«Справжня поезія сприймається ще до того, як її зрозуміють»
                                                         Томас Еліот, поет-модерніст

Восьмого квітня, 2011р., у театрі Ля МаМа, що в даунтауні Нью-Йорку, відбулася прем’єра чергової вистави «Raven» («Ворон») мистецької групи «Яра».

Вистава поставлена майстерним керівником групи, режисером Вірляною Ткач за мотивами однойменної поеми Олега Лишеги, написаної в 1987 р. Переклад поеми англійською мовою також здійснено Вірляною Ткач разом з Вандою Фиппс.

	Вірляна Ткач

Вірляна Ткач. Її естетика

Естетика мистецької групи «Яра» (Yara Arts Group), як і театру Ля МаМа в цілому, – експериментальна, модерна, нетрадиційна. Найчастіше «Яра» використовує поетичний матеріал і, за словами критика Дзвінки Матіяш, «перекладає поезію на мову музики, мову світла, мову образів, мову пластики, мову людського голосу». Тобто, це театр синтетичний. І вистави режисера-постановника Вірляни Ткач сприймаються як сама поезія. Традиційного сюжету в цих виставах не шукайте. Її вистави треба відчувати, а не просто дивитися, чи слухати. А щоб відчути, уявити запропонований поетичний образ – тут вам, одночасно, і пластика, і музика, і пісня, і обов’язковий відеоряд. Замість традиційних декорацій – фотопроекції. Майже завжди – рухливий елемент сцени, що дає змогу миттєво змінювати місце дії, або навіть слідкувати за потоком свідомості героїв. Важливим є ще одне: у виставах Вірляни Ткач звучать не тільки англійська мова, як головна, а дві, а то й більше. У виставах на українському матеріалі це ще й українська. (У «Вороні» – голос за кадром та молитва). У виставі «Сліпий зір» – ще й японська та есперанто. У виставі «Скіфські камені» та «Ер Тоштук» – англійська та киргизька мови.
Минулорічна вистава «Скіфський камінь» – це одна із багатьох її «пісенних» вистав, де пісня – один із головних елементів. У ній брала участь народна співачка з України Ніна Матвієнко. Пісня, точніше, гуцульська колядка, один із важливих штрихів у виставі «Зимове сонце» і т.д.
Вірляна Ткач – митець неспокійної вдачі, постійних творчих пошуків, експериментів. Їй, українці, народженій в Америці, властиве розуміння глибини світової культури з її національними витоками, особливостями. Вона розуміє мову старовинної культури карпатських колядок, бурятсько-монгольського шаманського замовляння, ритуальних пісень Полісся та Полтавщини, киргизьких епосів. Їде в неофіційні добровільні відрядження і знайомиться з ними на місцях. Щорічно вона в дорозі, в мистецькій подорожі. В тому числі в Києві, де буває постійно. Там «Яра» бере участь у фестивалях, а Вірляна проводить майстер-класи, залучає українських акторів, поетів, співаків до участі у її нових проектах.
Серед українських поетів, яких вона любить, перекладає та використовує для своїх постановок – Олег Лишега. Розповідає, що вперше познайомилася з його поезією у 1990 році, прочитавши його першу малесеньку збірочку «Великий міст», 1989 року видання. Вона була в захопленні, і поезія не залишає її до цього часу. У 1998 році написала про нього статтю, запросила на зустріч в Українському Літературному Клубі Нью-Йорку, включила до списку поетів для перекладу своєї Антології, кілька разів «ставила» його окремі вірші.
На запитання:»Що вас так сильно захопило в його поезіях?», – відповідає: «Його поезія сучасна, вражає глибиною образів. За стилем вона близька до американської. Так в Україні ніхто не пише. Це цілковито інша поезія і дуже зрозуміла на Заході. Можливо, це частково і вплив американських поетів, яких він перекладав. Лишега мені творчо дуже близький. Його поетичний стиль легко перекладати англійською, що я і роблю із задоволенням».
«Чому тепер зупинилися саме на цій поемі?» – «Не так давно знайшла свій незакінчений переклад «Ворона» англійською мовою. Знову свіжі враження, знов заполонила глибина його тексту, і я вирішила використати твір для інсценізації. Поїхали для цього до Києва, де в театральному центрі «Пасіка» Києво-Могилянської Академії за три тижні у лютому-березні ц. р. «зробили» цю виставу за участю українських чудових акторів Миколи Шкарабана, Лариси Руснак та Вікторії Шупікової. Разом зі мною був лише один актор із «Яри» – Ендрю Колто, виконавець головної ролі (від автора). Київські актори, на жаль, не змогли приїхати до Нью-Йорку, і ми «зробили» цю виставу з нашою групою. Це друга наша велика постановка за мотивами його творів. У 2003 втілили в життя виставу «Лебідь» за однойменним віршем. Вистава відбулася у Нью-Йорку та Гарварді і мала дуже добру критику».
Для сприйняття вистави та розуміння вибору матеріалу варто познайомитися з особистістю українського поета, драматурга, перекладача, скульптора Олега Лишеги.

Олег Лишега

Олег Лешига – український поет-модерніст, інтелектуал

Дивувалися разом з Вірляною, що в україномовній електронній енциклопедії «Вікіпедія» про нього – ні слова. Проте, в англомовній – достатньо багато. Інтелектуалом, представником богеми назвали його саме тут. На Заході його вважають поетом світового значення і дуже цінують американські критики, зокрема, Джім Керолл, американський письменник українського походження Аскольд Мельничук, та ін.

Олег Лишега дарує свою скульптуру Вірляні Ткач. Львів, Палац Потоцького, 2008

У 2000 р. його англомовна збірка «Вибрані вірші Олега Лишеги» (1999) отримала премію Пен-клубу за найкращий переклад року. Переклад здійснили сам автор та Джеймс Брасфільд. Презентація видання відбулася в Лінкольн-центрі Нью-Йорку. Він був першим українським та другим слов’янським поетом, що отримав таку премію.
Олег Лишега народився у 1949 р. у смт. Тисмениця, Івано-Франківської області. У Львівському університеті ім. Івана Франка вивчав англійську мову, американську та англійську літератури. Але за участь у підпільному мистецькому альманасі «Скриня» (був автором та членом редколегії) в 1971 році його відрахували з числа студентів останнього курсу університету. До слова, це було перше і останнє число, розгромлене КГБ лише за естетичне вільнодумство творчої студентської молоді. Потім служив в радянській армії на території Бурятії, де зацікавився східною культурою, філософією, зокрема, буддизмом, китайською поезією. У 1972-1988 рp. постійно писав, але його не друкували. Його поезію вважали «мистецтвом для мистецтва», що нічого не має спільного з пануючим тоді соціалістичним реалізмом. Він сам ізолював себе від офіційного літературного процесу. Було важко знайти роботу.
У другій половині 80-х жив у Києві, працював технічним працівником сцени на кінофакультеті Київського театрального інституту, що містився тоді на території Києво-Печерської Лаври.
Після збірочки «Великий міст» став відомим. З 1994 року його друкував у Києві журнал «Сучасність». Пізніш вийшли друковані збірки «Снігові і вогню» (2003), п’єса «Друже Лі Бо, брате Ду Фу» (2010), за якою київський театр « Будьмо» поставив виставу і побував з нею на гастролях у Німеччині. Перекладав американських поетів-модерністів Езра Паунта та Томаса Еліота, був співавтором перекладів поезії з китайської мови.
У 1997-1998 рр. на стипендію Фулбрайта відвідав Університет штату Пенсільванія, США. Нині продовжує писати, малювати, виготовляти скульптури. Живе у рідній Тисмениці. Побував на київській прем’єрі «Ворона».
Якщо американці назвали його інтелектуалом, живою легендою української поезії, то це, мабуть, справедливо. Додамо: він, напевно, яскрава індивідуальність. У нього своя життєва філософія, свої принципи. Сам про себе Олег Лишега каже: «Я живу без Мікрософту і Макдональдсу. Мій ідеал-старовина». За словами Вірляни, яка його добре знає, сповідує культ природи, простий спосіб життя. Він далекий від прагматизму нинішнього світу, політики, марнолюбства, слави. Згадався девіз Жан Жака Руссо: «Назад, до природи!». Чи багато таких сьогодні, хто дотримується його? Мало. Олег – один з них.
Поет Олег Лишега та режисер Вірляна Ткач – це дует творчо близьких однодумців. Обоє – митці самобутнього таланту, світосприйняття, стилю, представники сучасної модерної культури, що виходить за рамки суто національної і належить до світової. Обоє знайомлять світ з українською національною культурою.

Філософсько-поетичний «Raven-Ворон» на сцені Нью-Йоркської Ля МаМи

Отож, поема «Ворон» була написана у 1987 р, через рік після Чорнобиля, тоді, коли її автор працював на території Лаври в приміщенні, де був розташований кінофакультет Театрального інституту. Це прояснює деталі змісту поеми та вистави. На перший погляд, зміст надзвичайно простий, здається, навіть побутовим. Автор від свого імені описує кілька епізодів, що, за його власними словами, справді з ним та його колегою Іваном відбувалися.

Сцена з вистави «Veren”	Ендрю Колто та Шон Еден

«Піду візьму щось на обід –
Може, якусь рибу, чи сире яйце...
I should go get something for lunch-
Maybe some fish, or eggs…»
                         ***
«Зайшов усередину...
Оселедці якісь іржаві...
Сіль повилазила на ребрах,
М’ясо повідставало від кісток...
Часом хочеться чогось такого...
I’ll step inside the store…
The herring looks rusty…
The ribs are crusted with salt,
The meat separated from the bones…
Sometimes you want something…

Але в цю описану буденність вриваються образи, що врізуються в нашу пам’ять, несуть філософську думку. Його (героя) думка плине, перескакуючи з одного на інше. Тільки встигай за її насправді напруженим ритмом.

«Коли виходив із Лаври,
Майстри вже дотиньковували мур...
Збоку якась дівчина білить
Сама, видно, учениця...
Чи за якийсь гріх...
І walk out of the monastery,
The workers are finishing the work on the wall…
On one side a girl is whitewashing it.
Alone… probably a student…
Or maybe she is doing penance for some sin…»
                         ***
“Та отак би став тут і білив, білив
Аж до самої смерті...
Тут би і жив під цими берестами...
I would just stand there and paint and paint
Till I die…
I could live here, under these elms…»

Дивлячись на працю дівчини, що білить, герой робить висновок: так і він білив би тут усе життя, бо це як медитація, як в монастир піти від цього нікчемного світу... Можна сприйняти це й так.

« Я став за молодою жінкою...
Вітер підвіяв хустку з шиї...
Чи її торкалися чиїсь вуста?...
I get in line behind a young woman...
The wind lifts the scarf around her neck…
Have anyone’s lips ever touched her?”

Жінка, зустрінута у черзі за персиками, стає чи не головною героїнею у виставі. Надзвичайно приваблива на сцені, пластична і музикальна, у сніжно-білій елегантній сукні Кет Ю, яка виконує цю роль – це втілення і молитви, і спомин про померлу дружину, це романтичність молодості і ностальгія за втраченим. Це (в іншому перевтіленні) і Ворон, його душа, його страждання (від людини) і його порятунок (теж від людини). Встигайте лиш стежити за цим перевтіленням. Що ж – це такий потік свідомості у обох авторів: Лишеги і Ткач.
... Під час обіду Герой та його колега Іван відчули, що «крізь вікно хтось розглядає нас..» Це був напівживий ворон, «на ньому не було м’яса, лише запах старого зужитого пір’я»... Хлопці відігріли ворона «...під вечір він ожив, і вночі Іван його випустив»...
Можна сприйняти, як подвійний символ: Чорнобиль все ще косить смертю все живе.... А можна й так: людина – рятівник природи.
«...Була навіть гордість, що на моїх грудях відпочиває той мудрий безжальний птах, Що прилетів аж сюди, Понад лісами Пущі...»
Ця тема розвинена далі у відвідини соснового лісу Пущі, коли друзі прогулювалися по місцях, які любила відвідувати дружина Івана, котра недавно померла; і згадки не тільки про неї, а й ворона, який, напевно, знов на волі, «де бродять біблійні звірі, минають колодязі, раптово покинуті людьми» (сліди Чорнобиля?)
Отож, на сцені два герої: чоловік, що зустрів ворона, від імені якого автор розповідає про себе (Ендрю Колто), Іван (Шон Еден) та дві героїні: дівчина, що білить стіну (Марен Буш), жінка з черги за персиками, що має і інші перевтілення (Кет Ю). Це дійство, авторами якого, як і зазвичай у «Ярі», є всі його учасники, побудовано на швидкому ритмі, злитті образів, різноманітності сценічної мови. Є моменти, що створюють колосальну емоційну напругу (сила звуку у лісі, де гуляють герої, і, навпаки, – його завмирання на фоні порожнього човна посередині озера). Тиша пластичної «розмови» пари: він і вона з яблуком і експресивний симфонічний пташиний спів у лісі. Із завмиранням серця сприймається молитва «Господи, помилуй» у виконанні Кет Ю українською мовою майже без акценту. В ці хвилини забуваєш про сюжет і згадуєш Еліота: «справжня поезія сприймається раніш, ніж ти її розумієш», а ще якщо до цього додати звучання за кадром у певні моменти українською мовою деяких фраз із поеми у чудовому виконанні актриси-ветерана «Яри» Ольги Шуган. А також звучання пісень – традиційних і молитовних – у виконанні Еш. І, звичайно, кольорові високоякісні фотопроекції Володимира Клюзька (Київ) та Михайла Шраги (США) додають дійствові довершеного колориту: гілка з персиками, яблуня, «блідо-фіолетові дикі півники», густі віття лісових дерев, жовті високі стовбури соснового лісу, чудове озеро у заростях очерету. I найбільш експлуатована акторами рухлива стіна, що відтворює стіну церкви Спаса як таку, де так і не закінчили реставрацію, розпочату кілька століть тому. («Я там недавно був усередині... Там рибалки тягнуть з човна сіті, І їхні лиця, і човен, і все небо Дрібно поцюкані сокирою»). Вдала знахідка – світло на жіночий портрет дружини Івана на фоні проекції з віттям дерев та на фігурі героїні Кет Ю (автор освітлення – Євген Копйов, Київ, «Курбас-Центр»). І на закінчення, – не можна оминути ім’я київського композитора Алли Загайкевич, модерну музику якої використано у «Raven». Пролог до вистави – гра на бандурі Юліана Китастого, що, очевидно, мала би налаштувати глядача на українську тематику.
Цю виставу можна і хочеться дивитися кілька разів. І кожного разу відкриватимете щось нове. Сама пересвідчилася. Чикагці можуть запросити групу на гастролі і теж переконатися в цьому.
Побажаємо ярівцям подальших творчих звершень у процесі ознайомлення англомовного глядача з українською літературою та культурою.

Мистецька група «Яра» заснована у 1990 р. при експериментальному театрові Ля МаМа, Нью-Йорк. «Яра» працює над створенням оригінальних творів, у яких досліджуються східні культури. На сьогодні створено 24 вистави, в тому числі 14, які базуються на матеріалах України, зокрема, «Світло зі Сходу», «Сліпий Зір», «Лісова пісня Яри», «Лебідь», «Зимове сонце», «Водоспад/ відблиски» та ін. Використовувались поезії Т. Шевченка, Л.Українки, П. Тичини, В. Свідзінського, С Жадана, Ю Андруховича, О Забужко, О. Лишеги, В. Неборака та ін. У деяких з них брали участь мистці з України, для прикладу, Ніна Матвієнко, Микола Шкарабан, колядники родини Тафійчуків та Зеленчуків і ін. Шість вистав створено з бурятськими акторами, три – з киргизькими, дві – на основі японської культури.
Мистецький керівник групи – заслужений діяч мистецтв України, нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня Вірляна Ткач.

Квітень, 2011р
– Сайт мистецької групи «Яра»
www.brama.com/yara
Фото з архіву «Яри».
Зв’язок з автором: lidia1111@ aol.com