«В світі ще купа несправедливості.
Дивляться на бакси,
а про душу не думають.
Тож це тільки початок…»
З обговорень лондонських
погромів на інтернет-форумах

Погроми в Британії, Швеції, наймасовіші за всю історію протести в Ізраїлі. Хоч і не завжди коректними способами, але люди намагаються боротися за справедливість. В Україні – тільки наметове містечко на Хрещатику, порівняно невеликі натовпи людей біля СІЗО і Печерського суду. В обласних центрах на головних площах терміново збирають тренування «Майдансу» – щоб люди протестувати не виходили.

Українська влада арештувала Юлію Тимошенко – про це не чув хіба лінивий.
Про це говорять в магазинах, на трамвайних зупинках і в чергах в поліклініках.
На Майдані стоять намети – депутати там влаштували «громадські приймальні». Мітингувати на головній площі країни суд заборонив, а от приймати громадян – можна. Але – не більше. У вівторок зранку спецпідрозділ “Беркут” перешкодив прихильникам Юлії Тимошенко здійснити ходу по вулиці Хрещатик.
У результаті сутички постраждав народний депутат із фракції БЮТ Юрій Прокопчук. Йому вибили ребро. Відзначимо, що громадяни теж «беркутівців» не шкодують. Коли арештовану Юлію Тимошенко везли в СІЗО, по беркутівцям били чим тільки могли, дехто з охоронців порядку навіть трубою по касці отримав. Однак беркутівці в касках, а громадяни – ні…
Ну але – перейдімо до суті справи.
Схоже, арештом Юлії Тимошенко українська влада намагається «намацати» межу нахабства і протестувати, наскільки українська громада схожа на російську, а заразом і визначити межі дозволеного на міжнародній арені.
Загалом то є звична процедура для більшості невпевнених в собі людей – після знайомства з новою людиною її починають свідомо чи несвідомо тестувати на сприйняття хамства. Якщо людина виявиться слабшою – їй сядуть на голову і будуть їздити довго і нудно, якщо сильнішою – будуть підлещуватися, а час від часу і провокувати на хамство у відповідь.
Таким чином невпевнена в собі людина шукає своє – і нового знайомого – місце в ієрархії. Таким людям рідко спадає на думку займатися самоосвітою і самовдосконаленням, і практично майже весь вільний час і натхнення вони витрачають на те, аби з’ясувати, хто де головний, хто сильніший, хто слабший і хто ким командує. Якщо ж вас така людина визначить як «сильнішого», то до вас будуть ставитися з показною пошаною, але, швидше за все, як тільки ви станете слабшим, об вас із задоволенням витруть ноги, і то бажано так, щоб ви сиділи і вже не висовувалися. Знову ж підкреслю – таке «вимірювання сили і потужності» забирає в людини купу сил, часу і натхнення, і ні на саморозвиток, ні на роботу, ні на нормальне життя сил і часу вже не лишається.
Вивести людину з того стану і пояснити, що не важливо, хто ким командує, а важливо, хто що робить, загалом можна, але тяжко. Однак, чим більше людина набуває аргументованої (а не безпідставної) впевненості в собі, тим менше для неї важить «місце в ієрархії». Особливо це помітно на робочих місцях – хороший професіонал добре працює під керівництвом, добре працює керівництвом, добре працює без керівництва – просто тому, що хороший професіонал добре працює. В особистих стосунках то простежити тяжче – тому, що доволі рідко трапляються пари, де обидва партнери однаково впевнені в собі і розглядають поступки як спосіб домовитися, а не як демонстрацію чиєїсь сили і чиєїсь слабкості. Переважна більшість громадян, на жаль, живуть в парі, як таргани в банці (з вічним питанням «хто кого з’їсть»), і весь час перевіряють слабкі місця одне одного. Вивести людину з такого стану інколи беруться психологи, інколи в них щось виходить, але – далеко не завжди.
І вже зовсім цікаво спостерігати цю особливість людських стосунків на рівні держави. Особливо на рівні української держави – і особливо зараз.
Втім, на хвилинку відволічіться від кадрів новин з Києва. Прикиньте собі, скільки людей в Україні занадто стурбовані визначенням свого місця в ієрархії. Про те, що цей недолік в українських громадян є, давно відомо, феномен «два івани – три гетьмани» – то саме один з побічних ефектів цього явища.
Тобто, більшість громадян насправді набагато більше стурбована тим, кому вона буде підкорятися (а точніше – кому не буде), ніж рівнем життя, зарплатою, побутовими умовами і іншими приземленими речами.
І як ви думаєте, яка частина з цих громадян голосувала за Януковича?
Якщо підійти до феномену української влади під кутом зору соціальної психології, стає зрозуміло, що стати президентом Юлії Володимирівні перешкодили не тільки махінації на виборах, а й оця звичка доволі значної частини громадян до визначання, кому можна ними керувати, а кому не можна.

Більшість української еліти живуть – так само, як і їхні менш «елітні» співгромадяни – як таргани в банці, однак з особливим чуттям цієї ієрархії. В східних сусідів воно описується промовистою тезою «я начальник – ти дурень, ти начальник – я дурень».
З Юлією Володимирівною в таки забавки не побавишся – її хоч біля кого не постав, відразу стає зрозуміло, хто тут сильніший. Саме це свого часу доводило до сказу Віктора Андрійовича, і саме це зараз лякає Віктора Федоровича.
Що цікаво – при всьому його бажанні відкопати на неї серйозний «компромат», не знайшлося нічого страшнішого, ніж угоди за газ. За ту саму ціну на газ, до якої дуже і дуже доклався насправді Віктор Ющенко. Однак Ющенка, як то не дивно, фактично не чіпають. І навіть з дачі не рухають. (А от Леонід Черновецький, кажуть, вже свою хатинку на березі Дніпра в Кончі-Заспі продає. За 10 мільйонів доларів. Після того, як в Україні з’явилася інформація, що мер Києва вже кілька років як має громадянство Ізраїлю, від «градоначальника» в столиці і слід прохолов. Видно, з чинним президентом не вийшло так легко домовитися, як з попереднім…)
Втім, повернімося до президента і до меж нахабства.
Судячи з усього, арешт Тимошенко видавався українській владі зручної нагодою протестувати межі терпіння і української, і міжнародної спільноти. А заразом і спробувати зменшити таким цікавим способом ціну на газ – аби хоч якось врятувати рештки свого іміджу в очах виборців.
Раніше українська спільнота на такі речі реагувала активніше, а от міжнародна останнім часом на всі діяння Януковича заплющувала очі, мовляв, робіть що хочете, аби тільки у вас там було тихо, і газ через трубу щоб ішов без проблем.
Однак фокус не вдався, найшла коса на камінь.
За Тимошенко заступився не тільки президент Чехії, котра й раніше відзначалася не особливо шанобливим ставленням до української влади – дала притулок Данилишину і пішла заради екс-міністра на дипломатичний скандал.
Здійняли галас у Європейській Комісії, в ОБСЄ висловили занепокоєння, з протестом виступив уряд США.
Міністерство закордонних справ Великої Британії висловило стурбованість.
МЗС Канади висловило занепокоєння “очевидними політичними переслідуваннями, а тепер і арештом Юлії Тимошенко”.
“Переслідування опозиції може перешкодити зближенню України та ЄС”, – коротко, але чітко заявили в МЗС Німеччини.
З протестом виступила навіть російська влада – з коротеньким підтекстом, мовляв, кого б ви там не посадили, але ціну на газ будуть зменшувати на зовсім інших умовах – таких, як у Білорусі.
Одним словом, українській владі легенько натякнули на перспективи влади білоруської. А там, якщо добряче придивитися, то і перспективи влади Єгипту чи Лівії помітити можна…
Українське МЗС вже відреагувало, мовляв, що ж то таке, світ намагається на нас тиснути, нас шантажувати, і взагалі втручаються в наші внутрішні справи.
Цікаво, чи довго ще у західних держав вистачить сили і бажання тиснути, а в української влади – нахабства робити вигляд, ніби нічого страшного не сталося.
Тому що, на жаль, значна частина громадян зараз – майже так само, як і влада – робить вигляд, що нічого не сталося.
Так, обговорюють жваво, але – не більше. Та й обговорення інколи дуже цікаві. Мовляв, злодійка, та й по всьому. І те, що навіть влада Януковича, яка дуже хотіла хоч щось знайти, нічого не знайшла, це для українських громадян – не аргумент. І є величезна підозра, чому саме це не є аргументом. Тому що є сфера, де логіка вже не має впливу – це сфера так званих «невідреагованих емоцій», сфера, де логічні аргументи пасують перед залізним «красива жінка мною командувати не буде». Ці стереотипи – насправді надзвичайно живуча річ, особливо коли йдеться про людей, невпевнених в собі.
Однак, це не привід для депресії. Оскільки ми – не український суд, і добре знаємо, що махлювання на виборах таки були. І що, все ж таки, більшість громадян, нехай і з не такою вже й значною перевагою, але більшість – проголосували на виборах все ж таки за Тимошенко. Інша справа, що, дякуючи Портнову, котрий потім отримав тепле місце під крилом чинної влади, думку цієї більшості проігнорували. Тим не менш, ця більшість нікуди не поділася, в країні є люди, котрим думка про красиву жінку в президентському кріслі не отруєю життя.
Тепер є інша проблема – більшість з тієї більшості є так званими «халявщиками другого порядку». Так деякі психологи називають людей, котрі самі не люблять обманювати, і вважають, що людину, котра обманює, треба покарати, але буде добре, якщо це зробить хтось інший…
І, схоже, та половина громадян, котра не просто не обрала Януковича, а обрала Тимошенко, чекає, поки чинну українську владу провчить «хтось інший».
Наразі протести почалися тільки в Харкові – попри заборону суду. Влада навіть терміново «Майданс» скликала, мовляв, нехай тренуються, щоб протестувальники місце не зайняли. Поряд з ними поставила ще громадську акцію молоді – ті малювали на асфальті і роздавали презервативи.
Однак десь 300 мітингувальників таки спробували прорватися на центральну площу і розставити свої намети.
Триста – не так вже й багато.
Серед українських політологів зараз модно говорити, мовляв, українці втомилися від політики, постояли на Майдані і зневірилися. На це один мій знайомий якось вигукнув: «Як так? Раз на морозі постояли – і втомилися? Та мій дід роками під кулі виходив за цю країну, а вони – втомилися?!». Однак наразі серед українських ЗМІ ця точка зору не є дуже вже популярною, значно популярніші – гасла «халявщиків другого порядку».
А тим часом вагомі аргументи на користь того, що чинній владі місце десь інде, а не в кріслах, ростуть, як снігова лавина в карпатських горах.
Он Державна адміністрація залізничного транспорту України (“Укрзалізниці”) на тендері купила у ТД “Метрополіс” 112 мобільних телефонів на суму 328 тис гривень.
Згідно з конкурсною документацією, до цієї партії входить і 10 телефонів моделі Nokia 6700c Gold, корпус якої вкрито 18 каратами золота. Середня вартість такого мобільного апарату в інтернет-магазинах України складає 4 тисячі гривень. На думку експертів, порівняно з цінами в Інтернеті, вартість закупівлі “Укрзалізниці” на 70 тисяч гривень перевищує ринкову.
Південно-Західна залізниця за результатами тендера 18 липня уклала угоду з ВАТ “Крюківський вагонобудівний завод” на придбання вагона-гаража для президента вартістю 12,12 млн грн. Значною часткою Крюківського вагонобудівного заводу володіє Сергій Тігіпко.
Керівництво Держагенства лісових ресурсів змусило 300 лісництв закупити на 15 мільйонів гривень портретів президента Віктора Януковича та гербів.
“Пару місяців тому з центру прийшла вказівка сплатити за сувенірну продукцію якійсь київський фірмі. Невдовзі нам прислали рахунок: треба було купити 70 портретів Януковича на 12 тисяч гривень та майже сорок сувенірних гербів на 40 тисяч. А скажіть мені, куди я повішу 70 портретів президента, якщо у мене всього 20 кімнат на все лісництво? В туалет хіба що. Там ще Янукович не висить”, – розповів керівник одного з лісництв «Економічній правді».
Отже, всього – майже 29 мільйонів гривень на золоті телефони, унікальні вагони і портрети президента. А в лікарнях масово скорочують місця для хворих – бо в держави грошей нема.
Залишається тільки здогадуватися, що в результаті закінчиться швидше – нахабство чиновників, чи терпіння нації?