Відзначання 20-річчя Незалежності змусило не одного громадянина задуматися: що ж то за біда така, що 20 років будували-будували, а вийшло те, що вийшло…

В ці дні так і проситься до вух стара радянська пісенька про День народження і про чарівника на блакитному гелікоптері, котрий не тільки безкоштовно кіно покаже і з Днем народження привітає, а ще й ескімо подарує. В сучасних українських реаліях ця пісенька звучить вкрай саркастично, і навіть песимістично. Справа в тому, що великий вертоліт вже є, щоправда, невідомо, чи вже встигли його пофарбувати в кольори Партії регіонів.
Вертоліт великий і дорогий, наразі призначений для президента. Сам президент теж недешевий – на честь знаменної дати ЗМІ спробували підрахувати державні витрати на його утримання. Нарахували за два останні роки… 144 мільйони доларів. З них 50 мільйонів «потягнув» вертоліт (Agusta 139) вкупі з літаком (Falcon 900).
Державне управління справами (ДУС) заявило, що вертоліт – то виключно для економії грошей. Але надати об´рунтування оренди вертольота для Віктора Януковича без проведення тендеру відмовилося.
Орендували «залізного птаха» у фірми “Центравіа”.
Коротенька довідка: Фірму “Центравіа” створено компанією “Blythe Associates” з офшорної зони Британських Віргінських островів. Донедавна згадана компанія “Blythe Associates” була засновником австрійської фірми, що виступає номінальним власником резиденції “Межигір’я”, де проживає президент Янукович. Це викликало підозри, що Янукович поклав обслуговування приватного вертольота на державний бюджет України через оформлення його оренди для власних потреб. (Українська правда)
Але, як відомо, журналістські підозри українській владі… не заважають жити.
І тому для чудового гелікоптера будуються по всій Україні дорогі «паркувальні майданчики». Ну бо й справді – треб ж такому дорогому транспорту на щось сідати?
Отже, гелікоптер є.
На безкоштовне кіно для країни влада, як то не дивно, теж розщедрилася.
Точніше, вибачте, пообіцяла розщедритися. Держкіно України пообіцяло виділити 70 млн гривень на зйомки фільмів українським режисерам. Щоправда, не всім, а тільки тим, хто пройде конкурс під гордою назвою «пітчинг». Кажуть, вже 100 кінопроектів в чергу вишикувалися…
Втім, і без «пітчингу» в країні є на що подивитися, і «кіна» не треба. Достатньо пройтися про Хрещатику до загорож з блакитними прапорами. Такої кількості вимитих і чистенько одягнених осіб з явними слідами тривалого алкоголізму на обличчі в жодному кіно не покажуть. От де треба знімати агітацію за тверезий спосіб життя. Одягли, помили, а з обличчям ніц не зробиш – все по ньому видно. Однак дивитися треба обережно – навіть якщо ви схочете зайти до магазину, біля якого розмістилися загорожі, зовсім не факт, що вас випустять назад…
З морозивом проблема – в магазинах воно є, але середньостатистичної зарплати на 500 ескімо не вистачить. Хіба на 150, та й то дешевенького ескімо, не кожен шлунок таке витримає. Єдина надія – на чарівника… Бо уряд підвищити соціальні стандарти відмовляється – мовляв, вибори парламентські на носі, грошей треба, а люди і так якось переживуть… Спочатку обіцяли підвищити мінімальну зарплату до 1150 грн, тепер обіцяють тільки 1098. Хочуть за рахунок тих 52 грн з кожного заощадити 8 млн грн державних коштів. Мабуть, на паливо для блакитного вертольота…
З Днем народження (ну а точніше – відновлення державності) країну привітали трохи швидше, ніж треба було. І то дуже особливим способом. Нетиповим салютом.
В Києві, біля офісу одного з більш-менш незалежних телеканалів (такі є, як то не дивно) – ТВі, обстріляли авто директора з виробництва цього каналу, Катерини Єрмолович.
“Сама Катерина перед цим вийшла з автомобіля. За свідченнями очевидців, постріли були здійснені з автомобіля БМВ-5 чорного кольору. Телеканал просить правоохоронні органи провести розслідування цього інциденту”, – йдеться у повідомленні телеканалу.

 

 

Перед тим невідомі підпалили квартиру редактора інтернет-видання “Новини Донбасу” Олексія Мацуки. Добре палили, ще й двері підперли важкими мішками, щоб ніхто з квартири вийти не зміг. А на мішки ще й похоронний вінок поклали. Журналісту пощастило – в той момент його не було вдома. Цікаво, що це видання, зокрема, свого часу поширило по всій Україні новину про те, що на будівельному майданчику компанії сина президента Олександра Януковича «люди спортивної зовнішності» жорстоко побили місцевих мешканців, котрі протестували проти забудови.
За що палили квартиру донецького журналіста – офіційно невідомо, але от за що стріляли по авто Єрмолович – «з’ясували» зразу. Виявилося – за неправильне паркування. Мовляв, автомобіль заважав проїзду інших машин, от водій однієї з тих машин і вирішив постріляти по пустому авто…
А на Троєщині салютують камінням – там місцеві мешканці воюють з забудовниками, котрі вирішили побудувати торгово-розважальний центр на два гектари практично під вікнами. Дозвіл на будівництво давала попередня влада. Але представники забудовника лякають київських чиновників цікавою фразою: «Ти знаєш, хто я? Я – з Партії регіонів!».
Втім, в силових структурах тих «салютів» не бачать і не чують. Зате під Києвом зловили «націоналістів», які готували теракт у Васильківській міськраді. Але якось надто мляво готували – непродумано. Навіть місце вибрали геть недоречне. От якби готували десь на Банковій чи на Грушевського – то мали б всенародну підтримку. А так – отримали кримінальну справу.
Навіть з терористами не пощастило – втім, це не так вже й погано.
Гірше те, що з чарівниками теж наразі не пощастило. Людину, котра літає на тому блакитному вертольоті, чарівником назвати неможливо ну ніяк, хоч плач.. Яскраво відчувається, що в своїх 18 з «хвостиком» років країна помилилася (як то часто буває у такому віці) і віддала владу «за гарні оченята» сильному і «внушитєльному». От він тепер і «внушаїть»…
І, що цікаво, досі значна частина громадян помилки не зрозуміла. І тому, найймовірніше, країною будуть і далі ще якийсь час «керувати» люди, котрим в блакитних вертольотах явно не місце. І нічого тут не поробиш – в тому і полягає суть демократії, що свої помилки має зрозуміти більшість громадян.
Адже, загалом, за великим рахунком, чим відрізняється демократія від диктатури чи авторитаризму?
Всього лишень однією маленькою дрібницею.
В авторитаризмі (диктатурі) керівнику (чи главі держави) достатньо гепнути кулаком по столу – і всі слухаються. Просто тому, що він керівник. Інколи можна обійтися і без кулака. Накази не обговорюються і не пояснюються. Вони можуть бути зрозумілими, можуть бути не зрозумілими – але їх виконують, та й по всьому. Звичка.
В демократії керівник (чи глава держави) має пояснити якщо не всім, то хоча б більшості, суть наказу, і чому слід робити саме так, а не інакше. В іншому випадку його якщо й слухатимуться, то тяжкувато. Але є й позитив – зворотній зв’язок. Інколи підлеглі можуть побачити ті негативні сторони справи, які керівник відразу не побачить. Та й сам керівник в процесі пояснювання іншим починає бачити такі нюанси, про які раніше не задумувався. Така вже, до речі, особливість людського мозку – думка не висловлена є «річчю в собі», і тільки в процесі вимовляння вона стає чіткою і визначеною. Негативом є те, що зазвичай на пояснення доводиться витрачати чимало часу. Більше того, ще більше часу доводиться витрачати на те, щоб нові звички і поняття люди почали не тільки розуміти, а й використовувати. Нічого вже тут не поробиш – знову ж таки, такими є особливості роботи мозку. Є люди, котрі привчають себе постійно вчитися – і тому їм змінювати звички при надходженні кардинально нової інформації трошки легше. Вони ж і легше помічають нові відтінки у, здавалося б, вже знайомій інформації… А є люди, котрі роками котяться по наїждженій колії – і їм змінювати звички набагато важче. Однак, і їх можна навчити вчитися – тільки пояснювати доведеться довше…
До чого я веду – для того, щоб, для прикладу, швидко (то ключове слово) відродити країну з попелу (як то було, для прикладу, з Радянським Союзом після Другої Світової), більше підходить, на жаль, авторитарна модель керування країною. Але тут є суттєвий недолік – серед значної маси людей, котрі звикли «котитися по наїждженій колії» (а найбільш «наїждженою» є стара модель – слухатися «найбільш внушитєльного») обов’язково знайдуться люди, котрі помітять «нові відтінки інформації». Котрим не замакітриш голови жодною пропагандою, якою б потужною вона не була. До них авторитарну модель не застосуєш. З одного боку, то позитив – бо є зворотній зв’язок. Тобто, теоретично, з врахуванням думки цих людей керівництво держави могло б приймати кращі рішення. Однак практично між цими двома таборами розгорається боротьба «хто кого». І останнім часом дедалі частіше ця боротьба закінчується перемогою останніх.
Майже перемогою.
Майже – тому, що більшість, як і далі, звикла слухати «найбільш внушитєльного» і подекуди навіть неусвідомлено чекають наказів зверху. Прості пояснення «що і чому потрібно робити» їх не влаштовують – не авторитетні, мовляв. От якби кулаком по столу – звичним аргументом…
Відтак частина «демократичних» керівників сходять зі сцени, ще частина бачить, що кулаком керувати швидше – і використовує старі знайомі методи…
Знайома картина, чи не так?
Принаймні, останні 20 років (а особливо останні 7 років) в Україні оцей перехід від авторитарного стилю керівництва до демократичного виблискує всіма гранями.
А тепер ще одна маленька деталь того методу, але вже на іншому рівні – на сімейному. Там можна вирізнити навіть три рівні – авторитарний, демократичний і нехлюйський (коли ліньки пояснювати, але й кулаком по столу теж гепати ліньки, оскільки то теж вимагає неабиякої витрати сил і нервів; найчастіше спостерігається у варіанті з домішками – коли час від часу ще й гримають, а час від часу намагаються задушити любов’ю). Діти, яких виховували в авторитарному режимі, можуть досягнути багато чого, однак набувають собі цілий букет хвороб і неврозів. Діти, яким по-нехлюйському все дозволяли (або час від часу гримали і все одно дозволяли) досягають в житті набагато меншого, а букет з хвороб і неврозів виходить майже такий самий, як і у дітей, котрих виховували у авторитарному режимі. А от діти, котрих привчали до самодисципліни, котрим все пояснювали, і котрих вчили (не тільки теорією, а й власним прикладом – то дуже важливий нюанс) самому шукати пояснення всьому, досягають багато чого, і, разом з тим, мають набагато міцніше здоров’я, як фізичне, так і психічне
На цьому простенькому прикладі стає чітко зрозуміло, який зі шляхів розвитку кращий – адже психологія суспільства і окремої людини багато в чому схожа.
Знову ж таки, на цьому прикладі помітно, що досить багато держав перейшли від демократичного стилю виховання до демократично-нехлюйського, коли громадян не привчають до самодисципліни і до постійних спроб зрозуміти світ і себе, натомість багато чого дозволяють. За що зараз і розплачуються…
Україна наразі має своє авторитарно-нехлюйське керівництво, виплекане за 20 років переходу від авторитаризму до демократії. І споглядання проявів того авторитарно-нехлюйського стилю могло б довести до відчаю, якби не ще одна маленька деталь, знову ж таки, з особливостей функціонування людського мозку. Як відомо, в людини є два стилі мислення – раціонально-логічний і магічно-інтуїтивний, використовує їх людина зазвичай по черзі, іноді навіть непомітно для себе. І є такий важливий момент: коли перед людиною постає проблема, і раціонально-логічного виходу з неї людина не бачить, вже геть до того, що руки опускаються, і становище здається повністю безвихідним… То не варто впадати в паніку: через якийсь час до свідомості достукується магічно-інтуїтивне мислення, котре весь той час, поки людина нервувалася і намагалася відшукати логіку, працювало своїми методами, а тоді виклало на поверхню готовий результат своєї праці. Саме так робилася більшість наукових відкриттів і тих «проривів думки», коли люди справді створювали щось нове. Такий «внутрішній чарівник» є в кожної людини. Щоправда, частенько результати своєї роботи він показує вже тоді, коли в людини, здавалося б, «нема сили і марку облизнути», і здається, що вирішити проблему неможливо.
І саме тому той стан, в якому наразі перебуває Україна, не видається таким вже й безнадійним. Що-що, а магічне мислення в українців завжди працювало добре, інакше б зараз країна могла би бути в набагато гіршому стані. Те, що українці з таким мисленням рідко володіли рівнем нахабства, достатнім для того, щоб просувати свої ідеї – то вже інша проблема. Наразі ж важливим є інший факт: «внутрішній чарівник» працює. Вертоліт вже є. Кіно – буде. На ескімо – назбираємо. А відтак є надія, що бодай до іншої напівкруглої дати Україну з Днем народження вітатиме з гелікоптера вже зовсім інша людина…