Політика, кажуть, - брудна справа. У цій банальній, на перший погляд, сентенції криється глибокий зміст. Не лише українці за роки незалежності неодноразово мали змогу переконатись у слушності сказаного, а й інші народи, що населяли й населяють Землю. Але чому людство упродовж тисячоліть своєї історії дозволяє, щоб ним управляли впереваж непорядні, брехливі, підступні й жорстокі індивіди? Треба думати, що від самого початку цивілізації на політичному полі були створені саме такі умови добору лідерів, котрі дозволяли їм збирати найбільший політичний врожай, досягати найбільшого життєвого успіху.

3. Хто йде у владу

Будь-яка соціальна система, що самоорганізовується, включає у цей процес і природний добір. Це стосується і влади як складової самоорганізаційного процесу. Помилково вважати, що природний добір спрямований лише на поліпшення соціальної системи. Добір спрямований насамперед на вдосконалення механізмів адаптації до умов існування, на дотримання двох основних вимог життєздатності систем - внутрішньої і зовнішньої сумісності. Отже, які умови існування - такий і напрям природного добору.

Ми можемо змінити умови існування, тобто створити штучний добір (у принципі це той же природний добір, тільки замість природи умови створює селекціонер) і одержати систему (організм із заданими властивостями у межах, звісно, вихідного генетичного матеріалу), вивести спеціалізовані породи, наприклад, собак, коней, рослин. Але це теж буде прихований вид адаптації, адаптації до тих умов, які створює людина. Далеко не завжди ці умови сприяють підвищенню життєздатності виду або поліпшенню його фізичних чи інтелектуальних властивостей. Заради забави людина може створити і малопристосованих до самостійного існування виродків.

Яка вихідна мотивація людей, котрі вирішили зайнятися політикою? Що спонукає людей іти в політику? Вигода, матеріальне благополуччя? Чи щось інше?

У всі віки люди прагнули влади. Існує предостатньо прикладів, щоб зробити однозначний висновок: влада - це величезний капітал.

Припустимо, що більшість людей, які вибрали для себе непросту професію політика, - порядні й достатньо інтелектуальні. Мотивація їхнього вибору шляхетна - це щире бажання здійснити величні проекти: поліпшити життя суспільства, принести користь державі, конкретним громадянам тощо. Чому б і справді не припустити таке, тим паче, що усі без винятку політики запевняють виборців, що саме такими помислами керуються в своєму житті?

Разом з тим зрозуміло, що існує чимало людей, котрі приховують свою непорядність і йдуть у політику заради особистого збагачення. Вони добре усвідомлюють, що саме політика може стати найкоротшим шляхом до збагачення, а висока посада (виборна, державна) створює для цього найсприятливіші умови. Розібратися відразу, хто є хто, важко, тому що політики досконало володіють мистецтвом говорити гарні слова, роздавати обіцянки.

Влада розбещує. Це аксіома. Чи то влада монарха, чи влада чиновника. Навіть у демократичній державі. Тут уже треба говорити про інстинкт. Це інстинкт дуже древній, властивий усьому живому - людині, мавпі, хижаку й істоті травоїдній. Йдеться про інстинкт переваги, інстинкт влади і можливості нав'язувати свою волю іншим. Усе це обумовлене біологічно. І відразу виникає інстинкт самозбереження, інстинкт підпорядкованості ієрархові.

Якщо порівняти поведінку зграї мавп і всієї сучасної української чиновницької ієрархії, то можна знайти багато спільного. Ті ж сваволя, хамство і зарозумілість вгорі й те ж догідництво знизу.

"Досягнувши вершин влади, павіан не полегшує собі життя, - пише доктор біологічних наук, головний науковий працівник Зоологічного інституту РАН Віктор Дольник. - Йому постійно здається, що в зграї немає належниого порядку. Сидячи на підвищенні, він грізно насуплює брови то на одну мавпу, то на іншу. Час від часу доводиться погрожувати кулаком, стукати себе в груди, вишкірювати зуби, поплескувати себе по геніталіях, підкликати то одного, то другого самця і примушувати прийняти яку-небудь позу для підкорення: схилити голову, впасти долу, стати у принизливу для самця позу самки при зляганні. Якщо хтось викопав щось смачне або знайшов щось цікаве - зажадати собі. Три предмети постійно турбують його: збереження і прирощування території зграї, утримування самок і влада.

Досить домінантові почати карати одного із підлеглих, як інші поспішають йому допомогти: кричать, жбурляють у нещасного калом, намагаються ткнути чим-небудь самі. Це переадресована агресія, що накопичилась через страх перед домінантом. Вона за звичайним ієрархічним принципом переноситься на того, хто слабший від нас. А таким під час покарання виглядає жертва! На це здатні всі макаки, а надто "покидьки", що займають дно піраміди: адже вони бояться всіх і звичайно можуть переадресувати агресію на неживі предмети, а в цьому мало радості. І раптом вибрана жертва стає немовби нижче дна, слабша від них, її можна безперешкодно вдарити. Такий простий механізм дозволяє домінанту без особливого ризику для себе придушувати тих, котрі стоять нижче".

Якщо до мавп потрапляє "біла ворона", що не приймає "правил гри", то все стадо накидається на неї. Так і в чиновницькій ієрархії. Порядна людина, незалежна у своїх поглядах, буде тією ж "білою вороною". Її обов'язково позбуваються. У корумпованому чиновницькому середовищі кожен зобов'язаний брати і давати хабара, і якщо він його не бере, то йому нічого дати своєму безпосередньому начальству. Він - зайве колесо у возі, і його позбуваються.

Оскільки корумпований чиновницький апарат поряд із виконанням своїх службових функцій займається ще чимось таким, що вважається протизаконною діяльністю, у ньому встановлюються специфічні стосунки, що більше личать банді, ніж апарату керування. За таких стосунків вище керівництво намагається підібрати собі помічників-підлеглих за принципом особистої відданості. Історії таких стосунків увійшли навіть у політичний лексикон. Дуже часто про чиновника так і кажуть: "він людина такого-то".

Але що таке відданість? Чи можна пов'язувати відданість з іншим почуттям, із дружбою? За Гельвецієм дружба можлива лише серед рівних. Тут же начальство і підлеглі. Отже, відданість має інший характер, не пов'язаний із дружбою. Така відданість можлива, але стосовно об'єкта, інтелектуально вищого. Не існує відданості розумної людини дурній.

Але чому впродовж століть мільйони громадян були готові піти на смерть за улюбленого ієрарха, віддати власне життя за вождя Сталіна, за дуче Муссоліні, за фюрера Гітлера, за керманича Мао?

Декан факультету психології МГУ, академік РАО Александр Донцов чітко пояснює причини психологічної привабливості підкорення: "Підкорення владі дозволяє зняти з себе відповідальність за власну поведінку. Так легше. Якщо ви займаєтесь дурницями, але за вказівкою начальника, то маєте можливість всі докори переадресувати начальству. Виникає відчуття безпеки. Пан, звичайно, може покарати, але він і захистить. Появляється, даруйте за цинізм, впевненість у завтрашньому дні. Тому що правила гри цілком визначені, ви вже пристосувалися до норову цього пана. Немає потреби постійно щось оцінювати, сумніватися, ви приймаєте життя таким, яким воно є, і знімаєте з себе відповідальність. Звідки, скажіть, такі поширені прагнення отримати тверду руку? Коли 30-40-річні люди розмірковують в телевізорі, що потрібна тверда рука, я думаю, що це відхід у якусь вигадану реальність. Адже під яким гаслом йшли всі на вибори? Яка ідея об'єднуваала всіх? Всі вимовляли: по-ря-док. Тільки кожен розумів під цим різне. А що таке порядок на рівні живих організмів? Стабільність, визначеність. Жити в умовах невизначеності людині доволі складно. Чому ми користуємося кліше, стереотипами? Це зручно, так простіше".

Професор Віктор Дольник, який присвятив життя вивченню поведінки мавп, переконаний, що людина не надто далеко відійшла від тварини, що прагнення влади - це інстинкт: "І в людей, і в тварин існують інстинкти домінування над іншими, особливо у самців. До влади прагнуть навіть діти. У будь-яких групах вони завжди встановлюють ієрархію, особливо хлопчики. Але будь-які групи розділяються на альфа-особини, які панують, і на підлеглих, які до влади особливо не прагнуть. Але якщо підлеглих виділити в окрему групу, то в них утворюється своя ієрархія. Ті, хто домінує, нав'язують іншим сутички, легко переносять поразки і відчувають радість від перемоги. Ті, хто внизу, просто слабкі, але не фізично і не розумово, а психічно. Вони менш агресивні. У зграї мавп є ще третя група, яка в ієрархії участі не бере. Вони дуже міцні психічно, але не агресивні. Вони нікому не нав'язують сутичок, але здатні постояти за себе. Тому при сутичці з ієрархом вони дадуть відсіч, і він це знає, ставиться до них ніби з повагою. В людському суспільстві така ж ієрархія".

Наділений унаслідок різних обставин владними повноваженнями сіренький чиновник/депутат добре розуміє (у силу інстинкту самозбереження), що розумніша, інтелектуально вища за нього людина не може бути надійним підлеглим. Показати перед начальством свою інтелектуальну перевагу означає назавжди покінчити з кар'єрою. Тому підлеглому доводиться вдавати дурнішого, ніж він є насправді. Звідси неминучий висновок: у команду політичного боса впереваж набираються люди або дурніші за нього, або готові прикидатися такими, а отже, люди непорядні.

Подібність політико-бюрократичної драбини з мавпячим стадом виявляється ще й у безмежному догідництві керівництву і такому ж безмежному поливанні брудом свого лідера після його падіння.

Історія засвідчує, що спрямованість природного добору в політичному середовищі здебільшого негативна, і на політичний Олімп сходять упереваж люди непорядні, а іноді нерозумні. Часто це поєднується. Безумовно, є й винятки. Але зараз мова не про це.

"З психологічної точки зору жадоба влади є вияв не сили, а слабкості, - пише всесвітньо відомий психолог і філософ Еріх Фромм у книзі "Втеча від свободи". - Прагнення влади засвідчує нездатність особи вистояти наодинці й жити, спираючись на власні сили. Часто садистична схильність прихована за маскою наддоброти і надтурботи про оточення. Ось кілька найпоширеніших аргументів: "Я маю право керувати вами, тому що краще знаю, що для вас краще", "Я настільки цікава й унікальна особистість, що маю цілковите право керувати іншими".

Людина, котра прагне влади, не усвідомлює інстинктивних програм, закладених у неї природою. Вона просто хоче влади. Це прагнення може народитися в дитинстві (хлопчика/дівчинку не любили, ігнорували, не хвалили, насміхались з них). Але якщо в дитячому, підлітковому віці хлопчакам можна було вивищитися серед однолітків силою, то, ставши дорослими, колишні зневажені починають застосовувати інші методи (суто людські) - підлість, підступність, підкуп, інтриги, зв'язки. Так досягають владних вершин. Так народжуються вожді, диктатори і тирани - часто інтелектуально обділені, але психічно загартовані індивіди.

На перший погляд може видатись парадоксальним, що дуже часто їх не просто люблять, а обожнюють. Пояснення навдивовижу просте: бидлом бути значно легше, над ним не тяжіє необхідність вибору, для нього все чітко регламентовано. Жорстока/жорстка система ленінізму-сталінізму, фашизму, нацизму, соціалізму - це ретельно відрегульовані системи правил і норм поведінки, це середовище існування, до яких швидко звикло бидло, і з якими змирилася й переважна більшість громадян/обивателів. Дивуватися цьому немає жодних підстав: "гомо сапієнс" насамперед є істотою біологічною - надто часто людина демонструє найпримітивніші риси характеру й поведінки, на які не здатні навіть тварини.

"Скалічена тварина саме завдяки своєму дефекту стає безумовним і одноосібним лідером для тих, хто над усе любить триматися у зграї. Чи не такими були славетні вожді Homo Sapiens: Іван Грозний, Гітлер, Сталін, Мао, Пол Пот? А біля них і дрібніша "номенклатура" - така, скажімо, як у пацюків. Вимір інтелекту й агресивності дозволили виявити, що провідниками дрібних зграй стають самці, які поступаються решті розумовими здібностями, але перевершують всіх агресивністю... Знаємо й інші цікавинки у біології пацюків. Певні їх різновиди живуть великими комунами, у яких панує рівність. Ні вождів, ні номенклатури. Усе "майно" спільне, всі індивіди анонімні - є лише градації "свої" та "не свої", які відрізняються запахом.

Такий устрій є безумовним комунізмом. Особливо доказовою у цьому сенсі є поведінка двох комун, якщо їхні шляхи перетнулися: "свої" та "не свої" навзаєм загризаються до смерті.

Якщо наведені аналогії здаються занадто похмурими, читайте, панство, Біблію. Жодної з людських вад Свята Книга не обминула увагою. Якщо людство так давно і так добре знає усе про себе, чому ж не поліпшилося воно за 2000 років? І не поліпшиться, бо "вади" не є недоліками людської натури, а її сутністю. Скажу ще раз: маємо розум, і саме через це не маємо усталених до інстинктивної міцності правил поведінки. Горе з розуму, але й щастя з розуму" [Володимир Войтенко].

Та попри все сказане (похмуре і невеселе), хотілось би думати, що людство, яке семимильними кроками входить в інформаційне суспільство, вже достатньо дозріло, щоб змінити вектор природного добору своєї політичної "еліти", спрямувати його таким чином, щоб переваги в політичній кар'єрі мали люди інтелектуальні й порядні.

За визначенням Арістотеля, "порядність і порядна людина - це той, хто задовольняється меншим від того, на що має законне право". Вже в цьому міститься ключ до розв'язання всієї проблеми. Треба тільки, щоб ступінь відповідальності та обов'язку значно перевищував ті привілеї, що їх дає влада. Влада має бути привабливою лише для людей інтелектуальних і порядних. Тих, для кого служіння народові вже є достатньо високою винагородою. Такі люди є в будь-якому суспільстві, навіть якщо загальний моральний рівень його низький. Це ті генетичні паростки нації, що, зрештою, зумовлюють її народження навіть після глибокого падіння в злидні й аморальність.

Відомий бельгійський журналіст Едмон Вандеростін, котрий у листопаді-грудні 1991 року уважно стежив за підготовкою і ходом Всеукраїнського референдуму на Львівщині, повернувшись на батьківщину, підготував чудове аналітичне дослідження "Україна незалежна" з більш ніж промовистим підзаголовком: "Матінко Росіє, ми знову хочемо залишитися сиротами". Припускаємо, що, ознайомившись з нинішньою соціально-економічною ситуацією в Україні у своїй новій книжці про Українську державу Едмон Вандеростін використав би дещо інший підзаголовок. Підстав для таких поважних сумнівів - предостатньо.

На гадку мимоволі спадають гіркі спостереження кінорежисера світової слави Сергія Параджанова, висловлені ним у розмові з кореспондентом журналу "Україна" наприкінці 80-х, незадовго до своєї смерті:

- Ніяким не бачиться мені! Все, що є сьогодні, так буде через сотню років. Нічого відбутися не може.

- Ви не могли б спитати щось розумніше?

- Характер український. Хуторянство і боягузтво! Навчилися лише знищувати одне одного, і все. А мужніх - одиниці!.."

* * *

- А яке майбутнє в України? - запитує Івана Марчука, народного художника, лауреата Шевченківської премії, кореспондент львівської газети "Високий замкок" Галина Вдовиченко. У відповідь чуємо (на календарі травень 2008 року):

- У найближчі сто років - нічого не буде. У майбутньому ця територія буде належати не українцям. Через п'ятдесят років тут будуть жити варяги. Українці самі себе з'їдять. Подивіться на прикладі виборів мера у Києві. Ну не можуть два українці домовитися! Вони перегризуть горло одне одному. Серед тих, кого ми обрали, є й розумні і совісні люди, але чомусь, коли вони збираються докупи, то виходить один такий собі суспільний кретинізм.

А Україна справді у небезпеці! Наша територія - ласий кусок для багатьох. Світ давно став тісний, а тут у нас - це ж совєцька цілина. Один американський фермер здатний обробляти землі наших трьох-п'яти колишніх колгоспів. Може лише запросити на сезон кілька робітників. А нащо йому ті тисячі людей, які у селі живуть? Новий господар пустить сюди техніку і буде всю Європу годувати. Все до цього йде. Гірко, що українці ніколи не зроблять своєї держави.

Зараз з'являється порода людей, яким взагалі ніяка держава не потрібна. Молоді, підприємливі, хитрі люди, які знають лише одне - як збагатіти на цій території. Єдине, де лишилася Україна, - це село. Якщо село виживе - буде надія. В Голландії я б не намалював жодного пейзажу - мені там нецікаво малювати. А тут на кожному квадратному метрі можу знайти собі пейзаж. А потім люди дивляться на картину і кажуть: "Все життя живу коло того горбочка і ніколи на нього не звертав уваги".

Отака це земля - Україна... Соромно мені тут жити.

* * *

Політолог Євген Жеребецький переконаний, що найбільшою загрозою і проблемою для української держави, як це не парадоксально, є українці, тобто українська влада, яка після 2004 року розгубила весь кредит довір'я не тільки всередині країни, але й зовні. За повідомленням Західноукраїнської інформаційної корпорації [http://www.zik.com.ua/ua/print/2008/06/01/138406], під час роботи у Львові Другого Українсько-Польського бізнес-форуму "Україна-Польща: спільні виклики та інтереси" (травень 2008 року) політолог заявив: "Ці процеси, які відбуваються сьогодні у Києві, свідчать про те, що наша влада не зайнята ні державою, ні її безпекою, ні інтеграцією кудись. А просто внутрішніми чварами і внутрішніми проблемами. Це частково є і російський фактор, який колосально впливає на внутрішнє життя в Україні починаючи від втручання у наші внутрішні справи, фінансуючи наші політичні партії, і до впливів на осіб, які здійснюють підривну діяльність зсередини країни. Боротися з тим, можна лише одним єдиним способом: спершу - вступати у НАТО, а потім тим чи іншим чином інтегруватися у економічні та політичні структури ЄС. Іншого виходу у нас просто немає".