Від редакції: завжди з величезним задоволенням ми друкуємо звернення та листи наших читачів. Приємно не лише знати, що наш тижневик читають, а й мати справу з активними читачами, отримувати дописи про події та речі, які їх хвилюють. Майстерність написання у даному випадку не має великого значення. Головне – бажання наших читачів поділитися своїми враженнями та емоціями з приводу пережитого. Один з таких листів ми й подаємо нижче.

Моя подорож розпочалася з того, що зателефонували мої давні колеги, земляки з Волині і запросили в гості, а разом з тим – на фестиваль, який мав відбутися з 24-го по 26-те травня цього року при українській церкві св. Миколая у місті Йонкерс (Yonkers, NY).

Про фестиваль почув вперше. Увечері цього дня замовив квиток на автобус, склав валізу і наступного дня вирушив у подорож до Нью-Йорка. Милувався краєвидами гірської Пенсільванії, ранішніми туманами, які залягали між горами. Сонце, що сходило, дивовижно виблискувало на фоні гірських озер. Переді мною постійно стояла картина казковості.
Вранці я вже був у Manhattan. Мене зустріли мої друзі і відразу завезли у місто Йонкерс на український фестиваль.
На відміну від тих фестивалів, на яких мені доводилося бувати, територія навколо невеличкої церкви була заповнена багатьма дитячими атракціонами, навіть було «Чортове Колесо». Сцена для музикантів та співаків, як на мене, була маленькою, зате вразив своїми розмірами танцювальний майданчик.
Українські страви не вирізнялися своєю кількістю і якістю. Ніколи не міг подумати, що деруни і вареники можна готувати з порошкової картоплі, а тут були саме такі, і різко відрізнялися за смаком від того, до якого я звик. Концертна програма на той час вже розпочалася.
Сольні номери дітей, аматорів і більш підготовлених виконавців чергувалися з великою кількістю танцювальних ансамблів. Феєрія візерунків, орнаментів та кольорів українських національних строїв вражала різноманітністю стилів, притаманними тій чи іншій етнічній групі або регіону центральної і західної України. Приємним сюрпризом були циганські танці, які виконували українські хлопці та дівчата. Колектив з Канади (м. Торонто) потішив своїм професіоналізмом щодо постановки і хореографії танцю.
Навколо концертного майданчика були розташовані торгові намети, де продавалися рідні вишиванки та вироби українського образотворчого мистецтва. Коли я запитав, звідки це все, то мені відповіли українською з ледь відчутним англійським акцентом, що вишивають самі, а деякі речі привезені з України.
І я подумки відзначив сумлінну працю батьків, які змогли донести крізь буревії непростої історії українські традиції і навчити дітей рідної мови та культури.

За 11 років перебування в Америці спостерігав, як українці, які більшу частину свого життя прожили на Батьківщині, їхні діти отримали там освіту, по прибутті до США припинили розмовляти рідною мовою. А шкода!
Приємною несподіванкою було зустріти своїх давніх колег-музикантів, з якими навчався ще в Україні. Вони одразу запропонували мені виступити на фестивалі, і я погодився. Все відбулося швидко і просто: організатори фестивалю лише запитали, хто я і запросили мене до виступу.
Я вийшов на велику танцювальну сцену і з приємністю спостерігав за радісними обличчями глядачів, серед яких були не лише українці, але й латиноамериканці та, навіть, афроамериканці! Згодом дізнався, що цей фестиваль проводиться вже 25 років поспіль і протягом цього часу серед відвідувачів можна побачити представників інших національностей і рас, яким подобається українська культура, наші звичаї, наш народ.
Концерт продовжився знову народними танцями. А пізніше, під музичний супровід досить професійного вокально-інструментального колективу «Анна-Марія» з Нью-Йорка, глядачі впереміш з танцюристами фольклорних ансамблів розпочали справжню забаву. І так тривало три дні!
До Чикаго я мав виїхати одразу після закінчення фестивалю. Але мої друзі впросили мене залишитися ще на цілий тиждень. На наступні дні організували рибалку на човні з виходом у відкритий океан. Вдень возили на пляж, ввечері водили до ресторанів скуштувати лобстерів. Поза тим – знайомили з родиною, друзями, пригощали смачними українськими стравами. А головне –вдосталь спілкувалися.
Коли мені зателефонували з Чикаго і поцікавилися, куди я подівся, то я відповів, що «застряг» на Лонг-Айленді, на фестивалі. Мені закидали: «Добре тобі, маєш на це час і друзів, до яких можеш приїхати». Я ж, зі свого боку, жартома відповідав: «Маючи велике бажання, час завжди можна знайти. Найголовніше – мати файних колег, які тебе запрошуватимуть. А для цього самому треба бути хорошою людиною».
Повертаючись автобусом до Чикаго, їхав цілу ніч і згадував. Минулого року я їздив до Торонто на український фестиваль, позаминулого – брав участь у фестивалі в Україні, в 1996, 1998, 2000 роках по три місяці поспіль мав концертні тури по всій Америці з великим симфонічним оркестром та хором (150 чоловік) з м. Києва. Об’їздив пів-Європи з гастролями. Де б я не бував, знав одне – українці є всюди і залишаються самими собою.
PS Складаю велику подяку за гостинність моїм друзям – Людмилі і Валерію Грелям та їхньому синові Вадиму.

Світлини автора