“І повіє огонь новий з Холодного Яру”
                                                   Т.Шевченко

Василь Шкляр презентував роман “Залишенець. Чорний Ворон”, який цього року був удостоєний Шевченківської премії.

Книга розповідає про українських повстанців з Холодного Яру, які у 20-ті роки ХХ століття залишилися там для спротиву навіть тоді, коли військове керівництво УНР оголосило про припинення бойових дій і відбуло у еміграцію. Про презентацію та трохи про саму книгу – мій репортаж.

Холодний Яр: історична довідка

Чимало читачів добре знає про Холодний Яр і буде зайвим їм про це нагадувати, але для тих, хто не дуже “в темі”, стисло повідомлю: цим іменем окреслено величезне урочище площею понад 6 тисяч гектарів реліктового лісу. Воно розташоване на Черкащині в основному у межах двох районів – Чигиринського та Кам’янського. Назва його походить від Меланки Холодної, яка там переховувалася у прадавні часи, а також від прохолодних вітрів, які віють у глибокому урочищі. Історично так склалося, що там у різні часи базувалися різного роду повстанці – дуже вже зручно було сховатися у цих хащах і звідти уже робити свої бойові вилазки. Холодний Яр пам’ятає селянські загони часів татарської навали, повстанців Коліївщини, гайдамаків, козаків Максима Залізняка. Але найяскравіша сторінка цієї історичної місцини – Холодноярська республіка з центром у селі Мельники. Створена повстанцями у 1919-1922 роках як своєрідне самопроголошене державницьке утворення, вона була короткочасною, але слід у історичній пам’яті народу залишила глибокий, хоча його й десятиліттями намагалася стерти більшовицька окупаційна влада.

Презентація

Презентація книги відбулася у столичному музеї Т.Шевченка, що на бульварі його ж імені. До зали зійшлися письменники, літературознавці, любителі та шанувальники літератури і, зокрема, таланту Василя Шкляра. Вів засідання вчений секретар музею письменник, кінодраматург Василь Портяк.

Він охарактеризував роман, високо його оцінив і надав слово автору.

В.Портяк (зліва) відкриває вечір В.Шкляра	Виступ В.Шкляра

Василь Шкляр підвівся і без усілякої передмови почав з надзвичайною енергією і виразністю говорити. Не одразу присутні зрозуміли, що автор власне почав читати фрагмент з роману. Ось цей фрагмент. Цитую його, щоб читачі змогли оцінити енергетику вступу:

“Досі не можу собі пояснити, що то за радість така була перед кожним боєм, яка тремтіла в усьому тілі, мовби жива істота.

Серце співало, в очах розвиднялося, лоскіт бігав долонями. Оце як є твердий рішенець, що сьогодні виступаємо, чи хай там навіть узавтра, то вже місця собі не знаходиш, щось аж трусить тобою зсередини. Я бачив, що так було не тільки зі мною, кожного з нас постигала ця втіха, тільки всяк переживав її по-своєму.

Той походжав, як півень, той начищав уже вкотре рушницю, ще хтось мугикав-насвистував, а той сидів непорушно– тільки очі горіли лихим вогнем. А коли раптом бій відміняли, напосідало таке, якби ото молодиця враз відмовила тобі в останню хвилину і ти залишився сам на сам зі своїм хотінням.

Ні, не було у нас зовсім страху, він звітрився разом з надією, бо коли в чоловіка уже й надія пощезла, то який може бути страх?

І немає тут чим хвалитися, сказала б сліпа ворожбитка Євдося, до якої прийшов я тоді, коли все починалося, тож я прийшов до сліпої Євдосі, котра вміла забрати біль із людського тіла, вміла навіть зцілити душу, прийшов і сказав: “Забери у мене, Євдосю, дві штуки нетребні, вийми їх із моєї душі, аби й знаку не зосталося”.– “Які такі штуки нетребні?”– тихо всміхнулася невидющими очима Євдося, як усміхаються сліпі. “Страх і жаль,– сказав я.– Вийми з мене насамперед страх, тоді жаль”.– А вона похитала головою: “Не можна без цього зборонцеві, без страху й жалю швидко себе загубиш”,– сказала тоді сліпа Євдося, і я ще не раз пригадаю її слова, коли рубатиму голови, і це вже стане для мене ніяким не бойовиськом, а буденною роботою, від якої тільки болітимуть руки ночами”.

Коли Василь Шкляр закінчив, у залі запанувала тиша – враження від фрагменту та манери читання автора було сильним. Потім він розповів, як задумувався та писався роман протягом 13 років. Особливу увагу приділив прототипам свого героя. Взагалі, у історії Холодного Яру було декілька отаманів на псевдо Чорний Ворон. Один звався так, як батько автора – Миколою Шклярем (Склярем). Але, оскільки він загинув ще у 1920 році, то більше підходив для опису героя інший Чорний Ворон – Іван Чорновус (Черноус, Черноусов) з-під Товмача, який, окрім усього, називав себе поетом і писав віршовані відозви до селян, закликаючи їх на боротьбу.

	І.Драч

Слово “Залишенець” В.Шкляр знайшов у спогадах одного із холодноярівських отаманів – М.Дорошенка. Залишенці – це ті, що залишилися. Вони свідомо залишилися воювати за волю України навіть тоді, коли Петлюра офіційно розпустив військо і дозволив усім розходитися по домівках. Вони знали, що йдуть на смерть, але це їх не зупинило. Щодо назви “Чорний Ворон”, то В.Шкляр сказав, що Василь Герасим’юк та деякі інші його друзі-літератори переконали, що така назва також є гарною. Тому і вийшло два абсолютно автентичні за текстом видання роману – один під назвою “Залишенець. Чорний Ворон”, інший – “Чорний Ворон”

Після слова автора Василь Портяк закликав присутніх до обговорення роману і запросив до слова Івана Драча.

Герой України Іван Драч говорив надзвичайно виразно, емоційно і наголосив на тому, що про героїв “Холодного Яру” дуже довго не говорили, ця тема у нас була замовчувана. За радянських часів їх іменували бандитами, а у часи Незалежності вони також чомусь залишались осторонь суспільної уваги. Говорили про Крути, про інші випадки визвольної боротьби у ХХ столітті, але холодноярців якось оминали. І.Драч згадав імена братів Чучупак, інших ватажків-холодноярців, нагадав, що були моменти, коли армія повстанців зросла до 15 тисяч.

Іван Федорович згадав свої поїздки до Холодного Яру, поділився враженнями від спілкування із нинішніми жителями холодноярських сіл, які ніколи не забували своїх земляків – і отаманів, і козаків холодноярських повстанських загонів. І.Драч наголосив на тому, що Василь Шкляр своїм романом робить потрібну справу, відроджуючи героїчні сторінки збройного спротиву 20-х років минулого століття і висловив впевненість, що ця книга заслуговує на Шевченківську премію.

Лауреат Шевченківської премії Тарас Федюк згадав книгу учасника тих подій Юрія Горліс-Горського “Холодний Яр” і наголосив, що Василь Шкляр нікого не повторював, а знайшов свій погляд на ті трагічні та героїчні події. Документальна основа книги допомогла вибудувати яскраву розповідь про трагічні події боротьби холодноярців проти більшовицьких окупантів.

Відомий поет і прозаїк, автор знаменитого вірша “До українців” Віктор Баранов підкреслив поетичність твору і його патріотизм. Він нагадав, що чорні запорожці Холодного Яру мали на своєму прапорі слова “Воля України, або смерть” і билися до останнього. Розуміючи свою приреченість, боротьби вони не припиняли. Навіть коли ватажків-холодноярців ЧК заманило у пастку, вони у Київській в’язниці організували повстання, перебили охорону, але у нерівному бою усі загинули.

Т.Федюк ділиться враженнями від роману	В.Баранов	А.Дімаров

 

Старійшина української літератури Анатолій Дімаров оцінив історизм роману, глибину проникнення автора у духовний світ героїв-холодноярців. Він звернув увагу на те, що вороги холодноярців виписані негативно, хоча і яскраво, на що Шкляр відповів: “А як же, зображати орду, яка напала на українців?”

У обговоренні виступили доктор філології Сидір Кіраль, інші, у тому числі й пересічні шанувальники літератури, читачі роману.

Додам, до речі, що перед цим Володимир Яворівський назвав роман дуже сильним і говорив про нього з трибуни Верховної Ради.

Презентація пройшла цікаво і засвідчила, що у вітчизняній літературі з’явився неординарний твір. Це невдовзі підтвердив і Шевченківський комітет, присудивши Василеві Шкляру Шевченківську премію за 2011 рік.
Коментуючи це рішення, Василь Шкляр сказав, що не сумнівався у своїй перемозі. Він згадав, що дехто його попереджав – ні нинішня влада, ні Борис Олійник як Голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, мовляв, не дозволять перемогти роману про холодноярців. Але, сказав В.Шкляр: “Я був певен, що Олійник, як українець, не чинитиме спротиву, хоча у його можливостях було завадити присудженню”. Однак, Олійник цього не робив і присудження премії відбулося.

Зазначу, що щемливим епіграфом до роману стали слова пісні:

Тобі зозуля навесні
Кувала щастя, а мені
Вороння каркало сумне, –
Забудь мене, забудь мене…

Роман В.Шкляра “Залишенець. Чорний Ворон” відроджує із забуття хай і поетизовані, міфологізовані, але створені на документальній основі постаті українських волелюбних патріотів, героїв Холодного Яру, які, виборюючи волю України, свідомо пішли на смерть. Залишенець Чорний Ворон та його соратники залишилися для боротьби за волю України і тим дали приклад усім наступним поколінням українців. Не питай, для кого залишався залишенець. Він залишався для тебе.

Р. S. Своєрідним доповненням до презентації роману та присудження йому найвищої літературної премії України став і вечір у столичному Будинку кіно, присвячений перегляду документальної двосерійної стрічки про Юрія Горліс-Горського, у минулому холодноярського вояка і письменника, автора книги “Холодний Яр”. Вів цей вечір історик Роман Коваль, виступив на ньому і Василь Шкляр. Вщерть заповнена глядачами Синя зала засвідчила про величезний інтерес до цієї теми. Можна не сумніватися, що Василь Шкляр продовжуватиме її художнє освоєння, про що він і сказав. Можливо, це буде роман про легендарну отаманшу Марусю.

Світлини автора. Адреса для відгуків та листування: r-viktor@ukr.net