На особливу згадку небайдужої української громадськості заслуговує уродженець Лохвиці визначний митець світвого рівня Михайло Сергійович Дмитренко (09.11.1908-08.03.1997) – видатний майстер станкового і монументального малярства, який після закінчення реального училища навчався у Київській художньо-індустріальній профшколі, а потім у Федора Кричевського на факультеті малярства Київського художнього інституту, який закінчив 1930 року.

Працював на Донбасі і в Києві, як художник театру, а пізніше – як асистент кафедри малярства та доцент кафедри рисунка на архітектурному факультеті КХІ. Направлений разом з іншими мистцями до Львова, 1939 року – очолив Львівське відділення Спілки художників. Під час війни був одним із організаторів Спілки праці українських образотворчих мистців, організував ряд виставок. У 1944 році емігрував до Німеччини, працював у галузі станкового малярства та книжкової графіки, став одним ініціаторів видання журналу “Українське мистецтво”.
Існує версія (Іван Кедрин, “Життя-Події-Люди. Спомини і коментарі”, Нью-Йорк, 1976), що деякі із запопадливих галицьких українців з Українського Центрального Комітету в день народження генерал-губернатора Ганса Франка піднесли йому дарунок у вигляді картини Михайла Дмитренка “Українська дівчина”. Та чи це так було насправді? Але Іван Кедрин стверджує, що “це був просто хабар і українці тоді навчилися перекуплювати різних німецьких “достойників”. А вже 1951 року мистець переїхав до Канади, й працював там як маляр і графік у Торонто, а з 1957-го – у Віндзорі. Від 1960 року замешкав у Детройті (США), був членом редколегії журналу “Нотатки з мистецтва”. Монументальні розписи та іконостаси маестро Михайла Сергійовича Дмитренка прикрашають собор св.Володимира у Торонто, базиліки св. Колумба в Янгстауні та св.Антонія у Саут Бенді, собор пресвятої Богородиці у Гемтреку, церкву св.Константина і Єлени у Міннеаполісі, собор св.Юра у Нью-Йорку.
Знаходимо ім’я Михайла Дмитренка і в щорічному календарі “Українці в світовій цивілізації”, що його видає київське університетське видавництво “Пульсари”, поряд з іменами визначного економіста Михайла Івановича Тугана-Барановського, який також певний час мешкав на Лохвиччині й мав тут свій маєток, а також з іменами – уродженців України – мистців Миколи Бутовича, Віктора Цимбала та Олександра Богомазова, політолога Анатоля Камінського, економіста Веніаміна Сікори, майстра балету Сержа Лифара, конструктора Архипа Люльки, уродженця Львова письменника Леопольда фон Захер-Мазоха.
Інший визначний лохвичанин, що натепер замешкав у Львові, Микола Євгенович Петренко у своїй книзі “Зболені стигми” (Львів, 2005) схвильовано пише: “...читав спогади про мого земляка художника Михайла Дмитренка, він на американській землі для наших земляків оздоблював десятки храмів, – тож звичайна людина у повсякденні ставала на виконання робіт наче Божим слугою. Це ще від часу оформлення першої в його творчій біографії церкви: ще в 1942 році в Городку, з благословення самого митрополита Шептицького...”. В своєму іншому досі неопублікованому дописі “Пейзаж з червоним акцентом” Микола Петренко пригадує:”...Це був рік 1936 чи 37-ий. Моя рідна Лохвиця, літо. І от на нашій околиці появилося диво – молодий художник із Києва. Ходив левадами та вигонами, вибирав собі догіднішу натуру. Цього разу він отаборився неподалік нашої хати, на пагорбику, звідки відкривалася гарна перспектива на Миколаївський цвинтар. Не сам, а з казково вродливою супутницею, дружиною не дружиною, нам годі знати... Прізвище мого земляка було – Михайло Дмитренко. Так, саме він і був співавтором Сергія Литвиненка незугарної скульптури в центрі Львова, називаної то “Дружба народів”, то “Брати” – композиція двофігурна – то “Зустріч визволителя”, то ще якось подібно. Дещо мені про нього розповідав Григорій Смольський, дещо Яків Чайка...”.
У своїй статті в газеті “Час” від 17-23 квітня 1997 року професор Української академії мистецтва Віра Кулеба-Баринова пише, що “Ще за козацької доби в Лохвиці було збудовано чимало церков. Мати Михайла Дмитренка деякий час харчувала старого петербургського маляра, який працював в одному із лохвицьких соборів. Саме тоді шестирічний Михайлик запалився образом пречистої Діви Марії, побаченим у нотатнику старого художника. Один з його перших лохвицьких учителів малювання сказав якось: “Вам не треба йти ні до кого по науку. Ви маєте вже все своє...”. І все ж 16річним юнаком він подався до Києва...”.
“Ми, митці, повинні бути в курсі всіх досягнень мистецького світу, а водночас живитися соками нашої землі, тобто власними очима і нашим українським серцем відчувати дійсність. Не вирішувати мистецьких проблем, щоб їх не робити нашими, а вирішувати наші мистецькі проблеми так, щоб вони стали світовими. Оце наше завдання!.”.
У святочному слові на заходах у Детройті (США) 28 лютого 1982 року з нагоди вшанування 50-ліття мистецької творчості Михайла Дмитренка Петро Мегик, зокрема, зазначав, що “...його здорова духовість у вільній країні поселення скоро забула про цю невигоду, від котрої він врятувався, а в його творчості з ділянки релігійного й церковного мистецтва виявилося стільки знання, одуховлення, що не можна надивуватися. Постаоли прекрасні, виповнені глибокою релігійною красотою твори, що з цього нам всім треба радіти... Вся творчість Михайла Дмитренка виходить із глибокої віри в українську культуру,... його творчість... вже давно стала вартісною гордістю непроминаючої мистецької культури нашого Народу...” (журнал “Визвольний Шлях”, Кн.6(423), червень, 1983, вид-во “УВС”, Лондон, с.757-758).
9 листопада 2010 року ми будемо відзначати 102-гу річницю від дня народження Михайла Дмитренка, якого тут, у Лохвиці, де він народився, як видно, забули не всі.
Зокрема, мною на власні кошти, два роки тому, з нагоди 100-річчя від дня уродин М. Дмитренка було встановлено пропам’ятну дошку цьому Великому Патріотові і Майстрові на центральній вулиці нашого провінційного містечка.
Я хочу, щоб усі пам’ятали, що Михайло Сергійович Дмитренко – мистець, що не знав поразок в образотворчому мистецтві, – живе у пам’яті своїх небайдужих земляків-лохвичан!

Олександр Панченко,
адвокат, м.Лохвиця