Щодня у столиці України проходять різноманітні заходи. Є що вибрати, було б тільки бажання. Але і серед них є такі, що залишаються не тільки у коротко часовій пам'яті, але і глибоко у душі. Саме про таку подію, у якій поєдналося інтелектуальне та емоційне задоволення та радість спілкування з видатними постатями сучасної України, я і хочу розповісти нашим читачам.

15 січня в «Українському Домі» відбулася презентація книги Оксани Пахльовської «Ave Europa», у якій зібрані статті автора за останні 18 років.

Пані Оксана живе і працює в Італії, є знаним європейським вченим , професором Римського університету «Ла Сап'єнца», створила і очолює там кафедру україністики. Зазначу, що ця кафедра є доволі самотнім острівцем україністики у Європі, котра ще дуже погано знає і розуміє Україну - може тому й так неохоче відгукується на наше бажання возз'єднатися із сім'єю європейських народів.

Проте пані Оксана добре відома і в Україні - як письменниця, культуролог, науковий співробітник Інституту літератури НАН України, лауреат премій ім. В.Симоненка та О.Теліги. Її статті в українській періодиці привернули увагу до неї ще з кінця 80-х років минулого століття і ось Оксана Пахльовська зібрала їх у книгу, яка виявилася - за визначенням автора - внутрішньо єдиною «хронікою процесу наближення України до Європи - і віддалення від неї у роки незалежності».

Перед тим, як говорити про книгу та її презентацію, поділюся своїм психолого-естетичним враженням від видання. Коли перед презентацією пані Оксана вручила мені цей том, я погладив його рукою і відчув якесь тактильне задоволення. Мало того, що книга була оформлена зі смаком, лаконічно та виразно, але і на дотик була надзвичайно приємною. Не знаю, з якого матеріалу зроблена обкладинка, але відчуття таке, що торкаєш не поліграфічну продукцію, а щось живе, ніжне.

До речі таке відчуття, на мою думку, відповідає образу і самої пані Оксани. Вона строга, стримана і водночас жіночна, емоційна, ніжна, гарна і при тому ще й дуже розумна - справжній ідеал української жінки.

Книга містить 5 розділів - «1991. Старт з руїни космодрому», «2001. Десятиліття втрачених можливостей», «2004. Майдан: друге падіння Берлінського муру», «2006. Помаранчева Україна: перемога і ризик», «2008. Вашингтон-Москва-Брюссель»: геополітичні кросворди постпомаранчевої України».

Зала презентації переповнена. На передньому плані - Марія Матіос та С. Бондаренко

 

Надзвичайно вдалою і символічною є назва книжки, оскільки латинське «AVE» є, з одного боку, вітанням при зустрічі, з іншого - прощанням (давньоримське звернення легіонерів: «Ave, Caesar, morituri te salutant!» - «Вітаємо тебе, Цезар, ідучи на смерть»).

Із розділу у розділ автор відслідковує процес взаємодії України з Європою за останні 17 років, фіксуючи коливання між обома значеннями «AVE» - вітальним та прощальним.

У слові від автора ставиться головна проблема, над якою думає усі ці роки і сама Оксана Пахльовська і усі мислячі українці: «З дистанції часу особливо очевидно, що цілий ряд актуальних на початку незалежності проблем до сьогодні не розв'язано, що цілий ряд надій виявилися ілюзіями і що не один песимістичний прогноз - справджується. Отже, що це? І справді - неуникні об'єктивні труднощі розвитку на шляху до інтеграції в демократичний цивілізований світ? Чи все ж - суб'єктивна нездатність остаточно «розмонтувати» посттоталітарну модель? Безвихідна інерція культурних механізмів? Нездатність жити в параметрах модерного світу? Чи просто - надто тривалий, але все ж процес руху до Європи країни, яка постала на цивілізаційному розломі між Заходом і Сходом і залишається драматичним, але творчим синтезом цього розлому?».

Справа наліво: Ліна Костенко, Лариса Івшина, Йосип Зісельс перед початком презентації

Після цих питань автор доволі несподівано робить на перший погляд парадоксальний, але обґрунтований висновок: «Тому саме в Києві вирішується остаточно геополітична - і геокультурна - конфігурація Європи».

Цією тезою Оксана Пахльовська чітко актуалізує проблему відповідальності України та українців за все, що відбувається в державі та суспільстві. Відповідальність за те, які політичні сили отримають остаточну перемогу в напруженій боротьбі останніх років і яким шляхом вони поведуть Україну. Відповідальність за те, кому саме українські виборці віддадуть свої голоси та політичну довіру - тим, хто здатен повести нас у майбутнє, чи тим, хто тягнутиме у минуле. Відповідальність культурно-інтелектуальної еліти за те, які світоглядні та цивілізаційні перспективи вона зможе накреслити суспільству, який культурний та духовний продукт зможе створити і запропонувати не тільки для внутрішнього вжитку, але і поза межі країни. Відповідальність тих, хто здатен творити, за результати цієї творчості, за створення конкурентноздатного продукту високої європейської та світової якості, який би країна змогла пред'явити людській міжнародній спільноті.

У статті «Відкритий лист до всіх, хто любить Україну» , яку вона видрукувала в «Літературній Україні» ще 16 квітня 1992 року і якою відкривається книга, автор пише: «Відроджується наша новостворена і древня держава... Здавалося, розпадеться на уламки, розкришиться Китайська стіна ідеології - і Україна одразу повернеться до світової та насамперед європейської сім'ї культур, одразу стане визнаною, повноправною і невід'ємною її частиною...Насправді це зовсім не так. Тривожно це усвідомлювати. Гірко про це говорити. Але мусимо».

І така от гірка, але глибока розмова відбулася минулого тижня в «Українському домі». Зазначу, що зала, у якій відбулася презентація, була забитою вщерть. Багато хто стояв. Скрізь виднілися знайомі багатьом обличчя, серед них, зокрема, міністр освіти Іван Вакарчук, екс-президент Києво-Могилянської академії Герой України В'ячеслав Брюховецький, лауреати Шевченківської премії письменниці Марія Матіос та Любов Голота, Йосип Зісельс і ряд інших, Все це свідчило про незвичайність події, величезний інтерес до неї культурної громадськості столиці.

О.Пахльовська презентує книгу

 

Відкриваючи презентацію, директор Інституту літератури НАН України академік Микола Жулинський висловив задоволення, що Оксана Пахльовська, яка в очолюваному ним інституті блискуче захистила докторську дисертацію з філології на тему «Українська літературна цивілізація», продовжує активну всебічну співпрацю з Україною і її погляд «звідти» на українські проблеми надає аналізу та висновкам О.Пахльовської нового, свіжого ракурсу, оригінальності. М.Жулинський високо оцінив презентовану книгу та надав перше слово авторці.

Висловивши глибоку вдячність двом відомим особистостям, завдяки чиїй фінансовій та іншій підтримці п'ятитисячний наклад книги побачив світ - Богдану Гаврилишину, президенту фундації «Відродження» (Женева), члену Римського клубу, іноземному члену НАН України та Йосипу Зісельсу, правозахиснику, виконавчому віце-президенту Конгресу національних громад України, а також видавництву «Пульсари», яке гарно видало цей об'ємний - у 650 сторінок - фоліант, Оксана Пахльовська виклала концепцію книги та акцентувала ключові авторські позиції.

Принциповим висхідним положенням автора є те, що Україну будують і українці і світ - «своїм розумінням нашої країни, своїм знанням про неї, своєю солідарністю, підтримкою, любов'ю». А, якщо є недостатнє розуміння, знання про нас, то хто у цьому винен, тільки Європа, світ, чи, можливо, ми самі? Якщо солідарність, чи підтримка Європи зменшується, чи немає у цьому нашої провини?

На ряді прикладів автор показала, що ми у цьому аспекті дуже недопрацьовуємо. А в деяких моментах просто не працюємо конкретно і предметно на те, щоб Європа нас більше пізнала, глибше зрозуміла, і сильніше забажала нашого повернення до європейського простору. До речі, автор наполягає саме на тому, що Україна мусить не «увійти до Європи», а повернутися туди, де колись існувала у якості члена європейської спільноти і звідки була вирвана після включення до складу Російської імперії.

Важливим було задеклароване авторське самообмеження у тематиці: «Я навіть не торкаю зараз глобальних проблем політики та економіки. Я торкаю лише культуру - і обпікаю пальці». Свій аналіз трагічної історії української культури О.Пахльовська починає з вбивчої констатації, яку зробила ще 1992 року і з якої починається книга: «Віки десятиліття, деструкції та заборон цілковито стерли Україну з культурної мапи світу. Українська історія не відома, українська культура не репрезентована, українська література не перекладена. Те, що відоме, репрезентоване і перекладене, - здебільшого в той чи інший спосіб сфальсифіковано». Влада в Україні не тільки століттями була владою «чужих», але і спричинила до того, що недержавна нація втратила потреби у державних інституціях, в механізмі обміну культурними смислами.

Голова Українського фонду культури Б. Олійник

З жалем сказала О.Пахльовська про те, що 17 років тому попереджала - «милими фольклорними спектаклями» ми не зможемо достойно позиціонувати Україну у Європі. Потрібні програми і одну з них - Перспективну програму культурно-наукової співпраці між Італією і Україною - автор склала 1992 року, але з тих пір так і не домоглася бодай якоїсь уваги до неї, не кажучи вже про реалізацію. Якщо держава буде глуха до справи системного просування у Європу культурної інформації про Україну - Європа залишиться глухою до України, що ми тепер нерідко і спостерігаємо.

Проте автор не виявила себе песимістом, а швидше реалістом. «Стартувавши» 1989 року статтею «Старт з руїн космодрому», вона ще у той горбачовський період, за 2 роки до проголошення незалежності заявила: «Україна стала самостійною державою». І тут же чітко наголосила, що Україна стоїть перед такими історичними та культурними завданнями, які Європа вирішила для себе у епоху Відродження. Тому якогось зайвого історичного часу для надолуження втраченого у нас нема. А закінчила автор свої дослідницькі студії 2008 року впевненістю, що, попри все, «Європу, на яку сьогодні Україна дивиться здалеку, ностальгійно, без надії поки що туди потрапити, - насправді цю Європу також створила - і творить Україна». О.Пахльовська при цьому послалася на слова знаменитого європейського філософа і культуролога Андре Глюксмана - що б зараз являла собою Європа, якби не Помаранчева революція сьогодні і не повстання Будапешта, Праги, Варшави вчора, адже саме країни, що несуть з собою трагічний досвід двох тоталітаризмів, дають Європі, зосередженій на економічній динаміці, той необхідний етичний вимір, який повертає Європі Європу.

В обговоренні книги взяли участь академіки, Герої України Іван Дзюба та Борис Олійник, професор Києво-Могилянської академії В.Панченко, головний редактор газети «День» Лариса Івшина, директор видавництва «Пульсари» Лариса Копань, молодий дослідник Дмитро Дроздовський, інші. До речі, він запропонував Оксані Пахльовській логічно продовжити тему наступними книгами: «Аве, Росія» і «Аве, Україна», що викликало схвальний шум аудиторії. А маститі корифеї літератури одноголосно високо відгукнулися про книгу, побажавши їй доброї читацької долі.

Ліна Костенко схвильована

Л. Івшина підкреслила, що прочитання цієї книги допоможе багатьом більш глибоко зрозуміти процеси культурної інтеграції України до Європи і бар'єри на цьому шляху. Вона додала, що газета «День» пишається тим, що частина цієї книги у вигляді статей вперше побачила світ саме на її сторінках і запевнила, що й надалі співпрацюватиме з О.Пахльовською, яку надзвичайно цінує, як дуже яскравого автора.

Особливий інтерес викликав емоційний та схвильований виступ матері О.Пахльовської - видатного українського поета Ліни Костенко.

Відчувалося, що Ліна Василівна схвильована. Проте розпочала вона із жарту: «Я задоволена тим, що природа на моїй доньці «не відпочила» - чим викликала веселе пожвавлення зали. Звертаючись до вщерть переповненої аудиторії, Ліна Костенко перепросила, що багато хто в залі, в тому числі і екс-посол Швеції в Україні Петерсен, стоять, а потім - кинувши погляд на стіни, щільно увішані портретами видатних людей України різних часів, додала: «Тут так багато сидять, стоять і навіть висять, що говорити важко». Потім Ліна Василівна згадала, як на початку 90-х вона просила і наполягала, щоб Оксана не публікувала гостро критичних матеріалів щодо справ в Україні, оскільки була переконана, що на першому етапі становлення держави це може зашкодити державотворенню. Тепер, коли Україні шкодять вже не словом, а ділом і абсолютно відкрито, про ті побоювання можна згадати тільки з сумом - настільки справа перешкоджання державотворенню і культуротворенню в Україні зайшла далеко, зітхнула поет. Вона сказала, що жалкує про те, що Оксана так багато часу витрачає на публіцистику, а мала б працювати більше у літературі.

Проте, відчувалося, що мати пишається успіхами доньки, хоча й прагне глибоко це приховати. Ліна Костенко подякувала доньці за її роботу, творчість і побажала подальших успіхів, з гумором додавши, що тепер спокійна і сама вже може не писати. На що аудиторія дружно запротестувала: «Ні, ні, треба писати!». Наостанку Ліна Костенко звернула увагу на оригінальний портрет Шевченка, який висів у залі, де Кобзар пильно вдивлявся з-під руки у далечінь: «Ви тільки погляньте, як на нас дивиться Шевченко! Він дивиться на нас!».

Ольга Богомолець, депутат Київради, лікар та бард, яка співає багато пісень на слова Ліни Костенко, подарувала Ліні Василівні чудового букета з жовтих квітів, з лукавою посмішкою додавши, що читає і перечитує збірник віршів Ліни Костенко і так вже його «зачитала», що вкрай потрібне нове видання. Цей натяк зала також зустріла схвальним пожвавленням - усі чекають нових видань Ліни Костенко з нетерпінням.

Підводячи підсумки презентації, Микола Жулинський констатував, що вона пройшла з великим успіхом і стала значущою подією. Реагуючи на вигуки із зали - а чи почує це влада? - М.Жулинський, як один з ключових радників Президента України з питань культури, запевнив, що пропозиції і побажання, які прозвучали під час обговорення, стануть відомими владі, у тому числі і її найвищим ешелонам, оскільки в них було дуже багато доцільного, потрібного і нагального.

Говорить В.Брюховецький

Завершила обговорення Оксана Пахльовська, яка відповіла на запитання, подякувала за інтерес до книги і високі оцінки і сказала: «Потрібно зрозуміти, що на перешкоді руху України до Європи стоїть, передовсім, сама Україна. Мова йде у першу чергу про моральні та культурні прагнення. Історично одним з найважливіших компонентів європейської ідентичності є присутність волі суспільства, прагнення народу БУТИ в історії. Тому кращим паспортом для євро інтеграції має стати переконаність позиції самого народу. Тож на сьогодні питання про Україну у Європі залишається відкритим і відповісти на нього мусить сама Україна».

Пані Оксана помовчала і додала: «Я перестала вірити у допомогу держави, але я вірю у реальні дії конкретних людей. І вірю, що Україна зуміє піти таким шляхом, щоб сказати Європі «АВЕ» у його першому значенні: «Здрастуй, Європо!».

Присутні ще довго не розходилися, беручи автографи та спілкуючись з Оксаною Пахльовською, Ліною Костенко, іншими присутніми видатними особистостями.

Отже, є усі підстави стверджувати, що це зібрання переросло рамки презентації книги і стало яскравою духовною подією столичного культурного життя, розбудило багато думок. А ще більше їх виникає, коли читаєш цю непересічну книгу, сповнену любові до України і величезним бажанням її автора допомогли своїм читачам краще зрозуміти, від чого саме залежить наш шлях до Європи, розбудити у них прагнення та рішучість іти цим шляхом.

. Побажаємо книзі Оксани Пахльовської дійти до усіх, кому небайдужа доля України. Особлива надія на молодь, немало представників якої сиділи у залі. Я почув, як сказала Ліна Костенко своєму сусіду, 15-річному учню: «Це ваш час. Слухайте, думайте, робіть висновки». І повторила з особливим наголосом: «Це ваш час».

Окремо зазначу, що серед молодих слухачів була ще одна особлива дівчина - 17-річна Ярослава-Франческа, донька Оксани Пахльовської, яка уже в ранньому віці проявила свої здібності і також пробує писати українською та італійською. Можливо, вона продовжить творчу естафету поколінь свого славного роду? А цього вечора у неї були усі підстави пишатися своєю мамою і бабусею, бо вона на власні очі бачила, яку гарячу зустріч влаштували їм присутні, скільки поваги і любові було в очах і словах тих, хто все ніяк не міг відійти від Оксани Пахльовської та Ліни Костенко, ніяк не міг насититися спілкуванням з ними.

Ярослава-Франческа, донька Оксани Пахльовської, онучка Ліни Костенко, аплодує мамі

Моя ж особиста радість була того вечора надмірною, бо мав честь і щасливу можливість ще декілька годин після закінчення вечора спілкуватися з цією незрівняною українською жіночою трійцею - Ліною Василівною, пані Оксаною та Ярославою-Франческою - у невимушеній домашній обстановці. Це запам'ятовується на все життя.

19 січня 2009 року, Київ.

Світлини автора

Адреса для відгуків та спілкування: u-viktor@ukr.net