На свою першу прес-конференцію новий глава Української греко-католицької церкви Святослав Шевчук зайшов неспішним кроком. В очах ледь помітна усмішка. Здається, він ще не встиг звикнути до такої великої кількості спалахів камер. Але вже з перших речень зміг налаштувати журналістів на позитивний лад своєю щирістю та відкритістю.

Блаженніший Святослав розказав, коли вирішив стати священиком, як служив у радянському війську, що у вільний час, якого стає все менше, грає на скрипці і прагне більше читати. Але найголовніше – він поділився своїми думками, якою хоче бачити УГКЦ через 20 років.
«Я вважаю себе духовним сином і послідовником Блаженнішого Любомира, – від самого початку наголосив молодий глава УГКЦ. – В неділю у своєму слові по закінченні літургії я сказав, що він, як добрий батько, вміло мене виховував. Спочатку пригортав до серця – втаємничував в усі свої плани, мрії, адже я у свій час був його секретарем. А потім відіслав на другий кінець світу – аж до Аргентини, аби я «навчився давати собі раду». З одного боку, я був залучений до будівництва усіх структур, які ми сьогодні маємо у нашій церкві. З іншого – мав нагоду, як той художник, який, аби побачити цілісність того, що він намалював, відходить трохи назад. І сьогодні вбачаю своєю честю продовжувати все те, що Блаженніший Любомир започаткував, почав будувати. І комою цього може бути наш патріарший собор у Києві, який ще потребує завершення».
«Мене часто запитували останні дні: «Вам не страшно?»По-людськи скажу, що так, страхаюся, як мурашка перед великою горою. Але я також маю велику певність, що Блаженніший Любомир зі мною», – говорить глава УГКЦ.
Владика розповідав, як у 2006 році Синод УГКЦ ухвалив стратегію розвитку церкви: «Святість об’єднаного божого люду».
«Церква покликана вести людей до Божої святості, – продовжував він. – Об’єднана, бо сьогодні наша церква поширена по цілому світі. Вона відкрита до всіх інших церков київської традиції. Для мене особисто і для всіх нас було великим подарунком, що у неділю на літургію прийшли представники усіх християнських церков київської традиції. Навіть на рівні єпископів. Коли під час співання «Символу віри» я підійшов до кожного з них з відкритими обіймами і сказав: «Христос посеред нас», кожен з них відповів: «Є і буде». Таке привітання для мене було великим знаком, що наша відкритість дуже гарно відгукується у серцях наших братів. І так само у привітанні, яке я отримав від кожного з єпископів, був заклик, що в Україні ми будемо будувати нашу державу, основуючись на фундаменті християнської віри. Отже, мова не йде лише про внутрішню єдність нашої церкви, а й таку, яку ми хочемо випромінювати в напрямку інших. А також Божого люду».
За словами Владики Святослава, гасло «сконкретизоване у чітких позиціях». У церкви є конкретне уявлення, якою вона буде за десять років та щодо механізмів досягнення мети. Перша група пунктів складається з кількох позицій. Спочатку – євангелізаторська діяльність. «Ми справді хочемо бути живою Христовою церквою, яка має на меті донести добру новину», – говорить Владика. Друга позиція – питання молодіжної політики. «Молодь чекає від церкви відповідей на конкретні питання, які її турбують, прагне, аби ми дали її певні орієнтири. А оскільки церква тепер має молодого главу, то він буде першим, кого вони шукатимуть», – продовжує він. Третя позиція – питання освіти та виховання священства. Ще одна складова – інкультурація. «Я наполягав на цьому, тому що потрапив в Аргентину, – пояснює він. – Я запитував себе: що таке бути східним християнином у Південній Америці? Бо те, що для нас тут Схід, там – Північ. Орієнтири переоцінюються. Але за океаном я побачив надзвичайну цікавість до нашої церкви. І я проповідував іспанською мовою, перекладаючи різні духовні поняття з грецької або старослов’янської». Голова УГКЦ говорить, що треба перекладати Боже слово різними мовами, аби люди могли глибоко молитися будь-якою з них. «Та навіть не всі сучасні українці розуміють старі слова... Один хлопчина в Аргентині мені сказав так: «Владико, якщо церква – музей, який гарно зберігає експонати минулого, то до неї можна прийти раз на рік, як у будь-який музей. Але жити у музеї – це занадто». Тож ми хочемо, аби наша церква була живою».
Друга група стратегічних рішень стосується адміністрацій. Наразі потрібно вибудувати виконавчу вертикаль церковної структури. «Якщо на Синоді ухвалюватимуться чудові рішення, а у нас не буде виконавчої вертикалі, яка допоможе втілювати їх у життя, все це лишиться на рівні декларації побожних намірів, але вони будуть далекі від життя», – переконаний Святослав Шевчук. Саме тому у Києві так швидко розбудовується центр греко-католиків. Глава УКГЦ думає над тим, як бути ефективними менеджерами і найдешевшими.
Третя група питань стосується географії – присутності церкви у світі.
Варто сказати, що напередодні обрання нового глави УГКЦ говорили про те, що новий керівник церкви буде Патріархом. Природно, що журналісти запитали його про це. До того ж, саме сьогодні Владика разом з духовенством відбуває до Риму, аби зустрітися з Папою Бенедиктом ХVІ та засвідчити повагу та підтвердити єдність з ним. А на запитання відповів по-філософськи: «Ми будемо говорити, що ми церква, яка розвивається. А кожна церква прямує до патріархату, бо це природне завершення розвитку церкви. З одного боку, панує думка, що патріархат треба дати комусь. Але насправді це не так. Тому що до цього треба дозріти. І останні двадцять років був час нашого дозрівання. І, очевидно, я представлю певні елементи зрілості нашої церкви. Для мене особисто бути патріархом означає бути батьком для всіх. Якщо мої віряни в Аргентині чи Бразилії відчують, що я їм реально щось можу дати, тоді ми будемо мати патріархат. А титули, різні механізми, політичні кон’єктури – другорядне. Все підпорядковано одній меті: діти мають право мати батька».
У спілкуванні з УПЦ МП, за словами глави УГКЦ, він буде рухатися у напрямку «конструктивного діалогу і співпраці» у рамках «стратегічного альянсу» між Російською православною церквою та Римо-католицькою. «У своєму привітальному листі Блаженніший Володимир написав, що ми разом мусимо будувати українське суспільство на християнських цінностях, які наші церкви у своїх традиціях свято зберігають», – додав він.
якщо виникатимуть непорозуміння, то Владика Святослав застосує «зброю» Іоанна Павла ІІ – зламати мури, які розділяють світ, через особисте спілкування. «Я всім представникам церков говорив: «Я хочу до Вас постукати». І вони мене чекають», – посміхається Владика.
А потім згадав історію, яка сталася з ним під час служби у радянському війську. Прослуживши один рік (це було на початку 1990-х років), Святослав Шевчук повернувся «из отпуска»та привіз із собою Катехізис католицької церкви, що був надрукований у Литві у тонкій обкладинці. «Одного разу медсестра попросила у мене цю книжечку, – пригадує він. – І повернулася вона до мене за вісім місяців у твердій обкладинці. Потім мені сказали, що він обійшов усю медслужбу і всі родини людей, які у ній працювали. Люди читали з такою повагою, що віддали у твердій обкладинці. Більше того, наш начмед  – підполковник медичної служби, єврей, коли звільняв мене в запас, подарував мені Євангеліє і книжку «Життя Ісуса Христа». Закликав до себе в кабінет і сказав: «Славичек, знаешь, я думаю, что нельзя писать на святых книгах, но это наша память о тебе»…
Також Владика Святослав згадав, як нещодавно один із журналістів поставив провокаційне запитання: «Як Ви ставитесь до Президента?». «Я – громадянин України, відповів він. – І я маю обов’язок поважати Президента. Але з іншого боку, сподіваюсь, що Президент буде поважати теж і мене».
«Половину свого життя я прожив в Радянському Союзі. Я два роки відслужив в радянській армії у Луганську, у Вищому військовому авіаційному училищі. Був фельдшером. «Цікаво було б його колись відвідати», – говорить він. «Для мене церковна спільнота була таким оазисом, де я міг відбудувати гідність. Завдяки вірі, яку передала мені родина, я міг лишитися собою, витримати непрості моменти мого життя. Але віра – це не просто доктрина, це абстрактне поняття. Вперше я почув ім’я Ісус від своєї бабусі. Наша родина особливо переживала свята Великодня, Різдва. Пам’ятаю, коли я був юним, не було молодих священиків, а старі потроху вмирали. Громада стала тривожитися, що буде з нашою церквою. І ось у 1987 році ми вперше побачили молодого священика. Всі сказали: «Ми маємо майбутнє». А я штурхнув ліктем товариша і сказав: «Ми теж будемо священиками».
Сьогодні «Шева», як називають його колишні студенти, сподівається, що зможе читати лекції у семінарії Львова, частіше спілкуватися з молоддю.
На відміну від глав інших церков, їздить на старенькому автомобілі Блаженнішого Любомира Гузара, не планує будувати собі резиденцію і поки живе у гостьовій кімнаті у будинку Любомира Гузара.

Тетяна Катриченко, Владислав Мусієнко (ФОТО), «Главред»