Останнім часом у нашому виданні виходить все більше матеріалів із майже революційними закликами.

Те, що відбувається в Україні, свавіллям вже якось і не назвеш. Занадто інтелігентно. Це просто – «бєспрєдєл», перепрошую за русизм. Одразу спливають у пам’яті погано забуті «буремні дев’яності». Тільки цього разу страшніше, бо «братва» тепер не ходить у спортивних костюмах та з барсетками в руках, а в дорогих, вишуканих костюмах або ще гірше – у формах правозахисників. І займається не вимаганням у власників торговельних точок на базарчику, а рейдерством. Страшним за своїм нахабством, непокараністю та похмурими наслідками. Йдеться не тільки про захоплення власності, про що ми пишемо сливе у кожному випуску, але й про нечуваний тиск на наших колег-журналістів.

Але відкладемо емоції в бік. Одна з найактивніших громадських діячок є головним редактором газети «Свобода слова» – Ірма Крат. Її ім’я вже добре відоме в Україні як людини, котра не дає спокою багатьом можновладцям. Наша газета неодноразово друкувала Ірмині блоги. Ми також підтримує з нею контакт через Фейсбук. І от, на початку тижня я побачила новий запис у блозі Ірми, що у виданні «Кореспондент». Цей запис ми подаємо нижче. Наша редакція намагалася встановити контакт з Ірмою, яка переховується. Ось її «заспокійливий» пост на ФБ:

«Я зараз перебуваю там, де мене навіть навчені собаки не знайдуть))) Думаю, що все буде добре. Такий пішов розголос, що вони вже і самі не раді, що таке затіяли. Я сподіваюся, що цього разу вони просто змовчать, і не я, а вони заляжуть на дно».

Ми сконтактувалися з Ірмою і з’ясували, що переслідування розпочалося через те, що Ірма допомагала розповсюдженню наступного диска. Близько тисячі дисків було роздано людям. Йдеться про фільм «Кримінальна окупація», який можна подивитися тут: http://www.youtube.com/watch?v=UCWBeNGBALc. А для тих, хто з Інтернетом «не дружить» – і створювалися відповідні диски.

Ось вигляд цього диска:

Портрет Ірми був поставлений з її дозволу і для того, щоб в людей була довіру до даної робота, адже ім’я Крат стало синонімом «народного адвоката». Не маючи, власне, юридичної освіти, Ірма на свій розсуд та ризик представляла інтереси звичайних людей у численних кабінетах можновладців, вимагала для них справедливості. Часто власними коштами допомагала тим, хто вже і не чекав нізвідки допомоги. Але детальніше про це Ірма розповіла сама.

Як прибирають журналісток із політичної арени!?

Ірма Крат

Приїжджає Касяненко Наталка, забігає, і кричить криком: «Поїхали, зараз тут будуть менти! Поїхали! Я стану на коліна! Пожалій себе! Пожалій дитину! Не думаєш про себе, не хочеш про себе думать?!
Для тих, хто про мене знає мало, або взагалі вперше чує, спробую коротко ввести в курс подій, бо далі мовчати, мабуть, вже й для самої себе небезпечно. У 20 років я працювала у приватній газеті «Базар Медіа» сина начальника Гадяцької міліції – Олександра Товстого. Провела журналістське розслідування стосовно корупції голови Лохвицької райради, написала статтю «За ким плаче зона?», але з власником газети домовилися, і її зняли з друку. Того ж дня я пішла з газети, але дала слово, що цей матеріал люди прочитають. Приватний підприємець із міста Лохвиці – Олександр Цись – дізнався про цю ситуацію, і, мабуть, пожалівши мене, передав через своїх друзів гроші на відкриття моє власної газети. Я за місяць відкриваю Полтавський обласний інформаційно-рекламний тижневик «Свобода слова». Беру пляшку горілки, їду до попереднього начальника і кладу йому на стіл перший примірник зі статтею, яку вони не надрукували, зверху на неї ставлю пляшку, яку він мені програв. Газета для людей стала єдиним захистом, або й останньою інстанцією, куди можна звернутися за допомогою. Потім я вийшла заміж, народила дитину, але не склалося, я розлучилася.
Як то кажуть, на емоціях відкрила меблевий магазин і типографію. Десь було до мільйона кредиту у банках. Слава Богу, вже все погасила. Перший чоловік – дуже багата людина, має завод метало-пластикових вікон, різного роду-характеру магазини, але жити у «золотій клітці» – не можу.
Гарних справ по області було зроблено дуже багато. Коли рейдери напали на Лохвицький ВАТ «Спиртзавод», і люди півроку сиділи без зарплати, то я приїхала, зупинила роботу усього заводу і вивела 700 осіб, увесь колектив на вулицю, щоб заблокувати головну трасу області. До кінця тижня гроші виплатили усім до одної людини, але проти мене, як ініціатора, за блокування дороги прокурор Лохвицького району порушив справу, і через тиждень вже й закрив.
У Гадячі минулого року вирішили закрити пошту, а це 200 робочих місць, і великий мінус для колишньої гетьманської столиці України. За три години, у телефонному режимі, коли вже приїхало обласне керівництво пошти, робити передачу майна, я привела до адміністрації до 1000 осіб. Володимир Беседа – голова Гадяцької адміністрації – почав телефонувати до губернатора Олександра Удовіченка і кричати: «Ірма заблокувала роботу нашого апарату, які наші дії? Що нам робити?» Коли вони не повірили у мою серйозність, я привела на наступний день ще більше людей, приїхав начальник обласного управління пошти – Анатолій Хоменко і сказав: «Я дуже образився на Ірму Миколаївну, бо вона невірно вказала моє ім’я на сайті «Полтавщина», але дякуючи їй, я вам залишаю вашу пошту!» На карті України – це єдиний поштовий центр, який оминула реорганізація. Але й у цій справі проти мене прокуратура Полтавської області порушувала кримінальну справу за втручання у внутрішній процес реорганізації пошти, та незаконне перебування на якихось засекречених територіях поштового приміщення. Я зібрала 8000 тисяч підписів проти реорганізації пошти і віддала прокурору – справа «сама» закрилася.
Того ж року я у місті Гадячі балотувалася на міського голову, із семи кандидатів посіла друге місце. Якби на той час я погодилася увійти до Партії Регіонів то, звісно, що була би мером, але совість не дала цього зробити, та й люди б мене не зрозуміли. Ще за місяць до виборів помирає рідна сестра у 27 років через недбалість лікарів, це, взагалі, був удар такий, що передати словом складно.
Минає після виборів місяць, голова Гадяцької адміністрації – Володимир Беседа – просить увійти до його страхової компанії «Аліко» і говорить своїм колегам «Если Ирма будет с нами, то круг в области сомкнётся». Я відмовляюся від їхньої пропозиції і здійснюю по цій страховій компанії журналістське розслідування. Знайшла чоловіка, мешканця міста Гадяча – Рахно Віталія, який продав усе своє майно і вклав у цю компанію, йому обіцяли, що з часом дадуть великі кошти, він і себе застрахував, але чоловік загинув в автокатастрофі, і рідня обіцяних 100 тисяч так і не отримала. Але річ не в грошах, та й життя людини не можна із цим сміттям порівняти.
Річ у тім, що шляхом примусу усіх страхують, і від цієї піраміди не зміг втекти жоден керівник району. Система така: ти платиш десять років поспіль по 5 тисяч гривень, а потім тобі обіцяють дати 200 тисяч, або, якщо ти загинув, то «одразу». Коли Володимир Беседа дізнався, що я готую цей матеріал, арештовують людину, з якою я мала певні стосунки, не буду брехати, тому пишу як є, рано чи пізно воно вилізе. Тож, арештовують дуже дорогу для мене людину – Репецького Євгена, який побив п’ятьох міліціонерів за розповсюдження наркотиків, але його навіть не за це відправляють у СІЗО, а за крадіжку конденсату, до якої він абсолютно не має жодного стосунку. Він ніколи не дивився в зуби жодному чиновнику, жодному політикові, завжди був у гарній формі, і таких людей, як він, мабуть, вже й не буде.
У мене почалася паніка, я продаю магазин, тобто, весь товар, що в ньому є, віддаю під заставу свій автомобіль, проплачую усім, кому можна, і кому не можна, але нічого не можу вдіяти, гроші летять, а результат – нуль.
7 серпня, дзвінок, дзвонить один чоловік, говорить, що зі мною хочуть зустрітися, погоджуюся на зустріч, приїжджає Юрій – це такий собі маленький ахметов при партії Регіонів – і говорить: «Володимир Беседа дасть грошей, стільки ти скажеш, завтра привезу 15 тисяч доларів, не пиши про страхову компанію. Або можемо обміняти на Репецького, у нас гарні стосунки з генералом». Я не дала відповіді у перший день, але сказала, що подумаю стосовно Репецького. Передаю цю інформацію Репецькому, він категорично відмовився від цього обміну. Я й знала, що він так скаже, бо це дуже вольова людина.
Все так навалилося одразу, що не знала, куди бігти. Стаття вийшла, Беседа планував балотуватися до ВР, але його рейтинг впав так після цієї статті, що вже ніякі гроші повернути минулого не зможуть. Його кандидатуру не погоджують від партії Регіонів, замість нього погодили начальника КРУ у Полтавській області – Кривошея. Я також вирішую для себе балотуватися у цьому ж окрузі; газета проводить опитування по усіх кандидатах, і мій рейтинг засвітив майже 70 відсотків, коли у них по 7-10 відсотків.
Знову забігаю наперед, бо усього написати, звісно, що не можна. Доки намагаюся врятувати Євгена, мені розповідають про дівчинку Вікторію Санжарівець, яка сидить у тому ж СІЗО, на неї також повісили вбивство афганця. Звертаюся до усіх інстанцій, але нічого не вдається, відбуваю усі суди, одна лишень поїздка – 500 гривень. Євгеній Захаров – харківський правозахисник, слава Богу, профінансував адвоката. Залучаю телебачення, знущання над дитиною показують по усіх каналах, організовую біля ГПУ мітинг, до справи долучається депутат ВР – Володимир Стретович, і дівчинку відпускають на волю, а головного міліціонера у Полтавській області – Олександра Рудяка – звільняють.
Через певних знайомих мені передають, що він мені цього так просто не подарує. Я змовчала! Продовжую працювати, але грошей стає все менше і менше, бізнес тримається на плаву, мене помічає приватний підприємець із Миргорода, який запропонував свою фінансову підтримку, але попросив, щоб я його врятувала від рейдерів, які забирають його семикілометровий ставок. За тиждень прокуратура Миргорода перекинула догори дном його минуле і порушила кримінальну справу за бійку, про яку важко комусь і пригадати. Потім він їде до мене на зустріч, щоб сказати про те, що відбувається; біля кафе хтось влазить в його автомобіль і викрадає барсетку з десятьма тисячами гривень та документами. Я терміново везу його до Стретовича, депутат бере справу під свій контроль.
Цього ж дня я зустрічаюся зі своїми друзями в готелі «Україна» у місті Києві і пропоную організувати «Рух простих людей на Межигір’я». Про все це викладаю в Інтернеті, люди підтримують.
Але і це ще не все, щоб повалити режим Януковича, я роздала 1000 дисків «Фильм про Януковыча». І це не через те, що ви усі думаєте – П-І-А-Р, а через те, що вже жодна нормальна людина не може жити в державі, яка небезпечна для їхньої дитини.
І зараз я, все ж таки, напишу те, про що дуже не хотіла писати, щоб не зіпсувати власний авторитет, але мушу написати, бо може статися біда.
Два місяці тому до мене телефонує попередній голова Гадяцької адміністрації – Ірина Гулей і говорить: «Ірмо, я не хотіла тобі говорити, але тебе хочуть посадити. Міліція запускає чутки, що тобі підкинули наркотики!!! Не будь дурною, тікай, ти знаєш, як моєму братові підкинули, не гірше за мене! Тікай, Богом молю…» Сказати чесно, я не повірила. Через годину телефонує сусідка по магазинах – Жилізняк Марія: «Ірмо Миколаївно, у вас все добре?... Мені сказали, що вам підкинули наркотики у квартиру». Я насторожилась. Наступного дня до мене телефонує заслужений громадянин міста Гадяча, депутат міської ради – Олексій Клочан: «Ірмо, вони не дадуть тобі взяти участь у виборах, пошануй мій досвід, вони тебе або вб’ють, або посадять!!! Гарний політик – мертвий політик!!! А ти – гарний!!! Я тебе прошу, подумай про себе! У тебе немає такої охорони, як у Юлі!!! Тебе вб’ють і не помітять! Ніхто і не згадає про тебе!»
І про те, що мене, начебто, посадили, почала гудіти уся Полтавська область: журналісти, правозахисники, прості люди – обривали телефон, але я не могла зрозуміти, звідки пішла така інформація. Світлана Гейко – журналістка «Полтавської думки» – навіть валізи зібрала, щоб їхати до мене у СІЗО, бо у мене був вимкнутий телефон. Я просила усіх журналістів не порушувати публічно цієї теми, бо боялася, що людина, яка мене не знає, може подумати, що я маю зв’язок з наркотиками.
Але є і думка про те, що це просто спрацювала на мою користь невдала політтехнологія, бо я не сказала головного. 16 січня я була у Києві, і два політологи, які висувають свого мажора в тому окрузі, де і я балотуватимуся (якщо ж не посадять), запропонували мені 100 тисяч доларів. Це гроші за те, що я не буду цього року балотуватися до ВР, увійду в їхню партію і своїм авторитетом та газетою підтримаю їхнього кандидата.
Я тиждень думала, мені дуже хотілося взяти гроші, вже й друзям сказала, що візьму гроші, але коли дійшло до діла, то не змогла – жаль стало своєї праці, і свого прізвища.
Учора ж я спокійно пишу у Фейсбуці, хоча не дуже спокійно, бо зателефонувала мама і сказала, що дуже поганий сон бачила, а потім ще й сестра додала, що також бачила ще страшніший. Я трішки до снів прислухаюсь, бо нашу родину вони не підводять. Я вже не знаю, котра була година – чи восьма вечора, не знаю. Телефонує до мене депутат від партії ВО «Батьківщина» – Наталка Касяненко:
– Ти де?
– На квартирі!
– Де дитина?
– Біля мене, що знову сталося?
– Забирай дитину і їдь до мене!!!!
– Слухай, ви знову панікуєте!
– Ні! Ні! Ірмо!!! Це не паніка!!! Я зараз приїду!
Приїжджає Касяненко Наталка, забігає, і кричить криком: «Поїхали, зараз тут будуть менти! Поїхали, я стану на коліна, пожалій себе, пожалій дитину! Не думаєш про себе, не хочеш про себе думать, подумай про дитину!» Дитина починає плакати: «Мамо, поїхали, мамо, поїхали, мамо, поїхали!!!»
– Та що сталося? Не панікуй, у тебе паніка, мені вже два місяці обіцяють наркотики підкинути, згідно з вашими чутками, я вже два місяці в СІЗО!!!
– Не віриш, на слухавку! Балакай!
– Алло!
– Ірмо, це Леся.
(Леся – це жінка, яка працює на міліцію, підкидає наркотики, підсовує хабарі, здебільшого, за земельні ділянки сільським головам, якщо бути чесною, то ми з нею – великі вороги, але за щось вона мене, мабуть, поважає, але це окрема тема).
– Я зрозуміла! Зараз їду!
Я швидко збираю речі, ми при сусідах самі опечатуємо квартиру і тікаємо. Ось і вся історія.
По дорозі я набираю до свого товариша Віталія Манька, кажу, що сталося; він добу не спав, і, мабуть, й досі людина не спить, шукає тих, хто мені допоможе. Він на ноги підняв мало не увесь світ.
Зранку зателефонувала Олександра Кужель, хоча я не думала, що вона кинеться на порятунок, бо стосовно до неї я свого часу повела себе не дуже гарно.
Можливо, і з помилками написала, але написала все, що думала, бо не знаю, що буде далі. За себе не хвилююся, а дитини шкода.

Тенденція переслідування журналістів в Україні продовжується і розвивається...

Нардепи вимагають від ГПУ «розібратися» з тиском на журналістів. Gazeta.ua
Члени Комітету з питань свободи слова та інформації вимагають від Генпрокуратури з’ясувати, чи мали місце факти викликів журналістів на допити чи бесіди до МВС.
Про це йдеться у заяві прес-служби партії «Батьківщина»:
Упродовж останніх тижнів працівники Міністерства внутрішніх справ викликали на допити журналістів у трьох містах, розташованих у різних регіонах України.
Єдине, що об’єднує цих трьох незнайомих між собою людей – їхня професійна діяльність, під час якої вони оприлюднили факти псування білбордів з новорічним привітанням від Віктора Януковича. Це сталося у Львові, Одесі та місті Костопіль, Рівненської області.
Зокрема, у Львові під час допиту кореспондента Інтернет-видання Gazeta.ua – Євгена Борісова – слідчі розпитували про джерела інформації, які він використав для написання статті «У Львові націоналісти закидали фарбою білборд з Януковичем» від 05.01.2012 р. Водночас, слідчі опитували його знайомих з метою з’ясувати, чи міг кореспондент сам понівечити білборд.
Іншого журналіста цієї газети – Віктора Гомоля – з міста Костопіль, Рівненської області намагалися викликати до райвідділу без повістки для розмови стосовно його статей про пошкодження білбордів з привітанням Віктора Януковича.
Останній випадок – виклик повісткою одеського журналіста з Інтернет-газети «Взгляд из Одессы» – Ігоря Столярова – у зв’язку з тим, що він є автором матеріалу про пошкодження у Одесі білбордів Януковича.
Крім того, наше занепокоєння викликають події навколо журналістки з Полтавської області – Ірми Крат, яка змушена переховуватися разом з дитиною через погрози правоохоронців порушити проти неї кримінальні справи за її опозиційну діяльність.
Реагування вимагають і дії правоохоронних органів щодо телекомпанії «Нова Одеса», робота якої була заблокована бійцями підрозділу «Сокіл» та співробітниками УБОЗу.
У зв’язку з цим, ми, народні депутати України, члени Комітету з питань свободи слова та інформації заявляємо свій протест, оскільки перешкоджання професійній діяльності журналістів прямо заборонено Законом.
Вважаємо, що в діях працівників МВС мали місце порушення прав журналістів на вільне одержання, використання та поширення інформації, гарантованих статтею 34 Конституції України та статтею 5 Закону України «Про інформацію».
На нашу думку, виклики на допит чи бесіду журналістів та їхніх знайомих без вручення повістки та вимоги слідчих МВС без рішення суду оприлюднити джерела інформації їхніх журналістських матеріалів – є втручанням у професійну діяльність журналістів та засобів масової інформації та містять ознаки переслідування та тиску на журналістів за оприлюднення певної інформації, що заборонено згідно з положеннями статей 24 та 25 Закону України «Про інформацію» та карається, згідно статті 171 Кримінального кодексу.
Ми, народні депутати України, вимагаємо від Генеральної прокуратури України вжити заходів для перевірки законності дій МВС та захисту прав журналістів.
Народні депутати України:
Олександр Абдуллін
Олена Кондратюк
Юрій Стець
Віктор Уколов
Андрій Шевченко