Якось я була в “Самопомочі”, вже сіла перед клерком в відділі обслуговування вкладників, панею Олею Гриців, коли задзвонив телефон, вона вибачилася і коротко порозмовляла із кимось.

Почуте краєм вуха зацікавило і я не обмежилася вибаченням Олі, а спитала про особу, що телефонувала. Дізналася, що це наша землячка, українка, яка перебуває в шелтері і є цілком самотньою та без засобів до існування. Та ще й виявилася з країв, де я народилася. Я попросила дати мені її телефон і попросила покласти 20 доларів на рахунок Надії Тараненко, невелику лепту, та від щирого серця.
Час від часу ми з Надею бесідували і я обіцяла, що в один із моїх вихідних днів відвідаю її. Я працюю в іншому штаті і по хвилинках розплановані мої вихідні, щоби встигнути і до церкви, і до лікаря, і до банку, і до українських та і американських магазинів, до висилкових фірм.... Та слово не горобець, а раз пообіцяла – дотримати маю. Вдалося відвідати Надю та ще й поталанило – подруга змогла підкинути автом, чим ми значно заощадили час на транспорт.
Ми дізналися стільки нового про Америку в притулку “Міжконфесійний дім”, що просто неможливо опиратися бажанню поділитися з вами, дорогі краяни.
Вперше ми зіштовхнулися із поняттям притулок. Це місце, де милосердні люди дають притулок бездомним, самотнім, тим, що з різних причин не в силах самі себе утримувати і не мають нікого, хто взяв би на себе такий обов’язок. До притулку підбирають загублених хатніх тваринок, підкинутих немовлят, покинутих осіб похилого віку, людей, що все втратили через соціальні хвороби – алкоголізм, наркоманію тощо. Америка надає притулок усім, хто ось так загубився на цій землі. Надає за свій кошт житло, триразове ситне харчування, ліжко в кімнаті хай і на 5 осіб, де вам змінять постіль двічі на тиждень, приберуть в усіх уживаних приміщеннях, виперуть ваш змінний одяг (кожен має, крім того, що на собі, одну зміну сезонного одягу із речей, які зібрала Армія Спасіння – на кожній великій торгівельній плазі стоять металеві великі будки, куди ви можете вкинути чисті вже непотрібні вам речі зі свого гардеробу).
Ваші (тих хто мешкає у притулку) речі мають нашитий номерок – ваш індивідуальний, їх виперуть, випрасують і віддадуть охайно спакованими в пластиковий мішок із вашим номером. За потреби вам надають в користування палицю, вокер (ходилку), чи інвалідне крісло. В холах стоять телевізори, можна почитати пресу, щоправда англомовну. Можна вийти на подвір’я, де в затишній тіні чудових берізок посидіти, пограти в настільні гри. Якщо маєте приятелів, то вас відпустять на вихідні чи свята погостювати. Кожен має безоплатний квиток проїзду на публічному транспорті, а автобуси (приблизно кожен 3-й) мають обладнану платформу, яку випустять з передніх дверей, щоб вас підняти в салон у візку, є в салоні автобуса визначені місця, де піднімуть лавки, щоби ви із візком пристебнулися і безпечно доїхали, куди вам треба.
У шелтері проводять читання біблії, зустрічі із представниками духівництва різних конфесій. Водночас там суворі правила поведінки, бо ж люди, що там живуть, майже всі залежні від своїх поганих звичок. Тому порядок підтримують люди в мундирах і при зброї. Через прохідну можна вийти лиш з довзволу, відвідувачів теж роздивляються прискіпливо.
Чого ви не маєте? Насамперед не маєте грошей. А у випадку із Надею – не маєте до кого заговорити рідною мовою, а хіба каліченою і дуже вбогою англійською. В цьому великому притулку є одна полька, яка не хоче вас слухати і один чоловік, що розуміє (?) російську. Читати Надя англійською не вміє.
Вона розповіла, у відповідь на моє настирливе розпитування, що свого часу пропрацювала дояркою у колгоспі 25 років, а коли сильно розболілися руки, то ще 15 років свинаркою і вийшла на пенсію за законом у 55 із пенсією у 135 рублів. А було це 20 років тому. Саме тоді все розпалося, гроші знецінилися...
Якось внук, що тоді навчався у 7-му класі, сказав, що прочитав оголошення: в Америку запрошують домогосподарити жінок. Запропонував бабусі, чи не поїхала б?! Наша відважна Надя радо погодилася, адже її ніщо не тримало, сили ще були, а тоді долар був великими грошима. Пішли в агенцію удвох. Агенція виробила закордонний паспорт, за квиток в оба боки платили наймачі і наша Надя не помітила, як опинилася за океаном. Сім’я, яка її собі замовила і запросила, пару років вже як виїхала з Союзу, прийняла її радо. Надя була щаслива, що господарити їй треба тільки в одному будинку всередині, бо вона сподівалася господарки із коровами, свинями, городами, курами, а тут все “само робиться”.
4 роки вона догоджала сім’ї із трьома дітками і заробляла 350 доларів в місцяь. Так-так! не подумайте, що я помилилася! Саме так: 350 доларів на МІСЯЦЬ. І Надя була цьому дуже рада. Врешті та робота скінчилася. Надя опинилася на вулиці без грошей, бо свої великі заробітки висилала в Україну великій родині.
Далі був дідусь, що важив 300 паундів, його піднімала машиною, навчилася. Всього навчилася: мити, готувати, прибирати, чистити кало- і сечоприймальні мішки, контролювати рівень цукру в крові і ще багато різних функцій доглядалки. А дідусь при тому догляді не тільки не помер, а навпаки, одужав! Родина не була надто цим вдоволена, а Надя і взагалі пішла шукати наступної праці. Платили їй завжди дуже мало, працю найважчу виконувала, але хапалася за кожну, аби лиш мати заробіток. Навіть зуміла трішки грошей наскладати, бо й не припиняла постачати матеріальною допомогою державу Україну, заступаючи її в ролі джерела забезпечення існування своїй родині.

Та роки летіли, а вона якось не молодшала. Одного разу її скрутили страшні болі, довелося йти в “кук кантрі” – це так звучить в Наді назва лікарні, де надають безкоштовну допомогу всім і кожному, хто звернеться. Там їй видалили жовчний міхур. Після того вона вперше потрапила в шелтер. Було їй там непогано. Кожен мав навіть власну торбу, в якій тримав зміну одягу і свої “документи”. У випадку Наді це був ще совєцький паспорт закордонний, трішки гроша, конверти з листами від родини і папір із телефонами родини в Україні і подружок, надбаних в українські околиці. Цю торбу належало мати при собі весь час, коли виходили за поріг шелтеру. Возили з того шелтеру всіх в неділю великими автобусами аж в сусідню Індіану до церкви. Та так сталося, що Надя свою торбу втратила. Несподівано після служби її вхопили болі в черевній порожнині і їй було не до того, аби свою торбу пильнувати. Торба із усім добром загинула... з усіма скарбами – паспортом, грішми, адресами і номерами телефонів... Надю знову прооперували – це була грижа. Після операції дуже довго не загоювалося, дуже важкі мала ускладнення. До здоров’я Надя вже більше не повернулася. Фактично стала інвалідом. Влада Америки її, знову ж таки, не кинула напризволяще, а влаштувала в цей шелтер. Надя прижилася, навчилася їздити в околицю, хоча тепер пересувається в інвалідному візку, але вміє з ним доїхати автобусами. Працівниці каси “Самопоміч” все її вислухають, там є компанія українців, кава, солодке, преса. Жіночки дарують Наді телефонні картки. Надя пригадала адресу брата в Україні, а одна жіночка під час відвідин своєї родини, зайшла до Надіної і розповіла про Надю, привезла Наді новини з України, фотографії, адреси, телефони, привіти...
Надя каже, що всі роки вірила, що ось ще трішки попрацює і поїде назад додому... та тепер вже змирилася з тим, що буде тут віку доживати. До речі висловила гарячу подяку, бо спонтанно мною започаткований “фонд”, завдяки нашим чудовим працівницям “Самопомочі” і, насамперед, любій Олі Гриців, зростає! Співчутливі жіночки вкладають від себе грошик, частку серця і молитви для нашої землячки. Як в нашій українській казочці, пригадуєте: “Скиньмося по пір’ячку кривенькій качечці, нехай з нами летить!”
Днями Наді виповнилося 75 років. Та Надя каже, що нікому не говорить, скільки їй: “Я кажу, що мені 63! Бо стидно!”
Відвідинам і особистому знайомству дуже зраділа. Радо відповідала на питання. Посміхалася, всім своїм життям хвалилася. Зраділа гостинцям, але боялася, що її з оселедчиком не впустять в кімнату. Там бояться неамериканської їжі, та і навряд чи Наді з її станом здоров’я це дуже корисно. Надя, розпрощавшись з нами, поїхала в такий апендицит-почекальню, аби насолодитися своїми смаколиками, поки в неї то все не “скомуніздили”...
Ми вийшли, розцілувавшись і розпрощавшись, на вільний чудовий Божий світ із притулку... горло стиснув болючий спазм, з очей хлинули стримувані сльози. Подруга сказала: “Я не прошу, щоб Господь мене захистив від такого фіналу життя – це Божа воля. Але проситиму щодня, аби дарував мені такий оптимізм, таке світле, радісне і вдячне сприйняття волі Божої, вираженої в життєвих обставинах. Які ж ми ниці, що ще й сміємо нарікати, коли ми ще практично здорові, при розумі, при праці і вільні. Вільні, наскільки можливо бути вільною людині у цій вільній країні! Дай, Боже, тільки дякувати Тобі і ніколи не нарікати, не скуліти, вдовільнятися тим, що маємо”.
10-18 червня 2010 Тамара Киячик