Іронія долі – чоловік, котрий, будучи сином бідного чоботаря, доріс до звання взуттєвого короля Габсбурзької імперії, загинув від того, що його літак налетів на димар взуттєвої фабрики. Це не єдиний цікавий момент в цій історії. Томаш Батя, батько взуттєвого конвеєра та соціального капіталізму, залишив свій слід і на Закарпатті…

Закарпаття, двадцять років перебуваючи в складі міжвоєнної Чехословаччини, не могло залишитись осторонь великого капіталістичного експерименту.
Втім, час минає, і далеко не кожен мешканець Ужгорода, зрізаючи шлях славетним Пасажем, знає, що він належав колись Яну Баті, власникові справжньої взуттєвої імперії. Зрідка ще й зараз у закарпатських ЗМІ той провулок із магазинами називають Пасажем Баті. А в самому центрі закарпатської столиці колись були крамниця та взуттєва майстерня з пишною назвою «Палац Баті». Ужгородська взуттєва фабрика також веде свою історію з часів розквіту справжньої взуттєвої імперії.

Від парусини– до конвеєра, наукової організації праці та франшизи

Томаш Батя (1876-1932), підприємець з невеликого моравського містечка Злін, заснував взуттєву імперію «Батя» під слоганом «Ні кроку без Баті».
Шлях Томаша Баті від чоботаря до мультимільйонера без перебільшення дивовижний. Майбутній взуттєвий король народився в 1876 році в багатодітній сім’ї чоботаря. З 12 років сам виготовляв та продавав взуття, яке в ті часи шили не на фабриках, а індивідуально, дедалі більше із застосуванням винаходів для механізації праці. У 14 пішов з дому.
Проти волі свого батька поїхав до Простейов, де працював у фірмі, яка випускає шевські верстати. Там зацікавився полегшенням і прискоренням роботи шевців. Проте незабаром був звільнений, тому що його роботодавці побоювалися конкуренції. Томаш повернувся в батьківську майстерню, але через повне нерозуміння з боку батька без будь-яких фінансів незабаром вирушив до Відня, до своєї сестри Ганни.

Пам’ятник Томашу Баті

Сестра надала йому невеличку фінансову допомогу, і молодий Томаш почав займатися підприємництвом у власній майстерні. Його старанність не дала результатів через незнання ринку. Більш того, він не мав дозволу влади на те, щоб займатися підприємництвом. Тому незабаром йому довелося в супроводі батька повернутися додому і стати продавцем.
Однак досвід, здобутий на фабриці з виробництва чоботарських верстатів, Томашеві згодом став у нагоді.
У 1894 році разом із братом та сестрою він засновує в рідному Зліні власне підприємство, яке, однак, через рік збанкрутувало. На комерційно невдалому проекті відпрацьовується незвичний метод організації праці– десятьом найманим працівникам платять за фіксований робочий час. Через примхи ринку сімейний бізнес розпався, і Томаш залишився з ним наодинці.
«Саме тоді я зрозумів свою нерозумність в наслідуванні ледачих людей. Виконуючи всю чорну роботу, знайшов дорогу, яка вела до економії матеріалу і спрощення роботи майстрів... Матеріали, привезені нічним поїздом, сам розвантажував і носив на своїх плечах від вокзалу за 10 км. До ранку з помічником різав матеріал, а вранці видавав майстрам. Майстри працювали день і ніч, поки справа не була виконана. Потім, у свою чергу, майстри відсипалися, а я вночі відвозив товар, привозив новий матеріал і гроші на виплату... Сам купував матеріал, сам його різав або кроїв, сам ділив між майстрами, сам приймав і переглядав пару за парою, сам платив майстрам, сам проводив ревізію і закриття рахунків,» – писав пізніше сам Батя. На той час він вважався ще неповнолітнім…
У той надзвичайно скрутний час він і вигадав перше й головне своє ноу-хау: замість шкіри для пантофлів вирішив використовувати міцну, але дешеву парусинову тканину. Шкіра йшла лише на підошву та носок. Взуття, яке дістало назву «батьовки», через дешеву ціну та елегантність мало великий попит. За кілька років Батя розрахувався з боргами, розширив виробництво, закупив верстати для механізації та здешевлення праці. На початку ХХ століття він залишає підприємство на надійного бухгалтера й на рік їде до Америки, де набирає сили конвеєрне виробництво та нова промислова ідеологія– наукова організація праці.
По суті, Батя разом із трьома працівниками, яких він узяв із собою, вдаються до промислового шпіонажу. Вони наймаються робітниками на різні підприємства, пов’язані з виробництвом взуття, і вивчають усі нюанси. В Америці пан Томаш дізнається про новий метод Генрі Форда, який дійшов до висновку, що значно ефективніше навчити робітника однієї примітивної операції, аніж основ складання цілого автомобіля. До речі, Форд не був винахідником конвеєра. До нього в США існували «конвеєри навпаки»– виробничі лінії з обробки туш тварин. Форд зрозумів, що так само, як «розбирати» туші, можна й складати автомобілі. Згодом Томаш Батя застосує конвеєрний метод для пошиття своїх «батьовок».
Повернувшись додому, чоботар-новатор із натхненням застосовує набутий прогресивно-капіталістичний досвід.
Батя почав поступово завищувати вимоги до майстрів: за погано виконану роботу штрафував, відраховував певну суму із зарплати. Не пішов на вимоги профспілкової організації, наслідком чого став страйк робітників. Батя вирішив ситуацію звільненням всіх страйкуючих і на їхнє місце взяв нових некваліфікованих працівників.
Його фірма стає відомою, і на початку першої світової війни Батя отримує від австро-угорської влади замовлення на 50000 пар військових чобіт. Сотні земляків Томаша врятувалися від загибелі на полях боїв– їм довелося протягом 1914-1918 років пошити половину всіх армійських чобіт Габсбурзької імперії. У повоєнній, щойно створеній Чехословаччині Томаш Батя демонструє ще один, досі незнаний місцевими бізнесменами прийом: на перенасиченому однотипним товаром взуттєвому ринку він, аби розвантажити склади й отримати живі гроші, оголошує про 50-відсоткову знижку й таке ж зниження зарплати робітникам. Але ті не протестують, бо інакше не мали б узагалі нічого. Взуття швидко розкуповується, і фірма BA?A знов дихає вільно. У 1923 році Томаш Батя стає класичним олігархом, поєднуючи бізнес та владу, але легальну– його обирають мером рідного Зліна.
Через деякий час підприємець застосовує ще кілька нині типових, а тоді новаторських бізнес-прийомів. Зокрема, розгортає мережу власних магазинів у Чехословаччині та за кордоном, а також кілька автономних виробництв, що працюють під спільною маркою (сучасна франшиза). На підприємствах Батя запроваджує не лише наукову організацію праці, а й гнучку та різноманітну систему її оплати, а в сфері продажу започатковує нині звичні нам «обманні» ціни– 9.99 замість 10. Індивідуальний пошив взуття в країні зникає.

Соціальні експерименти братів-капіталістів

Не менш цікавими, аніж бізнес, були соціальні експерименти Баті. Загалом 20-ті роки– час різноманітних «перебудов» майже по всьому світу. У СРСР ставився нечуваний експеримент – будували індустріальну соціалістичну державу на руїнах імперії. За океаном стрімко впроваджувались технології, в яких людині приділялась роль гвинтика у складному виробничому механізмі. Усі ті тенденції в суспільному житті, економіці, мистецтві захоплювали й лякали. Молода Чехословаччина не була осторонь, саме тут письменник Карел Чапек створює свого фантастичного робота. На цьому тлі відзначився й Томаш Батя. У 1925 році він відкриває в Зліні першу з мережі шкіл, в яких можуть навчатися й заробляти діти з будь-яких родин– за умови старанності та дотримання аскетичного способу життя. Учні, кожен із яких отримає титул „батя-мен”, працюють по 8 годин і вчаться по 4. На їхні рахунки відкладаються гроші, залишені після оплати на власне утримання. По закінченні школи молодий чоловік має непоганий капітал.
Через рік в Зліні відкривається Торгова академія Томаша Баті, а сам він видає книжку «Як стати багатим».
В Зліні фактично запроваджується сухий закон – робітникам Баті, до яких належала більшість населення міста, забороняється споживати алкоголь. Одночасно населенню пропонується займатись спортом та шахами, для чого в місті будується 9-поверховий Громадський дім із готелем, кегельбаном, залами для тенісу, шахів тощо.
Трохи згодом тут зведуть найбільший на той час у Центральній Європі кінотеатр на 3000 глядачів із суто символічною платнею в одну крону за квиток. Для робітників будуються їдальні, дитячі садки та універсальний магазин. Утім, це зовсім не соціалістичні експерименти. Просто Баті потрібні здорові, нічим не стурбовані працівники. За страйк, наприклад, звільняють автоматично, профспілки на його підприємствах не передбачені.

 

Будинки-»батьовки» в Зліні

Невідомо, як би розвивалася імперія BA? A далі, якби не раптова загибель її засновника. 1929 року шанувальник технічного прогресу знайомиться із Сефтоном Бренкером, головою цивільної авіації Великої Британії. Батя купує чотири літаки, а згодом нарощує їхнє виробництво під маркою «Злін». Туманного ранку 12 липня 1932 року він наказує особистому пілоту летіти у справах до Швейцарії, і легкий «юнкерс» врізається в димар… взуттєвої фабрики.
Місце взуттєвого короля не було порожнім жодного дня. Його спадкоємцем став брат Ян, який продовжив ділову лінію та соціальні експерименти. Попри щиру нелюбов до брата, Томаш ще за життя заповів йому велику долю свого багатства (виходячи з власного принципу „Навіть найбільший негідник у сім’ї вкраде менше, ніж найчеснішій чужинець”). Але до війни Батя Другий ще встигає прославитись.
Інноваційна – та дивовижно успішна – бізнесова філософія Томаша Баті спричинилась не тільки до добробуту його працівників, але вплинула на цілі міста, у яких будувались його фабрики. Батя був прихильником руху «Garden City» («Місто-сад») – підходу до міського планування, яке заснував у 1898 британець Сер Ебенезер Ховард. Рух пропагував міське планування у вигляді окремих комун, оточених зеленню. Міста-сади включали в себе сільськогосподарські, промислові та житлові секції, розміщені відповідно до принципів природної гармонії. Батя загітував чеського архітектора Франтішека Гахуру, учня Ле Корбюзьє, спланувати урбаністичну частину міста, використовуючи стандартні матеріали: червону цеглу, скло та бетон як для житлових, так і для промислових будинків.
Якщо в СРСР усім відомі непривабливі, але доступні будинки-хрущовки, то в Чехії в середині 30-х народились будинки-»батьовки»– цегляні двоповерхові коробки п’ятиметрової висоти, де на кожну з двох родин припадає 36 метрів загальної площі. Увесь Злін забудовується однаковими будинками.
Різноманіттям назв вулиць також не переймаються, просто до імені (Залісна, Підвісна тощо) додаються нумери – 1,2,3... Ян не лише продовжує цікавитись способом життя робітників, але й втручається в їхню особисту сферу – наприклад, йому доповідають про любовні зв’язки між працівниками, і менеджмент фірми по суті керує створенням нових сімей.
Люди Баті обіймають все більше ключових посад міста, під його контролем місцева поліція. Звільнені з роботи автоматично втрачають право на житло і вимушені покинути Злін. Така собі модель не надто жорсткого тоталітарного міста-держави...
Контроль Баті над Зліном був настільки тотальним, що примушує навіть згадати Орвеллівську антиутопію.
Цікавим технічним ноу-хау від Баті-другого стає директорський ліфт, яким найголовніший шеф пересувається 17 поверхами найвищої будівлі в Чехословаччині– центрального офісу фірми BAТA. У великій прозорій кабіні ліфта розміщався директорський кабінет Яна Баті, і він за бажання міг будь-коли перевірити, як працюють його підлеглі.
Та найнеординарнішою ідеєю олігарха став проект... перенесення Чехословаччини в Аргентину. Коли у 1938 році нацистська Німеччина захоплює Австрію, бізнесмен відчуває, що невдовзі така ж доля чекатиме й на Чехословаччину. У власній газеті він публікує план, за яким усі мешканці країни мігрують до незаселеної Патагонії. Такий варіант підприємець вважає кращим, ніж м’ясорубка війни. Через рік німці таки захоплять Чехословаччину, дозволивши угорським союзникам окупувати її тодішню складову частину – нинішнє Закарпаття. Ян Батя із сім’єю емігрують до Сполучених Штатів, і згодом він частково втілює свій план – зводить у Бразилії два чоботарські містечка, Батайпоран та Батагуасу. Його племінник, Томік, син загиблого Томаша, продовжує справу батька в Канаді. Через два десятиліття родичі зійдуться в конкурентній боротьбі...
У повоєнній ЧРСР зруйновані війною фабрики націоналізували. Місто Злін перейменували на честь комуністичного вождя Готвальда, а на базі фабрик Баті створили підприємство «Svit», яке виготовляло дефіцитне й бажане в невибагливому СРСР взуття під маркою «Цебо». До речі, ще до війни Ян Батя намагався налагодити контакти з радянським керівництвом і згодом навіть домовився про будівництво заводів на території України. Та почалася друга світова…
Після падіння комуністичного режиму в 1989 році Зліну повернули його ім’я, а згодом колишні підприємства відійшли прямому спадкоємцеві, сину їхнього засновника Томашу Джону Баті. У першому чехословацькому хмарочосі нині розмістилось усе керівництво регіону Злін, а славетний скляний ліфт його колишнього власника Яна Баті став маленьким музеєм. Є в Зліні й великий Музей взуття, а фірма BAТA знов стала найпопулярнішою в Чехії.

 

Джерело: УТГ, «Закарпаття онлайн», www.people.su, litakcent.com