До 1991 року українські діяспорні громади у різних місцевостях щорічно відзначали проголошення Четвертим Універсалом Незалежности українського народу, утворення Української Народної Республіки з Центральною Радою на чолі, a також злучення століттями розділених українських земель - від гір Карпатських аж по Кавказ.

З проголошенням Незалежности України 24 серпня 1991 року відзначення Свята 22 січня швидше чи повільніше почали припинятися. Сьогодні, мабуть, тільки українська громада Чікаго, Торонто та ще кількох міст Північної Америки відзначають ці, надзвичайно важливі, події нашої історії. Я особисто схиляюся до продовження цих відзначень - не лише в історичному контексті, але і в політичному, а тому звеличую українську громаду Чікаго за цей захід.

Щоправда, тепер події 1918-1919 років - це події, передусім, історичного минулого, оскільки сьогодні Днем Незалежности України є 24 серпня 1991 року. Однак, таке чітке окреслення може бути виправданим лише тоді, коли ми переборемо всіх ворогів - і чужих, і своїх - не тільки нашої Незалежности, а також тих, котрі заперечують наше національне буття та нашу історію. Коли ж ми, український народ, дійдемо до того рівня національної свідомости, що будемо спроможні дати чітку, історично-аналітичну, базовану на правді, відповідь на такі питання, як українсько-російські, українсько-польські та навіть українсько-західні відносини?

Питання історії та історичної правди не повинні шкодити нам у встановленні міжнародних відносин. Історична правда повинна спрямовувати міжнародні стосунки. Так, з Росією - ми сусіди, і тому мусимо знаходити "модус вівенді", не забуваючи про те, про кривди, заподіяні нам упродовж трьохсот п'ятдесяти років. Тому необхідно обережно ставитися до встановлення нових стосунків, рівночасно втілюючи в життя державні засади, котрі б надолужили лихо, заподіяне довголітнім пануванням окупанта на нашій землі. З Польщею нам теж треба дружити, але робити це потрібно у площині розуміння обома сторонами того, що ми, українці, ніколи не зазіхали на польську територію, а поляки, на відміну від нас, окуповували наші землі тричі.

І врешті, хоча ми й прагнемо до Заходу, а Україна - географічно і культурно цілком європейська держава, варто зрозуміти, що історично Захід нам ніколи не допомагав і часто служив нашим ворогам. Тому сьогодні, мабуть, марними є наші сподівання на ласку Заходу. Ми, українці, будемо мати таку державу, яку влаштуємо собі самі.

І все ж, у першу чергу, важливо зрозуміти, що проголошення Незалежности 24 серпня 1991 року та Референдум 1 грудня 1991 р., який підтвердив це проголошення волею українського народу, - не започаткували нову Українську державу, а радше відновили державу, яка має багатовікову історію. Чому це важливо сьогодні, п'ятнадцять років після проголошення Незалежности? Хоча сьогодні у Києві на роздоріжжі бульвару Тараса Шевченка та Володимирської вулиці височіє пам'ятник Михайлу Грушевському, все ж виникає запитання: чи діючий уряд України розуміє, чому саме Грушевський сидить на цьому роздоріжжі?

Після березневих виборів минулого року Партія Регіонів видала "Концептуальні засади Угоди про створення коаліції депутатських фракцій", де сказано: "Учасники Угоди гарантують реалізацію положень ратифікованої Україною угоди про створення Єдиного Економічного Простору з Росією, Казахстаном і Білоруссю та оптимізації подальшого формування ЄЕП..."

Це справді, погано, тим гірше, що про Європейський Союз немає жодного слова. Далі мовиться: "Визнання української та російської мов рівноправними державними мовами, як мов двох найбільших в Україні мовних громад..." А це ще гірше!

Однак, під кінець документу читаємо таке: "Визнання цілісності України, як країни, що складається з різних історично визначених цивілізаційних, етнічних, культурних, мовних, тощо територій, жителі яких на Референдумі 1 грудня 1991 року заснували в Україні державу". Виникає запитання: "А де ж українська нація, де тисячолітня історія та культура, де княжа доба, козацька спадщина, державотворчі акти сучасної епохи - проголошення 22 січня, 1 листопада 1918 року, свято Злуки 22 січня 1919 року та визвольні змагання того часу, проголошення Карпатської України 15 березня 1939 року, її захист, 30 червня 1941 року і боротьба ОУН-УПА та їх наступників, що під впливом тієї героїчної боротьби діяли по таборах?"

Мені здається, що для розуміння суті сьогоднішньої України, державні політики повинні б проаналізувати та зрозуміти події навколо 22 січня 1918-1919 років, - того часу, коли український народ оформив українську державу з характеристиками модерної держави, тобто з демократичними засадами, людськими правами та правами національних меншин.

Варто вказати на позитивні та негативні явища, котрі спричинили події цього періоду нашої історії, які, як колись писав англійський поет Чарльз Діккенс у "Казці двох міст" про минуле іншої нації - "були це найкращі часи, були це часи найгірші". Для України вони були найкращими, тому що відродилася нація, і найгіршими - бо це відродження було придушене ворогами. Отож, надзвичайно важливо зрозуміти, що сьогоднішні події - це продовження нашої історії та навчитися шанувати і продовжувати це найкраще, остерігаючись найгіршого - поразки.

До найкращих явищ треба зачислити відносно високу для тих часів національну свідомість, почуття національної соборності, розуміння потреби в демократичних процесах, пошанування прав національних меншин, оформлення держави як суб'єкта міжнародного співтовариства. Пройшовши кузню визвольних змагань у 1918-1920 роках, українізацію, розстріляне церковне і культурне відродження, концтабори, маючи досвід боротьби ОУН-УПА та дисидентського руху, - Україна 1991 року, незважаючи на всі її недомагання внаслідок 350-літньої російської неволі більшості її частини, була далеко не Білоруссю: вона мала національний зміст, який виявила на Референдумі 1 грудня 1991 року.

Почуття національної соборної згуртованості виявилося ще до прийняття Незалежності, т. зв. Ланцюгом, вшановуючи свято Злуки. Розуміння демократичних процесів було вписане в Конституцію у 1996 році, а втілене в життя Помаранчевою Революцією у 2004 році. Від самого початку Українська держава вміла шанувати права її національних меншин, а також активно підтримувала процеси міжнародних відносин і поважала основні засади міжнародної поведінки.

До менш позитивних явищ треба зарахувати національну зрізничкованість та наївність. Мабуть, найяскравішим прикладом наївності 1918-1920 років була сліпа віра соціялістів Центральної Ради у те, що війська для держави не потрібно, бо соціялістична Росія не буде воювати з соціялістичною Україною, як це проповідував комуніст Володимир Винниченко. Навіть у діяспорі тих часів виявлялася зрізничкованість та наївність. Українська діяспорна газета лівого спрямування на Заході "Робітник" у редакційній статті від 10 лютого 1919 року писала: - "Ми хочемо самостійну Україну, одначе, якщо вона матиме одного капіталіста на своїй території, вона не буде самостійною. Ми не будемо рятувати свій дім від вогню так довго, як не знаємо, хто там житиме. Ми згідні, щоби він згорів, якщо він не буде нашим..."

Не треба дивитися тільки на газети лівого спрямування, щоб прочитати дивовижні речі. Провідна українська газета правого спрямування "Свобода" обстоювала позицію самостійної України. Однак, через якийсь час, виснажена зрізничкованістю, а також неприхильним ставленням Західних урядів до самостійної України, диверсіями лівого крила діяспори і негативними звістками з самої України, у редакційній замітці від 9 вересня 1920 року писала: - "Наша газета завжди була за тим і тепер стоїть за тим, що український народ може виграти тільки на революції, а на контрреволюції може тільки програти, і тому завжди заявлялась тільки за революційною політикою в Україні. Коли тепер дійсними оборонцями революції, оборонцями зі зброєю в руках осталися в Україні тільки большевики (і ті партії, що їх підпирають), то наша газета каже, що українці повинні пристати до єдиного революційного фронту - большевицького".

Національна зрізничкованість та наївність, мабуть, ще ніколи не виявлялася так яскраво, як після березневих виборів минулого року, коли національно-демократичні сили так розсварилися, що не змогли оформити проводу Верховної Ради чи Уряд та віддали спершу ВР, а згодом і Уряд партіям промосковської та антиукраїнської орієнтації.

Сьогоднішній Прем'єр-міністр України Віктор Янукович прийшов до влади не внаслідок народного голосування, оскільки у березневих виборах виборчий блок Партії Регіонів одержав лише трохи більше тридцяти відсотків голосів, - він прийшов до влади після домовленості з Президентом шляхом ще одного, мабуть, п'ятого Універсалу - Універсалу Національної Єдности.

Які попередні показники доброї волі з боку Регіонів переконали Президента, що з цими людьми можна домовлятися? У Верховній Раді головою комісії, яка займається людськими правами, обрано комуніста Леоніда Грача, а головою комісії, що займається судочинством - Сергія Ківалова, того самого, котрий намагався вкрасти для Віктора Януковича президентські вибори 2004 року, - така людина у нормальній країні сьогодні сиділа б у тюрмі, а не в парламенті.

Якими були вияви доброї волі Партії Регіонів після Універсалу - мабуть, немає промовистішого прикладу, як той, що тільки два члени Партії Регіонів проголосували за резолюцією про Голодомор 1932-1933 років, і це тоді, коли загальновідомо, що Москва вбила понад сім мільйонів наших пращурів - невинних дітей, жінок і чоловіків. А щодо співпраці для добра держави, то недавно Регіони та інші, щоб у Президента не було більше ілюзій, чітко заявили про себе протиконституційним законом про Кабінет Міністрів, метою якого є обезвладнити Президента.

На жаль, не треба дивитися на негативні сторінки тільки в Україні. Дозвольте навести приклади, на мою думку, загрожуючої наївності у діяпорі. Українська Православна Церква в Канаді від 1993 року проводить зустрічі з усіма гілками православ'я в Україні. Восени минулого року представництвом цієї нашої Церкви з огляду на часове обмеження було проведено зустріч лише з однією гілкою, так званою Українською Православною Церквою Московського Патріярхату. Чому я кажу "так званою" - тому що ця інституція українська тільки за назвою; це спотвора сталінського впровадження, очолена агентами спецслужб. Метою зустрічі між Головою Консисторії УПЦ Канади і УПЦ Московського Патріархату була ідея, щоб УПЦ МП призначала єпископів для УПЦ Канади. Подібно застрашуючим, хоча, мабуть, до меншої міри, є те що відбувається у Нью-Йорку, в парафії отців Василіян при Церкві Св. Юра, де отець парох вже двічі провадив виступи російською мовою, а новий єпископ Стемфордський цю своєрідну русифікацію схвалив.

Національну зрізничкованість та наївність можна було б пробачити, якби Україна тоді і тепер знаходилася у колі доброзичливих сусідів та союзиків. У двадцяті роки проти молодої держави виступили білі і червоні російські війська, власні комуністи-яничари, а також Польща із західними союзниками Ліги Націй.

Коли головний отаман Симон Петлюра під час епідемії тифу серед українського вояцтва звернувся за допомогою до Міжнародного Червоного Хреста, то ця, здавалося б, гуманна допомогова організація відмовила Україні у допомозі, адже вірно служила нашим ворогам. І хоча молода держава ставилася до своїх національних меншин, наприклад євреїв, надзвичайно прихильно, у тому числі й забезпеченням прав, включенням до міністерств та навіть впровадженням єврейської мови на грошовій одиниці, - жодна єврейська політична партія не підтримала державної Незалежности України у той час.

Сьогодні Україна теж не знаходиться в колі друзів. Так, наприклад, Росія внутрішньо і зовнішньо намагається українську державність знищити. Їй допомагають у цьому різноманітні "п'яті колони" в Україні, починаючи від Прем'єр-міністра Януковича та цілого кола його прибічників - Азарова, Табачника, Української Православної Церкви Московського Патріярхату тощо. Як і в минулому, російську мову використовують як зброю для знищення духовности нашого народу, прикриваючись правами "нещасної" російської національної меншини, яка фактично має більше прав, ніж українська нація у своїй державі. Росія не прикриває своїх зазіхань. Чорномирдін, Затулін та Жириновський роблять це відкрито і безлико. На їхньому фоні виступи російського президента Путіна виглядають коректнішими. Наприкінці грудня минулого року на спільні пресовій конференції президентів України та Росії в Києві, що, до речі, проходила російською мовою, президент Путін висунув концепцію, яку він нібито попередньо узгодив з президентом України: у 2009 році вшанувати трьохсотліття битви під Полтавою. Президент України жодним словом не заперечив сказаному.

Навіть сьогоднішні союзники - фактично нещирі приятелі, а в кращому випадку кон'юнктурники. Про сьогоднішні українсько-польські братерські відносини загальновідомо. Польща, здається, витягає нас на Захід. Польський Сенат і недавно Польський Сейм засудили Голодомор 1932-1933 рр. як Геноцид проти українського народу. Але й до сьогодні польський Сейм не засудив Акції "Вісла", 60-річчя якої виповнюється якраз у цьому році.

Польська держава не надала відшкодування жертвам цієї акції, не повернула їхнього майна і не притягнула до відповідальности її ініціяторів та виконавців. Візьмімо до уваги навіть нашу прибрану Батьківщину, яка гордиться гаслами свободи та справедливості. Мабуть, не треба повторювати намагання президента Буша-старшого у серпні 1991 року під час поїздки в Україну - за всяку ціну зберегти Союз. Може хтось мені підкаже відповідь на запитання: що конкретно, окрім надмірної допомоги власним контракторам в Україні, надано молодій українській державі Сполученими Штатами Америки?

Україна вже на шістнадцятому році Незалежности. Її не спинять ні національна зрізничкованість, ні наївність її провідників, ні внутрішні "п'яті колони", ні зовнішні вороги, а тим паче нещирі сусіди та приятелі. Вона буде такою, якою зроблять її наші брати і сестри на Рідних Землях і ми тут, у діяспорі, кількістю не менше третини всього українського народу.

Відзначаючи сьогодні державотворчі роковини, я закликаю українців усього світу присвятити себе ще активнішій праці до розвитку нашої духовности, нашої віри і мови, основи нашої культури, сполітизувати ще більше наші громади, щоб з нами рахувалися як вороги, так і лжеприятелі. А тих, хто вважає, що Україна - це держава різних "історично визначених цивілізаційних, етнічних, культурних, мовних тощо територій, жителі яких на референдумі грудня 1991 року заснували в Україні державу", закликаю у день річниці нашої історичної державности з 1918 року, вийти на Володимирську вулицю у Києві та у сірому тумані просвітитися історичною спадщиною українського народу.

Перед Вами постане володарка і християнка княгиня Ольга, по боках її носії християнства на київські гори святий Апостол Андрій Первозванний та святі Кирило і Методій; праворуч - відбудований Михайлівський Собор, який Москва знищила на початку ХХ столітті та пам'ятний знак жертвам Голодомору 1932-1933 років, коли Москва знищила понад сім мільйонів нашого народу. Піднявшись вгору по вулиці князя Володимира, побачите святу Софію, де на площі, на коні сидить гетьман Богдан Хмельницький з булавою, націленою на Москву, щоб виправити свою переяславську помилку, трохи вище з правого боку - Золоті Ворота та пам'ятник великому князеві Ярославу Мудрому, а з лівого боку - будинок Центральної Ради, а обіч нього пам'ятник першому президенту сучасної української держави - професору Михайлові Грушевському.

Пройдіться по Шевченківському бульварі і потрапите до Шевченківського парку. Там зможете вклонитися нашому духовному батькові - Тарасу Шевченку.

Саме там, панове Янукович, Табачник та іже з ними, напевне, почують слова: "Схаменіться! Будьте люди!" А ті, хто живе вірою в більш ніж тисячолітню історичну духовність нашого народу, почують: