Ця розповідь могла б претендувати на історичний роман. Та головне у ній - та цінність, яка знаходиться поза часом. Пам'ять.

Бажання передати прийдешнім поколінням історію свого роду у родині Валерія та Єфросинії Висоцьких зs села Нехаївки Коропського району Чернігівської області вилилося у створення... домашнього музею. Так-так, справжнього музею з експонатами старовини. У маленькій кімнатці проміняться кожним любовно покладеним хрестиком прапрабабусині вишиванки, її святковий одяг, ваблять зір дерев'яна колиска, стара прядка, давні фотографії - усе те, що в інших припадає пилом на горищах та тліє у скринях.

На почесному місці - два мідні дзвоники та родовідне дерево, де предків дев'ятирічної Ярославки, онуки господарів, відстежено до сьомого коліна. При цьому названо 270 прізвищ, хоча згадано лише найближчі гілки. А найбільшим ентузіастом збереження родинних традицій є старша донька Висоцьких - Світлана, мама Ярославки, а також, за сумісництвом, друга мама (класний керівник) шестикласників місцевої школи, учителька української мови і літератури. Вона й розповіла цю дивовижну історію, котра передавалася від покоління до покоління.

 

Родинна легенда

Гарна дівчина Якилина - гожа, роботяща, розумна. А ще - "знаюча". Їй підвладна ота споконвічна народна магія, у якій кожна зілина напоєна своєю особливою цілющою силою. Та не кожен може скористатися нею, бо не всім дано талант знахарства. Якилині він дістався від бабусі, котрій, ймовірно, секрети лікарських трав розкрила її бабуся.

І такою доброю знахаркою була юна ще дівчина, що слава про її здібності докотилася й до пана Висоцького. Тож коли молодий шляхтич захворів, його лікували не поважні вчені-лікарі, а народні засоби простої селянки. Настоянки і відвари звели на ноги, а краса і мудрість Якилини вразили в саме серце. Від такої недуги дівчина не знала зілля, а може, й не бажала позбутися прихильності гарного парубка. Тож незабаром молодята одружилися та й зажили собі у мирі і злагоді. Господь благословив їх шлюб сімома синами й доньками, які від батька успадкували хист до рибальства і полювання, а від матері - майстерність у ткацтві та вишиванні, й, звісно, лікарські здібності.

На згадку про отчий дім романтичний пан Висоцький подарував синам по мідному дзвонику (привіз з міста Валдаю, що у Новгородській області) та й наказав передавати нащадкам. Ось з цим оберегом і приїхав на Коропщину один з нащадків роду Висоцьких - Петро. Дуже полюбився йому цей край лісами, озерами, а ще - красунею Химою, яка співала, мов ранкова пташка, і над тканням, і над вишиванням, і ліплячи пиріжки, а згодом і приколисуючи своїх дев'ятьох дітей. Настав час, і старший син Петра і Хими - Гаврило - одержав мідного родинного дзвоника, якого, слідуючи дідівському заповіту, згодом передав своєму синові Валерію.

Брат Петра оселився на другому березі Дніпра, у Конятині. Його дзвоник дістався молодшому синові Микиті. А як бути з цією сімейною реліквією далі, розпорядилася сама доля.

Одного разу Микита був боярином на весіллі у свого товариша. Дзвоник, як і годилося в ті часи, весело дзеленькав на кінській дузі. Весільний поїзд хвацько і гамірно проїздив через поліські села. І в одному з них парубкові зненацька запала в душу дивовижно красива дівчина - Марія. Микита просто очманів, милуючись рум'яним личком та розкішною косою веселоокої дівчини. Тож коли вона попросила на пам'ять про зустріч гарненького мідного дзвоника, хлопець віддав, не роздумуючи. Тільки згодом схаменувся, та де ту Марію шукати?

Життя ішло своїм плином. Валерій Висоцький, у якого осів прадідівський дзвоник, вірний сімейним уподобанням, став лісівником. Його брат Віктор продовжив другу родинну справу - вивчився на лікаря і від батька з матір'ю одержав у дар іншу родинну цінність - написану староруською мовою "Книгу здоров'я", котра свого часу належала прабабусі Якилині.

Не раз Валерій Висоцький, дивлячись на батьків подарунок, замислювався про долю другого дзвоника. Та слід його загубився, здавалося, безповоротно...

Втім, доля - неперевершена авантюристка. Вона то дражниться, то обіцяє, то сміється, то тішиться. У неї свої закони. Нам не збагнути того, що накреслено у її пожовклих від часу зшитках. А може, вона й сама інколи плутається у наспіх нашкрябаних символах? Чому було б не подарувати безмежно закоханому Микиті зустріч з його Марією? Ні. Судилося зустрітися іншим їхнім нащадкам.

Отже, була в Нехаївській школі весела і вродлива піонервожата Єфросинія Пальчиковська. Жила в сусідніх Сохачах, тож цілком природно, що молодий лісник завів знайомство зі симпатичною дівчиною, запропонувавши підвезти її додому. Коли ж гостинна сім'я запросила хлопця до господи, перше, що йому впало в око - дзвоник під образами. Так знайшовся близнюк сімейної реліквії Висоцьких. Чи треба говорити про те, що Валерій одразу ж збагнув, що має справу з родом Марії і, не сходячи з місця, запропонував Єфросинії стати своєю дружиною?

Так об'єдналися колись розлучені дзвоники і поєдналися молоді долі. І хто, дивлячись на цю чудову пару, яка в любові і взаєморозумінні прожила понад три десятки років, не повірить у те, що шлюби укладаються на небесах?

Нині виросли вже маленькі ялинки, які після народження онучки Світлани дідусь Гаврило власноруч посадив на двох гектарах на хуторі Нориці. А коли з'явилася на світ молодша донька Висоцьких - Вікторія, Валерій Гаврилович посадив березовий гай...

 

"Ми знаєм славний весь наш рід"

Це - рядок з вірша Світлани Валеріївни. Вона часто говорить із земляками-учнями, колегами, родиною, а, насамперед, з улюбленою донечкою, мовою поезії.

Зараз уже Ярославка, затамувавши подих, слухає сімейні легенди. Немає сумніву, що вона передасть їх прийдешнім поколінням, оновивши сучасною історією, поповнивши новими іменами.

...Над дідусевим і бабусиним подвір'ям лунає сріблястий Ярославчин сміх - ще один, не менш дорогий дзвіночок. А чому не радіти: літо, квіти, тепло. Відчуття спокою і затишку. Тихий легіт на щоці - ніби люблячий погляд далекої хранительки роду - прапрабабусі Якилини.