Ми звикли вважати американців малоосвіченими людьми, базуючись лише на одному факті – вони не знають нічого про Україну, тим більше її географічне розташування. Українців називають поляками, сербами, росіянами. Та й наші співвітчизники якось мляво намагаються довести свою етнічну самоідентичність людям, для яких всі східноєвропейські мови звучать однаково-шипляче.

Тим не менше, ця проблема існує і в Європі, більше того, в країнах, які розташовані географічно просто поряд з нашою Батьківщиною. То що ж це? Невігластво сусідів чи наше невміння про себе заявити у цивілізованому форматі?
Рік тому поїхав на три тижні до Будапешта на конференцію. З української делегації було по двоє україномовних, російськомовних та двомовних.
Якось, гуляючи містом, ми з україномовною дівчиною з Рівного почали обговорювати, що купити, біля сувенірної ятки. Продавець довго дивився на нас широко розплющеними очима – що нетипово для продавців сувенірів – а потім почухав лоба і звернувся польською: “Мами цудне ксьонжкі о мєсьцє”. Він може сказати цю фразу купою мов, за двома словами відрізнити, наприклад, чеха від словака. Але він ніколи не чув української. Того дня ще двоє звернулися до нас польською. Одного разу словацькою, коли хотіли купити мапу великої Угорщини. Бо нащо вона полякові, подумав продавець, отже, ця чудернацька мова – діалект словацької. І він звертається: “Вельми лацне, пане!” Дешеве, тобто.
Того ж таки дня решта українців спілкувалися російською й не мали в місті жодних проблем.
Увечері ми почали це обговорювати. І нам не повірили, що угорці не зверталися російською. Але за кілька днів, гуляючи вузькою вуличкою, неподалік Сербської церкви з делегаткою з Дніпропетровська – тією, що двомовна – теж розмовляли українською. І на її фразу “Треба десь тут дешеву каву знайти”, угорець-кельнер однієї з кав’ярень загукав до нас “Кави, кави, пановє, бардзо проше”. Катрусі очі полізли на лоба.
Але «добила» її інша подія. Спускаючись у ще одну сувенірну пивничку – їх багато у центрі – чуєш типову фразу: “Where are you from?” Так звертаються до кожного, щоб потім перейти на відповідну мову. Механічно кажемо “Юкрейн” і чуємо, звісно, “Добро пожаловать, у нас столько всего есть!” – і показують сувеніри з написами російською. Зупиняєш тираду фразою “Ми не розуміємо російської”. Німо. “Нем тудом оросул”, кажу вже угорською. На моє здивування, продавець переходить на англійську, каже “Ага, ви інші українці” – і показує фартушок із рецептом ґуляшу українською мовою. Це – єдиний предмет у цілій крамниці з написом українською і найрозумніший продавець, що трапився мені за кордоном.
Екскурсію містом у Будапешті можна замовити 25 мовами. Серед них є навіть естонська. Української немає. Питаю в гіда, чи можна замовити українською? Круглі очі: а така мова існує? Книжкові гіди на кожному кроці є тими ж таки 20-25 мовами. Українською немає – при тому, що в Будапешті чимало туристів з України.
У Баку одразу з вокзалу їду в центр міста. Розмовляю з таксистом турецькою. Чує, що я не турок і навіть, напевно, не тюрк. “Ти звідки?” – питає. “З України”. – “А чому російською не розмовляєш?” – “Бо я – українець”. – “Ого! Нічого собі!”. Від шоку чоловік цілу дорогу мовчав, немов води в рота набрав. Що зовсім не характерно для бакинських таксистів.
Поїхавши в гості до Молдови – у Бричани, район, де половину населення складають українці, – розмовляю з господарем-молдаванином румунською. Час від часу він переходить на російську. Проте одразу повертається на румунську. Питаю, що таке. “Та ж ти українець, мені якось ніяково з тобою так говорити – не можу звикнути”.
У Румунії, чуючи українську, мене двічі назвали сербом. Одного разу – охоронець гуртожитку, який знав, що я українець, але не надто розумів, як це: “Чудово розмовляєш румунською! Ви, серби, взагалі, дуже здібний до мов народ”.
Але найбільше враження справив мій перший день у Румунії. Прийшов на кафедру румунської мови, шукав свого керівника. “Ви звідки?” – питає один із професорів. “Україна”, – відповідаю. “О, Україна... Сибір...” – мрійливо мружиться.
Пишу статтю до журналу в Ясах. Підписую “Ihor Lubyanov”. Приносять на звірку – стоїть “Igor”. Виправляю. Вже перед самим друком розсилають заверстаний матеріал. Стоїть “Igor”! Виправляю вдруге, заношу в редакцію й кажу, що я – українець і зовсім не “Іґор”. Кажуть, усе тепер буде правильно. За тиждень дістаю журнал – там написано “Igor”. Розлючений, приходжу до редактора: чому? “Як чому? Російською ж “Игорь”, – хвалиться він знаннями мови. І ти починаєш довгу історію про те, в чому різниця.
Те саме було і з документами. Лише одного року з чотирьох у поліції не спитали: “У Вас точно це не помилка?”
Тож, треба визнати, у світі нас досі немає. Нас не існує в уяві іноземців. Щойно ти відриваєш себе від “рашн”, “матрьошка”, “Пушкін енд Достоєвскі”, кажеш, що не розумієш російської і просиш екскурсію українською – тебе ніхто вже не знає. Стаєш поляком, сербом чи словаком.
І лише окремі, втомлені продавці сувенірів, які стільки побачили на своєму віку, знають, що є ще якісь інші українці.

Текст: Ігор ЛУБ’ЯНОВ
Джерело: Журнал “Країна”

 

 

---

 

 

“До диктатури в Україні ще далеко, але є тоталітарні риси”

 

За результатами опитування, проведеного Gazeta.ua, майже 85% опитуваних вважають, що влада в Україні встановлює диктатуру, не погоджуються з цим твердженням 12,35% респондентів, ще більше 3% опитаних відповіли, що їм байдуже. Усього в голосуванні взяли участь понад 2900 осіб.

Натомість, експерти та громадські діячі переконані, що хоч до диктатури ще далеко, в країні вже проявляються риси авторитарного режиму.

Левко Лук’яненко, дисидент:
– Ця влада, яка керує Україною от уже другий рік, вихована у радянському, антиукраїнському, промосковському дусі, і вона є носієм російської політичної культури, найвищою цінністю для якої є держава, а не людина. Для української європейської цивілізації характерною особливістю є те, що головною цінністю ми вважаємо людину, її права та її життя. Виходячи з такої ідеологічної сутності російської політичної культури, носіями якої є теперішня влада в Україні, вони не розуміють що таке демократія, вони не знають що таке українська національна духовність і українські політичні традиції, вони знають російські методи керівництва і тому прагнуть до встановлення однопартійної диктатури. Та демократія, яка в Україні існує, їм здається чимось ненормальним, розхлябаністю, неорганізованістю, вони її вважають чимось ненормальним і прагнуть до централізації і встановлення однопартійної диктатури.

Оксана Забужко, письменниця:
– Я не згодна, що в Україні встановлюється диктатура. Це як у відомій байці про вовків – розкидатися красивими словами. Не кричать в диктатурах на адресу диктатора, те що кричать у нас на стадіонах. Це перший показник і перший критерій, не буває такого в жодній диктатурі. Коли показують той самий ролик “Спасибо жителям Донбасса...”, жодна серйозна людина не сприйме серйозно цих усіх команд про диктатуру. Нема ще диктатури, тому треба робити все, щоб її і не було. Бо коли справді вовки прийдуть, то вже ніхто і не повірить.
А арешт Тимошенко – це газова війна і це не має нічого спільного з диктатурою. Сама судова процедура нічим не відрізняється від усього нашого “кривосуддя”.. яка країна – такий і суд, але це не має нічого спільного з політичними переслідуваннями. Тому не треба піднімати “білий” інформаційний шум, який прикриває значно серйозніше проблеми і теми.

Іван Марчук, живописець:
– Зараз у нас повний, абсолютний хаос. А з хаосу вже виростає щось подібне до диктатури, повного безладу. Я не можу заперечувати щодо диктатури, але зараз вона має важку реалізацію, не все так просто. А у нас нема людей, все менше і менше людей з кожним днем. І тому перспективи ця країна не має. У кожній країні ще сподіваються на покращення життя, і воно так робиться. Можна було б нормально жити, як в інших країнах, та наша країна не має перспективи.

Віктор Чумак, директор Українського інституту публічної політики:
– До диктатури в Україні ще далеко, водночас, є певні риси тоталітарного характеру. Це, перш за все, концентрація влади у вертикалі. Та хоч ці риси є, поки вони не катастрофічного характеру, оскільки зберігаються певні інститути, які є характерними для демократії. Це інститут свободи слова, який повністю зберігається, є й такий інститут як політична конкуренція, є й можливості громадян вільно висловлювати свою думку шляхом проведення протестних акцій. Поки у нас це є, якби цього не було, то нікого б і не було біля Печерського суду. Тому про диктатуру мова ще не йде. Та є певні обмеження, які ми формально бачимо – це не дуже правильне проведення судової реформи, коли замість незалежного інституту правосуддя України ми отримали достатньо залежний інститут призначення суддів на посади. Друга проблема – у партійному будівництві, і ця проблема веде саме до тоталітарних елементів. Тому можна сказати, що не все так чорно в країні, але й не все так райдужно.

Євген Захаров, співголова Харківської правозахисної групи:
– Говорити про диктатуру – це перебільшення. Водночас, в Україні можна побачити елементи авторитарного режиму, але навіть говорити, що встановився авторитарний режим я б не став, оскільки ситуація дуже мозаїчна – з одного боку так можна стверджувати, оскільки, в Україні мають місце політичні переслідування, і цього не можна не бачити, з іншого боку – ми спостерігаємо масові протести, кожного дня бачимо різні публічні акції, хоч це і відбувається з порушеннями прав, але все ж говорити, що ці права повністю відсутні, зараз не можна. Це стосується і права на висловлювання поглядів, зокрема, у пресі та особливо – в Інтернеті. На цьому тлі спостерігаємо зниження рейтингу правлячої партії та, зокрема, Віктора Януковича. Крім того, для встановлення авторитарного режиму має бути авторитетний лідер, а наш лідер на сьогодні такого авторитету не має, його рейтинг швидко падає.

Автор: Олеся ДУБОВИК
Джерело: Gazeta.ua