В Українському Національному Музеї в Чикаго 4 березня відбувся літературно-музичний вечір “Зоре моя вечірняя”, присвячений 150 роковинам від дня смерті Тараса Шевченка.

Свічу пам’яті великому синові України засвічено в далекому 1952 році, коли засновники музею у кожну цеглинку вплітали живе Шевченкове слово. Їх наполегливою працею зібрано солідну бібліотеку. Відділ шевченкіани – це всеприсутність духу Кобзаря у сьогоденні та Шевченкове буття з новими думами. Нашому сучасникові, особливо на еміграції, дуже важко його сприймати. Шевченкова поезія – це сповідь вголос і реанімація спільноти, громади і власної душі.

Ми заспівали, розійшлись,
Без сльоз і без розмови,
Чи зійдемося ж знову?
Чи заспіваємо коли?
А може, й те... Та де? Якими?
І заспіваємо яку?

Зауважте, скільки знаків запитання поставлено Шевченком у вірші, написаному у 1850 в Оренбурзі, на чужині. Чому так мало зараз є людей, які б добре розуміли “Кобзар”, любили Шевченка так, як колись? Наше покоління, як і кожне попереднє, прагне наблизитися до розуміння поета-пророка, того, що говорить глибокі істини, що стосуються “і живих, і мертвих, і ненарождених…”, віднайти загублений ключ до розуміння його слова. Тому, скільки б вечорів чи академій не відбувалося у громаді, усі вони засвідчують, що Шевченко залишається живим навіть тоді, коли дрібніє суспільство, як це маємо зараз. Він – “посланець Божий, який розмовляє з усіма поколіннями”. Кожна людина має свої заповітні мрії, таємні сподівання та бажання. І не так вже легко розібратися в них комусь сторонньому, майже неможливо збагнути людську душу. Часом– навіть свою. Ще складніше з людьми творчими, бо люди з мистецьким талантом, з природним обдаруванням ніби стоять осторонь від загалу, вони не схожі на інших. Свої думки творча група висловила на музейному вечорі. Шевченківські читання розпочалися молитвою “Злоначинающих спини, У пута кутії не куй, В склепи глибокі не муруй…”, написаною поетом в Петербурзі в 1860 р.
За плечима Ліни Митничук, Алли Курильців, Оксани Підручної, Людмили Краснюк чималий досвід життя на сцені, на телебаченні в Україні, концертування. Як палкий шанувальник поезії, Ліна Митничук виношувала мрію прочитання поеми “Княжна”. Адже у цьому творі об’єднані драматизмом жіноча доля і Україна. Перед глядачем було представлено виставу, зрежисеровану Ліною Митничук: декламація з скипковим концертом на музику М. Лисенка, написаному до твору Т.Шевченка “Княжна” та солоспівом відомих пісень на слова поета. Співачка Алла Курильців своїм лірико-драматичним сопрано під фортепіанний супровід Оксани Підручної повернула з забуття “Садок вишневий біля хати”, “Якби мені черевички”, “Плавай,плавай лебедонько”, “Зоре моя вечірняя”. Віртуозно-виразною грою на скрипці Марія Краснюк полонила глядацьку авдиторію. Студентка четвертого курсу Вищої музичної школи у м. Кьольн (Німеччина), стипендіат Дортмунського музичного товариства ім. Моцарта належить до покоління, яке відкриває Європі своїм талантом молоду Україну. Під її руками співала колекційна скрипка, зроблена французьким майстром в 1831 році. На ній грав минулих 17 років концертмейстер знаменитого австрійського камерного оркестру. За перемогу на міжнародному конкурсі скрипалів 21-річна Марія отримала право на користування цим унікальним інструментом. Перед вступом до університету Марія закінчила 11-річну середню-спеціальну музичну школу ім. С.Крушельницької у Львові. Репертуар для своєї доньки підібрала Людмила Краснюк, музикознавець, вчителька гри на фортепіано і сольфеджіо школи мистецтв при катедрі св. о. Миколая в Чикаго. Ноти, залежані роками на полицях музейної бібліотеки, ожили, заговорили. Майже година декламування Ліною Митничук “Княжної” під музику Лисенка у виконанні Марії та Людмили Краснюків, засвідчили високу майстерність і, водночас відповідальність, з якими артисти підійшли до цього вечора. Присутні, а це більше сотні людей з Чикаго та околиць, і ті, що приїхали з сусіднього штату Індіана, нагородили артистів теплими оплесками. Під час вистави демонструвалися на екрані уривки з кінографії, присвяченої життю і творчості великого поета, велася розповідь куратора М. Климчак про музейну колекцію “Кобзарів”. Кожна книжка – це окрема доля видавців і невідомих читачів, які вирушаючи в далеку Америку, брали зі собою народну Біблію.

 

 

 

Технічну підтримку забезпечила Мотря Мельник. На закінчення усі разом заспівали “Заповіт”. Вечір продовжувався ще кількома годинами спілкування. За кавою та солодким печивом, спонсорованим від кафе “Шоколад”, у музейній світлиці панував дух “єдиномислія і братолюбія”. Духовна спадщина Тараса Шевченка стала надбанням української спільноти через подвижницьку працю шевченкознавців. Сьогодні українська громада Чикаго може пишатися бібліотекою та працею музею, який відкриває свої двері перед тими, хто небайдужі до свого, до рідного. Нам потрібен новий шлях, заповіданий Тарасом: “Боже милий! Як хочеться жити, І любити твою правду, І весь світ обняти!”