мізків і не станете людьми." Але хіба лише після інституту можна стати розумною людиною? Для нас, скажемо чесно, десятий клас школи, у якому ми зараз навчаємося, це не стільки процес напруженого навчання, скільки "тусовка", можливість зняти стрес, вилити «чорну» енергію, яку ми отримуємо вдома, побачити друзів. Але є й ті, хто приходять вчитися. Таких, прямо скажемо, небагато, хоча вчителі вимагають знань від усіх нас.

На канікулах ми тужимо не стільки за школою, навчанням, як за друзями однокласниками. Сама школа є для нас нецікавою класу з 5-го, вона перетворилась скоріш на місце зустрічі. Навіть на вихідних , коли ми домовляємось про зустрічі, то кажемо - зустрінемось "під школою". Багато хто з вчителів нас не розуміє, а живе, на наш погляд, в своєму минулому. В нашому віці вони були зовсім іншими, тому що світ був іншим. Нам їх дуже шкода, тому що ми мріємо вирватися з школи у широкі світи, а вони й дотепер ходять до школи.

Але якщо нас запитати: "Чи ми розуміємо вчителів?", то відповідь, на жаль, буде для нас невтішною. Напевне, ми так само не розуміємо їх, як вони нас. Причини цього не так просто описати. Є різні вчителі: одні хочуть вчити і люблять нас, своїх учнів, свій предмет і вчительську роботу. Інші вчителюють без душі, тільки тому, що це їх робота, спосіб заробити собі на життя. Але держава оцінює труд вчителя неадекватно, їхня середня зарплатня приблизно 2000грн. Це за сьогоднішнім курсом приблизно 250 доларів. Хіба це достойна зарплатня для вчителя? Навіть двірники отримують більше.

Ось ми, наприклад, хочемо, щоб у школі нас розуміли. А чи самі ми прагнемо зрозуміти школу, вчителів? Адже ж вчителі теж люди, а ми, чесно кажучи, не дуже вникаємо у їх проблеми. Тут потрібен рух на зустріч один одному, і ми повинні намагатись зрозуміти вчителів, а вони нас. Хоча ми начебто і не дуже цінуємо сьогодні школу, але тут, насправді, відбувається багато важливого для нас, і ми здогадуємось, що будемо скучати за школою. Адже це одна з перших сторінок нашого життя - дитинство, юність - найбільш золота пора.

Світ-друзі. В нашому віці друзі - це значна частина нашого життя, а інколи вони є дорожчими за рідних. Принаймні, зізнаємося, що телефонуємо ми їм значно частіше, ніж бабусі чи дідусю. І тут головне не помилитися у друзях, бо ця помилка може погано вплинути на все життя. Адже сьогодні можна потоваришувати з наркоманом, чи кримінальником, чи просто поганою, підлою, підступною людиною - таких, на превеликий жаль, не бракує. Тут треба бути дуже обачним, щоб не звернути на хибний шлях. Хоча кажуть, що на помилках вчаться, але треба пам'ятати, що дурні вчаться на своїх помилках, а розумні на чужих. Ми думаємо, що потрібно вчитись і на своїх, і на чужих. Намагаючись вибрати хороших друзів, ми повинні пам'ятати, що хтось вибирає нас, і ми самі маємо бути порядними і хорошими.

Світ-Київ. Ми щасливі, що ми живемо у такому чудовому місті, як Київ. Він нічим не гірший, ніж будь-яка європейська столиця, а для нас і кращий. Київ має чудову архітектуру, Київ - зелене місто, хоча останнім часом переповнене машинами. Ми пишаємось нашим Києвом, якому вже більше 1,5тис. років. Треба це добре пам'ятати. Адже коли він тисячоліття тому вже був однією з могутніх столиць Європи, багатьох нині відомих європейських міст ще навіть в природі не існувало. Ми нічим не хочемо образити своїх американських ровесників-читачів, але і самої Америки ще не існувало, коли Київ уже гримів по світах.

У кожного з нас є улюблений куточок Києва, починаючи з рідного двору, закінчуючи парками, скверами, чи пляжами на Дніпрі. Хоча далеко від дому ми вибираємося не часто.

Київ має назву "місто-герой", і ця назва виправдовує себе. Він завжди героїчно боровся з усілякими загарбниками протягом півтора тисячоліття, героїчно трудився на славу Україні. Отож жити у місті-герої є почесним для нас і ми пишаємося цим.

У Києві багато музеїв та історичних пам'яток, та й сам він є історичною пам'яткою і музеєм під відкритим небом. Київ є серцем України, люблячи Київ, ми, безумовно любимо, Україну. Ми горді від того, що в наших свідоцтвах про народження значиться місце народження - Київ. В Україні серед ровесників ми «крутіші» від всіх. Бо ми - столичні, ми кияни.

Світ-Україна. Нам подобається жити в незалежній Україні. Звичайно, ми розуміємо усі труднощі розвитку та недоліки нашої держави, але це не заважає нам пишатися нашою країною і любити її. Багато відомих на весь світ особистостей - вчених, митців, письменників, спортсменів тощо - народились, чи жили в Україні. Уродженці України навіть за кордоном добивалися визнання та визначних результатів. Прикладів дуже багато, нагадаємо хоча б декілька.

Так, киянин Сікорський став класиком американського вертольотобудування. Киянка Міла Йовович, стала всесвітньо знаменитою акторкою в США. Такі видатні українські спортсмени, як А.Шевченко, брати Клички, Я. Клочкова, В. Лобановський, О.Блохін, та багато інших високо піднесли славу українського спорту.

Пам'ятники Тарасові Шевченку стоять у багатьох країнах світу. Лесю Українку, Івана Франка, В.Барку, Є.Маланюка, М.Рильського, П.Тичину, Миколу Вінграновського, Ліну Костенко, Івана Драча, Марію Приймаченко, багатьох інших діячів культури України знають, шанують, вивчають у світі.

Всесвітньо відомою є і українська народна творчість, пісні і танці нашого народу. Українська кобзарська, бандуристська школа широко відома, ансамбль Вірського тріумфально об'їхав світ. Українська культура та мистецтво дуже багаті. Але ми повинні чесно зізнатися, що дехто з нас знає рідні мистецькі, культурні скарби ще недостатньо. Нам соромно про це говорити, але розуміємо, що тут нам ще треба дуже і дуже потрудитися над власним розвитком.

Коли дорослі нам говорять, що ми - майбутнє України, це звучить для нас трохи пафосно, але ми думаємо, що відповідає дійсності. Ми розуміємо що нашою життєвою справою є подальший розвиток України. Але ж її розвивати повинні також люди розвиненні, а не тупі примітиви. Отож будемо вдосконалюватися.

Світ-Європа. Ми розуміємо, що Європа краще розвинена економічно, але сліпого поклоніння перед нею у нас нема. Хоча дехто з нас планує переїхати працювати і жити до Європи. Один з нас є етнічним поляком, але планує працювати і жити в Україні, хоча це не однозначно. Наше покоління підтримує прагнення України до Європи, розуміючи при цьому, що й Європа не ідеальна. Ми хочемо прийти до Європи чесним та законним шляхом, без такого хаосу, як наприклад це було недавно у Молдові.

Світ-Планета. Наше покоління може вільно пересуватися та мандрувати по світу. Нам би хотілось на канікулах поїхати за кордон, подивитись, як там живуть люди, чим займаються, попрацювати разом у різних колективах. Ми прагнемо, щоб світ визнав Україну, тому що ми цього гідні, і ми зробимо все можливе, щоб вона стала кращою, сильнішою економічно, яскравішою, і більш бажанішою в світі. Ми знаємо, що наша планета Земля є унікальною, і завдання всіх людей і в тому числі нашого покоління - берегти її, дбати про екологію та мир у всьому світі.

 

Як і кожне молоде покоління - ми прагнемо завоювати світ.

Наостанок декілька цитат у відповідь на питання нашого керівника - чого ми хочемо?

 

Чураков Михайло: "Я хотів би мати все, добитися всього і потрошку. І піднятися на максимальну висоту польоту."

Усенко Дмитро: "Хотів би побачити весь світ."

Роман Агірба: "Я хочу на рибалку."

Вдовиченко Ян: "Я хочу розробляти нові екологічно чисті технології, розробити нове паливо для ракет та робити нові конструкції для будівництва."

Михайленко Юля: "Хотіла відвідати яскраві місця світу, вступити до престижного університету і поїхати жити до Голівуду."

Якуненко Маріанна: "Я б мріяла знайти справу свого життя."

Кривогуб Ліля: "Вийти заміж, народити мінімум три дитини, а далі як піде, і дочекатися онуків."

Федоренко Дарина: "Я хочу, щоб ніхто не забрав моє місце під сонцем, я хочу підірвати світ своїми емоціями, завоювавши його. Також хочу, щоб моїм ім'ям назвали зірку."

Колейчик Тетяна: "Хочу влаштувати кар'єру, і облаштувати щасливу сім'ю."

Замислова Ірина: "Зайняти своє місце в житті, і якось вплинути на екологічне та духовне становище у країні і світі."

Жеребко Слава: «Потрібно не хотіти. А ставити мету і досягати її!»

 

Ми розуміємо, що наше майбутнє в наших руках. Ми прагнемо мати ключі від усіх дверей. І все залежить тільки від нас. Для наших прагнень немає меж.

 

Автори: Агірба Роман, Букрєєва Єлизавета, Вдовиченко Ян, Жабітенко Олеся, Жеребко Святослав, Колейчик Тетяна, Кривогуб Лілія, Макієнко Валентина, Михайленко Юлія, Новопашина Ганна, Наумовська Наталя, Петренко Катерина, Федоренко Дарина, Харченко Максим, Холубець Кшиштоф, Усенко Дмитро, Чураков Михайло, Якуненко Маріанна

Киев