- Одним з перших українців у Мозамбіку був Михайло Терещенко (міністр фінансів у російському Тимчасовому уряді Керенського). У 50-60 роках минулого століття він працював тут у норвезькій компанії "Мадал", яка мала бавовняні плантації. Варто згадати Льва Крюгера, сина української мами та німецького тата, який народився у 1912 році у Хабаровську. Його український дід Арсеній Шворін був учителем у Києві, але через участь у політичній діяльності проти царату був висланий разом із родиною на Далекий Схід. Лев Крюгер прожив довге і цікаве життя переважно у Китаї, а з 1954 року проживав у Мозамбіку, де професійно займався мисливством. Помер у 2004 році, ледь не доживши до 92 років.

Також можна згадати провідного московського журналіста, політичного оглядача газети "Правда", а разом з тим радянського шпигуна, українця за походженням Томаса Колесніченка (1930 - 2003). На початку 60-х років він відвідав Мозамбік на запрошення інженера Жоржа Жардіня (тогочасного мозамбікського оліґарха та довіреної особи голови портуґальського уряду Антоніу O. Салазара).

У 60-х роках ХХ століття в Україну почали приїжджати перші мозамбікці, коли ще не існувало ані незалежного Мозамбіку (був часткою портуґальської колоніальної імперії), ані незалежної України. Мозамбікські студенти приїжджали в Україну через посередництво національно-визвольного руху ФРЕЛІМО (Фронт Визволення Мозамбіку). У 1964 - 1971 рр. представником ФРЕЛІМО в Україні (саме в Україні, а не в СCСР), був Антоніу Лоренсу Щаде, людина, яка в цей момент займає провідні посади в юридичній системі мозамбікської провінції Нампула. Деякі з них одружувалися на українках і разом виїхали у Мозамбік.

Однією з перших українок, яка після одруження вирішила поїхати жити в Африку, була киянка, художниця Марія Смоляр (псевдонім Цензані). Разом з чоловіком вона кілька років жила у сусідніх африканських країнах, чекаючи проголошення мозамбікської незалежності. Коли країна стала офіційно незалежною (25 червня 1975 року), разом із чоловіком приїхала у Мозамбік. У 1989 році пані Марія виграла малярський конкурс у Японії, присвячений проблемам екології, куди, представляючи Мозамбік, надіслала картину, яка нагадувала людству про чорнобильську трагедію. Більш - менш організовано українці почали приїжджати сюди після 1975 року. Приїжджають досі, наприклад остання українка, яку я знаю особисто, приїхала сюди з дітьми у 2007 році.

- У 1988 році до Мозамбіку приїхала моя мама. Спочатку вона викладала право у Державному Університеті ім. Едуарду Мондлане (закінчила правничий факультет КНУ Т. Шевченка), пізніше перейшла працювати у прокуратуру країни. У 1990 році до неї переїхав я та мій молодший брат. З тих часів живемо у цій країні. На даний момент мама є Прокурором Республіки Головної категорії.

- Офіційно зареєстрованої української громади в Мозамбіку немає, так само як нема української церкви чи українських громадських організацій. Але ми збираємось і займаємося громадськими справами. Переважна більшість українців є православного обряду і ходять до грецької православної церкви Архангела Гавриїла. Сьогоднішня нефіксована українська громада переважно складається із трьох великих груп громадян: лікарів, викладачів вузів та жінок, які одружилися в Україні із мозамбікцями та обрали місцем свого життя Мозамбік.

- Скільки зараз у Мозамбіку проживає українців? З яких вони областей?

- За моїми неофіційними підрахунками тут проживає приблизно 400 українців, до яких зараховую дітей від змішаних шлюбів. Більшість цих афро - українців народилися в Україні, мають одного з батьків, переважно матір, українського роду, і якщо колись побажають отримати українське громадянство, чинний закон дозволяє їм це зробити. Певне зменшення української громади відбулося в останні п'ять років через масовий від'їзд з Мозамбіку українських лікарів та їх родин через професійні обставини (непоновлення контрактів тощо). Більшість - вихідці зі східної України, є також із західної, але з обидвох сторін України є патріоти, які вболівають за свою Вітчизну

- У Мозамбіку не існує жодного українського дипломатичного представництва. Найближчі Консульство та Посольство знаходяться у Південній Африці та Анголі. Нема у Мозамбіку навіть почесного консула України, хоча певна робота у цьому напрямку ведеться. Але є й позитивні зміни. Так, починаючи з 2006 року, Мозамбік хоча б раз у рік відвідують представники українського посольства у Анголі, адже їх юрисдикція розповсюджується також на цю країну.

- У який спосіб Ви отримуєте інформацію з України?

- Переважно через Інтернет. Частка громади, яка не має виходу на Інтернет, читає українські газети та часописи, які потрапляють до Мозамбіку "при нагоді", коли хтось повертається з вакацій з України.

-У 2006 роцi змішане українсько-мозамбiкське подружжя Діна та Жоау (сам себе називає Іван) Тенгамазе відкрили ресторан "Бела Мучача" (Красива Дівчина-прим. Авт.), у якому можна було скуштувати українські страви: вареники, млинцi, котлета по-київськи тощо. Я трохи долучився до декорації ресторану. На жаль, через ряд економічних обставин цей ресторан закрився в кінці 2008 року.

- Це складне питання, на тему якого можна написати цілий трактат. У змішаних родинах, як у всьому світі, існують свої проблеми та суперечки: виховання дітей, шлюбна невірність чоловіків, стосунки з африканськими родичами чоловіка тощо. Зазвичай раджу українкам 10 разів подумати перед тим, як погодитися їхати жити до Африки. І раджу їхати лише тоді, якщо людина впевнена, що здатна витримати хоча б перших п'ять років родинного життя ледь не у шалаші, маючи мінімум зручностей, не маючи роботи, друзів та будь-якого інтелектуального спілкування. Знаю наших співвітчизників, які пробують налагодити у країні власний бізнес, але набивають собі гулі, хоча продовжують боротися за своє краще майбутнє.

- Так. У нас є свій блоґ, який був створений 15 грудня 2004 року під час Помаранчевої Революції, коли він поширював багато інформації про Україну людям португаломовного світу: Ангола, Бразилія, Ґвінея - Біссау, Кабо Верде, Мозамбік, Портуґалія, Східний Тимор та Макау. На сьогоднішній день (19.02.2009-прим. Д.Я.) блоґ відвідали понад 122 тисячі осіб, більше половини з яких проживає у Бразилії та Портуґалії, але також маємо читачів від Сполучених Штатів до Анголи та від Канади до Франції. Адреса блогу: http://ucrania-mozambique.blogspot.com

Інший напрям роботи блоґу - створення культурних мостів між Україною та Мозамбіком, між нашою культурою та культурами народів цієї країни. Між мозамбікцями, які вчилися в Україні, українськими вузами, друзями і навіть дітьми. Першою успішною акцією блогу була спроба допомогти мозамбікському батькові Антоні Лоуренсу знайти свого українського сина, якого він не бачив 34 роки.

Крім того, наш блоґ має добрі стосунки з іншим мережевим ресурсом - бразильським сайтом http://www.pessoal.utfpr.edu.br/zasycki, який створили українці четвертої ґенерації. Зазвичай ці молоді люди вже не говорять українською, тому отримання інформації з України портуґальською допомагає їм мати цілісну уяву про події в українському політичному, економічному і культурному житті.

- 26 серпня 2006 р. вперше у Мозамбіку українська громада провела урочистий вечір, приурочений до 15-річчя Незалежності України. Поширюємо інформацію про Голодомор, організовано боліли за Україну під час чемпіонату Європи з футболу у Німеччині. Відзначаємо Різдво (12 страв не завжди вдається приготувати), Водохреща, Великдень...

- Звичайно. Наприклад, у приватному Університеті ІСПУ в лютому 2007 року пройшов перший курс "Вивчення міжнародних конфліктів", який провів колишній Президент Мозамбіку д-р Жоакім Алберту Чіссано. Тривав впродовж одного академічного тижня і зібрав 37 учасників, які представляли викладацький склад Університету, державні заклади, а також широке суспільство.

У роботі курсу брали участь представники української громади Мозамбіку, які особисто передали д-р Жоакімові А. Чіссано та окремо його асистентам

докладну та ґрунтовну інформацію про Голодомор 1932-33 рр. Так само інформація про Голодомор була передана журналістам, присутнім на церемонії закінчення курсу, яка відбулася 16 лютого 2007 р. Окремо, інформація про Голодомор, а також листи до керівництва Мозамбіку з проханням висловитися щодо цієї проблеми, були передані голові парламенту Мозамбіку Едуардові Мулембі та також у Міністерство Закордонних Справ та Кооперації країни

-Я народився у 1975 році у місті Даугавпілс у Латвійській Республіці. З 1979 р. по 1993 р. проживав у Києві. Мама Людмила народилася у Санкт-Петербурзі (вона далека родичка Павла Тичини). Батько Владислав, колишній боксер, народився у Чувашії. У Мозамбіку я навчався у приватному Політехнічному Університеті, закінчивши факультет Туризму та Туристичного Менеджменту. Працював за фахом у галузі туризму, менеджером у рибальському та ресторанному бізнесі. Зараз працюю у рідному Університеті.