Микола Мушинка з львівською писанкаркою Роксоляною Загайською

Українців, які живуть за межами Батьківщини, об'єднує любов до своєї країни. Проте, кожна українська діаспора живе свої життям: в залежності від державної політики щодо національних меншин, можливості забезпечення національних потреб, активності, фінансової спроможності, чисельності громади тощо. Українська діаспора у Словаччині відноситься до не багатьох українських спільнот, в яких існує серйозна проблема національного роз'єднання на українців і русинів. Безперечно, національності русин, як такої, не існує. Це давня назва нашого народу. Але перекручення нашої історії призвело до того, що така нація створена штучно і дуже шкодить українцям. Про проблему русинства і про українську діаспору в Словаччині в інтерв'ю з відомим громадсько-культурним діячем, громадянином Словаччини професором Миколою Мушинкою.

Микола Мушинка народився в 1936 році в селі Курові Бардієвського округу на Пряшівщині. Нині мешкає в Пряшеві. Професор Пряшівського університету та Українського Вільного Університету в Мюнхені, академік Національної Академії Наук України в Києві. Автор монографії про рідне село, яке в 2002 році святкувало свій 670-річний ювілей та багатьох інших праць. На початку шістдесятих років минулого століття. проходив аспірантуру в Києві, де познайомився з дисидентами Іваном Світличним, Василем Стусом, Іваном Дзюбою та іншими. Був заарештований і висланий з СРСР. У 1971 році, під час "чисток" у Словаччині був звільнений з університету. Тоді працював пастухом у рідному селі, згодом кочегаром. Тільки через двадцять років повернувся до праці в університеті.

Пане Миколо, Ви часто берете участь у культурних заходах в Україні, Словаччині та інших європейських країнах. Чи це не виснажує Вас?

Ні! У 2002 році, наприклад, був в Україні дванадцять разів. Об'їздив Полтавщину і Схід України. Побував у Києві. Мені навіть на думку не спадало, що це виснажливо. У 2001 році разом з чеським телебаченням брав участь у зйомках фільму "Пісня з полонини". То була дійсно виснажлива праця, бо їздили полонинами і ходили по горах. Дуже задоволений цією роботою. Матеріалу ми назбирали не на один, а на два фільми. Коли людина знає, що її діяльність має позитивний відгук - це дає наснагу до подальшої наполегливої праці. Кілька разів побував в Україні в минулому році, брав участь у різних заходах, а найбільше мені запам'ятався фестиваль етноеволюції "Великдень у Космачі". У цьому році також маю багато запланованих заходів в Україні.

Ми не є національною меншиною - ми там споконвіку. Історичні джерела свідчать, що коли члени Кирило-Мефодіївського товариства йшли хрестити Моравію, то зупинилися на Пряшівщині й охрестили частину населення Закарпаття, де споконвіку жили українці, як свідчать документи ХІ століття. Це конкретно там, де населення називають русинами або рутенами. Навіть є згадка про село Русна того періоду. Я написав монографію про рідне село, де подав історичний факт про відвідини його королем Данилом Галицьким. Літопис згадує, що коли він повертався з Угорщини в Польщу, то переходив через Тилич, сусіднє зі Куровим село. Отже, не міг їхати іншою дорогою, оминаючи моє село. Ми це належно відсвяткували.

У ХІХ столітті були сильні впливи мадяризації на нашу спільноту і деякі етнологи передбачали кінець українському населенню, але на щастя все змінилося: Угорщина розпалась, а українська національна ідея воскресла. У 1918 році на Пряшівщині відбувся референдум і населення виявило бажання бути у складі України. Але тодішній Українській Народній Республіці не судилося бути і Вищий паризький міжнародний договір устійнив, що Підкарпатська Русь має бути частиною Чехословаччини, а Пряшівщина - Словаччини. У ХІХ столітті там була значна група політичних діячів і в 2002 році ми відсвяткували 200-річчя з дня народження одного з них - Олександра Духновича.

Після Другої Світової війни на Закарпатті, і Пряшівщині зокрема, був поширений москвофільський рух. Я сам відвідував російську гімназію і був переконаний, що є росіянином. Тільки у старших класах усвідомив, що я українець. Цю комуністичну ідею нав'язувала нам партія. Однак прийшла "українізація" і завдяки українським школам велика кількість лемківського населення, які раніше не мали можливості навчатися в університеті, закінчували вищі навчальні заклади і згодом почали критикувати все, що було зроблено під час комунізму. Тоді виникла православна акція. Однак православізація, колективізація і українізація були поставлені в один ряд як негативні явища, внаслідок чого виникли антиукраїнські організації. Одна з них - "Русинська оброда", до якої належать русини Пряшівщини, які вважають себе окремою нацією. Нам доводиться багато працювати, щоб переконати людей, хто вони дійсно є. Тому монографію про рідне село змушений був писати словацькою мовою, бо інакше вона не мала би багато читачів. На Пряшівщині є 250 українських сіл, але насправді вони були руськими. Цей термін "руський" дехто ототожнює як російський, і на цьому дуже зручно спекулювати, хоча русини й українці - це один український народ. На жаль, понад 60 відсотків українців Словаччини ототожнює свою національність з державною приналежністю. Живучи там, вони, безперечно, є її громадянами, але не повинні забувати про своє походження. Багато залежить нині від України, від якої, на жаль, не маємо підтримки.

Професор Микола Мушинка біля посадженого дуба з краю Івана Гонти

В які організації об'єднані українці Словаччини?

Головна з них "Союз українців-русинів". Це проукраїнська організація. Є Спілка українських письменників Словаччини (42 члени), яка щороку видає кілька книжок українською мовою. Є антиукраїнські організації, зокрема "Русинська оброда". Оці русисти російської мови, яка була обов'язковою мовою викладання у Словаччині, переорієнтувалися на русиністику. А ми, українці, навчаючи у школах україністики, ніби стали чужими, а той, хто ніколи не займався нею - раптом досліджує її фольклор. Явище парадоксальне. Є ще менш чисельні проукраїнські організації: "Союз молоді Карпат", "Український Пласт", "Підкарпатська громада" тощо.

Союз українців-русинів видає газету-тижневик "Нове життя" і гарний, кольоровий дитячий журнал "Веселка". Цей журнал розсилають по школах. Нашою гордістю є журнал Спілки українських письменників Словаччини "Дукля". Колись він виходив в Україні, де у шістдесятих роках зіграв поважну роль. Ми друкували в ньому твори дисидентів, які були заборонені в Україні. Є також антиукраїнські видання: "Народни новинки" (кодифіковане видання русинською мовою) та журнал "Русін" - орган Всесвітньої русинської координаційної ради, центром якої є Пряшів і який здебільшого фінансується з-за кордону. А ще виходять два церковні видання: "Заповідь Кирила і Методія", яке виходило українською мовою, а тепер чомусь русинською, хоча не є антиукраїнським. Василіяни видають латинкою місячник "Благовісник" українського характеру.

У нас уже провели 50 щорічних фестивалів української пісні і танцю, на яких виступає багато колективів з українських сіл. Його координатором є Союз українців-русинів Словаччини. Слід згадати фестиваль лемківської культури, який має назву "Камьонка". Фестиваль сенйорських фольклорних колективів у Кривосуд-Бодовці, фестиваль національних меншин Словаччини у Торналі та інші. Ці фестивалі мають великий успіх. Якщо у словаків зали напівпорожні, то в українців усі квитки продані. Ми маємо досить гарні українські колективи, такі як фольклорний ансамбль "Кам'яна" з Межилаборців, фольклорний колектив "Карпатянин" з Пряшева, співоча група "Сонечко" з Пряшева. Особливо на високому рівні проходить фестиваль "Маковецька струна", є ще 16 регіональних фестивалів. А ще ми плануємо відкрити в Пряшеві Дім української культури.

Маємо два типи шкіл з українською мовою викладання, але всі технічні предмети викладають словацькою мовою. Є кілька шкіл, де від букваря до підручника українська мова. Приблизно в 30-ти школах викладають українську мову як предмет, а решта - словацькою. У 2005 році нам вдалося відкрити З'єднану школу з українською мовою навчання в Пряшеві. Загалом, українське населення байдуже ставиться до вивчення української мови.

Українських немає. У 1986 році відновили греко-католицьку, в 1989 році її повністю реабілітували, але вона не належить автохтонам, а безпосередньо Римові. Її духовним керівником є римо-католицький кардинал словак Томко. Нашими нещастям є те, що греко-католицька церква взяла курс на словакізацію. Згідно останнього перепису в Словаччині нараховується приблизно 300 тисяч греко-католиків. Є православна церква з 50-ма тисячами вірних, яка зберігає церковно-слов'янський обряд. Вона має трьох єпископів, три єпархії і свою пресу. Але все це також словацькою мовою. У Пряшівському університеті є греко-католицький і православний факультети, де вивчають дев'ять іноземних мов, проте, на жаль, українську там не вивчають.

Можна вважати, що для словаків українська проблема вирішена. Населення в переважній більшості асимілюється. Троє моїх онуків відвідують українську школу. Згідно з законом, щоб відкрити клас, потрібно не менше 15 учнів, але держава платить окремим учителям, коли є навіть 5 дітей. Тому ставлення офіційної Словаччини до української меншини позитивне. Мушу сказати, що в багатьох випадках винен український уряд через надто високі ціни на передплату газет з України. Я вважаю, що нічого би не коштувало Україні пересилати українську газету нашому університетові, де на кафедрі української мови 83 словаки вивчають українську мову і літературу. За сімнадцять років незалежності ми не отримали жодної газети з України. Додалася ще проблема з уведення візового режиму і входженням Словаччини до Європейського союзу, тому виникають великі труднощі, коли в Україну їде якийсь колектив зі Словаччини. Та ж сама ситуація, коли з України їдуть до нас співати.

Є, але не такий великий як до сусідньої Чехії. Тільки з одного села Ясіня на Закарпатті 600 його мешканців побували в Чехії на праці. Українці працюють у найгірших умовах за безцінь. Виконують роботу, від якої відмовляються навіть цигани. Мене дивує, що їхнє ставлення до словаків та чехів загалом позитивне. Кажуть, що їх грабують не чехи, а своя "рідна" мафія, яка домагається від українських заробітчан хабарів.

Маю трьох синів і п'ятеро онуків. Моя дружина - вчителька української школи імені Тараса Шевченка у Пряшеві. Колись до цієї школи ходив і я, потім мої діти, а тепер онуки. Один син працює суддею в Чехії. Другий - підприємець, а наймолодший закінчив етнологію в Карловому університеті в Празі і працює у моєму відділі україністики в Пряшівському університеті, досліджує циганську проблематику.