Почати свою каденцію новому президенту США Бараку Гусейну Обамі довелося з виступу на "біс".

На інавгурації 20 січня на сходах Капітолію голова Верховного суду США Джон Робертс чи то від надмірного переживання за долю країни, чи то від пам'яті про те, що сенатор Б. Обама був серед двадцяти двох конгресменів, що голосували проти його призначення на високий пост, але взяв і переплутав слова присяги президента. Спочатку Обама від нетерплячки перебив Робертса і став говорити: "Я, Барак Гусейн Обама" у момент, коли Робертс ще говорив "урочисто присягаюся". Після того Робертс слово "чесно" сказав після слів "виконувати обов'язки президента Сполучених Штатів". Обама перепитав, дивлячись на Робертса: "що буду виконувати?..." і зупинився. Робертс виправився, сказавши: "чесно виконувати обов'язки президента Сполучених Штатів", однак, Обама все ж повторив текст з помилкою.

Серед американських юристів настала тиха паніка: формально неправильно виголошена присяга не може бути дійсною, оскільки у даному випадку головну роль відіграє її смисл, а не ритуал. З іншого боку - ще раз проходити весь ритуал, вартістю у 150 млн. дол. - ніби й не випадає. Американські виборці можуть неправильно зрозуміти.

Вирішено було перестрахуватися і зачитати присягу ще раз. У так званій "Картографічній кімнаті" Білого Дому, без фотокамер і подалі від очей громадськості, які збивають високих посадових осіб з правильного ходу думок. У заяві Білого Дому з цього приводу було сказано, що президент погодився на повторну присягу заради дотримання усіх юридичних формальностей.

"Ви готові прийняти присягу?" - вдруге запитав Обаму голова Верховного суду. "Так, готовий, - відповів Обама. - Тільки тепер ми будемо це робити дуже повільно."

"Ми вирішили повторити, оскільки отримуємо від цього велике задоволення", - пожартував Обама вже після церемонії.

Реприсяга, так би мовити, була здійснена увечері 21 січня, а широкій публіці були надані лише фотографії та аудіозапис.

Юридично воно, можливо і краще.

Однак, виникають запитання.

Перше: на що тоді пішли 150 млн. дол. - на святкування лжесвідчення?

Друге: президент за Конституцією дає присягу перед лицем американського народу, якого 20 січня на урочистостях у Вашингтоні зображав мільйонний натовп. А перед ким присягався Обама у "Картографічній кімнаті"?

Третє: якщо камерний "міжсобойчик" у "Картографічній кімнаті" юридично еквівалентний усім торжествам і процедурам із залученням десятків тисяч офіційних осіб, то чи не закладеться даним чином нова традиція і процедура американської інавгурації, а з часом новообраний президент, особливо з тих, що бояться народних скупчень, не запропонує і взагалі відмовитися від витрат "народних грошей" на зайві церемонії? Навіщо вся ця демократична буфонада, якщо можна собі зібратися у задній кімнаті Білого Дому і все вирішити тишком-нишком у теплій компанії однодумців?

Даний випадок не є унікальним в американській історії. Обама - сьомий з тих, хто двічі присягався протягом одного і того ж строку. Раніше це робили Честер Артур (1881) і Калвін Кулідж (1923), що вступали на посаду з постів віце-президента після смерті своїх попередників і присягали спочатку у приватній обстановці за межами Вашингтона. У інших чотирьох інавгурація випадала на неділю, а публічна церемонія - на понеділок: Резерфорд Хейз (1877), Вудро Вільсон (1917), Дуайт Ейзенхауер (1957) та Рональд Рейган (1985). Але лише в Обами повторення присяги було пов'язане з помилкою у тексті, і тільки у його випадку приватна церемонія сталася після публічної.

Виглядає, що Обамі імпонує епітет "перший", навіть у тих випадках, якщо він характеризує далеко не найкращі його якості як президента.

Скажімо, він стане першим президентом Сполучених Штатів, за яким всупереч Конституції залишать право на використання електронної пошти. Йому дозволили користуватися його "гаджетом" BlackBerry.

Прес-секретар глави держави Роберт Гібс розказав, що спецслужби були змушені шукати компроміс з Обамою, що вперто не бажав відмовлятися від свого смартфону, як того вимагають закони США. У фіналі силовикам довелося відступити, Обама пообіцяв користуватися смартфоном лише з особистою метою

За американськими законами (і взагалі - фундаментальними ідеологічними підходами) президент - всього лише найвища посадова особа держави і жодних вищих прав і свобод, порівняно з рядовим громадянином не має і мати не може. Це базовий принцип американської демократії.

Більше того: президентство накладає на людину особливі обов'язки перед суспільством, які випливають як і з особливих прав президента, так і з його відповідальності за інтереси держави.

До одного з таких обов'язків належить відмова президента від особистої кореспонденції. Все його спілкування на період виконання ним своїх повноважень є власністю суспільства. Таким чином суспільство убезпечує себе від зародження корупції у адміністрації президента, а самого президента - від спокус що-небудь вирішувати за спиною своїх громадян.

Добрі ці закони, чи ні - судити доволі важко. Людям, що недавно приїхали з України, їхній смисл може видатися і взагалі фантастичним. Але йдеться не про смисл, а про принципи, виконувати які кожен американський громадянин вважає для себе великою честю і служінням спільним інтересам. Так, принаймні, в теорії американської демократії.

Від особистої електронної пошти у свій час відмовилися Б. Клінтон та Д. Буш. Буш за день до інавгурації розіслав 42 листи своїм друзям, де написав, що, на жаль, йому доведеться відмовитися від приватного спілкування з ними.

Професійномц юристу Обамі закони, очевидно, писані по-іншому. "Я тримаюся за свій BlackBerry, - заявив він. - Їм доведеться вирвати його у мене з рук". Крім BlackBerry, Обама матиме також смартфон Sectera Edge з особливими функціями у сенсі електронної безпеки.

Дитинство Обами, позначене маріхуаною, кокаїном та алкоголем, аж ніяк не можна назвати таким, що особливо сприяло вихованню поваги до законів. Однак, своєю професією він обрав юридичну практику. Жінка його - теж професійний юрист. Теперішня посада, крім усього іншого - служити взірцем для багатомільйонної армії американських клерків у ставленні до юридичних норм, законів і приписів. Саме у безперечній повазі до законів президент своїм прикладом виступає головним гарантом Конституції. Знову ж таки - це питання принципу, а не особистостей.

Тепер кожен губернатор штату чи й просто клерк у якійсь державній конторі при вирішенні сакраментального питання, за чий рахунок і кого оформляти собі в якості, скажімо, секретарки - згідно приписів закону чи своїх уподобань - керуватиметься фундаментальними підходами "першої" особи в країні: "Якщо не можна, але дуже хочеться - то можна".

Обама почав свою каденцію з підпорядкування усталених норм власним забаганкам. Станом на сьогодні - це головна подія у політичному житті Америки. А те, що на неї абсолютно не звернули належної уваги, те, що маси розгніваних громадян не вийшли на вулиці - це діагноз американському суспільству, у якому найбільш активну частину електорату зараз становлять люди, для яких існуючі закони, у кращому випадку - зло, з яким їм (поки що) доводиться мирится.

З приходом Обами до влади певній частині американського суспільства відкрилася ніби "нова ера", в якій повинні вирішитися усі проблеми їхньої країни, а головним фактором прогресу вони вважають свого обранця. Йому ж устами провідних політтехнологів приписують різноманітні чесноти і, особливо, "візії", бачення шляху виходу з економічної кризи і вміння організовувати "кращі уми суспільства" у конструктивній діяльності.

Суттю будь-якої "візії", будь-якого плану дій є мета. Мета повинна бути, по-перше, загальнобажана і загальнозрозуміла, а по-друге - реалістична. Згідно з метою визначаються шляхи її досягнення і, відповідно, план дій, згідно якого починає рухатися усе суспільство.

Якщо відкинути актуальну для моменту фразеологію, зумовлену расовим походженням Обами, то решту його прокламацій можна охарактеризувати як еклектичний набір баналізмів, відомих ще задовго до того, як у Західній півкулі виникли перші європейські поселення. "Працювати треба не за гроші, а для справи! Треба відродити дух! Америка - сильна країна! Ми переможемо! Підтримаємо добрих, покараємо поганих!"

Масло, як то кажуть, масляне. Чим безапеляційніше звучать заяви, тим менше відчуття їхньої інформаційної цінності.

Ф. Д. Рузвельт, з яким Обаму намагаються пов'язати історичними паралелями, в економіці розумівся мало. Його "Новий курс" врешті-решт виявився провальним, і особливого впливу на перебіг кризи не виявив. Але геніальність Рузвельта-політика була в тому, що він відчував суть моменту і інтуїтивно знаходив ті слова та інтонації, які будили високі почуття у "простих" американців.

Лагідним голосом по радіо Рузвельт повідомив усім своїм слухачам геніальну думку: "Єдине, чого нам слід у кризі боятися - це нашого страху перед нею". У країні безнадій, де люди реально вмирали від голоду. І все - американці боятися перестали.

Обама ж у кожному виступі не втомлюється підкреслювати, які великі труднощі стоять перед Америкою. В той час, як країна, яку він очолює, знаходиться на піку свого розвитку. Кого і чого він боїться? Хто заспокоїть його самого?

Буш перед відходом "подарував" американцям податкові "стимулюси" та 700 млрд. прямої державної допомоги. Поганий приклад - заразний. Обама, як лев, бореться за те, щоб Конгрес затвердив нові виплати у розмірі вже 825 млрд. $. З якою метою?

"Стимули" Буша американська економіка проковтнула, не змигнувши оком. На її самопочуття це зовсім не вплинуло. Невже Обама думає врятувати американську економіку подібними подачками?

У свій перший робочий день Обама заморозив зарплати працівникам Білого Дому - помічникам, радникам і прес-секретарям, чий річний дохід перевищує 100 тис. $. "Звичайні сім'ї по всій країні змушені затягувати ремінці. Так само повинен вчинити і Білий Дім", - заявив новий президент. Знову ж таки запитання: для чого це все? Невже обмеження зарплати стимулюватиме відповідальність клерків?

Олігарх М. Блумберг, ставши мером Нью-Йорку, відмовився від посадового окладу. Його олігархічну суть це змінило? Уподобився він жителям Гарлему?

Підкреслюючи своє (теоретичне) прагнення якнайскоріше вивести американські війська з Іраку, Обама (практично) розпорядився збільшити американську присутність у Афганістані удвічі і навіть став просити Великобританію послати туди додатково 4 тис. своїх вояків, що для британців, схоже, стало цілковитою несподіванкою.

У заявах американських високопосадовців стосовно Афганістану та Іраку вражає не так їхня політична спрямованість, як тон. Люди, які у своїх комфортних вашингтонських помешканнях насолоджуються усіма благами життя, абсолютно спокійними голосами, жартуючи і сміючись, висловлюють свої логічні умовиводи про те, що, мовляв, війну в цих країнах ще варто продовжувати, бо, якщо США звідти підуть, можуть постраждати їхні національні інтереси, не всіх встигнуть "демократизувати", не всю вигоду, на яку сподівалися, отримають.

А в цей час на голови афганців сипляться бомби, на вулицях їхніх міст дітей шматують високотехнологічні снаряди, а з екранів їхніх телевізорів їхній маріонетковий "президент", реальна влада якого в країні обмежена частоколом його палацу, глибокодумно теревенить про демократію, права людини, соціальний прогрес, гендерні питання і тому подібні нісенітниці, які до реального життя 25 мільйонів афганців не мають жодного відношення.

Про те, що в Афганістані коли-небудь вдасться створити суспільство західного типу, не вірять вже навіть найбільш ентузіастичні прихильники ринкової демократії. Афганістан, власне, це і не країна, і не держава, а сукупність територій, населених племенами, які звикли самі вирішувати свої проблеми. Від того, що їхні нечисленні архаїчні міста окупували американські війська, афганцям ні холодно, ні жарко. Від того, що американські "демократизатори" бомблять їхні аули, жодної любові до демократії у них не додається. Швидше навпаки: зло породжує зло.

На напівміфічну-напівлегендарну "Аль-Каїду" окупація Афганістану жодного негативного впливу не справила. Швидше навпаки. Нафти там теж немає. Єдиним реальним результатом "демократизації" Афганістану стало цілковиите відновлення практично винищеного талібами афганського наркобізнесу, і сьогодні Афганістан є провідним продуцентом опіуму (головним чином - нелегального) у світі. Левова частка його "продукції" йде у країни слов'янського світу. А виручка куди?

То для чого тоді Обамі Афганістан?

Людина, яка у своїй книзі The Audacity of Hope формулює критичну важливість забезпечення країною за собою джерел енергоносіїв, не може бути щирою на посту президента США, стосуючись проблеми Іраку. Ірак займає друге місце за запасами нафти у світі. Імпорт нафти звідти у США зараз складає до 10 млн. тон на рік. Виведення американських військ, незважаючи на оптимістичні заяви американської адміністрації (колишньої і сучасної), відразу ж приведе до реставрації колишнього режиму, тільки тепер цей режим не буде загострювати свої стосунки з Іраном. Відтермінування виведення військ навіть років на десять жодним чином ситуації не змінить.

Виходить, що Обама або не думає, що говорить, або говорить не те, що думає.

В українців є можливість співставити сучасного лідера Америки зі своїм власним досвідом обрання "богопризначеного" президента. У попередньому високосному році у Києві на Майдані "народний лідер", якого відразу ж проголосили першим українським президентом, на відміну від "комуняк-кучмістів", під завивання мільйонного ентузіастичного натовпу пристрасно сипав баналізмами, у які чомусь усі вірили, як у істину в останній інстанції.

Обрання Ющенка, як і інавгурацію Обами супроводжували юридичні казуси і реприсяги, які ніхто тоді серйозно не сприймав, але які, тим не менше, позбавляють дані церемонії статусу абсолютно легітимних.

Далі. Піснею Майдану стала "Так, Ющенко!" з приспівом: "Вірю! Знаю! Можемо!". Піснею передвиборчої кампанії Обами - Yes We Can ("Так, можемо!").

Перемога Ющенка викликала "помаранчеманію" у всьому світі. Перемога Обами - "обамаманію", особливо у Кенії та африканських країнах, а також на Близькому Сході.

В. Ющенко оголосив 22 листопада "Днем свободи". Першим актом Б. Обами після присяги стала відозва, що оголошувала 20 січня "Національним днем оновлення і згоди".

Багато говорилося про історичні паралелі і намагання Б. Обами копіювати своїх "ідейних" попередників. Кого ж насправді він копіює? І до якої межі дійде це копіювання?

Українські "руки, які нічого не крали", почали з того, що стали просувати свого головного кума і "любого друзя" з рейтингом менше 1% на пост прем'єр-міністра. Закулісно приблизно в той же час почалися "знайомства", зокрема з відомим сьогодні «другом» Д. Фірташем. На це тоді, як і на сьогоднішні "капризи" Обами, ніхто особливої уваги не звернув. Натомість, політтехнологи і прості, і, в принципі, адекватні українські громадяни не змучувалися винаходити все нові і нові позитивні риси у новообраному президенті. А сам президент, палкий на словах поборник законності та інтересів "маленького українця" (придумане Ющенком визначення, очевидно, для контрасту з собою, українцем "великим"), щиро дивувався, яка кому справа до того, що його син їздить на контрабандному БМВ вартістю 150 тис. дол. у країні, де 80% населення відчувають труднощі з придбанням речей першої необхідності.

Доки все не прийшло до рейтингу у 3%.

Суть провалу В. Ющенка на посту президента України полягала у відсутності якої-небудь програми конкретних дій, заради якої і сам лідер, і прості громадяни відчували б смисл активно трудитися і взагалі - чимось жертвувати. Усі інші якості: природня лінь, моральна неадекватність, інтелектуальна обмеженість і т.п. - додалися і лише обтяжили загальний діагноз.

Барака Обаму в жодному випадку у відсутності енергійності обвинуватити неможливо. Але це ніяким чином не може бути підставою для запідозрення наявності у нього якоїсь реальної політичної чи, тим більше, соціально-економічної програми. Її просто немає.

Економічні плани Ф. Д. Рузвельта критикували багато і справедливо ще задовго до того, як Рузвельт став президентом. В першу чергу тому, що вони в нього були. Обаму ніхто в цьому плані не критикує, бо критикувати нема що. Усі його заяви можна було б ув'язати у єдине ціле тільки в тому випадку, якби існувало це ідеологічне ціле. Газета International Herald Tribune 16 листопада 2008 року писала про політичні погляди Обами, як вони ним висловлювалися у ході передвиборчої кампанії: "Обама не визначав себе в чітких ідеологічних термінах, хоча його минула діяльність і програма - лівіші центру."

В Україні такий стиль ведення передвиборчої кампанії прийнято називати "популізмом". Тобто: електорату цілеспрямовано подається бажана емоційно заряджена інформація, яку цей електорат сприймає не розумом, а "серцем". Основу електорату "популіста" становлять люди, які мають право голосу і бажання ним скористатися, але ніяким чином не розуміються на питаннях високої політики. Саме для цього типу людей і розробляється відповідна фразеологія та ідеологія, теоретичну базу якої становлять найбільш примітивні і банальні, а тому - загальнозрозумілі лозунги.

От, скажімо, новий кандидат збирається "боротися за демократію". Яким саме чином - не уточнює, але всі розуміють, що так, як треба. У пристрастях передвиборчих спічів ніхто не задумується над тим, як реально дана людина може здійснити обіцяне: звільнивши поневолені народи, чи, навпаки - закидавши їх бомбами.

"Бандитам - тюрми!' А от чи будуть бандити в них сидіти, чи, навпаки - стануть власниками тюрем і садитимуть в них когось іншого, і взагалі - кого повелять вважати бандитом чи терористом - до цього рівня пояснень "богопризначені", як правило, не опускаються.

Безнастанні заклинання Обами про труднощі, які стоять перед Америкою і його гарячково-сумбурна діяльність на посту президента без декларування будь-яких логічно обгрунтованих стратегічних цілей наштовхують на думку, що у високих соціально-економічних матеріях він не розуміється, а головне - не має тієї геніальної інтуїції, яка робить з людини видатного державного діяча. Форма в даному випадку панує на суттю діяльності.

Необхідно зауважити, що не всі люди в США, як і не всі люди в Україні у 2004 році, втратили здатність до тверезої оцінки ситуації. Директор Intelligence Project at the Southern Poverty Law Марк Поток: "Є багато людей, яким здається, що вони втрачають звичний стиль життя, що в них ніби вкрали країну, побудовану їхніми предками". Необхідно зауважити, що люди, в яких з'являється дане цілком обгрунтоване відчуття - це якраз ідейні нащадки тих, хто будував ту Америку, яку Обама обіцяється "відродити".

Расову приналежність нового президента США вважають чи не найголовнішим прогресивним моментом у всій виборчій кампанії, особливо ті люди і в тих країнах, яким при цьому президентові жити не доведеться.

Прогресивні тенденції слід всіляко підтримувати і зміцнювати. Наступним президентом, очевидно, тепер потрібно буде обрати азіата з тих, що монголоїди, далі - латиноамериканця з тих, що небілі, далі - азіата з тих, що немонголоїди. І так далі. Єдині, кому нічого в "прогресуючій" Америці вже не світитиме - це білі європейці, прямі нащадки тих, хто створив США і привів їх до вершин світової могутності. Їм тепер, очевидно, можна буде тільки трудитися, як каже Обама: "не за гроші, а заради справи". Справи, суть якої розумітиме і визначатиме тільки Обама і його прихильники.

В своєму першому відеозверненні у якості президента Б. Обама сказав дещо протилежне тому, про що заявляв на передвиборнчих мітингах: "Ми не будемо діяти відчайдушно і поспішно, бо погана ситуація може стати безнадійною". А як же зі "сміливими і швидкими заходами"?

24 січня адміністрація Білого Дому опублікувала доповідь, в якій назвала пріоритети Обами у межах двохрічного плану виходу з кризи.

Головними напрямами антикризового плану Обами є розширення будівництва промисловості на чистій енергії методами державних гарантій інвесторам у відновлювану енергетику, розширення страхування здоров'я для 8,5 млн. чол., що втратили роботу, та... охорона 90 портів США.

В. Ющенко свою першу "лекцію" на економічну тему присвятив садінню дерев вздовж доріг та грошовим виплатам по народженню дітей. Якби в Україні було більше портів - напевно, згадав би і за їхню охорону.

Порти - це не така вже й проста справа, як здається. Принаймні, головним полем протистояння українського уряду і президента у 2008 році була, крім "газової війни", приватизація Одеського припортового заводу. Так що порти - це серйозно. Тільки як за рахунок їхньої охорони можна витягнути з кризи найбільшу економіку світу? Невже в американських портах так багато пропадає?

Міністром енергетики Барак Обама призначив лауреата Нобелівської премії по фізиці Стівена Чу (Steven Chu). Чу одержав Нобелівську премію у 1998 році як один провідних спеціалістів в галузі відновлюваних джерел енергії.

Проблема тільки в тому, що так звані відновлювані джерела енергії є здебільшого відновлюваними тільки з точки зору простого обивателя. Скажімо, той же спирт у якості пального вимагає на своє виробництво солідні гектари родючих земель, які він після себе залишає неродючими. Якщо ж засіяти усю ріллю в США кукурудзою під виробництво спирту, то і в цьому випадку потреба в пальному покриється лише на 30%.

Мало того - усі "нетрадиційні" види енергії тільки тому не використовуються, що їхнє використання стає економічно обгрунтованим при цінах на нафту не менше 100, а то й більше доларів за барель. Вони просто об'єктивно занадто дорогі. І це не випадково. Адже викачувати готову нафту з підземних родовищ у жодному випадку не може бути дорожче, ніж проходити повний цикл виробництва аналогу цієї нафти.

Ціни на нафту на рівні 150 дол. за барель минулого літа стали однією з причин світової економічної кризи. При таких цінах на енергоносії ВВП основних країн світу не може не скоротитися на 30-50%. Виходить, що ідея переходу до "відновлюваних" джерел енергії автоматично програмує крах усієї сучасної системи світового господарства.

Ще одна ідея, яку Обама вважає рятівною для Америки - це стара рузвельтівська програма фінансованих державою громадських робіт: будівництва доріг, електростанцій, інфраструктури і т.п.

У часи Рузвельта середньостатистичний американець мав початкову освіту, голодних дітей та нестримне бажання працювати. І в цих умовах громадські роботи виявилися зовсім не такими успішними, як від них сподівалися. Реальна віддача від них почалася хіба що зі вступом Америки у війну.

У США сьогоднішніх пересічний громадянин має вищесередню освіту, купу боргів та стійку нехіть до "рабської" роботи. Сучасний середньостатистичний безробітний - це фінансовий спеціаліст чи інженер, який мріє про все, що завгодно, тільки не про колупання каміння під дощем і снігом. Що ж стосується професійних безробітних з соціальних районів, то ця категорія громадян Америки радше помре з голоду, ніж піде гнути спину на "експлуататорів". То на кому тоді базуватимуться громадські роботи?

Якщо вигнати з роботи фінансового спеца чи юриста із зарплатою у 100 і більше тис. на рік і послати їх на громадські роботи з оплатою по 8 дол. на годину, то як від цього зміниться національний ВВП, що, як ми знаємо, якраз і вимірюється сумою доходів усіх громадян?

І який взагалі смисл у всіх цих "реформах"?