У сучасному кіно сперечаються два підходи: один авторсько-незрозумілий, коли глядача змушують спостерігати, й іноді - за такими картинами, на які дивитися гидко. А інший - коли глядач хоче-не хоче, а таки співчуває героєві, і висновки з'являються самі собою. Етика і естетика - ці два підходи цього року стали до двобою на "Оскарі". Про суть конфлікту - кінокритик Валерій Кічин.

Майже все на 83-му "Оскарі" склалося передбачувано. Абсолютна перемога - у драми Тома Хупера "Король говорить": премії за найкращий фільм, режисуру, виконавця головної ролі й за сценарій. Є, щоправда, несправедливість стосовно Джеффрі Раша: його логопед номінований як роль другого плану, хоча обидві ролі у фільмі - головні. Я думаю, спірний вибір академіків, що віддали перемогу "Бійцеві" Крістіана Бейла - роботу Джеффрі Раша я б визнав віртуозною, вишуканою, видатною.

Розширення номінації "Найкращий фільм" з 5 до 10 назв щастя не принесло: до гарних стрічок "до купи" додалися міцні й не дуже міцні середнячки, про них ніхто й не згадав. Сюрприз вечора: "Соціальна мережа" Девіда Фінчера, одержавши підтримку у всіх критичних гільдіях і підтримку на "Золотому глобусі", зненацька пішла в тінь, з важливих премій взявши тільки "Оскара" за адаптований сценарій.

"Золотий глобус" із усього річного врожаю однозначно виділив "Соціальну мережу". В "оскарівській" гонці вперед вирвався "Король говорить!". Випадковість?

Це сперечаються два підходи до кіно. Для мене конфлікт підтвердився, коли авторитетний колега-кінокритик на питання, як він ставиться до "Короля...", відповів гидливо, що він таке кіно не дивиться. Добре б, якби подивився - і не сподобалося. Ні, те, що цікавить глядачів, критика не цікавить за визначенням.

...Півстоліття тому між глядачами, критиками й фільммейкерами спостерігалася майже гармонія: симпатії були приблизно однакові. Кінофестивалі крутили мелодрами, "крими", музичні комедії. Розбіжності намітилися в 70-х, коли авторське кіно стало потроху відходити від мейнстриму, і у 90-х пішло так далеко, що саме завдання встановлювати контакт із глядачем опинилося під знаком питання.

Якщо колись автори вигукували: "Вивернися навиворіт, зав'яжися вузлом, але не кричи в порожньому залі!" (Василь Шукшин), то тепер увійшло в моду з викликом заявляти: "Мене глядач не цікавить, я знімаю для себе!" (такої позиції дотримується багато хто, зокрема Олександр Сокуров).

Пошуки нової мови, що мали на меті знайти більш ефективний спосіб донести думки й почуття до глядача, від глядача відділилися, й стали самодостатнім завданням. Берлінський фестиваль показує зараз тільки кіно, принципово безнадійне в прокаті, він його колекціонує і культивує. Такому кіно не потрібний актор - не випадково акторські призи на Берлінале давати не було кому, і вони теж пішли на ломберний стіл загальної політичної гри.

Тут, можливо, одна із причин тріщини між поколіннями фільммейкерів. Занадто різні переконання, навички, способи існування в мистецтві: термін "послання", з яким художник звертається до світу, став приналежністю "батьківського кіно", виник новий критерій - вигадати таке, чого ще не бувало.

Кіномова уже в основному сформована, і "вигадки" обмежувалися ламанням "табу": показували те і так, що і як показувати не прийнято. Камера, що скакає навіть при зйомці титрів, ставала самоціллю, новою мовою оголошувалася відмова від усього напрацьованого - від поставленого світла, від фонової музики, що робила події на екрані емоційнішими, від будь-якого способу генерувати емоції публіки. Це все оголошувалося "маніпуляцією глядачами" (Сокуров).

Автор зняв із себе тяжке завдання активного впливу на глядачів - це оголошено дидактикою. Щоб втримати публіку, йому залишалося винаходити дедалі більш шокуючі видовища. Наступила зоряна година режисерів-епатажників на кшталт Ларса Трієра, що навіть аристократичну приставку "фон" собі вигадав як частину містифікації. Завдання побачити й осмислити в багатьох випадках витиснулося завданням винайти "крутіший прикол". Особистість автора, його інтелект, його ерудиція, його культура - все це ніби перестало мати значення, автор звівся до стану "істоти з камерою замість мозку". В цьому мої розбіжності із шанувальниками людини, що вигадала собі прізвисько Гай Германіка. В цьому моя суперечка з людьми, що цінують естетичну манеру Балабанова, але принципово що не зауважують (або не надають значення) ідеям, закладеним у його фільмах.

"Артхаус" так далеко відійшов від "мейнстріму", що обидва крила кінематографу взагалі перестали реагувати один на одного, між ними припинився кровоток. Мейнстрім освоював нові технології - "артхаус" їх ігнорував, вважаючи приналежністю "маскульту". У минулорічних "оскарівських" перегонах на фінішній прямій зіштовхнулися суперемоційний "Аватар" з аскетичним і ніби "відстороненим" "Володарем бурі". Проголосували за "Володаря", хоча новаторським був саме "Аватар" - Камерон уперше використовував нові можливості для серйозних художніх завдань. Настільки потужною виявилася інерція, настільки застарілою - звичка зарозуміло нехтувати технологічними й "глядацькими" фільмами.

І от на "Оскарі"-2011 два лідери. З одного боку, "Соціальна мережа" Девида Фінчера, там ультрасучасна основа сюжету: механіка функціонування інтернет-співтовариств, які приходять на зміну звичним медіа. Картина оперує "пташиною мовою" комп'ютеризованого світу. Думки персонажів пульсують в ритмах обчислювальної машини. Зовні вони прості, як двійковий код, але висновки миттєві, рішучі, й за ефективністю нищівні. Емоцій - нуль, картина безпристрасна, принципово цинічна й позбавлена авторських оцінок як не знаючого моралі героя, так і самого процесу злиття людини з машиною - процесу, якого страшилися фантасти. Навіть найцікавіша тема цинічної маніпуляції мільйонами, які тупо "повелися" на чергову інтернет-"піраміду", авторам картини нецікава: перед нами чергова діаграма миттєвого збагачення чергового авантюриста.

"Мережі" протистоїть "Король говорить!" Тома Хупера - прямій антипод за всіма художніми складниками. Фільм давить на слізні залози глядачів і в мелодраматизмі сюжету, і у формулюванні теми: подолання людиною своїх слабостей, і в способі акторського існування, коли на обличчі віддзеркалюється боротьба почуттів, всі емоційні бурі героїв. Якщо "Соціальна мережа" знята нейтральною камерою, обстановка майже документальна, то "Король..." сповнений чудово вивіреними композиціями, метафоричними натюрмортами, емоційно знятими портретами, він візуально багатий і це багатство використовує на всі сто. У роботі оскарівського номінанта Джессі Айзенберга немає оцінки, ставлення актора до героя. У роботі іншого оскарівського номінанта Коліна Ферта, навпаки, усе пронизано співчуттям до героя: актор перейнявся його особистими проблемами й запрошує перейнятися глядачів - фільм закликає до співчуття.

Тобто з погляду, умовно кажучи, сучасного, в "Королі..." "маніпуляція глядачами", як і раніше, є першорядним завданням, в "Соціальній мережі" вона зведена до нуля, тут її уникають як чогось архаїчного.

Оскільки умовно "сучасні" точки зору культивуються критикою, то зрозуміла перевага, надана "Золотим глобусом" "Соціальній мережі". Академіки прихильні до академічного способу мислення, і напередодні "Оскара" абсолютним лідером став "Король...".

Цікава реакція публіки. "Соціальна мережа" зібрала касу миттєву і значну - спрацювала "гаряча" тема. "Короля..." обережно випустили малесеньким тиражем, але незабаром перевели в масовий прокат, він одержав приз глядацьких симпатій у Торонто, у нього є всі шанси залишитися в кіноісторії й бути популярним ще протягом багатьох років. На відміну від "Мережі", яка завтра вмре - як тільки з'явиться чергова комп'ютерна "примочка".

Публіка, як "стара", так і "нова", ходить у кіно в пошуках емоційних вражень, а це - результат спілкування з автором, який переживає спочатку про життя, а потім про естетику свого фільму. Саме так висікаються співчуття, співпереживання - всі слова із приставкою "спів...": кіносеанс - це спільні з автором роздуми. Тому глядацьким успіхом практично завжди користуються картини, де сюжет - щира, від душі робота автора, де автор - особистість, і ми цю особистість щомиті відчуваємо у фільмі. Навіть маючи цікавість до "Соціальних мереж" як до останнього писку молодіжної моди, в остаточному підсумку публіка однаково буде на боці "Королів".

Цікавий успіх ще одного номінанта - більш ніж рядового фільму "127 годин" Денні Бойла, де герой у силу своєї дурості заганяє себе в пастку. Немає вишуканості, немає новаторства, тільки вміння режисера тримати "саспенс" у мінімалістських за антуражем обставинах, тільки майстерність актора, позбавленого майже всіх можливостей "фізичної дії". За всіма прикметами "нового кіно" типу пульсуючого поліекрана, це не що інше, як варіант "Повісті про справжню людину", тільки герой Джеймса Франко не підхльостує себе на зразок героя Павла Кадочникова недоречним тут патріотизмом: "Я повинен, я ж американська людина!". Традиційна тема подолання обставин з неодмінним переможним катарсисом у фіналі. Неймовірна, але очевидна правда життя (фільми засновані на реальних випадках). Глядачі йдуть на це атракційне, але цілком "батьківське кіно", щоб не тільки мружитися від приступів клаустрофобії, але й отримати ін'єкцію віри у свої сили.

Пошесті йдуть - класика залишається. "О, закрий свої бліді ноги!" в історії залишилося як знак тотального декадансу, "Що почуття добрі я лірою будив..." - як заповіт на всі часи. Декаданс помирає завжди, класика - ніколи. Класика - те, що пов'язане з вічністю. Естетичні ігри з підсвідомістю в "Чорному лебеді", інтерес до нових технологій спілкування в "Соціальній мережі", черговий політкоректний опус "Дітки в порядку" - все це, злободенне, здається ялинковими бонбоньєрками в порівнянні із простою і величною конструкцією розповідей про те, як людина перемагає себе.

Нехтування цією істиною - одна із причин розлуки із глядачем нового російського кіно (яким зараз так активно "напихають" українського глядача - "МП"). Але це вже інша історія.

Найкраща жіноча роль

Наталі Портман ("Чорний лебідь")

Найкраща чоловіча роль другого плану

Крістіан Бейл ("Боєць")

Найкраща жіноча роль другого плану

Мелісса Лео ("Боєць")

Найкращий іноземний фільм:

"Помста" Сюзанн Бір (Данія)

Найкращий повнометражний мульт­фільм

"Історія іграшок -3" Лі Анкріха

Найкраща робота художника-постановщика - "Аліса в країні чудес"

Найкраща операторська робота - "Початок"

Найкращий дизайн костюмів - "Аліса в країні чудес"

Найкращий документальний повнометражний фільм - "Внутрішня справа" (Inside Job)

Найкращий документальний короткометражний фільм - "Тут немає чужих" (Strangers No More)

Найкращий грим - "Людина-вовк" (The Wolfman)

Найкраща пісня до фільму - "We Belong Together" з мультику "Історія іграшок-3"

Найкращий короткометражний мультфільм - "Втрата" (The Lost Thing)

Найкращий короткометражний фільм - "Бог любові" (God of Love)

Найкращий монтаж звуку - "Початок"

Найкращий звук - "Початок"

Найкращі спецефекти - "Початок"