«Твердий змуруємо гостинець і за нами прийде нове життя, добро нове у світ» – ці слова Івана Франка сповнені оптимізмом.

Ким був Іван Франко? Чи був він великим оптимістом? У всьому світі знають, що він був людиною неустанної праці: великим українським поетом, письменником, драматургом, публіцистом, перекладачем, дитячим письменником, науковим діячем… Мабуть, таким до болю рідним має він бути нам тут, у діаспорі, у нашій великій українській родині, на чужій землі. Ми наближені до нього у своїх буднях, бо й кожний день емігранта заквітчаний щоденною працею. Здавалось би, українці, які живуть за океаном, мали би бачити у Франкові те цілюще і глибинне джерело, з якого можна було б напитись не тільки води, але й духу.
Після приїзду до Чикаго мене невимовно вразило святкування у громаді Шевченківських днів. Українська громада збиралась так, як на Великдень чи на Різдво. Присутність всечесніших отців, їхнє благословення створювало враження, ніби ти в церкві. Запам’яталось це свято і тим, що добре відома в українській громаді Чикаго пані Галина Грушецька розпочала його зі щирої молитви, стоячи в християнському поклоні перед портретом Шевченка. У біографії Тараса Шевченка відкривались нові сторінки, а його поезія звучала в чужому краю правдиво і сміливо. На літературному небі одночасно з’являлися громи і блискавки, світило яскраве сонце Шевченка і, як дощ, падали сльози туги. Згодом я зрозуміла, що до найбільших 12-ти церковних свят у діаспорний календар вписали Українські дні та Шевченківські дні. До цих свят у громаді ретельно готувалися. З України запрошували відомих артистів та найкращих доповідачів; концертні програми були насиченими і високомистецькими. У школах українознавства діти, які практично уже майже всі народилися в Америці, своїми ніжними голосочками підносили поезію Кобзаря до небес. Шевченкові твори знали напам’ять люди, які дуже багато років прожили в Америці.

Чогось подібного я чекала і до роковин Івана Франка, бо народилась на Франковій землі, і це було для мене справою честі – разом з громадою вшанувати найславетнішого земляка. Протягом ювілейного року в українській громаді Чикаго відбулися франкознавчі літературно-поетичні вечори, а нещодавно і надзвичайно талановитий режисер Василь Митничук поставив п’єсу Івана Франка «Украдене щастя». Але попри ці всі заслуги, Франкові дні, на превеликий жаль, не були вписані синьо-жовтим кольором у духовне життя громади.
Якщо намагатися шукати виправдання, то можна знайти його у тому, що у серпні місяці в українському Чикаго всі готуються до Українських днів, а Іван Франко народився 27 серпня. Саме в той серпневий день велика радість увійшла до простої селянської хати коваля в селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту. Це був 1856 рік. Лише Бог тоді знав, що народився майбутній український геній.
У цьому році минає 155 років від дня народження славного сина українського народу. Сьогодні в Україні, в день народження Франка, до прикарпатського села з’їжджаються люди з усього світу, щоб засвідчити свою світлу пам’ять, вклонитись Франковій землі і разом з українським народом з’єднатись у вірші-молитві Івана Франка: «Земле, моя всеплодющая мати, сили, що в твоїй живе глибині, краплю, щоб в бою сильніше стояти, дай і мені!…», щоб попросити у рідної матінки землі: «Дай теплоти, що розширює груди, чистить чуття і відновлює кров, що до людей безграничную будить чисту любов!...». У цей день і душа Франка, розсуваючи хмари, посилає голос з неба і вторить: «Дай і огню, щоб ним слово налити, душі стрясать громовую дай власть, правді служити, неправду палити, вічну дай страсть!..» і далі разом з народом знову просить: «Силу рукам дай, щоб пута ламати, ясність думкам – в серце кривди влучать, дай працювать, працювать, працювати, в праці сконать!».
До останніх днів свого життя Іван Франко невтомно працював. Син Петро згадує про свого батька: «Здавалося, що провідною гадкою батька ціле життя було: «Праця, праця і ще раз праця»… Коли батько заглиблювався у працю, не чув нічого більше, що біля нього діялося. Батько працював за одним присідом 5-6 годин. Коротка перерва на обід – і батько працював до вечері, а по вечері – до пізньої ночі.» 28 травня 1916 року Іван Франко не просто відійшов у вічність, а «згорів у полум’ї любові до України».
На написання цієї статті мене наштовхнула книжечка-брошурка, яку мені приніс Роман Заяць. Це був нарис відомого бібліографа Володимира Дорошенка під назвою: «Хто був Іван Франко? Його життя і заслуги». Вона розсипалася під руками. Пожовклі листки в ній були скріплені тоненьким дротиком. Мою увагу привернув напис – видавництво «Доба», 1946 рік, на чужині. У цій книжечці букви заголовку написані хрестиком, таким, як на вишиванці. Її автор, без сумніву, любив не тільки Франка, а й встелену вишиванками Україну.
На запитання: «Хто був Франко?» – Дорошенко так щиро дає відповідь, ніби розповідає про рідного брата і його долю. За його філософськими роздумами криється наукове тлумачення життя і творчості. Дорошенкові вдається зірвати той прикарпатський Едельвейс, до якого зміг лише долетіти галицький літературний орел.
Володимир Дорошенко у нарисі згадує і слова самого Івана Франка, його роздуми про свою працю, які він озвучив у 1898 році, коли у Львові святкували 25-річчя його діяльності: «Двадцять п’ять літ я був тим пекарем, що пече хліб для щоденного вжитку. Я завжди стояв на тім, що наш народний розвій мав бути міцною стіною. Муруючи стіну, муляр кладе в неї не самі тільки гранітові квадри, але, як випаде, то й труск і обломки, і додає до них цементу. Так само і з тією стіною, що я зробив за ті літа, може знайдеться деякий камінь, але, певно, найбільше буде того труску і цементу, котрим я заповнював люки і шпари. В кожнім часі я дбав, щоб відповісти на потреби хвилини і заспокоїти злобу дня. Я ніколи не хотів ставати на котурни, ані щадити себе; я ніколи не вважав свого противника занадто малим; я виходив на всяку арену, коли боротьба була потрібна для прояснення справи. Я знаю, що з моїх творів дуже мало перейде до пам’яті будучих поколінь, але мені це байдуже. Яко син селянина, вихований твердим мужицьким хлібом, я почув себе до обов’язку віддати працю свого життя тому простому народові; вихований у твердій школі – я від малку засвоїв собі дві заповіді. Перша, то була власне почуттям обов’язку, а друга заповідь, то потреба ненастанної праці; пізніше я пізнав, що й нам усім, як нації, ніщо не прийде задармо, що нам ні від кого ніякої ласки надіятися; тільки те, що з культурного добра присвоїмо собі також власною працею, стане нашим добром. От тим то я старався присвоювати нашому народові культурні здобутки й інших народів і знайомити інших з його життям». І далі: «Саме у своїй діяльності бажав бути не поетом, не вченим, не публіцистом, а, перед усього, чоловіком. Мені закидали, що я розстрілюю свою діяльність, перескакую від одного заняття до іншого. Це було, власне, випливом мого бажання – бути чоловіком, не лишитися чужим у жаднім такім питанні, що складається на зміст людського життя, а, пізнавши що-небудь, я бажав і всіх сил докладав довести і інших до того, щоб зацікавилися тим і розуміли це. Дехто звиняв мене тим, що важкі обставини життя, конечність заробітку, спонукували мене кидатися на різні поля. Але мені здається, що тут причинилася моя вдача, це гаряче бажання – обійняти ціле коло людських інтересів. Може бути, що цей брак концентрації зашкодив мені, як письменникові, але в нас ще довго будуть потрібні такі, як я, щоб будити інтерес до духовного життя і громадити матеріал, обтесаний, бодай, з грубшого. Фундаменти все так будуються, а тільки на таких фундаментах, на таких стінах, може з часом здвигнутися пишне сміле склепіння».
Не можна бути схильним до думки, що в діаспорі не шанують Івана Франка. Свідченням того є надзвичайно цікава в’язанка статей, надрукованих у Альманасі за 2006 рік з нагоди 150 річчя від дня народження Івана Франка. Ірена Яросевич пригадує нам, що Іван Франко був кореспондентом газети «Свобода» і те, як: «29 лютого 1912 року «Свобода» помістила заклик до всіх українців, підписаний В. Винниченком, В. Гнатюком, О. Кобилянською, М. Коцюбинським, І. Кревецьким, В. Панейком, В. Стефаником, Г. Стрийським, С. Томашівським, Л. Українкою та С. Єфремовим. Ось довший уривок з цього тексту: «У р. 1913 минає сорок літ, як виступив на літературне поле найбільший письменник Галицької України – Іван Франко. Протягом тих літ виходили з під його невсипущого пера численні поезії, драми, оповідання, повісті, наукові розвідки, критичні і публіцистичні статті – взагалі, розвинув він таку широку й многосторонню літературну діяльність, як ніхто перед ним, ні по нім. Він також – один із творців політичного руху серед народних мас. І ніхто з більшим правом не може сказати, що посвятив усе своє життя, усе своє знання, усю свою працю виключно рідному народові. Його не відлякували ні недовір’я земляків, ні переслідування чужих; не побивався ані за кар’єрою, ані за визначним становищем, ані за майном – і з сеї причини не докоряв своєму громадянству. І як коли й падали докори, кидались слова гіркої правди і болю, то все і всюди – з мотивів ідеальних, як вислів любові до народу. І сьогодні, по сороках літах безнастанного жертвування, коли його здоров’я зломилося, а творчість зустріла перепони, опинився в ненайвідрадніших обставинах. Тому-то тепер громаді належить показати свою вдячність і признання одному зі своїх найкращих синів. Ювілейний дар Іванові Франкові нехай буде символом цієї пошани. Протягом 1912 і 1913 рр. нехай попливуть грошові жертви з цілої України, від заможних і бідних, від інтелігентів, селян і робітників, нехай буде доказ, що українці вміють шанувати своїх заслужених людей не тільки по смерті, а й за життя…»
Звернення, про яке пригадала нам пані Яросевич, було написано майже сто років тому. Найкращі літературні генії визнали прикарпатський літературний діамант найціннішим скарбом України і закликали до жертовності. Газета «Свобода» на своїх сторінках і від себе закликала до жертовності в діаспорі: «… І тому ми, пускаючи сей клич поміж наш народ, не взиваємо до якихось жертв, але на 2000 доларів нас, усієї соборної американської Русі-України все ще вистачить. Нас у злучених державах числять на 300 тисяч. Нехай з тої армії кожний п’ятнадцятий почуватиметься до патріотичного обов’язку і зложить лише по 10 центів – то вже зробить цю невеличку суму – 2000 доларів, і се буде оця «Вдячність і признання найкращих синів» Русі, буде символом пошани американської Русі-України для Івана Франка». Пані Яросевич підсумовує, що наші діди і прадіди, українці-соборники, склали на 40-річний творчий ювілей Івана Франка не дві тисячі, а вдвічі чи втричі більше, а все ж автори заклику, мабуть, мали підстави натякнути, що заслужених людей треба належно цінувати не після смерті, а за життя.
Про недуги Франка написано дуже багато в літературі, багато є спогадів його щирих друзів, а я ці свідчення можу читати лише із закритими очима, бо просто не хочу вірити в те, що життя, все-таки, незадовго до смерті зламало дух непорушного титана і спонукало до жалю. Але його творчий дух палав і ще довго ніс тепло.
Знову ж таки, в Альманасі Українського Народного Союзу за 2006 рік поміщені дивовижні уривки зі спогадів під рубрикою: «Вони знали великого Каменяра». Серед тих спогадів є спогади дітей, а їх у Франка було четверо: сини – Андрій, Петро, Тарас та дочка Анна. Вони розмалювали батькове життя у всі барви карпатських гір, бо, дякуючи доброму, чуйному, лагідному, дбайливому батькові і самі мали життя, як казку.
Автор прекрасної статті «Блаженний муж, що йде на суд неправих» Петро Часто в Альманасі виткав прикарпатський килим Франкового життя. А ще він перемолов на жорнах літературні зерна, змішав разом поезію, прозу, погляди й думки і пригостив нас франковою свіжоспеченою хлібиною. На велику увагу заслуговують і інші статті. Вони є доказом того, що люди не байдужі до життя і творчості Івана Франка і що прометеєві слова пишуть про самого Прометея. Сьогодні не потрібно закликати громаду до жертовності, гроші вже не потрібні, а, натомість, хотілось би щиро попросити про наступне: свято берегти світлу пам’ять, щоб діти в діаспорі знали, що українська земля має двох найкращих синів – Шевченка і Франка, що вони на землі не як ніч і день, а як день і знову день, і що для українського народу – це єдине і невичерпне джерело правди й світла. Вдаватись до аналізу українських літературних шедеврів немає потреби. Твори цих авторів, як зоряне небо, і мають свій зоряний шлях. Кожний твір, написаний українськими геніями, має бути прочитаним. Вони рівні у своїх творчих силах, і твори їхні є безсмертними на всі віки й для всіх народів. Оскільки, ювілей святкується з нагоди дня народження Франка, то саме його словами хотілось би звернутися до громади, а може, передусім, до молоді і пригадати уривок з повісті «Захар Беркут».
В Америці молоді люди укладають українські родини, навчаються, працюють, ходять до церкви, їм у майбутньому продовжувати гарні справи громади. Часом так буває в діаспорі, що молодь, яка хоче одружитися, отримує благословення від своїх батьків з України, але не має змоги з усіх для нас добре відомих причин спільно розділити на американській землі радість весільного українського обряду. Тож нехай молодь почує тут, на чужині, з глибини віків слова Захара Беркута – відомого героя повісті Івана Франка, сказані ще в 13 столітті, і нехай ці слова надихнуть на роздуми про родину, громаду і будуть для неї благословенням від самої матінки-землі і батька Франка:
« – Нехай боги дідів наших благословлять вас, діти! – сказав Захар. – У тяжких днях звела вас доля докупи і злучила ваші серця, і ви показалися гідними перестояти й найстрашнішу бурю. Нехай же ваш зв’язок в нинішню побідну днину буде порукою, що й наш народ так само перебуде тяжкі злигодні і не розірве свого сердечного зв’язку з чеснотою й людяним норовом!...
« – А тепер, діти, встаньте і підведіть мене крихіточку! Я хотів би ще перед відходом сказати дещо до громади, якій я старався служити весь свій вік. Батьки і браття! Нинішня наша побіда – велике діло для нас. Чим ми побідили? Чи нашим оружжям тілько? Ні. Чи нашою хитрістю тілько? Ні. Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю. Уважайте добре на се! Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незломно стояти, всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас. Але я знаю, браття, і чує се моя душа, що се не був останній удар на нашу громадську твердиню, що за ним підуть інші і вкінці розіб’ють нашу громаду. Погані часи настануть для нашого народу. Відчужиться брат від брата, відмежиться син від батька, і почнуться великі свари і роздори по руській землі, і пожруть вони силу народу, а тоді попаде весь народ у неволю своїм і чужим наїзникам, і вони зроблять з нього покірного слугу своїх забагів і робучого вола. Але серед тих злиднів знов нагадає собі народ своє давнє громадство, і благо йому, коли скоро й живо нагадає собі його: се ощадить йому ціле море сліз і крови, цілі століття неволі. Але чи швидше, чи пізніше, він нагадає собі життя своїх предків і забажає йти їхнім слідом. Щасливий, кому судилося жити в ті дні, дні весняні, дні відродження народного! Передавайте ж дітям і внукам своїм вісті про давнє життя і давні порядки. Нехай живе між нами тота пам’ять серед грядущих злиднів, так, як жива іскра не гасне в попелі. Прийде пора, і іскра розгориться новим огнем…».
У свої 20 років й незалежна Україна, як весільна наречена. Почувши такі слова, саме час їй одружитися з вірою і правдою, людською гідністю… Але, насамперед, треба виполоти зневірою засіяну українську землю, повиривати бадилля та будяки, відігнати ті ностальгійні думки, що сьогодні поле не жовте і небо не синє. Треба ще запросити до хати сонце, що прийшло на поріг і вклонитись світанку, що з самого ранку сидить вже на ганку. І ось тоді щастя ввійде у двері і радість візьме з собою.
Щиро вірю, що в українській громаді Чикаго поряд з Українськими днями з’являться і Франкові дні, і що 27 серпня ми пригадаємо, що колись в українських домівках поряд з образами Матері Божої та Ісуса Христа на стінах, перев’язані вишитими рушниками, висіли портрети Шевченка та Франка. Так колись було, так і буде.
У незалежній Українській державі, попри життєві труднощі, буяє дерево національного відродження, оскільки без нації нема життя.
Якщо знову вдатися до нарису Володимира Дорошенка, то треба процитувати такі його слова: «Франко, сам один, як справжній велетень, на різних полях створив для української нації речі небуденної вартості, що переходять сили цілої громади звичайних людей. Богу дякувати, було у нас чимало людей діяльних і заслужених, що багато зробили для рідного народу, але він усіх їх перевершив своєю працею. Він сам один посунув наперед національний віз, що загруз був у багні, в яке загнала нас мачуха-доля».
Іван Франко прожив лише 60 років. Його життя проминуло у щоденній праці – поет боровся і вірив у все найкраще: «… за нами прийде нове життя, добро нове у світ…». У його поезіях, оповіданнях, драмах… не чисті сльози на білім папері, а краплинки крові справжнього українського серця. У спадок він нам залишив майже 5000 своїх найкращих творів. Іван Франко наказував нам берегти пам’ять. А ми забули чи заснули? А, може, наша пам’ять просто спить?