І все-таки парад потрібен. Державне свято, 20-ліття Незалежності, як же без параду? Це ж фактично перша така урочиста дата– повноліття молодої держави. Люди повинні побачити її честь і славу, її оборонну міць, її провідників і достойників, відчути ритм карбованих кроків у самому серці столиці. Досі ж так і було, а на ювілей ні?!

Отже, треба споруджувати трибуну. Там, де й завжди, під величавим монументом Незалежності. На трибуні мають стояти всі чотири президенти нашої держави і приймати парад.
Не хочуть військовий, на військовий немає коштів,– то в нас же є ціла армія державотворців. 20 років працювали, здійснювали реформи, творили демократичну правову державу, яка посіла гідне місце у світі.
Стрункими рядами мають пройти депутати всіх скликань на чолі зі спікерами, помічниками й заступниками, зі всім штатом й апаратом Верховної Ради, фракціями й комітетами, тушками й перебіжчиками. Секретаріати й Адміністрації всіх президентів із відділами й колегіями, нацрадами й консультантами, речниками, радниками й референтами. Міністри всіх урядів на чолі з прем’єр-міністрами, судимими й несудимими, тут сущими й деінде. Усі розлогі гілки влади, на яких рясно повсідалися керівники й управлінці всіх рангів і спеціалізацій. Словом, усе те воїнство, завдяки якому Україна тріумфально здобулася на четверте місце серед найгірших економік світу й за різними показниками доганяє як не Гвінею, то Гондурас. Щоб народ міг побачити, кого він годував й утримував 20 років, чиї засідання, пільги й закордонні вояжі, державні дачі й курорти так щедро оплачував. І замислився, урешті, чи варто годувати таку армію ще й наступні 20 років.
Має продемонструвати свої досягнення судова гілка влади, генеральні прокурори й заступники, судді, слідчі, а також міліція, Служба безпеки, усі розділи й підрозділи державної охорони,– теж ціла армія, що стоїть на сторожі законів і покликана вбегти суспільство від внутрішніх і зовнішніх небезпек. Високо над собою вони мають пронести портрети ¥онґадзе й Александрова, Чорновола й Гетьмана, усіх убитих і закатованих у відділах міліції, померлих і зниклих за нез’ясованих обставин. Та й самовбитого двома пострілами в голову Кравченка, і Кирпу, і Кушнарьова, чиї загадкові загибелі багато чого б прояснили в чорних кросвордах нашого правосуддя.
Конституційний Суд у червоних мантіях мав би нести перекинуту догори дриґом Конституцію, інтерпретовану в різний спосіб залежно від поточних потреб влади.
Мають пройти судді-колядники з торбами грошей на плечах, спіймані й не спіймані на гарячому функціонери й корупціонери, кожен із тавром свого злочину, тримаючи рівняння на президентів своєї країни, які теж стоять на трибуні з вивісками на шиях,– хто що здав за ці 20 років. Хто флот і ядерну зброю, хто промисловість і стратегічні об’єкти, хто помаранчеву революцію, хто взагалі Україну.
Так що, мабуть, це було слушне рішення– скасувати військовий парад, бо то ж було хоч приїде президент якої із сусідніх держав, привітає султан Брунею. Все ж таки міжнародний рівень. А тепер навіть президент Росії навряд чи приїхав би. Бо ж як не здавай Україну, все одно братній державі хочеться, щоб її просто не було. І в Європі тепер ми– парії, пристойні політики із тутейшими на трибуну не стануть.
Та й народ у нас несвідомий. Ще прихопить із собою помідори чи яйця й закидає трибуну, незважаючи на зростаючу дорожнечу, або змиє кого потужним струменем із бранспойта. А так стоїть мовчки обабіч Хрещатика аж до Майдану, спостерігає цей парад, який давно вже на часі, і робить свої висновки.
Окремою колоною мають пройти заслужені люди України, у всьому блиску орденів і медалей, мабуть, похнюпивши голови, бо дехто ж таки совісно працював, а результату не видно, перемололо в пащі системи. Інкорпоровані в цю колону, мають пройти Герої України, бажано– пронумеровані, бо якщо Україна має стількох Героїв, то ця кількість повинна ж колись перейти в якість і надати переконливі приклади героїзму.
Мають пройти рейдери в чорних масках, озброєні ломами й пістолетами.
Директори шахт із тисячами трун загиблих за ці роки шахтарів.
Банкіри, угинаючись під вагою грошей ошуканих вкладників.
Промчати мажори, давлячи всіх на своєму шляху.
Має пройти маршем п’ята колона з транспарантами «Руки прочь от русского языка!» Слідом– кликуші й попи з кадилами і прокльонами на всіх, хто не вони. Мав би вивести на парад свій «Всеукраинский союз воинских сил» тезко автомата Калашникова, що надало б парадові особливого військового шарму. А також мали б продефілювати всі видимі й невидимі блоки «русского единства», шовіністи і ксенофоби всіх мастей і на повен голос нарешті відверто озвучити своє кредо: «Украина для русских!»
У всьому розмаїтті знамен мають пройти повз трибуну всі принаявні в Україні партії, скільки їх є, щось до двохсот, великих і малих, і зовсім мізерних, з авторитетними лідерами на чолі, навіть якщо якийсь лідер очолює сам себе.
Гордо й піднесено повинні пройти «противсіхи» з осатанілою натхненницею «противсіхства» на мітлі.
І над усім цим у київському небі пролітають яскраві повітряні кулі– оранжеві, біло-сині, біло-червоні, синьо-жовті й зовсім червоні. Із них приязно виглядають олігархи і з батьківською усмішкою махають народові рукою.
Насамкінець із космосу спуститься київський мер, обвішаний амортизуючими пакунками з китайською гречкою, приземлиться на сходах мерії і поспіває улюбленому електорату в мікрофон. Це буде художня частина параду. Дехто з журналістів виконає заячий зиґзаґ по пеньочках президентської резиденції. Прес-секретарка Гаранта станцює граціозний пірует із тортом, а Генпрокуратура дасть лиха закаблукам під «Мурку». Підписанти вірнопідданських листів зроблять акробатичний номер– собачу стойку сервілізму. Депутати-кнопкодави програватимуть віртуозні етюди голосування за відсутніх колег. Депутати-костоломи демонструватимуть мистецтво бойових прийомів. Міністр освіти жонглюватиме підручниками з української історії. Каріатида гуманітарної політики підпиратиме плечем падаючу стелю нашої духовності. Зірка української естради, народна артистка України проспіває новий популярний хіт «Я дєвочка твоя в шикарном авто». Парламентський диригент однією рукою здиригує ораторію «Україна для людей», і нинішній наш прем’єр зіграє соло на газовій трубі.
Завершує всю цю святкову феєрію сірий автозак, обклеєний портретами Юлії Тимошенко, який пропихають крізь протестуючий натовп «Беркути» і «Грифони», обліпивши його, як чорною ікрою, своїми касками, кому ламаючи ребра, кого збиваючи з ніг, кого волочачи по асфальту.
За цим автозаком, як у Росії колись Пугачова, везуть заґратовану клітку із членом попереднього уряду, екс-міністром внутрішніх справ. З інших кліток виглядають ще кілька фігурантів сюрреальних судових процесів.
Молодий перспективний суддя Родіон Кирєєв підморгує народові бровою.
Вєрка Сердючка співає свій інваріант державного гімну: «Ще не вмерла Україна, єслі ми гуляєм так!»
Чотири президенти на трибуні прикладають руки до серць.
Країною проходить всеукраїнська акція «Україна– 20». Це, очевидно, якийсь новий тип відзначення державних свят. Судячи з рекомендацій радіо, це виглядає так: люди збираються у містах і селах біля пошт, у святкових національних строях, намалювавши на обличчях, руках чи й просто на папері цифру 20. Співають, танцюють і обмінюються побажаннями.
Неважко здогадатися, якими.

Фото Михайла Марківа
Автор: Ліна Костенко
Джерело: Газета День, 17. 08. 2011 (http://www.day.kiev.ua/214296)

 

 

---

 

 

Die Welt. Українська любов-ненависть

 

Поставши перед судом як свідок у справі Тимошенко, екс-президент Віктор Ющенко виставив себе жертвою двох егоїстів: Путіна і Тимошенко, пише Die Welt. Нинішня зустріч у суді вкотре довела, що Тимошенко і Ющенко стали смертельними ворогами.

“Обидва політики були іконами проєвропейської Помаранчевої революції взимку 2004-2005 року”, – нагадує автор статті Ніна Еглінська.
На процесі Ющенко зайняв позицію жертви двох самовпевнених політиків. Тоді як він відчайдушно намагався залагодити “газову кризу” за круглим столом за участю представників ЄС, Росії та України, прем’єр-міністр Володимир Путін і його українська колега в сусідній кімнаті пішли на змову. За його словами, Тимошенко старалася задля своєї подальшої політичної кар’єри і, крім того, перебувала під тиском Росії, тому вона не дотримувалася жодних домовленостей. Коли європейці замерзали без газу в своїх квартирах, Тимошенко дозволила собі прилетіти в Москву і провести переговори з Путіним.
“Я це сприйняв як ніж у спину”, – сказав екс-президент. Він наполегливо закликав суд допитати Путіна як свідка.
“Я впевнений, встановлення істини буде неможливим без залучення до судового слідства учасників переговорів з російської сторони”, – повторив він кілька разів.
За той час, поки він майже дві години давав свідчення, Юлія Тимошенко навіть не поглянула на колишнього союзника, зауважує оглядачка, а опісля відмовилася ставити свідкові запитання: “Я не погоджуюся з показаннями свідка. Я не буду ставити йому запитання. Бог йому суддя”.
Коли адвокат Тимошенко Юрій Сурков запитав про зв’язки Ющенка з газовим посередником “РосУкрЕнерго”, який було в результаті домовленості Тимошенко і Путіна вилучено з угоди, екс-президент не зміг дати зрозумілу відповідь, додає автор публікації.

 

Переклад InoPressa, NEWSru.ua.
Джерело: Die Welt