Все починається з дитинства: Полтавська співуча родина

Галина та Людмила з дуету «Сестри Турчак» – сестрички з різницею у віці два роки. Місце народження – Полтавщина. Батьків не обирають. А ось вони зуміли. Можливо, доля така. Тому «обрали» співучу родину. Співав прадід у церковному хорі Києво-Печерської Лаври. Дід вчився в музично-драматичному інституті ім. Лисенка і був актором. Бабуся співала до 90 років. До цього часу зберегла голос мати – Зоя Іванівна, а батько – професійний музикант та співак. Леонід Трохимович 30 років проспівав у хорі Українського радіо та телебачення, грав у капелі бандуристів.
Хтось із посвячених у подробиці біографії сестер вдало пожартував: вони почали співати раніше, ніж говорити. А насправді – Галочка в 1рік 8 місяців, а Людмилка – в 3 роки. В початковому дитячому репертуарі – звичайно ж – українські пісні. А вперше багатотисячна аудиторія їх почула, коли Галинці було 8 років, а Людмилі – 6 років. Тоді вони виконали дитячу пісеньку «Білочка» на Українському радіо і з того часу співали у дитячій групі хору Українського радіо та телебачення. Музичну освіту отримували в музичній школі, студії  відомого Київського музичного училища ім. Глієра, мали окремі приватні уроки вокалу.

В історії музикального світу немало імен – видатних та геніїв, що з дитинства одержимо служать покликанню і досягають вершин. То й же Моцарт. А ось у сестер – інший феномен. Пісня для них стала не професією, а життєвою необхідністю. Як повітря. Як вода. Тому з дитинства і донині вони співають скрізь і завжди. На сценах самодіяльних та професійних, в Україні і поза її межами в багатьох країнах Європи. На різноманітних фестивалях і в будь-яких аудиторіях, куди вони самі приходять до слухачів з доброчинними концертами: в дитячі будинки та інтернати, лікарні, військові частини, університети, коледжі, шахти і т. д. І навіть – в тюрму. Понад сто благодійних концертів! Доходить їхній спів до слухачів – прихильників і безпосередньо в домівках. Адже вони записали 4 пісенних диски. Легко дарують їх тим, хто хоче слухати пісню, а не може придбати через скруту. Широта душі – широта щедрості. А своєю любов’ю до пісні та людей готові огорнути весь світ. І це частково здійснюється, про що – нижче.
Привабливість дуету, перш за все, в тому, що завжди, без винятку і перебільшення, вони співають душею, серцем. Вміють передати в мелодії, у словах пісні ті почуття, які зворушують слухача до глибини душі і будять закладені ними в пісню переживання, емоцію, думку, сенс. І нема людей, які б не зреагував на їхній спів. Чи це буде народна українська пісня, чи класична естрадна золотої пори «Червоної Рути» та Володимира Івасюка, чи український або російський романс, чи пісня народів світу, чи пісні сучасних українських авторів. У їхньому репертуарі навіть натяку немає на те, що нині називають попсою. У співачок – вишуканий естетичний смак у виборі репертуару. Серед їхніх авторів, наприклад, Ігор Поклад, Степан Галябарда, Михайло Ткач, Микола Луків, Владлен Ковтун, Наталя Багмут, Леонід Нечипорук, Мар’ян Гаденко, Зоя Кучерява, Віктор Лифанчук і багато інших. Їхній мелодійний благозвучний спів полонить керівників хорових колективів, їх запрошують часто на гастролі, збірні концерти. В їхньому репертуарі 150 лише авторських пісень, а всього – 250. І понад 300 – концертів-виступів.

	Праворуч: Людмила та Галина Турчак у творчому колі постійних учасників клубу «Співуча родина»

Був у творчому житті цього нині відомого дуету етапний момент. Це 1994 рік, коли частинка співучої полтавської родини в особах Галини та Людмили  влилася в іншу, уже офіційну київську «Співучу родину». Бо саме тоді і був створений нині широко відомий у Києві і далеко за його межами елітний за змістом та духом громадський клуб шанувальників пісні та романсу під назвою «Співуча родина». До слова, писав про цей клуб і наш часопис «Час і Події», 2008, № 52. Беручи участь у всеукраїнському однойменному конкурсі, вони вперше назвали свій дует «Сестри Турчак». І ось уже 18-й рік виступають під цим брендом.
Так склалася їхня людська та творча доля, що заспівали «Сестри Турчак» і в далекому Сінгапурі. Вперше почули українську пісню на цьому чудовому острові – країні – місті у сольному виконанні Людмили, а в грудні 2011року – дуету «Сестри Турчак». На перший погляд схоже на казковий або пригодницький сюжет. Що й зацікавило наш часопис. А оскільки автору цієї публікації сестрички не були незнайомцями, бо в час візитів додому співачки не раз і не два у колі друзів «Співучої родини» у київському Будинку вчителя «підступно» краяли її серце піснею «Америка – розлучниця», тому і стало можливим це Інтернет-інтерв’ю на лінії «Нью-Йорк – Київ – Чикаго».
Навіть для мене відкрилося в цій відвертій щирій розмові багато несподіваного, незнаного. Як міцно може полонити творчість не тільки людську душу, а й її фізичне єство. Яким позитивом, натхненням, безмежними можливостями вона володіє у випадку вірної і повної посвяти їй. Їй – це Пісні, Творчості. Асоціативно їхнє захоплення нагадало мені відданість українській народній пісні незрівнянного маестро Олександра Кошиця (Це з числа тих, про кого писали в нашому часописі). Врешті-решт, як Пісня омолоджує душу та тіло істинної пані, леді, сеньйори. Саме так до них зверталися в країнах, де вони співали. Прошу звернути увагу на фото. Ці вродливі дівчата співають колискові вже своїм онукам. Чи можна повірити?
А їхній патріотизм, щира любов до України, її пісні, що є душею народу, це очевидне, яскраво виражене, зрозуміле всім. Репертуар, манера виконання, вчинки, естетичні погляди та світосприйняття тому свідчення.
Запрошую читачів стати свідками нашої розмови. Від імені сестер відповідає на запитання Людмила.
Людмило! Знаю вас з Галиною, як дует, що багато років дарував насолоду виконанням українських пісень дуже багатьом аудиторіям України та сусідніх країн Європи. І раптом – Сінгапур! Чому, яким чином?
До Сінгапуру я потрапила, дякуючи мої донечці Олі.
Її чоловіка скерували на роботу в Сінгапур, там вона народила донечку Аню і покликала нас з чоловіком приїхати у гості. Звичайно, мені, як матері, захотілося допомогти з маленькою. І я вирішила залишитися у Сінгапурі. Написала заяву на звільнення з посади керівника відділу стилю телеканалу СТБ і попросила свого чоловіка відвезти у Київ на роботу – у відділ кадрів. Отак почалося моє життя у цій прекрасній і дуже гарячій країні Південно-Східної Азії. І пішло звикання до непростого екваторіального клімату, до іншомовного середовища, до життя без концертів і співу українських пісень.

Людмила  біля символу Сінгапуру- Мерліон . Merlion Park	Біля найпопулярнішого пам’ятника засновнику Сінгапуру Томасу   Раффлзу

Єдине, що втішало – це колискові для маленької, а вже через рік Аня потроху співала наші пісні. Але для мене цього було мало. Душа рвалася в Україну, до рідних та друзів. Я дуже сумувала за сестрою Галочкою, за нашою з нею піснею. Рятували диски з піснями у виконанні українських співаків і наші з сестрою записи…
І ось тільки через 2 роки перебування у Сінгапурі я познайомилася з музикантами-гітаристами, які запропонували разом підготувати концерт для вихідців з колишнього Радянського Союзу. Це був клуб при російському посольстві. Я дуже зраділа, бо то вже була нагода співати і для своїх земляків – українців, яких у Сінгапурі виявилося не так і багато – близько 100 осіб. Перший концерт, у якому я співала українські, російські та іншомовні пісні, пройшов на «ура». Певно, слухачі нудьгували за своїми рідними піснями. А після концерту довго не відпускали, фотографувалися і приміряли віночок, у якому я співала. Це було в січні 2011 р., а 24 грудня цього ж року ми зуміли заспівати тут дуетом.

На березі Індійського океану біля Сінгапуру.	Людмила з донькою та онукою, 2011 рік

	Перший концерт Людмили у Сінгапурі, січень 2011

А що ж було до цього? Прошу детальніше про вашу багаторічну участь у київському клубі «Співуча родина», фестивалях, про перемоги, лауреатство...
Ми зі сестрою Галиною співаємо на професійній сцені з 1994 року – відколи стали дипломантами 1-го міського конкурсу «Співуча родина». А з 1995 р. і по сьогодні ми є віце-президентами клубу «Співуча родина», творчо допомагаючи по можливості його президентові – засновнику клубу – Галині Лактіоновій – людині, яка весь час прагне до єднання творчих людей, допомагає і дітям, і дорослим розкрити свій творчий потенціал і завдяки якій наше життя стає більш цікавим і гармонійним. Саме на клубних зустрічах ми провели 8 власних концертів, зокрема, і презентації наших альбомів «Тиха вода», «Я тебе не забуду ніколи»», «Ми – сестри». Нас почали активно запрошувати підготувати наші власні концерти, або для участі у збірних. Ми завжди приймали ці запрошення, тому що пісня – це наше життя, це засіб для  творчого спілкування з людьми, це можливість виразити свою артистичну натуру. Разом з тим, пісня наповнює наші пісенні душі світлом і радістю. Виступали в найрізноманітніших аудиторіях за місцем проживання чи навчання слухачів у Київській, Полтавській, Рівненькій, Донецькій, Чернігівській та ін. областях, включно з АР Крим. Тому й набігла ця цифра – понад 100 благодійних концертів.
Окрім першого лауреатства в конкурсі «Співуча родина», ми стали дипломантами Всеукраїнського фестивалю «Мотив для двох сердець», 3-го Всеукраїнського фестивалю культури «Всі ми діти твої, Україно», лауреатами Всеукраїнського конкурсу сучасного українського романсу «Осіннє рандеву», переможцями конкурсних радіопрограм «Пісня року», «Доміно», «Прем’єра пісні». Наші пісні звучать у 8-ми альбомах композиторів та поетів, у телеефірах та в програмах обласного та Українського радіо.
Ми виступали перед представниками української діаспори, які приїжджали до Києва: на Міжнародній українознавчій конференції, на Міжнародній конференції Християнського Дитячого фонду при ЮНІСЕФ, на зустрічі з делегацією Міжнародної Федерації соціальних працівників.
Хто і як запрошував вас на гастролі за кордон? Для яких аудиторій співали? Як сприймалася наша українська пісня?
У Литву нас запросила українська діаспора разом з народним артистом України – Олегом Марцинківським – з нагоди 190-річчя з дня народження Тараса Шевченка. Згадується, як тепло нас зустрічали наші земляки і ніяк не могли наслухатися українських пісень, зокрема, і на слова Шевченка – «Зоре моя вечірняя» та «Така її доля». Після концерту господарі вечора довго не відпускали нас, а потім великою компанією проводжали на вокзал і все запитували, як ми живемо в Україні.
У Польщу, в м. Хелм, на Міжнародний фестиваль духовної музики нас запросили разом з Народною хоровою капелою «Світоч» при Будинку вчителя, в якій ми також співали духовні пісні.

Сестри Турчак і народний артист України Павло Дворський	Квартет у складі сестер Турчак, Володимира  Каденко, Ярослава Рудницького

А потім було запрошення цій же капелі від спорідненого хору м. Аграмунто в Іспанії. Ми зі сестрою підготували свій виступ з народними піснями «Гиля, гиля, сірі гуси», «Закувала зозуленька» та «Пливе над світом біла наша хата» А. Кичинського та ін. Концертів в Іспанії було декілька: в церкві та монастирі, у клубах, на відкритих майданчиках. Ось згадується виступ у Барселоні, на площі, коли спочатку людей було небагато, а потім – все більше, більше і більше. Я тоді відчувала такий піднесений урочистий настрій, що пам’ятаю й досі.
По дорозі додому ми зупинилися в Парижі і самостійно зробили два імпровізованих концерти на відкритих майданчиках біля Ейфелевої вежі та Собору Паризької Богоматері. Парижани сприймали нас привітно, радісно, з цікавістю.
У Білорусь нас запросила адміністрація Харківського р-ну міста Києва в якості «співучого» супроводу ветеранів Другої світової війни та Афганістану у їхніх відвідинах Бреста та Мінська: виступи в клубах, на заводі, в музеях. У Бресті нас слухали білоруські прикордонники і цивільні люди. По дорозі до Мінська в одному колгоспі, де головою був грузин Отар Лолуа, після наших українських пісень ми заспівали «Тбілісо» грузинською мовою, чим дуже втішили і колгоспників, і їхнього голову.
Запам’ятався візит нашої делегації від київського Будинку вчителя на святкування 50-річчя московського Будинку вчителя, в якому взяли участь також таланти багаточисельної української діаспори у Москві. Коровай, рушник, вірші та наше з Галиною пісенне вітання «Батьковою піснею» та «Світку зелений мій» було колоритним та теплим. Опісля – спілкування зі слухачами – вихідцями з України.
Поки я жила в Сінгапурі, Галочка співала самостійно, зокрема, за кордоном: Санкт-Петербург – концерт у громадській організації «Українська національно-культурна автономія»; Словаччина – участь у Міжнародному фестивалі народної творчості разом з танцювальним фольклорним ансамблем «Черевички»; Іспанія – участь у Міжнародному фольклорному фестивалі «Алегрія-2010» разом з танцювальним фольклорним ансамблем «Мальвочка»; Греція – участь у Міжнародному фольклорному фестивалі «Ханіоті-2010» з цією ж «Мальвочкою».
На наших концертах слухачі були різними – і за віком, і за національністю: від студентів – хористів – до ветеранів війни та праці. Сприймали українську пісню завжди з великим задоволенням, бо репертуар виступів був ретельно підібраний і обов’язково готувалися анонси пісень відповідними іноземними мовами.
Взагалі, треба зазначити, що пісня має велику впливову силу. Дякуючи пісні, ми швидше перетинали кордони. Вперше я це побачила у поїздці до Польщі – як тільки виникали якісь перешкоди на нашому шляху, ми пропонували заспівати. Співали, прикордонники ставали добрішими, і всі проблеми одразу ж зникали.

«Сестри Турчак» співають для земляків та багатомовних гостей Сінгапура 11-ма мовами. Сінгапур, 24 грудня 2011р.	Соло Галини Турчак

Повернімося до виступу вашого дуету в грудні 2011 року в Сінгапурі. Ви співали 11-ма мовами світу. Скільки часу і як ви готували репертуар, живучи нарізно: одна – в Сінгапурі, друга – в Києві? Як сприйняла публіка концерт в цілому та українські пісні зокрема ?
На святкуванні Дня незалежності України в Сінгапурі, яке підготувало посольство України, я отримала пропозицію від президента російського клубу при російському посольстві підготувати і провести наступний концерт. Я погодилася співати, але вже разом із сестрою, бо люблю наш дует, і мені хотілося, щоб нас почули разом, і щоб Галочка побачила Сінгапур і полюбила його так, як я.
І ось я знову ожила і засвітилася, бо без пісні жити не можу. Почалася підготовка. Ідей – повно. Але ми з Галочкою так далеко одна від одної – на відстані 10 тис. км. Та ясно було найголовніше – концерт дружби відбудеться обов’язково. Ми будемо співати пісні нашого серця і пісні, які рідні і зрозумілі нашим майбутнім слухачам, тобто, іншомовні пісні. Сестра в Києві шукала і готувала в репертуар пісні польською, англійською мовами та ідиш, а я в Сінгапурі шукала популярні місцеві пісні на мові мандарин, на хінді та інших, вчила вимову слів з викладачами мов, знайомилася з манерою виконання цих пісень, щоб потім передати це Галочці. На підготовку програми, до якої увійшли українські пісні («Одна калина», «Філіжанка», «Я піду в далекі гори», «Світку зелений мій», «Червона рута») та пісні народів світу 11-ма мовами пішло 2 місяці.

І знову – успіх. Та ще й подвійний, бо концертів було два впродовж одного тижня. Гості наших концертів – а це були поляки, англійці, американці, французи, білоруси, росіяни, індуси, малайзійці, китайці і звичайно, українці – підспівували нам, підігравали на маракасах, барабанах, на різних шумових інструментах, виходили танцювати, навіть до нас на сцену. Було, дійсно, пісенне єднання. Кожен почув свою пісню. Щира пісня об’єднала всіх в одну родину, бо пісня не знає кордонів – ні мовних, ні територіальних.
У Сінгапурі 4 державні мови: англійська, мандарин, малайська та тамільська. Всі гості наших концертів, крім своєї рідної мови, знали англійську. Це були, здебільшого, молоді люди – комерсанти, бізнесмени, журналісти. Зокрема, і наші друзі. А ще завітала на концерт нова знайома Галини – її екскурсовод із Сінгапуру з сином (білоруси), а ще – таксист-китаєць, який віз сестру з аеропорту, причому, безкоштовно, бо вона заспівала йому китайську пісню. Були присутні й поважні гості: посол України в Сінгапурі – Павло Султанський та посол Росії в Сінгапурі – Леонід Моісеєв з дружинами. До речі, посол Росії після концерту висловив своє враження: «Сестри, ви співаєте в манері, яка зараз рідко зустрічається – серцем».
Дуже радісно китайці зустріли пісню на мові мандарин «Місяць у моєму серці» – найпопулярнішу пісню у Сінгапурі. Наші земляки підспівували нам українські пісні, а після концертів засипали нас запитаннями, як там в Україні, у Києві. Запитували, коли будуть наступні концерти, цікавилися, чим допомогти у підготовці наступних виступів. На завершення наших пісенних побачень ми співали пісню про державу, місто та острів Сінгапур, де ми змогли розширити коло друзів, причому, трьома мовами – англійською, мандарин та російською.

	Сінгапур росте вверх: місцеві хмародери

	Один з 3-х басейнів на території кондомініуму, що включає 7 житлових будинків, клуб, 2 дитячих майданчики, поле для гольфу, 4 тенісних корти, 8 майданчиків для зустрічі гостей

Мені довелося побувати в Сінгапурі у ролі туриста. З 4-х країн Південно-Східної Азії, Сінгапур сподобався найбільше. Відчувалася тверда рука Лі Куан Ю – високоосвіченого лідера, який протягом трьох десятків років на посаді Прем’єр-міністра перетворив острів-країну з клоаки в квітучий сад, хоч і «зіпсований» сучасними хмародерами. Це на погляд туриста. А що вам сподобалося і що ні в цій країні? Як нині господарює наступник відомого реформатора?
Як я читала у пресі, Лі Сьєн Лунг – старший син Лі Куан Ю, проводить більш гнучку і відкриту політику в Сінгапурі. Зараз у більш демократичній країні митці отримують більшу свободу у своїй творчості, відкрилися казино, які раніше були заборонені. Але при цьому правила поведінки для кожного громадянина країни є сталими. І за порушення правил на усіх, без винятку, чекають великі штрафи. Причому, поліції не видно ніде, але вона одразу з’являється, коли щось трапляється. Головними цінностями є конфуціанське вчення про сувору дисципліну та повагу до сім’ї.
Сінгапур мені сподобався, перш за все, своїм внутрішнім спокоєм і доброзичливістю його мешканців. Його законослухняні громадяни постійно посміхаються тобі неширокою посмішкою і охоче допоможуть при найменшій потребі. Друге – це повна твоя безпека. Ідеш по вулиці – і нічого і нікого не боїшся, навіть – уночі. Ну і дарма, що на тебе весь час дивиться око камери спостереження: і в адміністративних місцях, і в магазинах, готелі, на дорогах, переходах, і в ліфті будинку, де ти проживаєш. Зате у тому ж ліфті звучить музика Шопена або Моцарта. А ще навколо дуже чисто, багато зелені і квітів. А не сподобалися різкі перепади температурного режиму в приміщенні і на вулиці. І, як наслідок, – часті простуди.
Сінгапур – багатомовний, багатоконфесійний, мультикультурний. Чи відчувається недоброзичливість або конфліктність між мусульманами, індуїстами, буддистами, християнами? Чи можна любо жити українським «заходу» та «сходу» за прикладом Сінгапура?
Унікальність Сінгапура полягає в тому, що хоча населення його неоднорідне в етнічному і релігійному сенсі, люди з різними культурними традиціями, мовами і звичаями живуть дружно, безконфліктно. Кожен почуває себе, незалежно від кольору шкіри, від віросповідання, дуже комфортно. При цьому існують куточки з національним колоритом різних мешканців Сінгапура: це китайський квартал з червоними ліхтариками і драконами; індійський квартал з неймовірно гарними сарі, благовонними курильнями, величавими храмами та гірляндами жасмину; арабський квартал з магазинами східних тканин та маленькими кав’ярнями.

Навіть з американським символами
Отже, Сінгапур – толерантна і мирна країна. Може, це тому, що в свій час уряд контролював розселення людей за визначеною квотою з метою змішати раси і національності. Уряд диктував населенню правила поведінки, допустиму кількість дітей у сім’ї, визначив державні мови. Всі ці заходи були спрямовані на єднання громадян країни. Я думаю, що «заходу» та «сходу» України теж можна жити в злагоді та мирі за прикладом Сінгапура, але без суворого дотримання правил поведінки та законів це неможливо, як показав нам приклад Сінгапура.

Галина і жасминові гірлянди в Litle India – етнічному районі «Маленька Індія»	У місцевому «Дісней-ленді» аксесуари на будь-який смак.

Китайський Новий рік. Торговий Центр «Катонг»	Сінгапур, аеропорт Чангі. Завжди зі свіжих квітів – букет для гостей

Наш коментар:

	Християнське Різдво у Сінгапурі. Сніг для малечі створили із піни

Дипломатичні відносини України з Республікою Сінгапур існують 20 років. В 2007 р. там вперше побувала наша урядова делегація;  після цього візиту мемуари Лі Куан Ю – батька «сінгапурського дива», великого реформатора, який за 30 років керівництва країною вивів її з третього світу у перший, перекладено українською мовою. А у вересні 2010 р. 87-річний Лі Куан Ю, що з 2004 р. обіймає посаду Міністра – ментора (наставника) в уряді свого сина Лі Сьєн Лунга, відвідав Київ. Наприкінці березня 2011 р. Сінгапур відвідує президент Янукович, на неофіційній зустрічі з яким, до речі, на запрошення українського посольства побувала і донька нашої героїні. Янукович запевняв Лі Куан Ю у величезній зацікавленості в його політично-економічному досвіді. На превеликий жаль, запозичення – з точністю до навпаки. Адже, Лі Куан Ю ,створивши, насамперед, дуже прості, зрозумілі всім закони, починав з боротьби з корупцією. Подолав її дуже швидко, передавши до суду навіть своїх близьких родичів.
В країні суворо дотримуються верховенства закону і рівності перед законом. Лі Куан Ю запровадив смертний вирок за його порушення. Бізнес суворо відокремив від політики. Запровадив дуже спрощену процедуру прийняття рішень. Жодних додаткових розпоряджень, указів і навіть ліцензій. Наприклад, з компанією-інвестором працює лише одна людина. Висока платня чиновникам. Сам жив і живе, як усі – жодних привілеїв. (Детальніше про здійснення «сінгапурського дива» читайте в нашому часописі, 2008, № 12: http://www.chasipodii.net/article/2767/  Так ось звідкіля Людмилине спостереження про успіх країни як результат строгої дисципліни і неухильного дотримання законів. Додамо від себе: а ще високої європейської освіти (Оксфордський університет ) та всебічної культури лідера країни.
Чи нудьгували, Людмило, за Києвом? Що найбільше вражає тепер, уже на свіжий погляд, тут, вдома? Чи зазнало будь-яких трансформацій почуття вашого патріотизму після перебування «у світах»?
Звичайно, я дуже сумувала за домівкою своєю, дорогими для мене людьми та мовою. А вражають на Батьківщині – більш за все – бруд, сміття, автомобільні корки та байдужість людей до цього всього. Щодо патріотичних почуттів, то ніяких трансформацій не відчуваю. Як любила свою Україну, так і люблю. І, звичайно, завжди сумую, коли буваю далеко від неї, сумую за творчими людьми, рідними піснями, за духовним спілкуванням, бо є завжди потреба власного творчого самовираження. А ще я відчуваю велику радість, що я – українка, що у мене і моєї сестри прекрасні батьки, які навчили нас любити свою Батьківщину і своє родове коріння.
А як на фоні сінгапурської демократії, порядків та верховенства закону сприймається політична ситуація в Україні?
Ми зі сестрою не бізнесмени, не політики, не журналісти, а співачки, тому багато часу витрачаємо на підбір репертуару і підготовку до виступів. І намагаємося зберегти у своїй душі світло і тепло для людей. Ми дуже вразливі і чутливі, тому, якщо ми будемо перейматися політикою, то не зможемо сьогодні так співати, як співаємо. Перепрошую, якщо розчарувала…
Ласкаво просимо до рідного Києва! Назовсім? Які творчі плани? Де, коли наступний виступ?
У майбутньому я хочу більше часу жити в Україні – Києві – і менше – в Сінгапурі. Щодо планів – у київському клубі «Співуча родина» плануємо показати програму «Пісні народів світу» – тепер вже своїм землякам. До того, хочемо збагатити цю програму новими піснями – тобто, трохи її розширити. Найближчий наш дуетний виступ планується у Києві на День міста, в останню неділю травня, на фестивалі української патріотичної пісні.
І на завершення нашого діалогу. Нам зі сестрою радісно, що сьогодні, коли всі розумні люди у світі прагнуть миру і єднання, коли Україна зацікавлена у встановленні дружніх стосунків із Сінгапуром, коли керівники обох цих країн спілкуються, щоб порозумітися, ми з Галочкою теж внесли свій творчий – пісенний вклад у розвиток культурних зв’язків між Україною та Сінгапуром. І звичайно, ми готові і далі пропагувати українську пісню і далі багато співати – і не тільки на мові мандарин, і не тільки в Сінгапурі.

Лідія Корсун, лютий 2012 р.,
Нью-Йорк – Київ – Чикаго
Світлини з архівів сестер Турчак та клубу «Співуча родина»