Вже минув рік, як в Україні провели в останню дорогу Ірину Тимочко-Камінську, смутком задзвонивши у церковні дзвони міста Ходорова. В день Зелених свят не в одній родині у Чикаго згадали про пані Камінську. Світла пам’ять про неї, як тінь скорботи і невимовного жалю у наших серцях.

Вона – легендарна героїня, щира патріотка, нескорена донька, яка завжди буде для української громади Чикаго немеркнучим сонцем, яке зайшло за обрій на Україні. Повна оптимізму і віри у все найкраще, вона вчила нас дякувати Богу за кожний дарований день життя, разом з нами творила історію діаспори, навіть не думаючи про те, що вона – світило української історії.
Ірина Тимочко-Камінська, жінка-воїн Української Повстанської Армії, яка боролась у підпіллі за волю Батьківщини на Перемишльщині в часи радянської та німецької окупації, де була призначена у 1947 році першим і єдиним надрайонним провідником. У підпільній організації УПА вона мала псевдонім «Христя», але з огляду на її героїчне життя їй більше би пасував псевдонім «Нескорена». У цьому слові – сила національного духу і патріотизму, який, як талант, отримала вона від Бога і батьків.
Після операції «Вісла» і депортації лемків її заарештували, ув’язнили і винесли вирок смерті. Вісім років за любов до рідної землі вона відсиділа у в’язниці, а вийшовши з неї, не змогла й повернутись до батьківського порогу, бо вітер розвіяв навіть попіл від спаленої хати, родинного гнізда. Вся її родина була вивезена у Сибір. Сонцем свого серця Ірина-»Христя» розігнала хмари гніву, помсти і поїхала в чужий край шукати родину. На темних дорогах світлом були, як згадувала пані Ірина, «сині і мудрі мамині очі». Вона долала всі перешкоди у житті, бо з маминих чеснот створила собі власний оберіг, в який гронами червоної калини вплела настанови матері – працю і молитву. Вона довго мандрувала по світі, жила і творила добро, а у 1981 році приїхала до Чикаго на запрошення родини Голяш. Працювала в Кредитівці «Самопоміч», а свою доброчинність виказувала у різних громадських організаціях Чикаго. Вона була дуже вдячна людям за те, що так гостинно зустріли її, допомогли пізнати традиції діаспори і стати повноправним членом української громади.
Ірина Камінська була дуже скромною людиною, надзвичайно освіченою, чуйною, виваженою, розсудливою. Вона не ходила в образі героїні, а невтомно працювала і щиро любила Бога і людей.
Одного разу я йшла вулицею Чикаго і зауважила жінку, що нагиналась і збирала розкидані чи розкидані вітром газети. Не папірці, а цілі газети. У цій жінці я впізнала пані Камінську, привіталась, сказала, що дуже рада її бачити, а у відповідь почула: «Взаємно, маємо багато причин для задоволення». В ту хвилину я про себе подумала: « Який гарний вчинок зробила пані Ірина.» Я ж натомість переступила через ці газети, навіть в думках не мала їх підняти. Сотні людей пройшло і ніхто цього не зробив. Це було дуже сентиментально і зворушливо. Вже тоді я була знайома з пані Іриною, але ще не знала, якої духовної величі ця жінка.
Я часто зустрічала її у фірмі «Міст – Карпати». Вона вражала мене своєю веселою вдачею, інтелігентністю, завжди сяючими очима і звичайно нашою гарною українською мовою, яка виливалась з її вуст, як з цеберця.
В той час я працювала вчителем історії України в школі українознавства, мені потрібно було більше довідатись про операцію «Вісла». Хтось порадив звернутись до пані Ірини, бо вона знає багато правди про жорстоку політику Сталіна проти українського народу. Так випала мені нагода ближче з нею познайомитись. І дійсно, вона розповіла мені багато такого, про що не прочитаєш у підручниках, енциклопедіях. З власного досвіду пані Камінська знала, що на етнічних українських землях українських дітей навчали поляки, що серед шкільних предметів була українська мова, але вона називалася «єнзиком руськім» і те, що всі предмети в школі викладались польською мовою. Тоді, взагалі, були українські вчителі, але їх направляли вчити польських дітей у центральній і західній Польщі. Пані Камінська називала це цілеспрямованою політикою польського уряду.
В останні роки життя пані Ірини Тимочко-Камінської в Чикаго я багато розмовляла з нею, зробила про неї радіорепортаж на українському радіо «Міст», яким відкрила рубрику: «Життя емігрантів». Говорила про неї щиро й відкрито, бо весь матеріал був взятий, як з джерельної криниці, з нашого незабутнього спілкування. Ті задушевні розмови відбувались в скромному помешканні пані Камінської, але коли ти заходив туди, то почувався, як у духовно багатій, теплій і затишні українській світлиці. Там самотні вікна були завжди навстіж відчинені. Навпроти будинку була і є церква Володимира і Ольги.
Їй попередньо можна було не телефонувати, а лише підійти під будинок і покликати. Вона енергійно збігала з третього поверху, щоб відчинити вхідні двері і не менш енергійно йшла догори по сходах. При цьому ти почувався трохи незручно, а пані Ірина емоційно говорила: «Руханка – то наше життя, наше здоров’я». Одного разу я застала свою співрозмовницю за її улюбленим заняттям, коли вона нарізала шматочки засохлого хліба для голубів. Без запитання, почула відповідь: «Батьки вчили, що як впаде хліб на землю, то підніми його й поцілуй.»
Часто згадую, як ми разом сиділи поруч з пані Іриною в церкві на недільних літургіях, як я прислухалась до її голосу. Вона була учасником хору «Прометей», але як співав хор «Благовість», то й з ними не втрачала нагоди поспівати. Вже тоді я знала, що її любов до церковного співу була закладена батьками. Пані Ірина згадувала, що на Україні вся родина щонеділі ходила на ранкові недільні служби, а так як батько дякував у церкві, то ще й ходили і на вечірні служби. Про церковну святість вона розповідала багато і щиро, а мені найбільше запам’ятався її вислів: «Розмолена церква». Щось магічне крилось у цьому не завжди вживаному слові. Не можу забути і те, як пані Ірина розповідала про свою подругу Надію Голяш, і знову вжила неординарний вислів: «В неї є особливий чармінг». Як мелодія, мені закралось в голову те слово – чармінг, чармінг… Отож, будучи у великому захваті від людини, яку я пізнавала на американській землі, пообіцяла написати про неї статтю, але так і не змогла цього зробити. Можливо, причина була в тому, що пані Камінська подарувала мені книгу «Моя Одисея». Вона була її автором.
Перечитувала її декілька разів, шукаючи відповідь на запитання: «Що так вражає у книзі?», і кожного разу відповідь була однозначна – правда життя, не розмальований патріотизм, не зраджена любов до людей і до України. Перед очима постійно виринав образ дивовижної у всій жіночій красі жінки, наділеної скарбами людської мудрості. Вона була досконала у всьому. Мені так подобалась її мелодійна і сердечна мова, що словами, як бісером, розсипалась на канві письменницького дару. Свою книгу-історію вона написала для нащадків, прочитавши її, можна заспівати гімн людській довершеності, перебуваючи біля підніжжя національної гордості.
 Книга ще й є прикладом християнської моралі. Пані Ірина так тепло згадувала про те, що великий вплив на її виховання мали українська мова, українські концерти, весь український дух Перемишля, родинного села Яксманичів. У вишуканій українській мові, якою автор написала книгу, часто зустрічаються слова, як незгасимі зорі: родина, мама, тато, дідусь, бабця, тета, братик, сестрички, односельчани… В книзі можна знайти відповідь на запитання: «Що таке Щастя?»
Філософія щастя Ірини Камінської була майже, як у Григорія Сковороди – спочатку знайти там, де його немає. Для неї воно було у всьому, коли вона пригадує своє дитинство: і в морозяному вечорі, коли можна було їхати в гості кіньми, вдихаючи запах снігу і слухаючи мелодії дзвіночків, і в щоденній мандрівці, коли вона пішки йшла до школи 9 кілометрів в один бік, у церкві і повсякденній молитві, яку вона відмовляла разом з батьками, у пісні і у боротьбі, коли вона пішла батьковим шляхом до волі, взявши зброю до рук. У всій своїй подальшій життєвій мандрівці вона скрізь зустрічала радість щастя. Вона знайшла його і перед смертю в Україні, коли наприкінці своєї життєвої мандрівки зустрілась з родиною і спочила у Бозі на рідній землі.
Я не думаю, що я найбільше любила пані Ірину, її любили всі. Варто тільки згадати, як кожен хотів з нею привітатись, шанобливо вклонитись їй. Дуже багато людей були її добрими приятелями і вони по праву мають говорити найкращі слова в пам’ять про Ірину Камінську. Можливо, мої слова будуть словами вдячності не тільки їй, але для всіх тих гарних людей, справжніх українців, які збудували для нас українське село в Америці, українські церкви, школи. Я хотіла зателефонувати до пані Ірини в Україну, сказати, що її бракує в церкві і в громаді. Обіцяна стаття і надалі була лише в моїх думках. Одного разу серед своїх світлин я знайшла фотографію, яку мені дала пані Ірина. З часом вона знову потрапила мені на очі, як докір невиконаної обіцянки. І я наважилась писати статтю. Це було рівно рік тому. У всьому цьому було щось дивне: статтю друкувала я в ніч перед Зеленими святами, а зранку пан Заяць сказав, що в Україні поховали пані Камінську.

 

---

 

 Голос читача

Мово рідна, слово рідне,
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
А лиш камінь має
                    С.Воробкевич

Про надзвичайно цікаву імпрезу – зустріч з поетом і редактором з України, Іваном Малковичем – багато писали в газетах і говорили на радіо. Я мав щастя бути присутнім на цій зустрічі й хочу додати кілька думок до всього того, що було сказано.

Належу я до третьої хвилі еміграції, отже, прожив в Америці довгі роки. В ті часи українці в Чикаго постійно влаштовували найрізноманітніші заходи, але подібного, який зібрав би таку велику кількість дітей з батьками, як згадана зустріч, досі ще не було. Виставка дитячої літератури видавництва “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА,” організована протягом зустрічі з видавцем, вражала чудовим оформленням книжок і прекрасними ілюстраціями до них. Усі сценічні елементи програми були на високому мистецькому рівні, а малі актори чудово виконували свої ролі. Діти, присутні в залі, в захопленні вилазили на столи, щоб краще бачити виступи своїх ровесників на сцені. Батьки дуже швидко розкупили виставлені на продаж книжки, які потрапили до рук дітвори й одразу почали виконувати своє глибоке виховне завдання.
Одним словом, свято було дуже цікавим. Організаторам і гостям належать щирі признання і подяка!
Дуже тішить той факт, що це свято було влаштоване майже цілковито силами нашої четвертої хвилі еміграції. Громадська активність четвертої хвилі, яка стає щораз помітнішою, вселяє надію у нас, давніх емігрантів, що наші здобутки на місцях поселення не пропадуть, а навпаки, в подальшому будуть ще більше розвиватися.
А втім, я хочу пригадати читачам, що подібна імпреза відбулася в Чикаго в 1993-му році, коли за ініціативою тодішнього генерального консула приїхав з виставкою дитячої літератури поет і редактор “Веселки” Василь Василашко. Виставка була скромною, але з п. Василашком я заприятелював і підтримую дружні зв’язки до сьогодні. В. Василашко познайомився з чикагським хором “Сурма”, засновником і учасником якого був я, і з нагоди п’ятдесятиліття хору поет присвятив йому вірш під назвою “Пісня про соловейка”. У цьому вірші український хор в Америці зображений у ролі рідного соловейка, що співає українцям на чужині. Вірш був покладений на музику і, як пісня, часто виконується по радіо в Україні – факт, що може слугувати прикладом співпраці діаспори з Україною.
На завершення бажаю успіхів новим молодим членам української громади у їхній спільній громадській праці.
Від редакції: Коли прийшов цей лист, нам повідомили, що автор перебуває в лікарні. Пан Осип Литвинишин – відома і дуже шанована людина в українській громаді Чикаго. Крім того, він надзвичайний життєлюб і позитивно налаштований чоловік. Наш колектив бажає якнайшвидшого одужання пану Осипові Литвинишину і чекає на його матеріали в майбутньому.