Григорій Петрович Чубай- український поет, перекладач. Один із чільних представників НМ-дискурсу у львівському андеґраунді 70-х років. Творчість Григорія Чубая справила видатний вплив не стільки на поезію, скільки на "самоусвідомлення" деяких вісімдесятників. Батько фронтмена групи "Плач Єремії" Тараса Чубая.Автор посмертно виданих поетичних книг "Говорити, мовчати і говорити знову" (1990), (1999).

Народився 23 січня 1949 року у селі Березини Козинського району Рівненської  області у селянській сім'ї. Навчався у Козинській середній школі, Московському літературному інституті.

Писати почав у ранньому віці. Йому не вдається вступити до Київського університету через виступ перед пам'ятником Т.Шевченку, де він намагався трактувати твори Кобзаря не так, як офіційна пропаганда. Після цього повернувся додому й працював на радіо у місті Радивилові.

Після написання антирадянської та антиімперської за сутністю поеми "Вертеп" приїжджає до Львова, де з великим успіхом її читає у середовищі молоді. Там же знайомиться з подружжям Калинців- Ігорем та Іриною, братами Горинями, В. Чорноволом, В. Морозовим. Друзі та близькі називають поета Грицьком, як він сам волів. Після зближення із "антирадянськими елементами" у Г. Чубая починаються обшуки та переслідування, інспіровані КДБ. Вважається, що така постійна нервовова напруга підірвала здоров'я поета.

У 1970 році одружується та залишається жити у Львові на Погулянці. Організовує та видає "Скриню"- один із перших самвидавівських журналів України, де друкуються твори Г. Чубая та його друзів.

У 1972 році КДБ робить обшук в будинку дружини Галини на Погулянці. Кількаденне перебування в КДБ на тодішній вул. Миру спричинили до глибокої депресії, а виснажлива фізична праця вантажника- до розладу здоров'я. Важкі матеріальні умови змусили Г. Чубая працювати деякий час і на будовах Сибіру, що майже цілковито зруйнували його здоров'я.

У 1979 році Григорій Чубай блискуче здає іспити до Літературного інституту ім. М. Горького, що у Москві. Вчився у семінарі Анатолія Жигуліна, який назвав його найсильнішим у своєму потоці.

Проте, виклику на весняну сесію третьокурсник Григорій Чубай не дочекався. 16 травня 1982 р. Григорій Чубай пішов з життя. Поховано його було на Сихівському цвинтарі. За клопотаннями родини та Львівської організації Спілки письменників України Львівська міська рада дозволила у грудні 1995 р. перезахоронити останки поета на полі № 11 Личаківського цвинтаря. 15 вересня 2007 р. на могилі поета встановлено пам'ятник (цього ж дня у Львові відбувся "Вечір пам'яті Грицька Чубая").

Тільки посмертно його прийняли до Спілки письменників України. І тільки тоді радянська влада дозволила друкувати його вірші та поеми, переклади Блока, іспанських, чеських та польських поетів. У 1990 році вийшла його книжка "Говорити, мовчати та говорити знов", перекладена польською та іспанською, а у 1999- "Плач Єремії".

Григорій ЧУБАЙ

* * *

Коли до губ твоїх лишається півподиху,

Коли до губ твоїх лишається півкроку-

Зіниці твої виткані із подиву,

В очах у тебе синьо і широко.

Щось шепчеш зачаровано і тихо ти,

Той шепіт мою душу синьо крає.

І забуваю я, що вмію дихати,

І що ходити вмію забуваю.

А чорний птах повік твоїх здіймається

І впевненість мою кудись відмає.

Неступленим півкроку залишається,

Півподиху у горлі застряває.

Зіниці твої виткані із подиву,

В очах у тебе синьо і широко,

Але до губ твоїх лишається півподиху,

До губ твоїх лишається півкроку.

ВІДШУКУВАННЯ ПРИЧЕТНОГО

На воді, навіть кола по чистій воді

Скороминущі зелені кола

Навіть тоді, навіть тоді,

Як нікого, ніде, ніколи, ніколи...

А що, як і справді раптом ніде,

А що, як і справді раптом нікого,

А що, як і справді раптом ніколи,

І тільки ми, нарочито видимі,

Тільки ми, нарочито існуючі,

Більше всього на світі перелякані

Свого власного небуття

Віримо, що все-таки десь

Віримо, що все-таки хтось

І наше тіло, і наші душі

І дай же нам дне

Бачите, то причинилися двері,

Котрі насправді є.

То прийшов хтось із нас і каже,

Що він бачив сьогодні речі

За видимістю речей,

І що зараз він бачить тіло,

За видимістю нашого тіла,

І, що ми дуже дотепно граємося в живих.

Але стіна, грає в стіну

Іще дотепніше ніж ми.

І тисяча видимих тигрів

Нас менше лякає

Ніж одна невидима зоря,

Хоча саме її нам невистачає далеко попереду,

Щоб до неї дійти.

Хоча саме її нам невистачає далеко позаду,

Щоб до неї повертати.

ЖІНКА

Сумна жінка, яка не чекає нікого,

Яка лежить горілиць на березі річки.

Сумна жінка, яка думає про воду річчину,

Що до моря тече.

Вона сама стає річкою поволі,

Якось дивно плюскотить на піску.

Риби аж вистромлюють голови,

Аби те диво загледіти:

Білую річку що берега жодного не має,

І тече її волосся невідомо куди,

І тече її тіло невідомо куди.

* * *

Так спроквола надходить

Найтемніша на світі ніч

І заступає

Одним єдине моє вікно.

І заступає зеленими очима

Червону потоптану траву,

Що здавалась мені

Птахом підстреленим.

А той той птах

Ніяк злетіти не міг,

Ніч заступає

Руками всохле дерево.

Ніч заступає

Палюче сонце.

І заступає

Розважливими словами

Якусь дуже сумну мелодію.

Я вже нічого

Крім тої ночі не бачу

Та тільки чую,

Як десь далеко-далеко

Поза її руками,

Поза її вустами,

Поза її очима

Раптом залопоче крилами

Червона трава.

Довго літає над нами.

* * *

Тихий дощ

У долоні прощанням точиться.

Вже скоро будуть пригорщі повні.

Очі звірята, карі звірята

Біжать тебе запам'ятати.

А пригорщі повняться,

Пригорщі повняться.

А дощ сильнішає

І сильнішає.

Вже й на прощання

Той дощ не схожий,

Бо за ним вже тебе не видно.

Очі звірята, карі звірята

Кудись біжать за тобою шукати.

Та знову й знову

Ні з чим вертають,

Чи то мокрі од зливи,

Чи то заплакані

* * *

А я тебе давно уже забув,

Чому ж тепер ти знову прилітаєш

В літаках пребілих снів

На засмучені аеродроми моїх очей.

Чому ти знову

Повідаєш історію про дим,

Який вертається до свого вогнища,

Начебто знову хоче стати полум'ям.

Я прокидаюсь опівночі,

Щоб засвітити свічку забуття.

Траву із ночі зву,

До свічки тої кажу:

Траво травице

Будь зеленою

Най буде все як є...

Зорю померлу

Зву із ночі темної, кажу:

Не треба зоре, не спалахуй,

Най буде все як є

А той літак

Вже невмолимо близько,

А ти усміхнена вже сходиш трапом,

Щоб загасити свічку

ПЛАЧ ЄРЕМІЇ

Тільки-но збудували місто,

І навіть ще не встигли його заселити,

А вже пророк Єремія плакав над ним,

Як над давно спорожнілим

І з кожної його сльози

Тоді виростало при всякім домі сонце,

І всім казало, що не сонце воно,

А жовта кульбаба.

І тільки-но сонце промовляло це, як

Сиве птаство облітало його звідусіль,

Називаючи його кульбабиними дітьми.

Але варто було вітрові

Хоча б тихесенько повіяти,

І сиве птаство відлітало геть,

І вже не поверталося ніколи.

ЛІТО

Двоє несамовито, двоє задихано

Завчили одне одного напам'ять,

Як хрестоматійні вірші.

І, навіть, пісок та трава тепер безсилі

Створити їм ілюзії таємності

І не можуть врятувати їх.

Двоє несамовитих жаркого полудня

Мовчки сидять у кімнаті,

Думають про Єдиного,

Хто міг би їм принести порятунок,

Думають про сніг,

Який міг би їх надовго закидати.

Чути знадвору шелест піску,

Чути знадвору шелест трави,

Чути знадвору голос продавця морозива,

Чути знадвору шелест піску.

* * *

О хто ти, о хто,

Що вже маєш похмурого мужа.

О хто ти, о хто,

Що вже маєш багато дітей.

Віддалась йому вперше

У високій траві

Серед білого дня

На забутому цвинтарi.

Хто ж поверне тепер

Білі сніги до берега?

Хто прокаже ім'я

Для найтоншого світла,

Що так запізнилося?

Вже прудко ніхто не біжить від сосни до сосни,

На вологім піску ніхто не танцює екстазно вдосвіта.

Бачу в дзеркалі срібні телеграми хмар, що ніким не підписані,

Бо для найтоншого світла, як не шукай, не віднайдеш ім'я.

Воно з-за безлюдних горбів виринає і летить, як стріла,

На тіло незаймане

О хто, ти о хто?

Хто ти є?

* * *

Не спиняйте її,

Бо вона пам'ятає про цвинтар,

І про жито високе вона пам'ятає.

Вона засвічує місяць собою,

І губами засвічує звуки.

Над колискою вашою

Бачу її з плачем,

Над домовиною вашою

Бачу її зі сміхом.

Лишень тодi,

Коли ви засинаєте,

Вона від усіх вас щасливіша.

На вологім піску танцює

І сьогодні вона відходить від вас, танцюючи.

І не каже вам прощавайте...

СНІГ

Зодягнувшись у сни і недобрі повір'я

Про око людське відтанцьовуєм ми

В закономірних снігах на подвір'ї

Танок випадковостей сеї зими

І як в трубачів фанатичних музик

В часі гри проступають жили на лобі,

Так яблунь гіляччя й гілляччя осик

Проступає крізь білість в незнаній подобі.

Наростає мелодій розмірений біг,

І бачу, дарма готувавсь я ще з літа

Приручати сніги у години відлиг

І на них випадкові слова садовити

На верхів'ях акацій кущі омели

До небесного льоду примерзли зі споду,

І в нaтхненних заметах з хули та хвали

Розгубили свій дар іє царі зі сходу.

Так пізно запізно назад повертати,

Про око людське ось на се твоє

Підступають зі снігом вони до дитяти,

А сніг розтає, а сніг розтає...

МОЖНА

Можна вже певен час

Видимість усипе від смерті рятувати.

Так мертве сонце дивиться у зелену воду

І слухає шелест її як свій.

Але все що видиме мертве,

І чим видиміше, тим мертвіше.

То що ж робити тоді, як стане

Явою манливість всіх свічад.

Ще можна вдати із себе заблуканого,

Скласти багаття споминів,

І при ньому про все, що довкола,

Гадати, як про заблукане.

Та не вогонь прийде до диму,

Як додому попіл до землі,

Як додому, прийде

Смерть до тебе

А ще можна до тих п'ятнадцяти жінок,

Котрі щовечора прогулюються берегом,

Довго-довго кричати мамо,

Але кожна з них про іншу думає,

Жодна з них не озирнеться.

КОРИДОР ІЗ ДВЕРИМА ЗАВБІЛЬШКИ В ОКО...

Не відаю, як ми обоє

Потрапили в цей коридор

Із дверима завбільшки в око.

Не відаю,

Мабуть, ми були

Випадковими слізьми,

Що випадково сюди вкотилися,

Мабуть, що так, мабуть.

І тут собі раптом

Згадали, що люди ми,

Та вже немає нам назад вороття.

Немає,

Навіть, якщо наші сльози

Звідси крізь двері викотяться,

То ми все одно

Залишимось тут.

Там, за стінами,

Заметляється про нас

Листя язиків на деревах тіл.

Такі щасливі,

Що можуть нас лише бачити,

Що можуть сюди увійти.

Такі нещасні,

Що можуть нас лише бачити,

Що не можуть сюди увійти.

В коридорі з дверима

Завбільшки в око...