В Україну прийшла весна. І попри всю нестабільність погоди - природної та політичної - її свіжі подихи відчуваються, а ще більше жадаються нами. Квіти цими днями стали предметом найажіотажнішого попиту. Наші читачі можуть оцінити такий факт: навіть за умов кризи одна середнього розміру трояндочка коштувала від 20 гривень і йшла в квіткових магазинах та базарах «на ура». А купляли ж не по одній. І дарували цілими букетами - як от я нашим чарівним читачкам.

Початок березня має і свята, і дні пам'яті. Деякі з них загальновідомі. Деякі відомі значно менше. Так, наприклад, ще не стали в Україні широковідомими фактами те, що 5 березня 1950 року у бою з НКВС-никами загинув головний командир УПА генерал-хорунжий Роман Шухевич, а 8 березня 1946 року у Львові за прямою вказівкою Сталіна розпочався процес ліквідації греко-католицької церкви - так званий Ліквідаторський Собор. Ті, хто знають про це і сприймають, як власні та історичні дати пам'яті, відзначають їх.

10 березня - широковідомий день пам'яті Тараса Шевченка, який помер 148 років тому, але він з сумом відзначатиметься країною завтра. Сьогодні ж Україна та світове українство із глибокою вдячністю Долі, Господу Богу за це унікальне життя і геній відзначили 195-ту річницю народження Кобзаря.

А 8 березня в Україні масово відзначалося свято, яке у переліку свят нашої країни тепер офіційно іменується Міжнародним днем прав жінок і миру.

Цьому святу пробують надати національну форму

Правда, так його в народі ніхто не називає і 999 із тисячі навіть не знають його точної нинішньої назви. Зате жартують, що 23 лютого - для чоловіків, 8 березня - для жінок, а 1 квітня (день гумору - В.Р.) для всіх інших.

Добре відомо, що національно свідомі українці до святкування 8-го березня відносяться негативно, не забуваючи нагадати, що це є датою давньоєврейського свята Пурім, яке на початку 20-го століття дві єврейські комуністки - Клара Цеткін та Роза Люксембург запровадили серед трудового, зокрема і прокомуністичного жіноцтва.

Не менш відомо, що в Україні це свято давно стало масовим, втратило свої історичні корені, перегук з Пурімом та прив'язку до імен вищезгаданих комуністок.

Одеський анекдот трактує походження цього свята на свій лад: «Ізя, хто придумав це 8-ме березня? - Такі собі Клара і Роза... - А для чого? - Мабудь, вони торгували квітами...».

Що ж, дивлячись, як різко активізується напередодні 8 березня квітковий бізнес, одеському анекдоту можна повірити.

А люди сприймають і висловлюють це, приблизно, таким чином (цитую прочитаних мною сьогодні авторів-самодіяльників і прошу порівняти їх визначення свята з подібними порівняннями в привітаннях політиків):

«Березень...Весна...Які прекрасні, милі лиця, Усмішка чудова на устах. Це свято жінки: матері, коханої, дружини.Низький уклін Вам до землі від чоловіка, від дитини» (Віктор Молодих). Або: «У тебе очі - сині волошки,Маки червоні - у тебе уста,І очі твої - усміхнені трошки, В зіницях життя, мов весна розквіта».

А якийсь Петро висловився так: «Любі жінки! Вітаємо Вас зі святом весни і молодості!».

Приблизно таким чином сприймають та називають у масах цей день. Можна дорікати їм за низьку свідомість, за відзначення чужих свят, але на сьогодні в Україні ситуація саме така. І Президент подібним чином привітав українських жінок з цим святом: «Дорогі українські жінки... Я сердечно вітаю вас зі святом, яке розпочинає весну. Вітаю матерів, наших коханих, сестер, подруг, доньок до найменшої і найдорожчої квітки. .... Я бажаю вам світлої, весняної надії. Весна іде. Життя пробуджується. І сьогодні, і в майбутній травневий День Матері, і кожного дня - легко і приємно сказати вам: Ми любимо вас. І віримо у вашу взаємність. Зі святом весни я сердечно вітаю усіх вас - усіх дорогих, найдорожчих українських жінок - найкращих жінок у світі».

Це привітання було офіційним. А неофіційно народ тут же відгукнувся анекдотом: «Телефонує Ющенко в Уряд. Трубку бере Прем'єрка. ВА: «Юліє Володимирівно, покличте яку-небудь жінку з Кабміну».- «Для чого?» - «Хочу привітати її з жіночим днем». Цей анекдот, як розуміють читачі, іронічно обігрує ту широко розповсюджену думку, що Юлія Тимошенко - справжній «мужик» в українській політиці.

Не в останню чергу й тому, що характер у Юлії Тимошенко по-чоловічому жорсткий та непоступливий, її реакції на події останніх днів щодо деяких чоловіків були не передсвятковими, а кинджально гострими. Так, перебуваючи у Парижі з одноденним візитом одразу ж після підписання спільного з Президентом листа до МВФ, про який я писав у минулому числі тижневика, Юлія Тимошенко почула в спину черговий дошкульний коментар від Ющенка. Не моргнувши оком, Тимошенко в присутності іноземних кореспондентів відрізала: «Ця боротьба завершиться не моїм знищенням, а його політичним самогубством».

Коли нинішній перший заступник глави СБУ мільярдер В.Хорошковський з трибуни Верховної Ради звинуватив «Нафтогаз» і фактично Прем'єрку у незаконному привласненні 11-ти мільярдів кубометрів газу, який, за його словами, належить «РосУкрЕнерго», Тимошенко миттєво і знущально на брифінгу обізвала його «напомадженою істотою з манікюром, педикюром і бріоліном на волоссі». Ображений Хорошковський, який, справді, прагне виглядати елегантно, спробував захистити свій візуальний імідж: «Що стосується моєї зовнішності, я б сказав так, що якщо Юлії Володимирівні подобаються немиті, брудні з довгими нігтями чоловіки, я в цьому сенсі нічим допомогти їй не можу».

В.Хорошковський у всій красі

Метеорологи напередодні запевнили, що 8-го березня в Україні буде тепло й туманно. Може й тому Юлія Тимошенко цього дня у такому ж стилі - тепло та туманно також привітала жінок: «Дорогі Жінки! Щиро, від усього серця, я вітаю вас зі святом 8 Березня - святом Весни, Кохання, Надії та Краси! Сьогодні в країні, скажемо чесно, життя не найкраще. Я все це знаю. Саме тому таке велике значення для нас сьогодні має це свято - кожна посмішка, кожен добрий і теплий погляд, кожне слово, сказане від серця, кожна дія, зроблена з любов'ю та від душі. Восьме березня - це день, коли наші кохані чоловіки готують нам свої милі сніданки, дарують квіти і подарунки. І ця увага нам дуже потрібна.Це надихає нас, дає нові сили, які нам так необхідні, бо саме на нас сьогодні лежить велика відповідальність за тепло та затишок в домі. І які б не спіткали нас труднощі, з якими б проблемами ми не зустрілися, я знаю, що Українські Жінки - найчарівніші та найсильніші в світі! І вони з честю та гідністю справляться з усіма негараздами.Зі святом вас, дорогі мої, рідні! Я люблю і міцно-міцно обіймаю всіх вас. Весни, Надії, Кращих сподівань! Хай збуваються всі ваші мрії! Повірте, все у нас буде добре»!

Не дочекавшись від чоловіків-суперників «милих сніданків», Прем'єрка у свою чергу й не думала дарувати їм «добрий теплий погляд». Ранком 9 березня поряд з Президентом, але не дивлячись на нього, вона поклала квіти до пам'ятника Шевченку в університетському сквері Києва. Президент, також не дивлячись на екс-соратницю, поклав свої квіти. Судячи з його крижаної мовчазності та підкресленого не-спілкування, Юлію Тимошенко Віктор Ющенко до «усіх дорогих, найдорожчих українських жінок - найкращих жінок у світі» не відносив.

Зранку йшов сніг. У момент покладання він повалив доволі густо. Згадалося звернення Інтернет-користувачки Олени: «Посміхніться! Тане сніг, Щастя падає до ніг...». Проте на жодному з присутніх облич ні краплини щастя помітно не було. Над першими особами охоронці тримали окремі, індивідуальні парасольки. Ось так, кожен під своїм «дахом», очільники держави відбули церемонію, поклали однакові букети червоних троянд (чи не з однієї теплиці?), мовчки розвернулися і розійшлися - кожен до свого лімузина. В спину їм вперся сумний шевченків погляд. У повітрі, немов, бриніло: «Обніміться, брати мої, молю вас, благаю»... та ніхто обніматися в сучасній Україні не збирається. Шевченкові віддають шану, інколи виключно церемоніальну. А роблять не по Шевченковому.

 

Дивляться на пам'ятник, але не на один одного

 Ще зранку 9 березня Президент Ющенко звернувся до народу: «Дорогий Український народе, Дорогі співвітчизники, Сьогодні - День народження Тараса Шевченка. Я хочу сказати про нас. Ми - великий, різний, непростий, щирий народ, який уміє сильно любити. Але часто і особливо переконливо - любити не себе. Ми - українці. Боремося за правду і найдужче - один з одним. Ми - українці. Титул цієї землі. «Великі самодержці». І вправні шукачі себе в чужому слові і в чужому житті. Досвідчені прохачі чужої ласки по чужих столицях. «Великих слів велика сила...» Це - ми. І, втім, це - також ми: Здатні на зміни. Здатні стати нацією. Вже сповнені цією ідеєю. Не розвіяні. Не розміняні. Не розкуплені. Здатні на вчинок. Якщо у вічності є дух, що не втрачає сили вести з Господом розмову за Україну і за нас, то, я вірю, що цей дух - Шевченко.

Не ідол. Не божество. Не ікона. Дух. Наш вічний, праведний дух. Його день - це наше народження. Ми здатні цінувати Його день без фальшу, з природною людською шаною, за якою - повага до себе. Зараз складно. Зараз дуже непросто. Але все стане на свої місця. Я не маю жодного, найменшого сумніву, і цю впевненість хочу передати вам.

«Блаженний муж на лукаву

Не вступає раду,

І не стане на путь злого

І з лютим не сяде...»

Треба вірити у нашу силу. Треба бути собою. Треба намагатися діяти разом - особливо нині. Без корисливості, продажності, захланності. Допомагаючи один одному і добре усвідомлюючи вагу тієї мети, що перед нами. І ми все зуміємо зробити.

Саме про це я хотів сказати сьогодні. У День Шевченка. У наш День.

Сказане Ним - правдиве:

«Діла добрих обновляться,

Діла злих загинуть...»

Більше ніхто із лідерів України до народу не звернувся. Правда, В.Литвин з Черкащини, куди він у село Шевченкове цього дня поїхав після вранішнього покладання квітів, сказав: «тут повинні були зібратися ті, від кого залежить доля України, і за круглим столом, дивлячись в очі один одному, задатися питанням: що ми ділимо, що ми робимо і що це дає людям та Україні? Бо коли ми не можемо довести до логічного завершення право облаштування Шевченківських місць, то як ми можемо брати на себе велику місію облаштовувати Україну такою, про яку мріяв Тарас Шевченко?».

Ні Юлія Тимошенко, ні Віктор Янукович якихось спеціальних слів з нагоди Шевченкового свята не знайшли. На урядовому сайті виставили лише фотографії церемонії квітопокладання і жодного слова Прем'єрки. Прикро, що у вшануванні національних дат, імен і ситуацій Юлія Тимошенко завжди позаду Ющенка. Інколи далеко позаду. А мала б вшановувати і словом і ділом і особистою присутністю усе, що є знаковим для розвитку України та ствердження українських цінностей.

Після покладання Президент поїхав до Національної опери, де мало відбутися вручення Шевченківських премій. В компанії з талановитими лікарями, справжніми українськими патріотами Володимиром Рибкою, Валерієм Лопатіним та їх милими дружинами Тамілою і Варварою я також мав задоволення бути присутнім на цій урочистій церемонії.

В.Ющенко, М.Жулинський, Ю.Богуцький на відкритті церемонії вшанування лауреатів слухають гімн України

 На сцені по лівий бік стояв столик і три стільці для Президента Віктора Ющенка, Голови Шевченківського Комітету академіка Миколи Жулинського та заступника глави Секретаріату Президента Юрія Богуцького. По правий бік сиділи цьогорічні лауреати - директор Українського культурного центру в Москві Володимир Мельниченко, актриса Лариса Кадрова, поет Павло Гірник, майстер народного малярства Віктор Наконечний і дружина останнього, п'ятого лауреата, художника Віктора Гонтарова.

В залі сиділи багато відомих особистостей: Патріарх Філарет, Архієпископ Димітрій (Рудюк), Євген Сверстюк, Михайло Горинь, Атена Пашко, Павло Мовчан, Борис Тарасюк, Лілія Григорович, інші. Зайве говорити, що у залі не було ні Юлії Тимошенко, ні В.Януковича, ні взагалі більшості того політбомонду, який охоче світиться на телешоу і дуже рідко вшановує своєю присутністю дійсно принципово важливі українські події. Те, що вшанування лауреатів вищої національної премії проігнорували комуністи і регіонали - не дивно. Але практично не було помітно у залі ні литвинівців, ні НУНСівців, ні навіть членів депутатської групи «За Україну». За яку Україну тоді ці люди - без Шевченка?

Президента Ющенка можна критикувати за багато речей. Але треба віддати належне - тільки він із лідерів першого ешелону послідовно підтримує усе, що пов'язане з українською історичною та національною пам'яттю, українськими цінностями та постатями. Ось і сьогодні Глава держави не просто церемоніально сидів на сцені, а виступив з промовою, яку вислухали уважно, в глибокій тиші, хоча говорив Віктор Андрійович тихо, спокійно:

«Дорогі співвітчизники, Святі отці, Пані і панове, У сьогоднішній історії великий день. Сьогодні 195 років, як українському народові було дароване велике життя і велике ім'я - Тарас Григорович Шевченко. Я хотів би привітати з цією вікопам'ятною подією кожного українця, кожного громадянина Україна. Має його ім'я особливу силу над нами. Але кожне осмислення Шевченка - традиційне і модерне, «поклонниче» і бунтівне - повертає до роздуму про самих нас. Давайте зафіксуємо свої портрети. Шевченко і ми. Шевченко і Україна. Шевченко і цілий світ. У цих трьох вимірах я шукаю якраз тих слів, аби передати те, про що думаю, що болить, і в чому особливо переконаний.

Ми. Нинішній час - це не фатальність. Це не розпач. Хоча, безумовно, він непростий. Він складний, як буває завжди складний шлях тої нації, яка сотнями літ мріє і розбудовує свою державність. Багато протиріч, яких би хотілося позбутися, при чому протиріч успадкованих, історичних чи набутих і в сьогоднішньому, на жаль, часі. Державність, українська державність, дуже часто видається неукраїнською, денаціоналізованою, або напівреалізованою. Влада - часто глухою буває і байдужою, і дуже часто непатріотичною. У політичній боротьбі часто забуті або забуваються наші національні пріоритети. Страх перед економічною кризою додає нову порцію розгубленості, відчаю, додає своїх відтінків. Виникає питання, як може, як має, як мусить реагувати сильний народ?

Не опускати руки. Не мовчати. Не стояти збоку.

 

Наша найбільша загроза - роздріблення українства. Слово Шевченка, можливо, найбільший божий дар, який був посланий народу, який століттями шукав дорогу до своєї державності. Давайте замислимося. Слово Шевченка, можливо, і сьогодні чи не найбільше нас об'єднує. Об'єднує в мові, літературі, мистецтві, об'єднує в нашій моралі. Об'єднує у нашій українській традиції. Кінець-кінцем, об'єднує у нашій історії і нашій пам'яті. Слово Шевченка і українська пам'ять - переконаний, це є дві засадничі речі, які завжди стояли і будуть стояти у витоку української національної ідеї. Втрата нашої цілісності, нашої найзначимішої внутрішньої влади, безумовно, матиме непоправні наслідки, серед яких статус малоросійської губернії буде квіткою у пустелі. Вже сьогодні нас тихцем розтягують по різних політичних комірках, по групах симпатиків. Нам так хитренько кажуть із сторінок преси, з екранів телевізорів: чи не найдостойніший порив українців у Помаранчевій революції - це, звичайно, подія, але подія - штучна, насправді куплена, насправді оплачена. Вже сьогодні нам так лукаво підказують: не треба говорити про національні цінності, вони ж бо не всім подобаються, прийнятні, вони ж бо дратують - як не чужі столиці, то рідне довкілля.

Нам так доступно і переконливо доводять - увесь цей патріархальний мотлох, яким у третьому тисячолітті є відновлення українського слова, української пам'яті, української історії - це примхи одної людини. Я хочу сказати таке. Я - не волаючий в пустелі.

Не переоцінюю своєї президентської ролі. Але я добре знаю до кого звертаюся. Українці. Українство. Ви - могутня, впевнена, світова сила. Пам'ятаймо ім'я своє. Я прошу до об'єднання всі без виключення національні сили - не політичні партії чи політичні блоки, а саме людей, кожного українця, кожного громадянина України. Не треба створювати кумирів. Не можна дозволити собі спокуситися на кращі обіцянки.

Ваш розум знає про це, а серце відчуває. Я прошу до об'єднання. Я прошу об'єднання навколо нашої мети, навколо нашої ідеї - кінець-кінцем, навколо нашої волі, всупереч всьому, стати головним, активним і наступальним рушієм творення і перетворення нашої держави на Україну, а нашого великого народу - на націю.

Треба відмежуватися від політичного бруду. Треба відкрити вікна і двері для свіжого повітря. Вітер здіймається - нове покоління прийде, і наше завдання, принаймні, не втягти його у трясовину гнилих традицій. У нинішньому часі повинен постати голос національної гідності. Це стосується всіх. Бо кожен з нас, українців, здатен сказати сам собі: Я не приймаю продажності і подвійних стандартів. Я вірю у власне національне «я» і хочу поширювати його рідною землею, як добрий і мудрий господар, шануючи, приймаючи і оберігаючи кожну іншу самобутню культуру, що її народжено тут, на нашій землі. Я дбаю про продовження своєї нації, відкриваючи її перед світом і знаючи, що кожна наша присутність на планеті є присутністю моєю, власною. Є присутністю рідною, українською.

Відтак, все стане на свої місця. Відтак, серце буде впевненим у правоті і перемозі. Відтак, не треба буде чекати на проводирів, возвеличувати їх і в них розчаровуватися. Відтак, не треба буде боятися говорити чесно і відкрито про національні цілі. Бо вони - чесні, чисті і з миром звернені до всіх. Відтак, стане зрозумілим, що відновлення наших символів у рідній державі і за її межами - це не бутафорія, а вияв життя. Відтак, не треба буде зневажати владу, чекати від неї ласки і скрушно розписуватися у безсиллі. Бо влада завжди переступає межі, коли їй дозволено це зробити. Відтак, не треба буде знову боротися за державу-мрію, а бути нею, бути собою і поважати себе. Це те, що я хотів сказати у день Шевченка.

Шевченко і ми. Шевченко і Україна. Шевченко і світ. Фіксуємо портрети. Бачимо погляд. 195 років тому було народжене велике українське життя. З життям я вітаю вас, дорогі співвітчизники, і про життя далі я хотів би сказати. Шановне товариство, шановні пані та панове! Я маю честь привітати нині рішення Національного Шевченкового комітету про присудження найвищої національної премії. Складаю слова шани цьогорічним лауреатам. Це поет Павло Гірник, художник Віктор Гонтаров, актриса Лариса Кадирова, публіцист Володимир Мельниченко і майстер народного малярства Віктор Наконечний.

Я хочу у вашу адресу сказати, що Україна пишається вами. Ми вами гордимося. Бажаю вам і всім присутнім здоров'я, творчої сили, великої наснаги у розбудові незалежної України. Слава всім вам! Слава Тарасу Шевченку і слава Україні»!

Перечитайте ще раз цю промову, подумайте над сказаним. Сьогодні в політичній Україні ніхто більш глибоко не ставить тих питань, які болять нашому суспільству. Біда в тому, що слова ці не всі сприймають і не завжди вони підкріплюються адекватними справами з усіх сторін, від усіх постатей нашого політикуму.

Цікаво і яскраво виступили Микола Жулинський, Володимир Мельниченко, Лариса Кадрова, Віктор Наконечний.

9 березня 2009 року біля пам'ятника Т.Шевченку в Києві

 

Після нагородження було дано урочистий концерт. Слова Шевченка в супроводі музики звучали ще більш вагомо. Я мимоволі порівняв цей концерт з позавчорашнім, також присвяченим Шевченку, на якому теж був присутній Віктор Ющенко, але в супроводі пані Катерини та трьох діточок. Цей концерт було проведено силами Київського національного університету культури та мистецтв за ініціативи його ректора Михайла Поплавського, але мушу сказати, що він не тільки не поступався у яскравості сьогоднішньому, але і переважав у кількості запрошених зірок. Правда, малого Тарасика Ющенка під кінець концерту зморило і мої діти, які сиділи недалеко, бачили і розповіли мені, що його тихенько віднесли досипати в кімнату відпочинку. Але батьки, судячи з аплодисментів, залишилися задоволеними.

День народження Шевченка відзначила вся Україна, включно і з тими областями, які вважаються переважно російськомовними. Для слова нашого національного генія нема бар'єрів, воно доходить до кожної душі - якщо вона ще не остаточно оглухла та не здичавіла.

Із святом вас, шановні читачі. З Тарасовим днем! З весною!

9 березня 2009 року, Київ.

Світлини автора та Інтернет-сайтів. Адреса для відгуків та спілкування: r-viktor@ukr.net