Щось я не пригадаю, щоб в Україні три дні підряд офіційно святкували чийсь день народження, навіть ювілейний. А 23-25 січня ми стали свідками саме такого, надзвичайно урочистого і різноманітного триденного вшанування першоієрарха УПЦ КП Святішого Філарета(в миру - Михайла Антоновича Денисенка). Маючи можливість на власні очі побачити ключові моменти цього святкування - і державні і церковні - хочу поділитися з читачами своїми враженнями. Думаю, не скоро ми побачимо в Україні подібне масштабне вшанування особистості.

Ми сьогодні маємо знакову і унікальну подію. Це ювілей людини, яка за своїх 80 літ пройшла зразкову дорогу свого світського, людського і духовного становлення.

Президент України В.Ющенко

 

Мене надихають слова Президента про те, що ми разом - держава і Церква - повинні будувати міцну Українську державу

Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет

 

Фігура Патріарха на перехресті боротьби

Щоб уникнути докорів у необ'єктивності та упередженості, одразу скажу, що фігура Предстоятеля КПЦ КП викликає різні, часом прямо протилежні оцінки. Підкреслю, що сам Патріарх Філарет при нагоді відверто про це говорить, у тому числі і публічно, і зовсім не схильний замовчувати чиїсь різкі оцінки, слова чи дії щодо себе. Це дає можливість і нам не уникати гострих тем.

Інша справа, що на подібні звинувачення Патріарх прагне дати аргументовану відповідь. І, якщо його противники-вороги часто-густо не утруднюють себе пошуком доказів, а збиваються на банальні образи та ледь не лайку, то Предстоятель УПЦ КП прагне чітко проаналізувати ці звинувачення і відкидає їх не з порогу, а доказово, логічно, аргументовано. Проте звинувачення свої противники прагнуть повторити знову і знову, наче не чують ніяких аргументів та миролюбивих ініціатив Патріарха Філарета. А вони, ці ініціативи постійно пропонуються та оприлюднюються Патріархом. Недарма Голова Верховної Ради України В.Литвин у своєму привітанні підкреслив цю рису діяльності Святішого: «Самовідданим служінням на посту Предстоятеля Української Православної Церкви Ви сприяєте примноженню і зміцненню духовних основ суспільства, піднесенню державно-церковних відносин, розвиткові культурних традицій нації. Нехай же Ваша подвижницька пастирська діяльність, спрямована на утвердження громадянської злагоди та торжество духовних істин, ще довго буде благословенною і плідною».

Отож гострі нападки на Патріарха його самого не дивують і не бентежать, він навіть вважає їх чимось очікуваним. Чи може бути інакше в умовах боротьби, яка із самого початку Незалежності України точиться і у політичній і у церковній площині? Ні не може. Вороги України ніколи не будуть думати так, як її патріоти і ніколи не бажатимуть їй добра. Та й самі патріоти не завжди одностайні, а у різних політичних і, певною мірою, церковних течій своє уявлення про патріотизм.Тому і у ці ювілейні дні можна було побачити і почути не тільки привітання та добрі побажання на адресу ювіляра. Проте варто сказати, що цих негативних думок на поверхні громадської уваги було практично не чути. А ось хор вітальних слів та церемоній був настільки могутнім, що навіть недруги не змогли притворитися глухими.

 

День перший.

Резиденція Патріарха

Зазначу, що величезну роботу по підготовці та проведенню цих ювілейних урочистостей провів спеціально створений Оргкомітет під проводом архієпископа Переяслав-Хмельницького, ректора КПБА, намісника Михайлівського Золотоверхого монастиря м. Києва Митрополита Димітрія (Рудюка). І першим актом відзначення ювілею був прийом Патріархом делегацій та одноосібних гостей у своїй резиденції.

Тільки-но розпочався цей день - 23 січня 2009 року - як з різних боків на Патріарха посипалися поздоровлення. Ледь не першим привітав Святішого Президент України Віктор Ющенко. Ще не було 9 годин ранку, як Патріарх уже читав рядки президентського послання: «Ваша Святосте! Щиро вітаю Вас із 80-літнім ювілеєм. Високо ціную Вашу духовну, просвітницьку та проповідницьку діяльність, присвячену розбудові Української православної церкви й розвиткові релігійного життя у нашій державі. Бажаю, щоб Ваша пастирська мудрість і надалі слугувала духовному й національному відродженню України, зміцненню порозуміння, міжконфесійного миру та злагоди в суспільстві. Зичу подальших успіхів у Вашому патріаршому служінні, здоров'я, щастя, добра і Божої благодаті на многії літа. З повагою, Віктор ЮЩЕНКО».

До 10 ранку персонал резиденції повністю приготувався зустрічати гостей і вони не забарилися. Вузька Пушкінська вулиця, на якій розташована резиденція Предстоятеля УПЦ КП, була настільки забита машинами гостей, що я з величезним трудом зміг припар куватися у якійсь чудом вільній ніші на тротуарі, метрах у 50-ти від входу. Приймальня була тісно забита бажаючими привітати. Із двору входила одна черга, а з парадного входу з вулиці - інша і саме туди потрапляли різноманітні гості. Знаменитих, цікавих, яскравих гостей було настільки багато, що їх світлинами я міг би заповнити не одне число нашого тижневика.

Одну гостю тільки не вдалося сфотографувати - Юлію Тимошенко. Вона настільки стрімко увійшла окремим входом, а її охорона настільки швидко блокувала туди доступ, що ми мусіли сидіти у великому залі, жалкуючи, що втрачаємо такі кадри. Привілей її сфотографувати у цей момент мав тільки її особистий фотограф.Через зачинені двері я почув слова привітання Прем'єрки, які вона зачитала з Урядової вітальної адреси: «Ваш славний ювілей нині відзначає вся повнота Української православної церкви Київського патріархату, мільйони віруючих в Україні та далеко за її межами. Ваша постать у релігійному та духовному житті нашого народу є унікальною. Ви були в історії нашої Церкви 120-тим київським митрополитом і стали третім патріархом Київським і всієї Руси-України. Нехай збудеться тисячолітня мрія українського народу - постане єдина помісна Українська православна церква! А поки ми всі з великим терпінням чекатимемо цієї знаменної події, я хочу щоб і надалі всі православні та інші християнські церкви України жили мирно, в злагоді та братній любові. Eis polla eti Despota! Многая літа, дорогий Владико».

Проте, журналістська компенсація наступила для мене тоді, коли Святіший Патріарх Філарет дозволив мені зробити декілька знімків у його особистому кабінеті, де він у теплій обстановці прийняв ряд особливих гостей. Доволі довго патріарх говорив з першим Президентом України Л.Кравчуком. Вони згадали, як Кравчук підтримав тодішнього Митрополита Київського і всієї України Філарета у його бажанні розпочати виборювання самостійності УПЦ і ця підтримка тоді багато важила.

Л.Кравчук вітає Патріарха Філарета. Зліва - Митрополит Димітрій (Рудюк)

Серед багатьох міністрів, які прийшли привітати ювіляра, особливо проникливо привітав Патріарха міністр культури України Василь Вовкун, подарувавши рідкісну картину. За його поздоровчим тостом, здавалося, мовчки і строго слідкували зі стін Патріаршого кабінету ікони.

Серед губернаторів мою особливу увагу привернув Голова Черкаської обладміністрації Олександр Черевко. Напередодні він отримав з рук Президента Орден «За заслуги ІІІ» ступеню і був у чудовому настрої. Олександр Володимирович передав Патріарху вітання від Черкаського краю Тараса та Богдана і найкращі побажання. Потім не пішов, як дехто з його колег, а ще довго спілкувався з присутніми священниками і відчувалося, що він у цьому товаристві не чужий.

Потім Патріарх вийшов до парадної зали і вже приймав привітання там. Голова Асоціації ректорів недержавних вищих навчальних закладів, ректор Європейського університету Іван Тимошенко від десятків тисяч студентів та викладачів Асоціації не тільки привітав ювіляра, але і вручив йому орден.

Потік бажаючих привітати Патріарха був таким повноводним, що замість 16 години, як планувалося, прийом у резиденції закінчився десь о 17.30 - і то тільки тому, що ювіляру та групі запрошених пора було їхати до Оперного театру.

Перед самим від'їздом до театру я підійшов до ювіляра і запитав: «Ваша Святосте, чи не втомилися Ви?». Патріарх всміхнувся і відповів: «Я з ранку вже більше семи годин на ногах і прийняв за цей час десь 500 осіб та делегацій. Але, уявіть собі, не втомився».

Як не дивно подібне може прозвучати з вуст людини, якій виповнилося 80 років, але через півгодини ми могли переконатися у правдивості слів Предстоятеля.

 

Вечір. Національна опера України

Те, що відбувалося увечері, чомусь називалося по-різному. В моєму запрошенні значилося: «Ювілейний вечір з нагоди...». В іншому оголошенні я прочитав, що нас чекає Урочиста Академія. В третьому повідомленні - урочистий Акт з нагоди відзначення ювілею Але я сам назвав би цей вечір вечором роздумів та сповіді.

На сцену вийшли троє - митрополит Львівський і Сокальський Андрій, Президент України Віктор Ющенко та ювіляр. Митрополит Андрій від імені Священного Синоду, єпископату, кліру та мирян Української Православної Церкви Київського Патріархату привітав свого Предстоятеля. Його промова була цікавою, глибокою і дуже шанобливою. Подаю її у фрагментах:

Міністр культури В.Вовкун пропонує тост за здоров'я Патріарха у його кабінеті

«Ваша Святосте, дорогий Патріарше-Ювіляре! Маю сьогодні надзвичайно почесну місію у присутності майже всіх братів-єпископів, великої кількості ієреїв, ченців та черниць, а також при такому велелюдному зібранні вірних чад нашої Святої Української Православної Церкви Київського Патріархату привітати Вас, шановний духовний керманиче нашої церковної спільноти, із знаменним, дуже значущим ювілеєм - 80-річчям від дня народження!

По-перше, взагалі слід згадати, що далеко не кожній людині Богом благословляється домандрувати життєвою дорогою до цього рубежу. По-друге, взагалі є мало людей, які досягають 80-річчя у доброму здоров'ї, при світлому розумі та з ясним розумінням цілей, сповняючи власну місію на найвищому щаблі церковного служіння, яке було обрано багато років тому. Отож, не буде жодним перебільшенням, коли сказати, що життя і найвище духовне служіння Вашої Святості - це не просто подвиг, але й свідчення Богообранності та особливого покликання.

Всемилостивий і Всещедрий Господь ніколи не залишає своїх дітей без надії і захисту, а тому для сповнення. Одним із тих небагатьох, хто відчув поклик Господа нашого Ісуса Христа, зміг усе своє життя підпорядкувати Божественним планам, власне, і є Ви, Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.

Власне, таким діячем, який Святу Ідею створення Помісної Української Церкви зробив предметом свого життя є Ваша Святість. Викликає захопленнями подив унікальне поєднання у Вашій особі кількох іпостасей: богослова найвищого рівня, - духовного діяча, який щоденними зверненнями до Бога вимолює Його заступництво над Україною, і нарешті - церковного ієрарха-лідера, здатного втілити у життя духовні концепції будь-якого рівня!

Отже факт очолення Вами нашої Святої Помісної Української Православної Церкви Київського Патріархату - це не тільки свідчення особливого визнання Ваших заслуг і здобутків з боку свідомої української православної спільноти, це не тільки очевидний доказ з Вашого боку надзвичайних здібностей, але аргумент, який впевнює кожного у талановитому застосуванні Вами тих щедрих духовних, інтелектуальних та організаційних дарів, які Ви дістали від Господа, але ще й переконливе підтвердження особливого Божого заступництва особисто над Вами, і над всією нашою Святою Церквою, і усім побожним, українським православним народом.

За незбагненною волею Божого Провидіння, історична мандрівна українців крізь віки була дуже нелегкою, можна навіть сказати, що вона була надто драматичною і часто просто немилосердною. Загадкою і парадоксом залишався до останнього часу той факт, що віддана Церкві, багатомільйонна, незаперечно одна з найчисельніших у світі не лише православних, а взагалі християнських спільнот, - УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА існувала в якості вторинного додатку до інших Церков.

Губернатор Черкащини О.Черевко спілкується зі священнослужителями у резиденції Патріарха

І треба дякувати Богові, що знайшовся в українському духовному середовищі провідник, який зміг цю несприятливу для українців схему розвитку цілком зламати і перетворити Українську церковну спільноту із об'єкта, постійно загроженого із заходу та брутально зневаженого зі сходу, на надзвичайно потужний суб'єкт церковно-історичного процесу.

Тобто, впродовж останніх двадцяти років усі ми є свідками кардинальних змін, історичного перелому, що змінює церковну конфігурацію як Східної Європи, так і Православного світу загалом. При цьому ні в кого не може виникнути жодних сумнівів, що Ви, Ваша Святосте, є не просто свідком радикальних змін чи їхнім випадковим учасником, а ідеологом, творцем і навіть символом того духовного зрушення, яке відчуває кожен православний в Україні, значення і впливи якого поширюються далеко за межі сфери церковної чи навіть релігійної і що з об'єктивних причин починає визначати духовний розвиток нашого суспільства загалом.

Дякуємо Богові за те, що з Його Волі маємо унікальну можливість - бути прямими чи опосередкованими Вашими співпрацівниками і помічниками у справі розбудови Помісної Української Церкви. Молимо Всемилостивого Господа, аби Він зміцнив Вас для Вашої подальшої натхненної праці заради багатомільйонної пастви!

Ви, дорогий і Святійший Патріарше, - наша гордість і наша сила. Отож, бажаю і Вам, і всім нам великого майбутнього у лоні канонічно довершеної, рівної серед рівних, визнаної серед визнаних Помісної Української Церкви під духовною опікою і первосвятительским благословенням Вашої Святості!

Многая Вам і благая літа!»

Щедрими аплодисментами зустріла переповнена зала цю промову. Другим говорив Президент Ющенко:

«Ми сьогодні маємо знакову і унікальну подію. Це ювілей людини, яка за своїх 80 літ пройшла зразкову дорогу свого світського, людського і духовного становлення.

Кожна нація живе з вірою. В кожній аудиторії, яка сьогодні буде згадувати, Ваша Святосте, Ваше ім'я, будуть говорити про Вас, як про великого духовного проповідника, який за останні 17 років українською мовою видав Житія святих, десятки церковних книг, десятки творів, виступив із сотнями статей. І це буде правда.

Хтось буде говорити, що Ви вчитель, який має не одне покоління духовенства, що отримало ази знання з Ваших вуст. І це буде абсолютна правда. Хтось буде говорити про Вашу унікальність в тому, що Ви підняли сотні-сотні храмів, які були спалені, зруйновані, бо була одна мета - забрати нашу Церкву. Церква й віра дає нам ідеал, розуміючи які, ми можемо говорити, за що ми боремося, ради чого ми можемо померти.

Так ось, те покоління українського духовенства, яке з'явилося і утвердилося завдяки Вашому сумлінню - це те покоління, яке щодня крок за кроком піднімає Українську Церкву. І це також правда, це також Ваші заслуги.

Ми хочемо жити в Українській державі. В державі, де панує українська мова. І коли це слухаєш з вуст Патріарха, то я думаю, що це один з унікальних прикладів того, чого повинна вчитися і до чого повинна йти нація.

Коли з вуст Патріарха чуєш оцінку того, що відбулося з нами, чи 20 років назад, чи 50 років назад, чи 75 років назад, я бачу партнера, який не розділяє проблем духовного відродження від проблем національного відродження. Від цього формується, я переконаний, найбільша гармонія світської і духовної влади. Адже в нас немає іншої мети, як щоб тільки процвітала Українська держава.

Мені здається найбільшим Вашим подвигом було те, що в найважчий час для української нації, початок 90-х років, Ви обрали правильну, єдину вірну дорогу в створенні Української Помісної Православної Церкви. Це був надзвичайно мужній крок. Саме тому він декому не сподобався. Жити з анафемою, чи жити отруєним - ще не є найбільшою карою. Бо я знаю, що сотень і тисяч українців, які хотіли бачити незалежну Українську державу, бачити українське відродження: духовне, світське, моральне - сьогодні немає з нами. Вони заплатили найдорожчим - своїм життям. Таким був вибір. Тому я хоче ще раз сказати, що я дуже пишаюся, Ваша Святосте, кроком, який Ви зробили майже 20 років тому. Бо це було першим сигналом, щоб усі зрозуміли, що важко говорити про незалежну державу, навіть в політичному сенсі, якщо ми не будемо мати власної незалежної Церкви.

Немає сумніву, ми будемо мати Українську Соборну Первоапостольську Церкву. Я переконаний, що є надзвичайно багато людей, які починають розуміти не тільки що таке Українська Помісна Соборна Православна Церква, а й яка її унікальна місія в тому, що ми називаємо українським відродженням.

Також у Вашій особі, Ваша Святосте, ми маємо унікального духовного провідника.

І.Тимошенко вручає орден Патріарху у великій залі резиденції

І те, що в минулому 2008 році ми мали в духовному плані епохальну подію, коли з духовним візитом в Україну завітав Вселенський Патріарх - вперше за 350 років - нехай цей знак читають всі, хто може читати. Я в душі абсолютно вірю - прагнення Української нації відбудеться.

І коли 4 роки назад вирував Майдан, коли всьому суспільству була небайдужа завтрашня доля, я ніколи не забуду позицію нашої Православної Церкви. Кожний ранок на Майдані ми починали з молитви і кожен день на Майдані ми закінчували молитвою Владики та інших представників Української Православної Церкви Київського Патріархату. Тому, Ваша Святосте, я завжди буду аплодувати Вашій ясній суспільній позиції.

Як глава держави від імені Української держави я вітаю Вас з таким високим ювілеєм. Для мене була велика честь бути присутнім тут. Приємна честь сказати ці слова. Слава Господу Богу і слава Україні!».

Після закінчення промови Президент України нагородив Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета однією з найвищих державних відзнак - Орденом Свободи.

Цей орден ще дуже рідкісний в Україні і у Патріарха є гідні попередники, нагороджені цією відзнакою - Король Швеції Густав, Степан Хмара, Євген Сверстюк.

Але не перебільшу, якщо скажу, що найцікавішою частиною вечора був виступ самого ювіляра. Хоча я назвав би це слово, скоріше, сповіддю-роздумами.

Патріарх звернувся до всіх особливо проникливим, переповненим почуттями голосом:

«Вельмишановний Вікторе Андрійовичу, Президенте України,Ваше Блаженство, Ваші Високопреосвященства і Преосвященства, всечесні отці, дорогі браття і сестри!

Я дуже зворушений сьогоднішнім днем. Не тільки тому, що Президент України вручив мені орден Свободи, не тільки тому, що Він привітав мене з 80-літтям і сказав чудові слова. Мене надихають слова Президента про те, що ми разом - держава і Церква - повинні будувати міцну Українську державу.

Українська держава є, але вона переносить випробування на міцність. І те, що ми пережили за останній місяць, свідчить про те, що Україна витримала випробування і ніякі ворожі сили її не подолають. Не подолають тому, що наша Церква й інші християнські Церкви України єдині у своїй патріотичній позиції.

Українській державі є на кого сьогодні опертися, у неї є духовний фундамент. Основи духовності уже створені, але нам треба їх укріпити за рахунок об'єднання всього українського православ'я. Ми досягнемо цього! Досягнемо не тому, що ми такі мудрі, такі добрі, такі сильні, а тому, що цього хоче Бог, така Його воля.

І я, аналізуючи своє життя за 80 років, бачу, що Бог керує кожною людиною і всіма народами. Я хотів би на своєму власному житті показати вам, як керує Бог людиною, бо я не сам йду по цій дорозі, а бачу тут руку Божу.

Я народився хоч і в релігійній сім'ї, але навчали мене атеїзму. Підлітком я був далекий від Церкви. Але, як я бачу, цього хлопчика з далекого донецького села Благодатного, Бог обрав, щоб він був знаряддям Його волі.

Як це зробив Бог? Неймовірно. Через смерть. Через смерть мого батька, який загинув на фронті. І тоді переді мною стало питання: чи існує мій батько, якого я люблю, чи його нема? Якщо його нема, як мене вчили в школі, то кого я люблю - пусте місце? Не може бути цього, батько повинен існувати! А якщо він існує, то повинно бути вічне життя. А якщо вічне життя є, то і Бог є. І так Бог привів мене до Його визнання, до навернення до Нього.

Коли Він навернув мене до Себе, то творилось зі мною неймовірне. Я носив вериги, ланцюги, на своєму тілі. Чому? Прочитав житіє преподобного Феодосія, який носив такі вериги. Я не пропускав жодного богослужіння, я читав, молився, читав акафіст Страстям Христовим, читав Євангеліє і плакав над стражданнями Господа нашого Ісуса Христа. Це не я, це благодать Божа діяла. Я кожну ніч клав по 500 поклонів, не зважаючи на те, що доводилося працювати і в колгоспі, і в своєму господарстві.

Коли я закінчив школу, то переді мною навіть не стояло питання «Куди мені йти?», - я сам знав, кому тепер служити. Хіба я міг після всього цього служити земним інтересам, коли я пізнав, що є Бог, Який привів мене до зовсім іншого життя? Я відчував у душі таку радість, таку впевненість, таку силу, яку не могла здолати ніяка супротивна сила! І коли я ходив до храму і почав вчити дітей закону Божого, тому що хотів, щоб і діти стали на дорогу служіння Богові, мене виключили зі школи. Потім мене хотіли судити, але я - син загиблого на фронті, тому зі мною нічого не могли зробити.

Потім я поступив до Семінарії, Академії, старанно вчився. Закінчив Одеську Духовну Семінарію, Московську Духовну Академію, став кандидатом богослів'я. Але переді мною стало питання: якою дорогою я повинен іти - бути сімейним священиком, чи бути ченцем? Внутрішнє почуття говорило мені: йди в монастир, залишайся на канікули в монастирі. І тільки я подумав про це - приходить до мене посланець від намісника Лаври і пропонує мені піти в монастир. І я в цьому побачив руку Божу, бо несподівано я подумав, а Бог відповів і прислав запрошення йти в монастир. Після цього в мене ніколи не виникало питання: чи тією дорогою я пішов? Такого питання не виникало за всі мої 59 років чернецтва.

Коли я згаду чернече життя, то повинен сказати, ще це був найрадісніший період мого життя. Коли я був послушником, монахом, ієродияконом, ієромонахом я виконував послух так, ніби від Бога. Я ніколи не суперечив тим, хто давав мені послух, робив усе, на всі богослужіння приходив і вчився в Академії.

Але був один момент в моєму житті, в якому я розкаююсь сьогодні. Коли я прийняв чернецтво, намісник мені сказав: за стіни монастиря не виходити, нікому листів не писати, зі світом не спілкуватися і можна писати матері два листи на рік. Я це виконував. Кожної п'ятниці я повинен був приходити до свого старця і відкривати всі свої помисли, які в мене виникали протягом тижня.

Але одного разу намісник Лаври звинуватив мене в тому, що я пішов у місто. А я знаю, що не ходив до міста. В цей час я був у Академії і готувався до уроків. І от коли намісник сказав мені, що ти ходив, ти порушив послух накладений на тебе, я протестував. Так от через те, що я протестував, захищаючи правду, сьогодні я розкаююся. Господь хотів випробувати моє смирення, але я не був смиренний. Цей факт, нібито дрібний, свідчить про те, що в мені смирення не було. І потім пізніше Бог мене смирить. Але це життя в монастирі заклало міцні духовні основи.

Вийшовши з монастиря і пішовши по дорозі викладацькій в Академії та Семінарії, я завжди виконував те, що мені наказували. Я більше ста країн відвідав з різними місіями і все це виконував заради послуху.

З портрета молодого Михайла Денисенка та його батьків починалась та частина експозиції, яка присвячена ювіляру

Я нічого не просив. Не просив призначати мене Екзархом України - мене призначили інші. А вже коли призначили, то я повинен був виконувати це як послух, як послушник монастиря - не зважаючи на те, що я був архієпископом, екзархом. Перед Богом я послушник. Я повинен виконувати ту Його волю, яку Він дав через церковне Священноначаліє. І через те, що я так виконував послух, Господь мені допомагав. Я й сам не розумів, яким чином молодий екзарх - мені ж було 37 років, - міг зупинити закриття храмів по Україні, відновити єпископат, відкрити паралельні класи в Одеській Семінарії. Як це могло статися? Без допомоги Божої цього б не сталося! А Бог допомагав мені, я відчував це.

Але я пам'ятав, що я єпископ, що ця миротворча справа хоч і важлива, але не моя. Моє покликання - служити Церкві, служити народу, проповідувати слово Боже. А мене відволікали постійно на інше служіння. Тому я відчував, що не виконую своїх архіпастирських обов'язків. Тому, повертаючись із закордонних поїздок, я завжди служив, завжди проповідував.

Одного разу мої проповіді стали причиною того, що мене хотіли перевести з Києва на іншу кафедру. Бо я проповідував те, що не подобалося, але не своїми словами, а словами апостола Павла. Я говорив: «Нас гонять, а ми є, нас убивають, а ми живі, у нас все віднімають, а ми всіх збагачуємо». І за ці слова мене хотіли відправити в Мінськ, щоб я не був Київським митрополитом.

І ще хочу згадати один цікавий момент з мого служіння в цей період. Це було невдовзі після мого призначення Екзархом України. Закликав мене уповноважений по Києву і Київській області - був такий Віктор Павлович Сухонін. Це чекіст старий, 30-х років, дуже крутого характеру. Він мені сказав:

- Ви познайомились зі своїм духовенством?

Я кажу:

- Познайомився.

- Ви бачите, що всі вони старі. Релігія відмирає. І взагалі вам приходить кінець, бо у 80-му році ми вступаємо в комунізм.

Я йому на це сказав:

- Ми в соціалізмі живемо, будемо і в комунізмі жити.

А він мені на це відповідає:

- Ми вас терпимо в соціалізмі, а в комунізмі терпіти не будемо, бо вам там місця нема.

Я йому на це сказав:

- Якщо комунізм не може нас терпіти, то ми будемо, а комунізму не буде. Будемо тому, що Господь сказав: «Збудую Церкву Мою і ворота пекельні не подолають її».

І ви всі свідки, що всі безбожники загинули, а Церква існує. Храми зруйнували, а вони всі воскресли: і Михайлівський Золотоверхий монастир, і Успенський собор Києво-Печерської Лаври, і Пирогоща й інші храми, які сьогодні воскресають на нашій українській землі. І це сила Божа, яка випробувала нас у стражданнях, у безбожжі, а тепер ми, вистраждавшись духовно в тих страшних умовах, користуємося свободою, демократією, будуємо храми, відроджуємо духовність.

Тепер я хочу зупинитися на останньому періоді історії України, мого життя і моєї діяльності. Це утворення Помісної Української Церкви. Як я прийшов до того, що в Україні треба створювати Помісну Церкву? Прийшов я до цього просто. В 1991 році Україна оголосила незалежність, народ підтримав, пройшов референдум, 92% населення України проголосувало за незалежну державу. І переді мною постало питання: держава незалежна, а Церква залежна. Чи повинна Церква бути залежною від сусідньої держави? Історія свідчить, що жодна держава не розбудовувалася без участі Церкви, при чому Церкви незалежної. Церква разом зі своїми народами відстоювала свою незалежність, виборювала, її архієреїв позбавляли сану, піддавали анафемі, але всі Церкви йшли цією дорогою - дорогою незалежності. І тепер перед нами стоїть питання: а Україна, яка стала незалежною державою, повинна мати залежну Церкву? Ні! Вона повинна мати незалежну церкву.

В 1991 році 1-3 листопада ми скликали Собор, на якому була вся повнота Української Церкви, тоді єдиної. І ми вирішили, що Українська Церква має бути автокефальною. Прийняли рішення одностайно не тільки підняттям рук, а кожен делегат підписався під цією постановою. З цією постановою ми поїхали в Москву, вимагаючи від Московського Патріарха і Священного Синоду та єпископату Російської Церкви розглянути наше рішення про повну незалежність від Московського Патріархату. А замість того, щоб розглядати наше питання про автокефалію, почали мене умовляти, тиснути, шантажувати, щоб я відмовився від посади Київського Митрополита та Предстоятеля Української Православної Церкви.

На Архієрейському соборі в Москві мені говорили: «Будьте пророком Іоною». Бо коли корабель, на якому плив пророк Іона, попав у бурю, то пророк сказав: «Киньте мене в море, бо я є причиною цієї бурі, тому що не послухав Бога і втік замість проповіді в Ніневії». От мені й кажуть: «Так і ви будьте таким пророком Іоною, покиньте Київську кафедру». І тиск був жахливий. Майже весь єпископат виступив за те, щоб я, всупереч церковним канонам, відмовився від кафедри. Бо канони не дозволяють обраному єпископу відмовлятися від своєї кафедри. А мене примушували відмовитися, при чому так примушували, що виходу іншого не було. Мені сказали: або ви відмовляєтесь, або ми скасуємо самостійність і незалежність в управлінні Української Православної Церкви.

Як я повинен був вчинити в цих умовах? Відмовлятись не хотілося, а погроза сильна. І мене не хотіли випустити з Москви, якщо я не погоджусь. Хотіли скликати там же Собор українських єпископів і звільнити мене з посади Предстоятеля Української Церкви. В цих умовах Господь підказав мені: погоджуйся, але пошлись на Собор українських єпископів в Києві. Я так і зробив. Але коли я приїхав у Київ, то віруючі Володимирського собору запротестували. Переді мною виникло питання: відходити чи ні? Народ не хоче, щоб я залишив Київську кафедру. Тоді я звернувся до Президента Леоніда Макаровича Кравчука. Він сказав: я раджу вам не відмовлятися. І хоч це не був тиск, а порада, але я прислухався до неї.

Крім цього одного разу мені приснився віщий сон, бо бувають сни віщі. Я бачу бурхливе море, чорні хмари над морем, я стою один на скелі серед цього бурхливого моря. Хвилі нещадно б'ють об цю скелю. Коли я прокинувся, то зрозумів, що я стою на скелі, яку ніякі хвилі подолати не можуть. Далі було ще більш конкретне знамення від Бога, що я повинен робити - повинен об'єднуватися з тодішньою Українською Автокефальною Церквою. І я пішов на це об'єднання. Ми об'єднались і створили Київський Патріархат. З того часу, коли я бачив цей сон і друге знамення Боже, я був стопроцентно впевнений, що я йду тією дорогою, якою повинна йти Українська Церква і я разом з нею.

Коли я дивлюся на страждання, які мені довелося перетерпіти, вже з позиції 80-ти років, я бачу, що повинен радіти за такі послані від Бога страждання. Послані за що? А за те, що коли ти був ченцем, то хотів показати свою правду, не смирив себе. Так ось тепер смирись перед цими болями. І не вважай себе кимось, бо ти є ніщо. Якщо ти щось зробив, то зробив тільки тому, що Я допоміг. А якби Я тобі не допомагав, то ти б нічого не зробив. Тому будь смиренним, а не гордим. Бо Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать.

Мені часто ставлять питання: звідки ви берете силу, щоб боротися? Я відповідаю: беру силу від Бога, Який дає мені її. І я впевнений, що ми йдемо прямою дорогою, не кривою, як дехто з тих, хто ходить кривою дорогою.

Ось ви подумайте - як я міг інакше вчинити? Бачачи руку Божу виконувати Його волю, створювати Помісну Українську Церкву, - чи захищати свої інтереси, свій добробут, свою славу, свою честь? Я все відкинув заради того, щоб виконувати цю волю. І тоді, як ви знаєте, на мене піднялися всі сили пекла. Спочатку мене позбавили єпископства. Потім побачили, що це не допомагає, - наклали анафему. Але, як сказав потім один з високих ієрархів Російської Церкви, - анафема не спрацювала. Тому на цю анафему я дивлюся, як на небуття, пустоту. Що вона є, що її нема - всеодно.

Підтвердженням цього є ви. Бо якби ви її визнавали - ви б не були зі мною. А якщо ви зі мною, то і ви цю анафему не визнаєте. Бо і Господь цю анафему не визнає. І внаслідок цього ми створили з маленької Церкви Київського Патріархату сьогодні вже могутню Церкву, яка має більше 14 мільйонів православних віруючих. Для порівняння - Московський Патріархат в Україні має 9,5 мільйонів.

Привітання ювіляру від імені газети «Час і Події»

Бачите, коли Бог допомагає, то ми можемо подплати всі перешкоди. І сьогодні перед нами повстає завдання: створити в Україні єдину Помісну Православну Церкву. Помісна Православна Церква в Україні є, але немає єдиної. І ми дуже вдячні, що Господь послав нам такого Президента. Тому що Віктор Андрійович став президентом з волі Божої. Його хотіли знищити, а Господь дарував йому життя. І коли йшла боротьба, хто стане президентом після Л. Д. Кучми, знамення було від Бога в Михайлівському монастирі. Віктор Андрійович пам'ятає той промінь, який впав на нього під час хресного ходу. Такі вказівки, такі знамення Божі не треба ігнорувати. Їх треба бачити духовними очима, як виявлення волі Божої. Тому ми досягнемо єдиної Помісної Православної Церкви.

Доказом цього є те, що Київський Патріархат зростає, а в Московському Патріархаті починається внутрішня боротьба між єпископами, прихильними до української національної ідеї і російськими шовіністами. Переможе українська національна ідея, бо серед того єпископату більшість прихильників цієї ідеї. Тут ми не можемо не згадати рішення цієї Церкви про Голодомор як геноцид. З цього приводу вони витримали велику критику з боку Москви, - але витримали. І це є свідченням того, що в них українська свідомість починає боротьбу.

На завершення я ще хочу сказати про сьогоднішній стан в світі і в Україні, про так звану кризу. Ми не повинні нічого боятися. На всі ці труднощі, які Господь посилає світу і Україні, ми маємо дивитися, як на гнів Божий за гріхи християн, за гріхи європейської цивілізації.

Але караючи, Він любить цей народ. Бо за цей народ Син Божий розіп'явся на хресті. І не може бути, щоб Господь забув нас. Він хоче, щоб ми звернулися до Нього, змінили свій спосіб життя, ходили дорогою правди, а не дорогою кривди, любили ближнього свого, свій народ, свою Батьківщину, як любили її герої України і віддавали за неї своє життя. Як любив Батьківщину праведний Петро Калнишевський, який 25 років просидів у ямі і не хотів звільнитися від цих кайданів, доки Україна в неволі. Такі приклади повинні нас навчити: українці, любіть Україну!

На завершення я хочу сказати, що в сьогоднішнє свято, хоча це не моє особисте свято, велика кількість, мабуть 500 делегацій, прийшли мене вітати. І я побачив, що це є та сила, на яку повинна спиратися і Церква, і держава. Ми не повинні боятися и ставити питання: «Буде Україна, чи не буде?» Буде! І така сильна, яку не переможе ніхто, навіть газова війна!

Ми не стали на коліна і не станемо. Бо ми українці і нічого не хочемо: ні чужих земель, ні чужої слави, ні чужої культури. Ми хочемо мати свою владу, свою державу, свою Церкву і свій український народ.

Слава Україні! Слава Ісусу Христу!».

Довго не змовкали аплодисменти, якими вдячна зала відгукнулася на ці три різні, але такі сильні і патріотичні виступи. І весь цей вечір ювіляр продовжував стояти, вже напевне, десяту годину підряд. Але Бог дарував йому сили все це перенести з легкістю.

Після перерви присутні змогли насолодлитися оперою Майбороди «Ярослав Мудрий».

Наступного дня о 12 годині відбулося ще три цікавих події.

 

Полудень. Виставка

Опівдні 24 січня у актовій залі Київської Православної Богословської Академії на території Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря відбулося відкриття виставки «Тисяча років Помісної Української Православної Церкви - від святителя Михаїла, Митрополита Київського - до Патріарха Київського Філарета».

Можливо вперше з такою повнотою було зібрано і показано громадськості історію становлення та розвитку на наших землях християнства взагалі та зародження ідеї помісної церкви зокрема. Портретним зображенням першого русича на Київській митрополичій кафедрі митрополита Київського Іларіона (+1054) відкривалася галерея портретів видатних ієрархів, а увінчалася вона експозицією, що відображала змагання за автокефалію Української Церкви в ХХ столітті і - як його найновітнішу частину -. життєвий шлях та архіпастирське служіння та громадську діяльність Святішого Патріарха Філарета.

Очі розбігалися від споглядання чисельних церковних та світських нагород - їх тут був не один десяток, а також подарунків зі всього світу, якими було удостоєно ювіляра. Достатньо сказати, що Патріарх Філарет єдиний має Орден Князя Ярослава Мудрого усіх п'яти ступенів. Але особливу увагу мою привернули не ордени, хоча вони й були надзвичайно різноманітними, престижними і гарними, а зовні простий старовинний кипарисовий хрест (справа на світлині), та дві панагії, право ношення яких є величезною честю.

Ювіляр розрізає торт

Патріарх та численні гості з великою увагою та зацікавленістю оглянули експозицію і були порадувані словами Предстоятеля про те, що на основі цієї експозиції буде відкрито Музей історії Української Православної Церкви - навіть місце та приміщення для неї Патріарх вказав відразу. Святіший Владика щиро подякував голові Оргкомітету Митрополиту Дим ітрію за організацію цієї виставки і підсумував: «Необхідність існування такого музею обумовлюється тим, що ми хочемо бачити свою історію такою, якою вона була насправді. Без музеїв ми не можемо відродити нашу українську свідомість".

 

Прийняття

О 14 годині ювіляр уже приймав гостей в державній урядовій залі прийомів. Зову велика черга, багато відомих облич, знову привітання, побажання, квіти, подарунки. Ювіляр стоїчно витримував це шанобливе нашестя і для кожного знаходив привітне слово. Ваш кореспондент від імені нашого часопису також привітав ювіляра і почув слова привіту для наших читачів, які я і передаю із задоволенням.

Кульмінацією прийняття став великий торт, на якому виразно виднілася дата і якого вистачило на всіх бажаючих.

 

Відправи та офіційне завершення

Духовним, молитовним і надзвичайно урочистим завершенням триденного відзначення Україною 80-літнього ювілею Святішого Патріарха Філарета були Всенічне бдіння, яке ювіляр особисто та у співслужінні єпископату і духовенства відправив у Володимирському кафедральному соборі, а також Божественна літургія і подячний молебень ранком 25 січня, які завершилося вітальним словом митрополита Переяслав-Хмельницького Димитрія, промовою Святійшого Патріарха і уставним многоліттям.

Того ж дня 25 січня 2009 р. у патріаршій резиденції під головуванням Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета відбулося засідання Священного Синоду. Окрім іншого ухвалили:

1. Піднести подяку Всещедрому Богу за Його великі милості, явлені Предстоятелю Української Православної Церкви Київського Патріархату, і за благодатну допомогу в розбудові нашої Помісної Церкви. Закликати всеукраїнську паству піднести подячні молитви Пастиреначальнику Господу Ісусу Христу з нагоди ювілею Предстоятеля Київського Патріархату.

2. Від імені Повноти УПЦ Київського Патріархату висловити сердечну синівську подяку Святішому Патріарху Філарету за його багатолітню невтомну працю у розбудові Помісної Церкви в Україні і побажати з нагоди ювілею 80-ліття благодатної Божої допомоги у подальшому Первосвятительському служінні, міцного здоров'я і многолітня.

3. Висловити глибоку вдячність Президенту України Віктору Ющенку, Прем'єр-міністру України Юлії Тимошенко, Верховній Раді України, Українському уряду, всім політичним, державним і громадським діячам за привітання на адресу Святішого Патріарха Філарета і участь в ювілейних урочистостях. Участь численних політичних, державних і громадських діячів у ювілейних торжествах, висока державна нагорода - Орден Свободи, - якої був удостоєний Святійший Патріарх засвідчують незмінну повагу і підтримку Київського Патріархату та діяльності його Предстоятеля з боку переважної більшості Українського народу.

4. Від імені Священного Синоду висловити подяку преосвященним архієреям, всечесному духовенству і всім вірним Київського Патріархату, а також представникам інших Церков і релігійних організацій України, які привітали нашого Предстоятеля і взяли участь в ювілейних урочистостях.

5. Висловити подяку організаційному комітету з підготовки ювілейних урочистостей і особисто його голові митрополиту Димитрію за ретельну підготовку і добре організоване проведення святкових заходів з нагоди ювілею Святійшого Патріарха Філарета.

Ювілей 80-ліття Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета став свідченням незмінного зростання і зміцнення очолюваної ним Помісної Православної Української Церкви - Київського Патріархату, підтвердив високий авторитет Патріарха і Церкви в українському суспільстві, укріпив молитовну і духовну єдність нашої Церкви навколо Київського Патріаршого Престолу і його Першосвятителя. Все це є підтвердженням правильності обраного Патріархом Філаретом і повнотою Київського Патріархату шляху розбудови Помісної Української Православної Церкви, подолання існуючих розділень і об'єднання українського православ'я навколо древньої Київської кафедри.

Підтвердженням для наших читачів може стати статистика, яка стисло фіксує наступне:

За роки предстоятельства Святійшого Патріарха Філарета Українська Православна Церква Київського Патрiархату значно виросла. Якщо в 1995 році Патріархат мав 1200 парафій, то сьогодні - понад 4 тисячі; тоді у складі Церкви було 15 архієреїв, зараз - 38, що відповідає чисельності єпархій: у 1995 році їх було 12, тепер - 33. За соціологічними опитуваннями Київський Патріархат користується підтримкою понад 30% чоловік дорослого населення України (для порівняння - Московський Патріархат в Україні підтримують близько 20%, тобто 6,5 мільйонів чоловік). У грудні 2006 р. в столиці України Києві 52% опитаних віднесли себе до Київського Патріархату і тільки 8% - до Московського Патріархату.

Завершити цей репортаж мені хочеться словами відомого українського політика і вченого, керівника Українського інституту національної пам'яті І.Р.Юхновського: «Це не тільки Ваше свято, це свято для переважної більшості громадян нашої країни. Україна шанує Вашу невтомну й жертовну працю на ниві відродження духовності. Своїм життям, своєю священицькою та громадською діяльністю Ви вписали яскраву сторінку в історії Незалежної України і цим заслужили велику повагу та визнання мільйонів наших громадян».

Життя Предстоятеля УПЦ КП Святішого Патріарха Філарета, висловлюючись словами ректора Київського національного університету імені Тараса Шевченка

академіка НАН України Леоніда Губернського, «сповнене молитвами за нашу Батьківщину, турботами за долю Українського православ'я... тому день Вашого ювілею відзначає вся Церква, всі, хто відчуває Вашу духовну силу».

Многая літа Патріарху Філарету й подальших успіхів на ниві зміцнення Української Церкви та Української держави!

Київ, 26 січня 2009 року.

Світлини автора.

Адреса для відгуків та спілкування: r-viktor@ukr.net