rss
09/26/2017
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#314

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Інтерв’ю \ Письменник, журналіст, редактор Юрій Винничук: «Я нічого ніколи не переосмислюю й не колупаюсь у своєму житті. Просто живу й хочу багато чого написати...»

Ім'я Юрія Винничука завжди викликає бурхливу й неоднозначну реакцію: хтось ним захоплюється, хтось зневажає, та мало кому він байдужий. Прозаїк, поет, перекладач і публіцист, він відомий, перш за все, своїм циклом книжок з історії Львова, гострою сатирою та літературними провокаціями. Одна з них - віршований памфлет, в якому деякі представники чинної влади побачили погрози на свою адресу, - додала постаті Винничука ще й політичної ваги. До оселі поета завітала міліція, на його захист виступили колеги-літератори з ПЕН-клубу та громадськість, а сам автор на велелюдному мітингу в центрі Львова декламував скандальний вірш із трибуни.

У березні Юрій Винничук відзначив своє шістдесятиріччя. Після творчого вечора з цієї нагоди ювіляр розповів в ексклюзивному інтерв'ю газеті «Час і події» про літературу й політику в своєму житті.

Юрій Винничук народився 1952 року в Івано-Франківську. Випускник Прикарпатського університету імені Василя Стефаника - учитель української мови і літератури. 1987 - 1991 рр. - режисер, автор сценаріїв та пісенних текстів Львівського естрадного театру «Не журись!» 1990 р. разом зі Стефком Оробцем створив «Кабарет Юрця і Стефця». 1991 - 1994 - редактор відділу містики та сенсацій газети «Post-Поступ». 1995 - 1998 рр. - головний редактор газети «Гульвіса». З 2006 р. - головний редактор газети «Post-Поступ» (відновленої).

Автор збірки численних збірок поезій, повістей, міфологічної енциклопедії «Книга бестій», упорядник антологій української фантастики ХІХ століття «Огнений змій», української літературної казки ХІХ століття «Срібна книга казок», «Казкова скарбниця».

Твори перекладалися в Англії, Аргентині, Білорусі, Канаді, Німеччині, Польщі, Сербії, США, Франції, Хорватії, Чехії. Автор перекладів з англійської, валлійської, слов'янських мов.

Пане Юрію, якої реакції ви сподівались, пишучи свій нині вже знаменитий вірш?

Я не мав перед собою жодної мети. Писав його довго й нудно, ніде не публікував. Одного разу прочитав його на вечорі «Ніч еротичної поезії», а потім текст потрапив в Інтернет. Усе, що відбувалось далі, було поза моїми зусиллями. Кожен бачить, що хоче. В моїх віршах побачили некрофілію, порнографію, додавши до цього розбещення неповнолітньої, адже на вечорі еротичної поезії була молода поетеса Марта Брижак, що читала вірші з нецензурними словами.

Її батьки виступали проти участі доньки в цих читаннях?

Ні! (Сміється). Її міліція також допитала, чи не я її часом розбестив і навчив поганих слів. Це смішно, бо теперішні діти знають ці слова значно раніше, ніж наше покоління.

Дехто закидає вашому віршеві низьку художню цінність...

Вірш простий і дохідливий. Якби він був вищого літературного ґатунку, його ніхто б у народі не знав. Його не зачитували б у клубах, на танцях, не передавали з рук у руки й не вивчали б напам'ять. Яким би мав бути вірш, якщо він абсолютно естрадний? Люди забули, що наприкінці 80-х я виступав з театром «Не журись!», пишучи купу таких текстів на злобу дня. Всі вони щасливо здохли разом з проблемами, які висвітлювали. Але ніхто мені тоді не дорікав написанням сатиричних віршів. Що ж до художньої цінності... А яка поетична цінність українського гімну? А Франкового вірша «Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить»? А «Марсельєза» - хіба висока лірика? Я написав вірш, з яким можна йти на барикади. Його вже переклали англійською, російською, він живе своїм життям.

Як вам амплуа громадського діяча, борця з режимом?

Я ніколи не приховував, що я в опозиції до влади. Я постійно пишу тексти, в яких цю владу критикую. Щотижня вони виходять на сайті tsn.ua, щомісяця в газеті «Post-Поступ», і всюди я пишу набагато гостріші речі, ніж у тому вірші. Однак стаття, навіть найкритичніша, є не настільки небезпечною для влади, як вірш. Статтю прочитають дві-три, ну, п'ять тисяч людей, а вірш прочитали мільйони по всій Україні. Як бачите, це досі актуально - звертатись до народу художнім словом, хоч би якої якості воно було. Воно лягає в ті настрої, які в народі давно нуртують.

Вас також звинувачують у порнографії. А чи можлива порнографія в літературі взагалі?

У мистецтві визначити порнографію неможливо, як і знайти холестерин в олії. Все, що оформлене словом чи фарбою, не може бути порнографією, це вже мистецтво. А те, що комусь воно може видаватись порнографією, - це вже його міра розбещеності. Якщо взяти окремі сцени з фільму «Калігула», їх можна вважати порнографічними, однак цілий фільм не є таким.

Чи є місце політиці у вашому житті? Голосуєте на виборах?

Звичайно, голосую! Телевізор не дивлюсь, але новини дістаю з Інтернету. Я реагую на політику й пишу критичні тексти. Нещодавно написав про ієромонаха з Одещини, який заявив, що українців покарав Господь за те, що вони відокремились від Росії...

Чи симпатизуєте зараз якомусь конкретному політикові?

Думаю, що є люди, яким можна довіряти, й вони поведуть народ. Останнім часом симпатизую Юлії Тимошенко і Юрієві Луценку, бо вони поводяться як дуже мужні люди. Передусім, Луценко, який навіть із-за ґрат намагається щось сказати, не боїться критикувати владу. А, загалом, опозиція - гнила й поводиться дивно. Щодо багатьох із них, я не розумію, чим вони там займаються. Якщо розглядати їхні дії, протести, стає смішно. В мене є така думка, що голосувати треба за тих, хто ще у владі не був, і, нарешті, змінити владу. А то в нас з'явився новий фах - «народний депутат», і більше ці люди нічого не вміють.

Чи кликали вас у політику?

Ні, поки що ніхто не кликав. Я міг би й прийняти таку пропозицію - залежить, хто покличе.

На що очікуєте після виборів?

На зміни. Думаю, будуть великі фальсифікації, що призведуть до нового Майдану. Цю владу скинуть уже набагато брутальніше, ніж це було минулого разу.

Українські письменники - ви, Юрій Андрухович, Ліна Костенко, Марія Матіос та інші - різко критикують владу. Та чи впливає це на настрої людей? Ви відчуваєте наслідки своєї діяльності?

Напевно, впливають. Наприклад, я впливаю своїми статтями. Але не художньою творчістю, бо вважаю, що не повинен у творчості давати місце політиці. Для цього є такі твори, як цей останній вірш. У прозі я цього ніколи не допущу, бо хочу, щоб моя проза була вічна, а не сьогоденна. Сатиричні фейлетони і статті я пишу постійно, їх багато хто читає - це я бачу з відгуків людей: зі мною сперечаються, дякують...

Ви багато перекладаєте й перекладаєтесь. Де ваші книги виходять більшими тиражами?

Зазвичай, в Україні. Та нещодавно у Франції моя «Казка про поросятко» вийшла півмільйонним тиражем, недосяжним для України.

Яким своїм доробком ви пишаєтесь?

Видав антологію українських письменників, по-насильницькому вбитих у першій половині ХХ століття, - «Розіп'ята муза». Я давно збирав і записував дані про українських письменників, які загинули на війнах і від репресій, а потім почав їх класифікувати. Поки працював, зробив для себе дуже багато відкриттів. Наприклад, усі знають письменника Григорія Косинку, однак ніхто не знав, що він писав вірші. Відомий радянський байкар Микита Годованець, як виявилось, публікував антирадянські твори. Всього у книжці згадано 332 поети, з них - сотня таких, про яких раніше навіть не чули.

Над чим працюєте зараз?

Оскільки я людина-оркестр, то працюю одразу над кількома проектами. Найбільше хочу завершити свій роман, яким зараз посилено займаюся. Він трагічно-комічний. Частина дій відбувається в передвоєнному Львові, частина - в наш час. Сподіваюсь до літа його видати.

Днями вам виповнилось шістдесят. Чи приходить переосмислення, переусвідомлення власного життя?

Ні, я нічого ніколи не переосмислюю й не колупаюсь у своєму житті. Просто живу й хочу багато чого написати... Можливо, згодом буду переосмислювати те, що зробив чи чого не зробив (сміється).

Тоді писатимете мемуари?

Щось на зразок мемуарів я вже написав - це книжка «Груші в тісті». Щоправда, написана вона не в формі мемуарів, але це оповідання про найцікавіші епізоди мого життя. А, власне, спогади ще треба написати - розповісти про свою родину, своїх знайомих. Думаю, що кожному письменникові рано чи пізно треба написати мемуари, й дуже шкода, що багато хто цього не зробив. Літературний процес повинен бути викладений не тільки в історії, але й у життєписах письменників, їхньому листуванні, промовах.

Дуетові «Сестри Турчак» аплодує Сінгапур

Історик Мар’ян Мудрий: «В Україні є ознаки отруєння історією»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com