Важливість Пласту для збереження українських державницьких, історичних та культурних традицій важко переоцінити. Але основна функція Пласту - виховна.

За 100 років з цієї організації, яка стала для юнаків та дівчат справжньою школою життя, вийшли успішні, працьовиті та духовно багаті люди. На честь такого важливого ювілею ми вирішили поспілкуватися з деякими пластунами в Чикаго. Хоча вони вийшли з юнацького віку, однак залишаються вірними ідеалам цієї організації. А спогади про пластові табори, про дружбу, випробовування та перемоги надають особливого натхненного вогню очам цих поважних та знаних в громаді людей. До вашої уваги бліц-інтерв'ю з чотирма пластунами, котрі вже є синьйорами в організації, але не полишають працю в ній.

До Пласту я прийшов досить пізно, тому що коли я був у Німеччині в таборах ДіПі, то сильно захворів на запалення суглобів. І мені не можна було займатися фізичними вправами, лікарі не дозволяли. Я пам'ятаю ще, коли ми були в Німеччині, і я під час одужання сидів вдома і дивився у вікно, як мої друзі, які були в Пласті, у жовтих краватках йшли на збори. Як я тоді хотів приєднатися до них!

А коли приїхав до Америки, то тато дозволив йти до Пласту, якщо лікарі будуть не проти.

Ні, мій тато не був пластуном. Він був письменником, мовознавцем, редактором журналу для дітей «Веселка», редагував і в Чикаго різні журнали. В нього була інша місія. Він знав усіх ідеологів, зокрема, Степана Бандеру. Але він не тяжів до політики. Він сам про себе казав, що народився дитячим письменником, а політична діяльність, за його словами, «його б зруйнувала».

І коли я приїхав сюди, лікарі дозволили мені йти до Пласту, хоча і вважати. Я був уже, певно, в сьомому класі, тобто, пішов до юнацтва. Мій перший табір був у 1957 році - це була зустріч у Торонто. А потім я вже брав активну участь у Пласті. Я дуже любив цю організацію і зараз люблю, все робив. Мені деколи пропонували виконати щось, що інші не хотіли робити, і я завжди погоджувався.

Станичним я уже обраний втретє. Перший раз - 1974 року, потім, здається, у 1995-му.

Спочатку на один рік, з часом стало все важче знаходити людей, і ми встановили дворічний термін. Коли мене обрали востаннє, я міг би погодитися лише на один рік, однак це створило би проблему пошуку людини наступного року. Тому я і погодився на 2 роки.

Так, мене запрошували до проводу всеамериканського Пласту, я був 6 років заступником голови. Згодом на якийсь час припинив активну діяльність, бо мав піклуватися про важкохвору матір. Потім знову працював у проводі. Таким чином, взагалі я працюю станичним 11 років, як завершиться теперішній дворічний термін.

Я відповідаю за всю роботу станиці. В мене є заступники, звичайно. Перший заступник займається організаційною роботою, другий - виховною, а третій - фінансами станиці. Все, що відбувається, ми обговорюємо на зборах, які проводяться, як мінімум, раз на місяць. Спілкуємося також по телефону.

Так, є велика різниця. Передусім, пластунів стало значно менше. По-друге, українське мовлення пластунів стало значно гіршим. Наприклад, в нас є діти новоприбулих, то вони теж не хочуть говорити українською. Діти проводять більше часу біля телевізора, вчаться в американських школах. І хоча вихователі з ними розмовляють українською мовою і контролюють мовлення, все одно діти переходять на англійську. Велику користь мають табори. Діти там опиняються в певній ізоляції від зовнішнього світу, спілкування відбувається лише українською, співають українські таборові пісні.

Важливо, щоб батьки розуміли, що дитину треба привчати до українства змалечку. Багато сімей виїхало на передмістя, і батькам важко возити дітей до Пласту. Якщо ми, батьки, не докладемо зусиль, то будуть втрачені наші традиції, культура. Я пам'ятаю, коли приїхав сюди восьмирічним, то деякі мої товариші асимілювалися серед американців і просто зникли з громади. Їхні батьки розмовляли з ними англійською, щоб ті швидше навчилися. Це абсолютно неправильно! Діти навчаться англійської швидко.

А в усьому іншому - в Пласті нічого не змінилося. Програми лишилися ті самі. Люди, які їх створювали, формували пластову літературу, були надзвичайно мудрими, освіченими. Якщо навіть взяти нашу історію, то найбільш визначні особистості так чи інакше були пов'язані з Пластом.

Мені особисто Пласт дав моральну, духовну опору. Я залишився українцем в душі. Якби не Пласт, то я певно потрапив би до американських скаутів. Я люблю цю справу, люблю бути поміж молоді. Мені - 70 років, але в душі - 17 (сміється)! Я знаходжу спільну мову з молодими людьми, я почуваюся одним з них!

До Пласту я вступила десь у 1946 році, в гімназії на англійській зоні табору ДіПі в німецькому місті Гайденау. Директором нашої школи був знаний скаут-майстер із Закарпаття - Леонід Бачинський, і він організував Пласт. У 1947 році склала Пластову присягу в 4-тижневому таборі. Я дуже хвилювалася перед складанням присяги, але тоді приїхав мій батько на відвідини (він був знаний у Чикаго пластун) і сказав: «Не бійся, якщо ти будеш виконувати пластові завдання, то все буде добре». І так у мене в житті повелося.

Ні, в юнацтво. Була курінною, а зараз я належу до куреня «Перші стежі». От нещодавно у нас була нарада у Пітсбургу, і я їздила туди. Так, пластункою я була увесь час. Завжди була активною, крім часу, коли діти були малими (я їх маю троє). Тепер я є головою станичної Ради, це - контрольна комісія станиці. Наша комісія у складі 5 осіб провадить перевірку усіх пластових книг, зокрема, перед загальними зборами. Перевіряємо фінанси, книги секретаря, станичного голови, книгу протоколів.

До Чикаго я приїхала у 1951 році - і одразу долучилася до пластового життя. Відтоді я безперервно в Пласті. Ми їздили в табори, де нас виховували, як поводитися не тільки поміж друзів, але й узагалі в житті. Ми намагалися дотримуватися пластових законів (14 точок) і у повсякденні. Ми повинні бути точними (пунктуальними), доброзичливими, дбати про красу довкілля, бути ощадними тощо.

Є ще і зимові, але я ніколи не їздила на лещатах (лижах), то зимові не відвідувала. Зимові табори були у Колорадо. А вже мої діти взимку їздили й тут, до Міссісіпі, у Мічиган. Добре, що у нас є тепер своя пластова оселя у Раунд Лейк, це нам допомагає бути більше на природі. Ми, звичайно, щотижня збираємося у пластовій домівці, але під час таборів добре вибиратися на природу.

Мій перший чоловік, покійний вже, був станичним тут, в Чикаго. Помер він молодим, у 48-річному віці. Я залишилася з трьома дітьми сама. Тоді мені і знадобилася навичка давати собі самій раду і не скаржитися. Це мені допомогло пережити трагічний період мого життя, діти залежали від мене - я це розуміла. Наймолодшій доньці взагалі тоді було лише 6 років, я працювала і мусила займатися вихованням дітей сама - то був мій обов'язок. Чому ще мене навчив Пласт, то це бути точною, організованою, вміти господарювати, облаштовувати побут. Пластування повинно виховати добру, справедливу, ввічливу, чесну людину і навчити її працювати - всі ці навички Пласт допомагає виховати в людині. А в таборах також вчили практичним навичкам - орієнтуватися на місцевості зокрема. І зараз цьому навчають, мої внуки цьому навчаються.

Пласт виховує людину духовну, яка отримує багато знань, вмінь, вражень; має друзів по усій Америці!

Так, я маю таку добру товаришку з Клівленда. Дружу і співпрацюю з вихователями із куреня «Перші стежі». Додам ще, що я є головним адміністратором таборів «Пташат» на Союзівці. До Пласту йдуть з 6 років, але дітки з 4 до 6 років йдуть до «Пташат». І наш курінь проводить табір для таких діток на Союзівці - впродовж 2 тижнів, з кінця червня - початок липня. Назбируємо понад 100 дітей і провадимо табір. Приїжджають батьки, звичайно, котрі живуть на Союзівці, а ми займаємося дітьми - граємо, співаємо пісні, діти купаються.

У Пласті продумано багато засобів, чим зайняти дітей, вони ніколи не нудяться. Я знаю це по собі, своїх дітях і внуках. Цього року ми всією родиною їдемо до України. У Львові пройде велике святкування 100-річчя, це відбудеться 19 серпня. Перед тим є однотижневий табір, куди їде моя онука, буде табір на Дністрі, туди їде мій онук. Так що будемо всі разом там святкувати!

Я вступила до Пласту, коли мені було десь 8 років, у «новацтво», в станицю у Чикаго. Була також в «юнацтві», старшому пластунстві, а тепер - в сеньйораті. Я вважаю, що Пласт мав великий вплив на моє виховання - пластові табори, пластові виховники (вихователі - від ред.) мені також дали поштовх до розвитку лідерських навиків. Наприклад, коли я виїхала в Україну в 1991 році, працювала там майже 20 років і теж намагалася там допомогти офіційному започаткуванню Пласту. Впродовж всього мого життя оця пластова «іскра» в мені завжди є.

Він називається «Перші стежі».

Ми освоювали різні навики, отримували різні знання. Там було і природознавство, і мандрівництво. Не дуже й була різниця між дівчатами і хлопцями, може нам не ставили завдань з більшим фізичним навантаженням - будування брам тощо.

Так, звичайно. Ми вчили як в'язати вузли, «морзетку» (абетку Морзе - від ред.), а головне - тому, як собі дати раду в житті і дотримуватися основних 14 точок (рис в характері - від ред.), наприклад, «славний, справедливий, сумлінний» тощо.

Так, у мене залишилися найближчі друзі, бо ми навчалися в одному напрямку - бути патріотами України, добрими християнами. Якби мене запитали, кому б я найбільше довіряла, то я би із впевненістю вибрала когось з Пласту, з ким я виховувалася.

Аж такої негідної поведінки не було. Траплялося, що хтось із пластунів засинав під час «стійки» - вночі слід було нести варту біля свого табору. Вранці відбувалися збори, і на них викликали таких несумлінних пластунів, і він чи вона мусили дати звіт, деколи не дозволяли - у якості покарання - брати в чомусь участь.

Так (сміється), я одного разу проспала і не вийшла на стійку. Мені було соромно. Карали за те, що вживали англійську мову у спілкуванні, а не українську. Пам'ятаю, коли була в новацтві, то дівчатам нашивали на берет квітку з пелюстками з бісеру. І кожного разу, коли ловили пластунку, котра не розмовляла українською, то одну пелюстку відтинали. Якщо не було тих квітів до кінця таборування - то було соромно.

Хотіла б додати також, що з діаспори багато приїжджало людей працювати в Україні, але більшість з них - пластуни. От, скажімо, заступник Головного лікаря США (Surgeon General) Борис Люшняк їздив в Україну за харитативною допомогою, - він також з Пласту.

То правда (сміється). Коли я приїхала в Україну, вперше я зловила себе на думці, що мені трохи побут нагадував табір в Пласті. Туалети були в неналежному стані, не вистачало достатньо харчів, важче було кудись добиратися, ніж це є в Америці.

Я не думаю, що хтось готувався до справжньої боротьби за незалежність України зі зброєю в руках. Це була, швидше, школа життя. Навіть пластова пісня каже: «Життя - не жарти, не казки, а праця, бурі і негоди! Гартуймо ж наш юнацький рух, Юнацьке гасло - воля й рух, Ніщо нам лихо, ні пригоди!»

Моя мама. Вона також пластункою була. Вона мала добрі спогади про своє пластунське життя в таборах ДіПі у Німеччині. Це ж насправді романтика, це гуртувало людей, вчило їх допомагати один одному.

Гадаю, так. Багато хто став лікарем, юристом, успішним бізнесменом. Але, найголовніше, Пласт навчив нас чесно працювати, ставитися до роботи відповідально, та не втрачати гумору!

О, багато (посміхається)! Що може бути романтичніше, ніж сидіти біля вогню, співати пісні і мріяти про хлопця, який подобається (сміється). Я пам'ятаю, табори організовували постійно на Івана Купала, то для дівчат влаштовували спеціальні вечора. Я пам'ятаю, мені було 15 років, і на такому вечорі порозвішували квіти з паперу просто в лісі на деревах. І траплялися такі імена, якими не називали в Америці. І от я зірвала квітку з чоловічим іменем Костянтин, і я ще здивувалася таким іменем, в Америці так нікого не називали. Коли я поїхала в 1992 році в Україну і познайомилася там з одним Костянтином, то одразу пригадала цей випадок.

Мої вихователі в Пласті, яких ми називали друзі та подруги, були люди з високими ідеалами, які вони прищеплювали нам. Мені це допомогло. Навіть те, що я працюю на Український Католицький Університет. Я вірю в його місію, в цей університет, Бог і Україна залишаються для мене головними.

Беру участь в роботі куреня «Перші стежі». Ми зараз, до речі, займаємося тим, що записуємо усні історії пластунів похилого віку, їхні згадки про пластування. Ці оповіді будуть на веб-сайті. Також мені завжди подобалися «Перші стежі», бо в цьому курені багато займалися культурними ініціативами, ми мали «стежки культури». Такі стежки відбувалися багато років в Римі в 70-х роках, коли був ще Патріарх Йосип Сліпий. Потім за Незалежності, в 1991 році ми влаштовували стежки культури в Україні. Це були мандрівні табори, наприклад, в Римі - це було «Слідами українців у Римі». В Україні 1991 року - це було відвідування козацьких столиць, поїздки в Карпати, до Львова. До речі, коли оголосили путч 19 серпня, пластуни були в Карпатах. Тоді й не знали, чи виїжджати до України одразу, чи ні.

Я зацікавився Пластом і ходив на збори, коли ще був малим хлопцем, і я приїздив туди, ще навіть не будучи членом цієї організації.

Пласт, як ви знаєте, заснували 100 років тому, а саме - 12 квітня 1912 року у Львові. В Чикаго станицю організували приблизно в 1951 році - мій батько був одним з її засновників. Він, до речі, був дуже діяльною людиною - працював професором з історії і також багато уваги приділяв фізичному вихованню молоді. В той час він працював директором духовної семінарії у Львові, а також - очолював спортивну організацію «Сокіл». І ці два заклади і стали основою організації Пласт.

Я приїздив на табори, не маючи ще 6 років (а саме в такому віці вступають у новацтво). Тато привозив подивитися, я не мав ставати до строю, не мав новацької хустки. Але потім пройшов і новацтво, і юнацтво. На якийсь час припинив свою діяльність в Пласті, бо виїхав на студії. Через 7 років повернувся до Пласту, у курінь «Вовкулаків», який об'єднував пластунів Чикаго, Торонто, Монреалю.

Навіть не знаю. Були «Лісові чорти», «Бурлаки». А після вовкулаків утворився курінь «Побратими», який долучився до підготовки святкування відновлення присяги.

Думаю, що крім куреня «Чорноморці», поміж іншими нема великої різниці. Головне, що член куреня має брати участь в діяльності Пласту. Головним чином, це бути впорядником для юнаків або новаків, і це не залежить від якого куреня, кожен може брати участь. Я хотів ще підкреслити, що мені подобається система взаємовідносин, де є «старший брат», який дає приклад і заохочує молодь для діяльності в інституції.

Ні, треба здавати іспити, так звані пластові проби.

Ви знаєте, то є цілий статут, збірник вимог - треба мати багато знань, але також володіти і практичними навиками.

(Посміхається). Я вистругав з дерева кухонне начиння - оте, чим тісто мішають, то, на жаль, пропало, а також я вистругав таку стільничку, щоб мішати омлет. Також дошку, на якій крається сир або м'ясо, яка ще існує. Іншими були вимоги «піонерки» - треба було знати 28 вузлів, а також - побудувати в лісі ліжко чи стіл без цвяхів. Нас, наприклад, питали назви вулиць в околиці, і ми всі думали, що ми все знаємо, але є такі маленькі вулички, яких ми не знали і ми здивувалися, що ми не такі мудрі. Кожна проба була трошки важчою. У юнаків перший етап - то є пластун-учасник, потім є пластун розвідник, я до цього не дійшов і потім - є пластун-СКОБ, СКОБ то є сигнал (клич) Пласту - то є С - сильно, К - красно, О - обережно, Б - Бистро.

Чесність, любов до Бога, до України

Одним з видів підготовки в Пласті є ігри. Одна з них називається Терновий вінок, коли учасники діляться на дві команди і потрібно дістати якийсь прапор. Але іншим різновидом ігор були так звані ігри КІМа. Це коли на стіл кладуть певні предмети, які накриті покривалом, учаснику дають 1 секунду на запам'ятовування, і потім він намагається пригадати, які предмети були на столі. Ці ігри розвивали командний дух, спостережливість, швидкість реакції, а також - нетривіальне мислення і вирішення проблем оригінальним шляхом. Такі навики мені допомогли і при здачі екзаменів на адвоката, і в роботі безпосередньо.

О, так - дуже (сміється). Часом ми жартували з дівчатами, розвішуючи їхню білизну високо на дерева, і дівчата, насамперед, це було актуально для новаків - вони мали шукати і діставати свій одяг.

Так, але, на жаль, не було так, що дівчата та хлопці були разом.

Так, наші керівники не хотіли мати клопоту. Але був один спосіб - і я ним саме скористався. Я пішов впорядником для новаків, і я не мав проблем. І також у нас був такий «Рій», там хоч дівчата і хлопці сиділи окремо, і дівчата мали впорядниць, та не було заборони на спілкування. А ще у нас була завжди варта, де ми стояли всю ніч...

Також в Пласті ми вивчали надзвичайно мелодичні пісні, хоч я і не маю голосу, а також у Пласті розвивали любов до природи. Тобто, я надзвичайно радий, що я був у Пласті. Найголовніше, що там панував отой український дух, любов до Бога, до України.