Низькопробний політичний серіал, який на очах усієї країни з показним брехливим пафосом провінційних акторів розігрують маски президента, прем'єра, народних депутатів, серед яких більше двох третин - "жирні коти", нічого, крім відрази до них самих уже не викликає.

Вони живуть своїм паралельним життям - з майбахами, квартирами на триста квадратів, багатоповерховими казенними резиденціями, яхтами, розкішними заморськими курортами, офшорними рахунками. У той час, як сумнівні оборудки й здирництво власного народу підносять і зміцнюють їхню капіталізацію, решта простого люду ледве зводять кінці з кінцями.

Не треба бути фахівцем, щоб дійти висновку, що наші поводирі, просторікуючи вже досить тривалий час про долю України і "маленького українця", завели державу в болото системної економічної, політичної та соціальної кризи.

Чого вони, звісно, не бажають ні усвідомлювати, ні визнавати - їхні стремління переслідують єдину мету - як би подовше втриматися на верхівці владної піраміди, побільше набити кишені народним добром. У викривленому сприйнятті Ющенка, Тимошенко, Януковича, їхніх численних послідовників вкарбована думка про те, що дурити й обирати народ можна безкінечно, "біомаса" витримає ще й не таке. Їм непереливки, що ситуація інша, ніж була рік чи два тому, і самі вони вже балансують разом з усіма на межі прірви.

Як стверджують політологи, ресурс довіри до Ющенка, Тимошенко з Януковичем, вичерпано. Це, зокрема, продемонстрували кияни, які на виборах мера голосували за кого завгодно, тільки не за вчорашніх фаворитів.

Подальші політичні події засвідчили, що останні жодних висновків з нищівного фіаско так і не зробили - навіть інстинкт самозбереження втрачено. Тож не сьогодні-завтра разом з "сантехніком" Балогою поповнять ескадрилью збитих політичних льотчиків.

Украй гостра й невизначена ситуація в державі змушує тих, хто ще остаточно не втратив останні залишки здорового глузду, шукати вихід. За часів Ющенка-Тимошенко-Януковича Україна втратила економічні плацдарми, значно послабила свої позиції на міжнародній арені, загострилися протиріччя всередині країни.

У глухий кут зайшла політична еліта, внаслідок чого ситуація вкотре рухається по замкненому колу: вибори, коаліція, політична криза, вибори, коаліція - кінця не видно.

Достеменно ясно, що ні президент, ні парламент чи прем'єр, які знаходяться всередині процесу із замиленими очима, це коло не розірвуть, утім вони й не намагаються. Уявити їх сьогодні за одним столом переговорів так само не реально, як і усміхнених Чорновецького з Луценком, котрі тягнулися б один до одного з обіймами і поцілунками.

Втім, у політиці ми неодноразово спостерігали, як вчорашні непримиренні опоненти кидалися в обійми. Колись батько автомобілебудування Генрі Форд дійшов висновку, що найбільше піддається організації група з трьох осіб. Росіяни довели це на практиці - утрьох пляшку горілки "давити" значно зручніше, ніж удвох. А от у політиці домовляються здебільшого двоє. У нашому випадку основних дійових осіб аж четверо, їх можна розділити (умовно) на пари: Ющенко-Тимошенко, Янукович-Ахметов. Цілком вірогідно, що в фіналі, якби там зустрілися Ющенко і Янукович (Ахметов), перемогла б дружба, і суперники (за згодою) поділили б сфери впливу, а відтак - і Україну.

У разі перемоги Юлі, фінальний герць тривав би до повного взаємного знищення. Можливий, правда, варіант, коли двоє домовляться за спиною президента. Не такий і маловірогідний, коли таємні переговори проходять усіх з усіма, і, за чутками, Балога отримав відкоша від "донецьких" на предмет електорату і матеріального ресурсу для "ЄЦ".

Зрозуміло, такі схеми можуть виникати тільки в нашій уяві. Насправді, ніхто ні з ким не змагатиметься, бо всі воюють проти всіх - така країна. Так само, як ніхто нізащо й ніколи добровільно не відмовиться від кандидування на посаду президента-2010.

Цю ідею недавно висунув екс-міністр оборони Анатолій Гриценко. Уявімо, суто гіпотетично, що це сталося, і політичні сили замість остогидлих висунули "свіжих" кандидатів - Єфремова, Турчинова і Кириленка (всі - умовно). Хтось з цієї трійки або - з іншої, наприклад, Литвин, Симоненко чи Чорновецький (не приведи, Господи!) - стає президентом.

Хіба щось від того зміниться? Адже ні у Кравчука, ні у Кучми, ні у Ющенка, які "правили" раніше, нічого так і не вийшло. Усі троє приходили до влади з найкращими (в силу свого розуміння) намірами, і всі так безславно закінчували свої каденції, виправдуючи народну мудрість про те, що кожний новий начальник - гірше попередника.

Висновок: якщо і станеться, що Ю.В., В.А., В.Ф, пошлють самі себе "в аут", це нічого не змінить, бо справа не в персоналіях, а в системі, яка не працює і не підходить Україні в цілому.

Вірніше, працює, тільки на руйнацію держави і на переродження тих, хто стає на чолі цієї держави. Побутує досить поширена думка, що наш народ відомий в світі тим, що йому хронічно або не таланить з керманичами, і він сам в цьому винен: не тих обирає.

Здається, ще Вольтер щось писав із згаданого приводу. Якщо ж зупинимося на президентській моделі, дамо керманичу більше повноважень - легко станемо Росією Путіна, а згодом - Медведєва.

Уявіть: завозять нам у президенти Путіна. Він, звичайно, хвацький дядько і хоч куди козак, а парламент йому - раз, і обрізав все, що можна (мається на увазі повноваження).

Путін, ясна річ, зразу - на газ, а нема його, газу, ми транзитна країна, не виробляємо, тільки споживаємо. Він - на телебачення, а всі кнопки давно вже розпродані - ні чесних новин, ні свободи. І президентської партії - теж немає під рукою, її Балога давно приватизував.

Залишається тільки до американців в обійми, так вони, пихаті, якщо не в НАТО затягують, так ніжками Буша з позиції сили змушують харчуватися.

А, може, нам самого Буша сюди запросити? Так і Буш не допоможе. Що він, справді, такий геніальний? На його місці кожен з нас міг правити - з такими Конституцією, системою ваг і противаг, Сенатом, Конгресом, Верховним Судом, вільною пресою...

У нас же, самі розумієте, країна специфічна, не Америка і точно не Росія.

То, може, нам усе ж парламентську систему спробувати? А що? Обирали б у Раді президента з суто представницькими функціями, як в Німеччині, наприклад. Депутати ж призначали б прем'єр-міністра-канцлера, генерального прокурора, голову фонду майна, керівника національного банку і так далі.

Парламент став би двопалатним, це один з євростандартів, коли верхня палата стримує і контролює не тільки нижню, а й інші гілки влади - президентську, судову. У Росії, до речі, успішно діє саме двопалатний.

Ідея його носилася в повітрі і в 1996-му, при прийнятті Конституції, і на референдумі 2000 року, і коли приймали політреформу. І кожного разу не проходила. Чому? Відповідь проста, як ріг кімнати. Нижня палата скорочується одразу на 150 чоловік.

Хіба ж депутати собі вороги, щоб проти себе голосувати. Тож і вигадують різні "наукові" обґрунтування. В усякому разі, вважають розумні люди, з парламентською формою правління гірше, ніж зараз, не буде. З чого починати?

З відміни політичної реформи 2004 року, від прийняття її та ще й пропорціональної системи 2006 року всі наші біди й почалися - це більш, ніж очевидно. Нічого позитивного не слід чекати від удосконалення "пропорціоналки", запровадження так званих відкритих списків - це тільки косметика.

Україні слід повернутися до змішаної системи. Нинішня ж внесла такий безлад на регіональному рівні, де більшість партій - кишенькові або ж кланові, що й до сих пір трясе міста й окремі обласні центри.

Повернімося до парадоксальної пропозиції Гриценка. Як її реально втілити в життя? Як переконати Ющенка, Януковича й Тимошенко, щоб вони зрозуміли, що їхня відмова від претензій на гетьманську булаву врятує Україну?

Історичний екскурс, на жаль, засвідчує: від влади добровільно ще ніхто й ніколи не відмовлявся. Навіть Миколу ІІ - й того примусили. І Хрущова ...

Бувало, що й вбивали якоюсь попільничкою, що під руку попалася. Горбачова відправили в Форос, так Єльцин, як чорт з табакерки, вискочив, він його, зрештою, й "з'їв", виштовхнув з політики.

Навряд чи пройде і мирний "бунт здорового глузду" в парламенті. Там у "вождів" давно все під контролем. Коротше, як не ряди, без військ і танків на Хрещатику добровільно нинішні "кандидати" владу не складуть. Хоч тушкою, хоч на нігтями землю ритимуть - аби до абсолютної влади - ментальність така.

Якось чув, коли виступав один поважний пан, який очолює ревізійне відомство, розповідав, хто й скільки вкрав (збитки становили сотні мільйонів доларів), троє інших поважних панів, штовхаючи один одного, чмокали язиками: "Диви-диви, скільки люди встигли, а ми що - лисі? Так усе життя проспати можна!"

Є й інший план: запросити на парламентський килим все тих же Ю.В., В.А., В.Ф. для серйозної "закритої" розмови "про долю України". Запросити, звичайно, можна, тільки чи прийдуть? А якщо прийдуть, хто їм "незручні" питання ставитиме - не товариші ж по партіях, правда?

У нас такі речі навчилися "режисувати" - жодному американському політтехнологу не снилося. Пригадуєте, як Ю.В. славно попіарилася, коли якось звітувала в парламенті?

Хіба той же Гриценко встане, або Луценко лапті піднесе, чи вискочить Доній - решта, майже всі, як правильно кимось зауважено, або чиїсь масажисти, або коханки, або офіс-менеджери, якщо не водії - сидять на зарплаті, їм-то точно нічого не треба.

Не кажучи про численних братів, сватів, кумів чи просто корешів - навіщо ризикувати, тим більше, що в нашій ментальності посадити кума - так само почесно, як посадити дерево. Тож, вибачаюсь, на нардепів надія зовсім крихка, не варто й справу мати.

Нетрадиційні ситуації вимагають нетрадиційних підходів. У нашому випадку таким міг стати ще один майдан. Тільки туди й за гроші вже ніхто не погоджується. Хіба що - за великі гроші. Так невідомо ще, може, опоненти перехоплять за більші?

Ризикована, чесно кажучи, річ. Тим більше, що один раз уже повірили, опеклися, тепер і на горілку дутимуть. Єдиний, хто міг би, за необхідності, зібрати нині майдан, безперечно, пан Чорновецький.

Його бабці (Льоню, тільки натякни) - тут, як тут, давно напоготові. Та то вже інша історія, свідком якої, борони Боже, нам з вами стати. Краще безвихідь на років так з двадцять. Витримаємо, якщо живими залишимося...