Павло Сідельник прийшов у світ 31 грудня 1927 року в Лозовій, поблизу Харкова, куди з родинного хутору приїхала його мати народжувати сина.

Сім"я Сідельників була заможною, з діда-прадіда вирощувала коней, постачаючи табуни різних порід і мастей ще до царської армії.

Та наступали часи колективізації, які принесли з собою розкуркулення, трагедію сотен тисяч працьовитих українських селян, відправлених на північ, у Сибір, на Далекий Схід.

Спіткала ця доля й родину Сідельників. Проте, через якийсь час їм вдалося здобути нові документи, зокрема, батько став Федором Герасимовим, дістатися зимою великими снігами до трансибірського потягу і виїхати із Сибіру. Рятуючись, спочатку потрапили до Ташкенту, потім перебралися до Гудермеса, а врешті-решт опинилися на Донбасі - в Артемівську. Хто йшов на роботу в шахту, того й не дуже розпитували, звідкіля приїхав.

Малий Павлик з дитинства виявив великі здібности до малювання і, маючи 8 років, без жодного художнього навчання виграв в Сталіно (нині - Донецьк) конкурс дитячого малюнка. Премією стала поїздка до Москви, відвідання музеїв і виставок, прогулянка по Красній площі.

Ще перед війною прийшло захоплення футболом, а що хлопець вийшов з ростом і мав довгі руки, то отримав призначення на пост №1 - у воріт.

Під час німецької окупації України Сідельники повернулися до своєї домівки, яку не з власної волі залищили понад десять років тому, і батько став бургомістром Новорї Іванівки, як називалось тепер їх родинне село.

Повернення совєтської влади примусило тисячі українців знову залишити обжиті місця - тільки на цей раз вони рушили в протилежний бік - на Захід. Павло ще встиг понаймитувати у німецького байера, а коли війна закінчилася, опинився у таборі для переміщенних осіб.

У той період молодь мала можливість вчитися, займатися спортом. Ось так молодим Сідельник відчув на своїх долонях справжнього шкіряного м"яча - протягом трьох років він захищав ворота української команди "Дніпро" в Ганновері, а потім потрапив до Англії, де ще встиг пограти за одну із аматорських команд Ноттінґему.

Та батько кликакав до Бразилії і п"ятдесят років тому український юнак із Слобажанщини прибув на гарячу південноамериканську землю. Влаштувався у Санта-Андре - околиці великого порту Сан- Паулу.

Ось тут і розпочалася футбольна одісея Павла Сідельника, що тривала чверть століття. Розпочалася у аматорському клюбі "Жабакуара", де з радістю прийняли у свої ряди українського воротаря. У бразильскому футболі із ґолкіперами завжди було не густо. Мабуть тому, що всі бразильські хлопці полюбляють грати у нападі і забивати голи.

Так було і п"ятдесят років тому, так є і тепер. Тому викликають повагу ті, хто в ролі стража воріт зумів прославится, заслужити захоплення прихільників футболу - торсіди -і вимогливих журналістів, таких як Жільмар, Таффорелд.

До символічної збірної століття, за результатами опитування журналу "O Globo" вклобчили Жільмара. А він на початку своєї кра"єри був дублером українця, який отримав призвисько Пауло Грінґо. Потім Жільмара запросили до відомої команди - чемпіона стейту Сан-Пауло, а згодом і до збірної команди країни, з якою він став чемпіоном світу 1958 року. У Бразилії тоді кожен стейт розігрував свій чемпіонат. В Сан-Паулу лідерами першого дивізіону були "Пальмейрас" і"Корітінас", а потім настала ґеґемонія "Сантосу", що мав у своєму складі легендарного Пеле. Кожна фірма вважала своїм обов"язком мати свою команду, які змагалися у різних дивізіонах.

Створила таку команду і філія всесвітньовідомого концерну "Дженерал Моторос", до якої й запросили захищати ворота Пауло Грінґо. Платили тут удвічі більше, ніж у провідних клюбах, тому Павло з охотою грав у цій команді, відкидаючяи манливі запрошення грандів. А коли заробітки професійних футболістів значно виросли, Сідельнику минуло тридцять, а у цьому віці уже не запрошують. Але Павло продовжує впевненно захищати ворота своїє команди, що виступала у третьому дивізіоні, ще багато років.

Пауло користувався репутацією безстрашного воротаря, який сміливо поводив себе на усій воротарській площі і відаважно грав на виходах. Мало хто хотів вступати з ним у повітряну дуель за м"яч, бо міг далеко відлетіти від потужного ґолкіпера. Давалася взнаки боксерська підготовка, адже Сідельник ще у Німеччині та Англіїї виступав на аматорському рингу, а його ліва рука не раз посилала суперника у нокаут. Тренер команди Бальтазао Освалдо де Сільва, запрошений технічним директором "Сантосу", ще раз кликав його з собою, але Пауло Грінґо продовждував захищати ті ворота, до яких він звик.

В кубкових змаганням стейту доводился боронитти ворота від м"ячів, що їх посилали в його напрямку всесвітньовідомі бомбардири Пеле, Рівеліно, Маріню, Карлос Альберто. Коли одного разу відбив протягом матчу два пенальті, захоплені його майстерністю керівники клюбу подарували героєві зустрічі автомобіль "Альфа-Ромео".

Грав довго і був чи не найстаршим воротарем Бразилії, зігравши свій останній матч за тиждень до того, як йому виповнилоося 47 років.

Призначений технічним директором свого клюбу не хотів сидіти на одному місці і рушив на завоювання незвіданих просторів Бразилії. Першим відважився пригнати колону вантажівок на північ країни, продавав перші телевізори, в районі Амазонки був золотошукачем. Створив футбольну команду з місцевих індійців "Ріо Верді", яким кілька місяців давав уроки майстерности нової гри. Став першим европейцем, який сміливо зайшов у нетрі тропічних лісів. Не раз міг втратити життя, але Бог мув милостивим до того відважного українця...

У середині вісімдесятих приїхав до Чикаґо, де на то час ще мешкала його мати і брати. Йому й дотепер посилають запрошення почесного гостя на різноманітні турніри, що влаштовуються на честь знаменитих бразильських футболістів, звідки привозить спільні світлини, які демонструє як дорогі реліквії.

Можливо, незабаром в українських клюбах з"являться перші представники бразильского футболу, які вже давно здобули европейські стадіони. Коли такий нарешті з"явиться, я неодмінно познайомив би його з історією українського хлопця Павла Сідельника, який здобув славу одного з найвідоміших воротарів у найфутбольній країні світу.