Президентська команда Віктора Януковича в зовнішньополітичній стратегії спробувала повернутися до золотого часу багатовекторності, зосередившись на втриманні курсу активного неприєднання.

Це проявилося у зміні доктрини зовнішньої політики часів попередньої адміністрації і, як наслідок, у відмові від вступу до політичних й військових західних структур, насамперед – НАТО. У геоекономіці вектор переспрямували на тісне економічне співробітництво з Російською Федерацією. Водночас, Україна постійно наполягає на тому, що не готова до інституціонального оформлення українсько-російських відносин. Київ і надалі зацікавлений у такому собі варіанті гостьового шлюбу, де сторони вибірково співпрацюють на взаємовигідних позиціях. Однак проблема полягає в тому, що зовнішнім гравцям в особі Москви і Брюсселя вже не цікава така ізоляціоністська й «неприєднувальна» політика України, і тому вони примушують її до якнайшвидшого геополітичного та геоекономічого самовизначення. Якщо західні, європейські партнери, діють засобами soft power, то росіяни – за традиційною формулою «газ плюс усі засоби підходять». Розуміючи потребу вибирати, нинішня українська еліта, водночас, боїться втратити політичну й економічну автономію і стати залежною від будь-якого нового глобального центру.

Неоізоляціонізм: у чому апгрейд?

Новим незалежним державам, які вийшли з лона радянської імперії, довелося одночасно вирішувати два стратегічні завдання. Перше було пов’язане з пошуком національної моделі нового економічного порядку. Друге – в яку нову геоекономічну та геополітичну конфігурацію вбудовуватися. Логіка геополітичного відриву від колишньої радянської імперії, скажімо, для Балтійських країн стала імперативом національної незалежності, а вибір європейської моделі економіки і політики (євро-інтеграція) виступив завершальним етапом оформлення державності. Україна не змогла повністю відірватися від радянської геополітичної платформи через збереження геоекономічного зв’язку з Росією, доповненого геоісторичною і геокультурною прив’язкою один до одного.
Українська економіка часів постнезалежності розбудовувалася, здебільшого, за рахунок консервації загального газотранспортного простору з Росією: у Москві – газ, у Києві – труба. Фактично низька ціна на газ і доходи від транзиту тримали на ватерлінії рентабельності ключові українські промислові сектори, залишки радянської неконкурентної гігантоекономіки. Геотранзит залишався тою священною дійною коровою, якою опікувалися на найвищому президентському рівні. Щодо цього багатовекторність корелювала зі сформованим політекономічним режимом, який обслуговує економічні інтереси правлячого класу. Тому курсувати маршрутом Росія – Захід – Росія було вигідно в умовах дешевого російського палива. Правлячий клас міг купувати в Росії газ за низькою ціною, на його основі виробляти промислову сировину й напівфабрикати, продавати цю продукцію на західні ринки й отримувати надприбутки. Оскільки економіка складалася навколо контролю над транзитом, то ключові вигоди отримали ті бенефіціари, які «сиділи на трубі». На основі цієї квазіекономіки «транзитної бульбашки» вузький прошарок наближених до влади великих власників трансформувався в олігархічний клас, який контролює економічні, транзитні, політичні активи. Для збереження власного економічного панування олігархи й нині зацікавлені у збереженні гасла ізоляціонізму.
Зовнішньополітичною доктриною, яка легітимізує та реалізує політекономічні інтереси олігархів, і була горезвісна багатовекторність. Власне, весь геополітичний порядок на пострадянському просторі перші 20 років існування екс-СРСР тримається на специфічних олігархічних відносинах власності, а міждержавні зв’язки будуються як взаємовідносини між різними, географічно розподіленими, фракціями екс-радянського правлячого класу (за винятком Саакашвілі і, частково, України в період 2005-2010 років).
Україна весь пострадянський період тримається за багатовекторність, яка означає постійне балансування у становищі напівінтеграції. Підрихтовуючи час від часу свій ізоляціонізм, вигадуючи всілякі напівінтеграційні формули на кшталт «3+1» для Митного союзу (МС) або недоасоціації із Зоною вільної торгівлі (ЗВТ), влада робить усе, щоб не втратити контроль над внутрішніми ринками й активами, а також хисткою політичною системою. Політична еліта розуміє, що, приєднавшись до певного економічного простору, доведеться змінювати політекономічний режим, а це, зокрема, загрожує втратою свого домінуючого статусу та привілеїв.

 

У зв’язку зі зміною газотранзитної стратегії Росії, ставкою на диверсифікацію транзитних маршрутів (будівництво Північного і Південного потоків), Україна поступово втрачає свою транзитну місію. Багатовекторність перетворюється на міжвекторність, метання між векторами. Плутаючись між російським і європейським векторами, як об’єкт цих силових векторів, Україна вже не в змозі наполягати на самостійній зовнішній стратегії. Виходить, що не ми визначаємо, а нас визначають. Потрібен перехід від позиційної гри між двома векторами до ідентифікаційної стратегії. Україні рано чи пізно доведеться зробити вибір між російським і європейським економічними просторами.
Україна має зовнішні митні кордони, але не має повноцінного внутрішнього ринку. В Росії, навпаки, є місткий внутрішній ринок, але немає зовнішніх митних кордонів. Тому Росія на підвищеній передачі створює Митний союз, оскільки для неї важливо, щоб кордони внутрішнього ринку збіглися із зовнішніми митними кордонами. МС – це, фактично, розширення внутрішнього російського ринку до зовнішніх торговельних кордонів. Тобто, Росія прагне, щоб її економічні кордони збіглися з політичними кордонами України. У таких умовах Росія зможе вибудувати прямі економічні контакти з ЄС без українського транзитного посередництва. Крім того, слід урахувати, що Митний союз Росія пропонує як економічний простір, сформований на базі існуючих двохсторонніх відносин між торговельними партнерами. МС, по суті, – це торговельний союз Росії з кожною окремою країною, тобто створюється нова економічна імперія – політекономічний нео-Союз, а не інтеграційне об’єднання. Росія виступає за загальний економічний простір, але пропонує не створювати спільний ринок, а розширити свій внутрішній ринок за рахунок ринків інших держав. Не зайвим буде нагадати, що об’єднання Німеччини всередині XIX століття почалося із запровадження О.Бісмарком єдиного митного тарифу, який тоді називався імперським тарифом для всіх німецьких земель. Це геоторговельне об’єднання стало передмовою до створення другого німецького рейху.
Метання між МС і ЗВТ уписується в більш загальний контекст вибору між двома моделями модернізації. Сама модернізація означає концентрацію і консолідацію всіх наявних ресурсів: політичних, економічних, соціальних. Якщо говорити про можливий єдиний українсько-російський модернізаційний простір, то виникають запитання – де взяти технології, хто виступить технологічним, фінансовим, інноваційним провайдером модернізації? Крім того, як у Росії, так і в Україні немає чітких, укорінених, сталих правових гарантій приватної власності, інвестицій, правил економічної гри. А від змін правил гри інститути і правові гарантії не з’являються самі по собі. Обидві країни мають енергоємні, ресурсовитратні, надіндустріальні інфраструктури, які сягають корінням у технології кінця ХІХ – першої третини ХХ століття. Очевидно, що в ХХІ столітті старі індустріальні економіки є нежиттєздатними на глобальних ринках, бо неспроможні виробляти конкурентну продукцію й вимушено замикаються на внутрішньому просторі.
Європа також змушує Україну до вибору. Але європейський економічний простір означає загальні правила, інститути, ринок, а отже, єдиний і неподільний інтеграційний простір. Якщо Україна ввійде в індустріальний ланцюжок у рамках ЄС, то це означатиме модернізацію через інтеграцію. Європейський вектор цінний саме тим, що відчиняє вікно можливостей для проведення структурних реформ, тобто для України це означає вибір стратегії економічної модернізації.
Бігання по колу між геополітичними центрами – Москвою і Брюсселем – могло б тривати ще довго, якби було вичерпано пострадянські промислові залишки. А після світової економічної кризи рентні ігри навколо державного бюджету для покриття приватних збитків уже не приносять результат. У підсумку перед українською елітою стоїть вибір: або йти під крило Митного союзу, існувати в рамках старої транзитної політекономічної моделі й відновлювати радянські індустріальні ланцюжки (при цьому українська економічна еліта ризикує перетворитися на молодшого партнера в політиці й міноритарного акціонера в економіці), або, навпаки, інтегруючись у Європейський Союз, еліта спробує подолати пострадянську рентну економіку й змінити її на ринковий капіталізм.
Якщо влада підкреслює, що вона за європейський економічний вектор, то тоді вона буде змушена йти на європеїзацію, модернізацію та лібералізацію політичної системи. Залишатися в рамках політичної напівавторитарності й фасадної демократії і одночасно інтегруватися в Європу – неможливо. Не можна створювати вільну економіку, якщо політична система не є вільною. Тому Україна зобов’язана буде пройти політичну інтеграцію, яку розуміють як інтеграцію стандартів, цінностей, процедур. Саме тому Європейський Союз вимагає серйозної підготовчої політичної роботи від президента, влади, еліт і суспільства.
Якщо в президента Віктора Януковича є щирий намір зближатися з Європою, але при цьому країна з суспільного й політичного погляду рухається від демократії і Європи, то це дуже нестійкий баланс. У цьому випадку будь-який незначний чинник – внутрішній чи зовнішній – може його порушити й, попри європейські устремління, розвернути Україну у зворотний бік. Показовою щодо цього є справа Тимошенко. Недарма європейська еліта бачить у процесі над опозиціонеркою не стільки корупційну справу, скільки те, яку, все-таки, стратегію обере правляча група: або триватиме балансування між центрами, що, зрештою, вимушено приведе Україну до російського вектора, або буде зроблено рішучий крок у бік європейської моральної та політекономічної географії. Так не буває, щоб політичну систему змінювати за російсько-білоруськими лекалами, а економіку – за європейськими. Потрібна визначеність. Потрібен вибір.

 

Автор: Вадим Карасьов
Джерело: «Дзеркало тижня. Україна»

 

---

 

 

 Веллер: “Все на продаж. Ніхто не хоче з гранатами під танки”

 

«Інтереси власників мас-медіа на пострадянському просторі зводяться до двох речей, які зрощені воєдино. Перше – це заробляти багато грошей будь-якими безкарними способами, і друге – це дружити з владою, що є необхідною умовою першого».
Таку думку в інтерв’ю Інституту Горшеніна висловив Михайло Веллер – відомий російський письменник, літературознавець і публіцист, уродженець Кам’янець-Подільського, Хмельницької області. Інтерв’ю публікує LB.ua.
Кажучи про сучасну журналістику, М.Веллер відзначив: «Сьогодні вважається, що функція журналіста – це підганяти читачеві, слухачеві, глядачеві інформацію, не аналізуючи її самостійно і не нав’язуючи аудиторії свою оцінку. В результаті, спочатку виховали ідіотів – тих, хто сприймає інформацію, а услід за ними – ідіотів-журналістів, які не здатні ні до аналітичного мислення, ні до якогось розуміння. Тобто, журналістика перетворилася на подачу форм подій без вникання в зміст і в значення цих подій. Така, на жаль, сьогодні сучасна західна журналістика».
«На мою ж думку, – говорить “некомерційний” письменник, твори якого видаються дуже масово, – журналіст – це той, хто розповідає людям, що відбувається, але при цьому він має бути достатньо розумний, щоб давати об’єктивну картину і щоб пояснювати, в чому там справа».
На переконання М.Веллера, «журналіст має робити людину обізнаною і розумною. А, здебільшого, він її розумною не робить ніколи, а обізнаною – дуже вибірково. Хороший журналіст – це мегазірка. Це людина, яка знає, розуміє і не є байдужою. А ще – готова ризикувати».
У відповідь на запитання «Чи є запит на таку журналістику?», М.Веллер сказав: «Запит є – і величезний. У аудиторії. Запиту немає у власників мас-медіа. Тому що їх інтереси на пострадянському просторі зводяться до двох речей, які зрощені воєдино. Перше – це заробляти багато грошей будь-якими безкарними способами, і друге – це дружити з владою, що є необхідною умовою першого. Все. Тому, якщо журналіст стоїть перед вибором, чи опублікувати блискучий матеріал і отримати по потилиці від міністра так, що довго відкашлюватиметься, або плюнути на цей матеріал і опублікувати матеріал дуже поганий – джинсу проплачену, замовну, яка буде йому корисна в його бізнесі і у влаштуванні особистих справ, – він автоматично віддає перевагу другому. Тобто: суспільство споживання. Все на продаж. Ніхто не хоче з гранатами під танки».
Як вважає М.Веллер, «у нас на очах вмирає паперова преса і перетворюється на електронну. Це сильно зміщує акценти, тому що сьогодні будь-який блоггер може стати відомим мережевим журналістом, якщо він просто говорить правду і розуміє її. Як, скажімо, Олексій Навальний в Росії. Людина абсолютно відв’язана, яка не боїться, що її уб’ють – хай береже його Господь! Він просто говорить правду. Це дає надію. За нинішніх умов глобальних інформаційних мереж обдурювати населення, з одного боку, стає легше, а з іншого – все ж важче. Тому що будь-хто може сказати своє – і його почнуть слухати».

 

Джерело: Експрес