З нашої історичної криниці треба вичерпати багато солоної води від людських сліз. Треба скликати живих до тих криниць та спільних ям-могил, куди люті недолюдки скидали десятки, а то й сотні покалічених тіл наших батьків і матерів, братів і сестер, дідів і бабусь, і розповідати правду людям. Бо вороги наскидали їх понад сім мільйонів - цілі єгипетські піраміди горя та мук на родючих чорноземах України! І хоч як би дехто волів не згадувати про них, про ці жертви нашого народу, цього не дають зробити ріки невинно пролитої крові українського люду, загачені трупами наших рідних криниці. Скручені колючим дротом, по-садистськи замордовані жертви нелюдів-енкаведистів - в'язні дрогобицької, дубнівської, львівської, луцької і тернопільської тюрем.

Не дають нам нічого забути сотні жертв із відрубаними головами над самим берегом Дністра, що на Самбірщині, води якого й нині вимивають кістки та несуть у своїй каламуті хтозна-куди. І ніхто ніколи не довідається, до якого берега вони приб'ються, де знайдуть вічний спокій. Ріка говорити не вміє. Земля ж сьогодні заговорила! Заговорили і криниці, загачені трупами, заговорила сумновідома Сафатова долина - страшна "Долина смерті", що на Млинівщині Рівненської області. Заговорили врешті люди, які були очевидцями й навіть учасниками тих уже далеких кривавих подій у часи відьомського розгулу більшовицьких вампірів. Півстоліття мовчала наша земля. П'ятдесят років паплюжили нас і наш рух на нашій землі московські зайди і місцеві яничари-запроданці. П'ятдесят років мовчав цей страшний клаптик землі, який люди прозвали Сафатовою долиною, - долиною смерті та нелюдських мук. Мовчали глибокі холодні криниці людського горя і сліз. Мовчали всі, бо такий був час.

Але героїчна боротьба і трагічна новітня історія українського народу зберегла гіркі свідчення про події тих років, коли під личиною бандерівців енкаведисти катували і знищували невинне населення. Це були загони зрадників українського народу - озброєних до зубів молодиків із навколишніх сіл - так звані "спєцотряди", створені для винищення українського населення, для очорнення УПА й дискредитації національно-визвольного руху в Україні.

Такий "спєцотряд" нічних упирів був зокрема організований на терені Демидівського району Рівненщини.

Розглядаємо старі знімки, де сфотографовані "упирі" зі "спєцотряда НКВД". Колишній учасник цієї боївки Федір Бурець каже:

- Так! Це він, начальник відділу по боротьбі з бандитизмом, допитував мене в бункері та приймав в цей "спєцотряд". Цілу зиму мене тримали в ньому і до дрібниць випитували моє минуле. Нарешті вирішили, мабуть, що я "дозрів" для каїнової роботи. Мені дали псевдо "Шишка", взяли розписку про нерозголошення таємниці, що я є бійцем "спєцотряда НКВД"...

Щоранку ми як звичайно молилися, віталися вигуком - "Слава Україні!" і відповідали - "Героям Слава!", співали "Боже великий єдиний, нам Україну храни", розмовляли по-українськи. Ніхто не міг навіть запідозрити, що ми не бандерівці.

На цій фотографії, - продовжує далі Федір Бурець, - стоїть бойовик зі села Свищева, а перед ним Андрій Круць, якого воїни УПА розстріляли за грабунки та вбивства мирного населення. У задньому ряду стоїть жорстокий садист і вбивця українських людей Сафат Панасюк. Донині його ім'я викликає жах у мешканців сіл Калинівка, Ільнибоки, Миколаївка, Пащиха, Ігнатівка та інших.

- На моїх очах, - згадує мешканець села Демидівка Павло Пекарський, - убивця Сафат жорстоко замордував у селі Рудках Андрія Кравчука та його рідного брата, у селі Лішня замучив сина Яковчука, а на хуторі Дублінському замордував політичного референта УПА "Байду" (Григорій Кравчук з Рудок).

П'ятсот людей своїми руками вбив цей нелюд, - говорить зі сльозами на очах Софія Волошкова. Замучив він і мого рідного брата Антона Гудзюка, воїна УПА. Разом з ним закатував ще Артема Сидорука, Панаса Пащука, Віру Пащук та Івана Гутюка. Усі вони були воїнами УПА, скерованими в цю боївку, щоб з'ясувати причини масових убивств мирного населення, але ніхто з них не повернувся живим. Їх роззброїли, повиколювали очі, вирізали язики, вуха та носи, поламали руки й ноги і напівживих повкидали у криницю в "Долині смерті". Тільки в одному селі Парисі цей "спєцотряд", очолений Сафатом Панасюком, умертвив тридцять чотири людини упродовж 1944 - 1946 років. Ось імена цих жертв: Павло Борделюк, Софія Борделюк, Любомир Волянюк, Павло Вдович, Андрій Вдович, Петро Заморотько, Іван Гутюк, Богдан Зборовський, Надія Пащук, Олександр Пащук, Віра Пащук, Володимир Павлюк, Пантелій Пащук, Олексій Приндецький, Павло Приндецький, Марія Пащук, Панас Пащук, Михайло Пащук, Василь Левонтюк, Борис Левонтюк, Григорій Левонтюк, Юлія Столярчук, Пилип Самолюк, Володимир Сидорчук, Артем Сидорчук, Максим Кримінський, Василь Тселюк, Іван Тселюк, Володимир Чижук, Антон Гудзюк, Олексій Гундзюк, Петро Яшковський, Євген Чиж...

У "спєцотрядє НКВД" налічувалося більше п'ятдесяти чоловіків, добре озброєних, одягнених в обмундирування УПА з тризубами на шапках. Деякі з них ще й сьогодні живі.

Що ж це за "Долина смерті" і чому нічні упирі обрали це місце для захоронення своїх жертв?

Недалеко від Демидівки, під самим лісом, на межі Калинівки та Пащихи, проживали сім'ї польських колоністів. Вони й не гадали, що колись настануть жахливі часи, коли їхні садиби будуть спалені, вони разом із дітьми знищені, а їхні криниці з джерельною водою стануть братськими могилами, в яких недолюдки ховатимуть сліди своїх мерзенних злочинів.

Старші люди добре пам'ятають, як фашисти в ті роки спровокували кровопролиття між українцями і поляками. Тоді лилися ріки крові в ім'я фашизму, а 1944 року, коли повернулися більшовики, полилася невинна кров в ім'я комунізму. Тепер руками тих самих зрадників України - Сафатів, Чапель і їм подібних - вороги безжалісно нищили наших людей і загачували ними десятки страшних "долин смерті". Хай Бог вам буде суддею, прокляті матерями і сиротами убивці нашого народу.

- Не торкайся, сину, цих речей, - розповідає далі Федір Бурець. - Це людські сльози і прокльони! Такі слова сказала мені мати, коли побачила награбоване Зборовським людське добро. Я віддав йому все награбоване, і на душі стало легше. Але запам'ятав страшний погляд Володимира і знав, чим усе це закінчиться. Так воно і сталося. Через кілька днів по мені вдарила автоматна черга Сафата. Я дивом залишився живий. Мабуть, сам Бог мене врятував, бо мої руки чисті, на них нема невинної людської крові. Боротися за Україну я почав ще з 1942 року в загоні командира "Юрка", де воювали не тільки українці, а й узбеки, вірмени, грузини, росіяни, євреї.

У загоні була залізна дисципліна. За будь-яку нечесну поведінку чи самочинне відлучення з УПА карали розстрілом, не кажучи вже про покарання за грабунки, вимагання харчів чи одягу. Загін базувався на Тернопільщині, але ми весь час перебували в рейдах не тільки по Західній, а й по Східній Україні, ведучи безперервні бої з фашистами, а потім з червоними партизанами...

Фронт наближався все ближче. Одного разу нас зібрали і зачитали наказ - загін розформовано. Всім воїнам малими групами треба добиратися у свої населені пункти і там приєднуватися до місцевих боївок УПА. Я повернувся в рідне село Рудки, що на Демидівщині, зі зброєю в руках. Довго переховувався. По селах нишпорили енкаведисти. Одночасно таємно формувалися "спєцотряди НКВД" під виглядом бандерівських боївок. Керували ними добре вишколені убивці. В одну з таких боївок потрапив і я, в той час зовсім не підозрюючи, що це енкаведистський загін. Сьогодні, - говорить Федір Бурець, - я не можу собі простити, що свій важкий шлях боротьби за Україну я зганьбив перебуванням у цій "боївці" упирів, які безжалісно нищили мій народ. Коли ж зрозумів усе, то назад вороття не було. На моїх очах убивали невинних людей, щоб спаплюжити воїнів УПА, кинути тінь на всю національно-визвольну боротьбу...

Бойовики "спєцотряда", щоб не викликати підозри, убивали й радянських активістів, і місцевих голів сільрад, дівчат-учителів та медичних сестер зі Східної України, а потім вже воїнів УПА та їхні родини".

Свідком тих страшних подій був і фотограф Павло Пекарський. У 1944 році більшовики забрали його в діючу армію. Був важко поранений. Після війни демобілізувався. На фронті він був особистим фотографом полковника-грузина на прізвище Джуашвілі. Одразу ж після демобілізації Павла Пекарського викликали в районний відділ, а потім в обласне управління НКВС. Підпис полковника Джуашвілі викликав довіру до Павла. Енкаведисти почали використовувати його як свого фотографа під час операцій. Якось Пекарського терміново викликали до Рівного, наказавши взяти з собою фотоапарат. В обласному управлінні НКВС йому показали кімнату, де він повинен був заночувати, і сказали:

- На рассвете надо будет провести очень важное мероприятие!

Удосвіта його розбудили і вивели на подвір'я. Тут фотограф побачив загін озброєних, а серед них знайомі обличчя начальника Демидівського НКВС, бандюгу Сафата і майже всіх вояків з його "спєцотряда". Неподалік стояло вісім возів, запряжених кіньми. Усі посіпаки готувалися до фотографування. Було їх 38, перед об'єктивом фотоапарата стало 23, а 15 вирішили, мабуть, "не засвічуватися". Було це 20 листопада 1945 року. Разом із бойовиками Сафата вирішили сфотографуватися (мабуть, для звітності) працівники обласного і районного НКВС.

- Після фотографування, - розповідає Павло Пекарський, - я віддав негатив і написав розписку про нерозголошення таємниці. Але один негатив я усе таки залишив і зберіг дотепер. Фотографував я цю так звану "бандерівську боївку" на честь виходу їх з повинною, як вони казали.

Розповідає колишній "бойовик" сафатівського "спєцотряда" Микола Пачковський з села Рудки:

- Чесно кажучи, я по своїй нерозторопності потрапив у це звіряче лігво, але цього уже не повернути. Як і Федір Бурець, я до сліз шкодую і не можу собі простити зради свого народу, клятви, яку я давав у лавах УПА.

Під час фашистської окупації (з 1942 року) я пройшов упівський вишкіл і потрапив у бойовий загін УПА Юрія Чайковського (псевдо "Юра"). Ми вели постійні бої з фашистами. Мав поранення. Потім, коли фронт перемістився на Захід, ми почали боротися з московськими окупантами. В останньому бою (сотня Хмари) я був тяжко поранений енкаведистами. По сьогодні куля є в моїх легенях. Друзі доставили мене на лікування в криївку до сільської жінки Харитонюк Василини, яка мене виходила.

Коли мені стало легше, до мене в бункер зайшли двоє, ніби упівці: Федір Фондюк та Григорій Романюк, яких я добре знав. Керував ними Андрій Остап'юк. Вночі вони завели мене до лісу в загін УПА. В загоні налічувалося 20 вояків. Про те, що це був "спєцотряд НКВД", я навіть не міг подумати...

Одного разу посеред білого дня нас вивели на край лісу. Невеличка галявина була застелена ряднами, на яких стояла в бутлях горілка та їжа. За весь час перебування в УПА подібного я не бачив. Мене це здивувало. Раптом долину почали оточувати червонопогонники. Я автоматично схопився за зброю, але рука Остап'юка зупинила мене. Аж тепер я зрозумів, з ким маю справу. Червонопогонники підійшли зовсім близько, привіталися. Потім всілися поміж нас за гостинним столом. Серед них я впізнав Тріфонова, Чєрнова і лейтенанта Голубцова. Під час розмови я зрозумів, що знаходжуся в "спєцотрядє" Сафата. Озброєння в нас було погане - старі обрізи, німецькі карабіни, пара автоматів та обмаль патронів. Одяг жалюгідний, в більшості цивільний, лише на головних уборах виблискували тризуби.

Розмову вів Чєрнов. Було сказано, що завтра ліс будуть прочісувати загони НКВС. Ми маємо з ними зустрітися і прийняти несправжній бій.

Всі повинні стріляти в повітря, а мешканці сусідніх населених пунктів мають сприйняти все як справжній бій.

Нам показали місце, де буде захована зброя, амуніція. На другий день так воно і сталося. Після так званого бою ми добре озброїлися. Далі ночами бродили селами, грабували, убивали, пиячили і виловлювали молодих симпатичних дівчат на потіху Остап'юку, який після ґвалтування напівживих кидав у криниці Сафатової долини смерті. Остання наша вилазка була на Козирщину, де за вказівкою Тріфонова ми мали заготовити зерно ніби для бандерівців. У нашому підрозділі часто з'являвся Сафат. Всі ми його остерігалися...

Наприкінці 1945 року всіх нас зібрали в одному місці, вручили червоні прапори, дали в руки портрети Лєніна і Сталіна, які були прикріплені, мабуть, до тих самих деревин, якими розривали тіла зґвалтованих дівчат-східнячок. З новою зброєю ми направилися з московськими піснями в Демидівське НКВС. Тут нас зустріли як героїв-переможців з гучним мітингом та чаркуванням. Вночі на возах нас направили в Рівненське НКВС. Після фотографування проведено інструктаж..."

Найжорстокішого ката Сафата призначили в селі Ільнибоках головою сільради, а решту убивць, при повному озброєнні, послали з тим самим завданням - убивати, убивати і ще раз убивати - на хутір Дубляни, що під Дібровою, для підсилення такої самої "бандерівської боївки". Ще довго оплакували люди своїх рідних та близьких, криниці приймали в свої глибини людські тіла аж до 1948 року. А Сафат Панасюк тепер уже інакше глумився з односельців. Непокірних висилав до Сибіру, зі селян здирав непосильні контигенти, аж поки не попався в чеському селі Вовковиї...

Якось уночі постукали в його двері. Убивця здогадався - настав час розплати. Він гадиною виповзає з хати... і опиняється на Сході України. Казали, десь в Харківській області. Доходили чутки, що протрусився, проіснував головний упир десь десяток років і помер чи то від прокльонів, чи, може, дістала його рука народних месників ОУН-УПА, чи й самі енкаведисти прибрали його як живого свідка і учасника злочинів. Ката українського й польського народів не стало аж років п'ять тому назад. Залишилася за ним недобра пам'ять, море людських сліз і гори трупів у місцевості, що має назву "Долина смерті".

Тут кожен сантиметр землі окроплений людською кров'ю, тут усе свідчить про злочини катів проти мирного населення. Пекучий біль донині лежить каменем у серцях тих, котрі пережили ті жахливі ночі відвідин упирів й очі виплакали за своїми рідними і близькими. Ще й нині, здається, з 90-метрової глибини "сафатових криниць" долинають плач і стогін зґвалтованих дівчат, закатованих воїнів УПА та їхніх рідних, старих людей і немовлят. Там стоїть хрест, кожного року відправляються панахиди. Земля розповідає живим про злочини упирів, а в повітрі ще до сьогодні висить нудотний запах людської крові.

Цю страшну новітню історію треба розповідати, щоб увесь світ знав, через які страждання та голгофи пройшов наш добрий і щирий народ, якого геноциду він зазнав від рук сталінських посіпак, керованих партією більшовиків. Пам'ятаймо про невинно замордованих! Будьмо пильні!...

Вся боротьба українського народу проти окупантів в основному велася в селах. Тому туди засилали не тільки "спєцотряди", а й окремих терористів під маркою фінансових агентів, збирачів позик, контигентів і т. ін. з головним завданням вбивати невинних селян і все приписувати бандерівцям.

Ось що розповідає колишній "стрибок" Філімон Ремесник зі села Рудки (Млинівщина):

- Мене в той час завербували взяти зброю в руки і виступити проти свого народу. Всі злочини над моїм народом проходили на моїх очах. Але те, що я побачив на одному із хуторів села Рудки, - повік не забути. В наше село якось прибився фінансовий агент Микола Герасимчук. Декілька днів приглядався, рознюхував, а потім добрався до хутора, де переховувалась сім'я Бабія Миколи, воїна УПА, який загинув у бою з енкаведистами. Його хату спалили, все майно пограбували. Нещасні сироти з матір'ю переховувалися від помсти так званих правоохоронців.

Микола ніби закохався в свою жертву - ще малолітню дівчину Савіну і шляхом погроз та залякування оженився на ній. Здавалося, побитій горем сім'ї не потрібно більше ховатися від енкаведистів. Микола зайнявся господаркою, Савіна завагітніла... Здавалося, горе залишилося позаду... Та де там... Однієї ночі Микола шулікою зривається з ліжка, бере в руки наперед підготовлену сокиру і... гостре вістря немилосердно впинається в тіло Савіни, а потім безжально січе стару матір та дві сестрички.

Весь у крові садист ногами вибиває вікно, вискакує з хати і біжить в село Рудки до стрибків ніби за порятунком, божевільно кричучи у розпачі:

- Бандерівці зарубали всю мою сім'ю!..

Весь загін стрибків піднято по тривозі. Про трагедію зразу повідомили районний відділ НКВС. До хутора ми не йшли, а бігли, намагаючись застати бандерівців на місці злочину. Коли забігли в хату, перед нами постало жахливе видовище... На землі лежить порубана старша дочка Люба... В хаті пахне людською кров'ю... Ми стояли, наче вкопані. Микола в розпачі бігав по хаті і весь час проклинав бандерівців. У кожного з нас кипіла в душі ненависть до цих головорізів.

Десь під ранок з району приїхало дві машини енкаведистів з лікарями. Микола розповідав, як бандерівці вдерлися в хату, як він втік через вікно...

Лікарі тим часом оглядали порубаних, прощупували пульс...

Несподівано один із них виявив, що пульс у матері і старшої дочки Люби прощупується. В районній лікарні їх привели до тями. Через пару днів після тої страшної трагедії лікуючий лікар запитав у потерпілої матері:

- Хто ж це над вами так познущався?

Та, відкривши запалі очі, тихенько відповіла:

- Це зять наш Микола...

Судили нічного упиря показовим судом, від людського ока, і присудили жорстокому садисту десять років тюрми. Але після того суду, подейкували люди, що бачили його, як він знову бродив селами Рівненської області, вишукуючи нові жертви...

Для чого було вбивати сім'ю? Яка мета цього злочину? Як виявилось пізніше, таких, як Микола Герасимчук, на той час бродило багато. Завдання в них було одне - жорстоко вбивати і знущатися над тими сім'ями, які були проти них. А всі злочини приписувати бандерівцям.