35 років тому - 30 березня 1973 року - помер визначний український політичний діяч та публіцист, ідеолог українського інтегрального націоналізму Дмитро Донцов

Дмитрові Донцову довелося жити і діяти в добу , яку він сам назвав у своїй праці "Клич доби" "трьох М": матеріалізму, Москви та мафії". Тоді світом намагалися заволодіти ідоли Маркс, Ленін, Хрущов, Каганович та інші.

Таким було ХХ століття. Для Європи воно означало тривалий конфлікт із силами комунізму та його отруйною пропагандою. У Другій Світовій війні большевицька армія захопила майже половину Європи, що стало великим ударом для європейської культури. Свідком усіх цих подій був Дмитро Донцов, який мріяв про незалежну Україну. У своїй праці "Дух нашої давнини" Донцов зазначає: "Катастрофа, в яку звалилася Україна з большевицькою навалою була початком загальноєвропейської катастрофи".

Використовуючи свій потенціал політичного мислителя і здібності талановитого публіциста, Донцов зробив усе можливе, щоб спрямувати суспільство на шлях боротьби. Його поява була історичною закономірністю. У той час треба було когось, хто би міг гостро і широко поставити питання українського національного характеру і духовного обличчя української нації. Ситуація в Україні у 20-х роках ХХ століття, що розвинулася після падіння української держави, могла мати справді трагічні наслідки для майбутнього українського народу.

Сама біографія Дмитра Донцова читається як прецікавий романтичний твір. Він у 12 років залишився без батьків. Здібний від народження, юний Дмитро цікавився історією рідного краю, із захопленням слухав розповіді дідів про героїчні часи Козаччини. Ще студентом розпочав інтенсивну політичну діяльність.

Дмитро Донцов майже все життя пропрацював у журналістиці, хоча за фахом був юрист. Навчаючись у Петербурзі, став членом Української соціал-демократичної радикальної партії. У 1905 році взяв участь у Першому українському політичному віче, яке поставило питання про незалежність України. З цієї причини був заарештований. У 1908 р. був заарештований вдруге, але заходами родини його випускають на поруки і того ж року він виїжджає до Галичини.

Шлях до особистого самовизначення проліг через сповідування позицій марксистського соціалізму. В 1904-1914 роках він сформувався як впливовий соціалістичний публіцист, основним завданням якого було поборювання ідеології "буржуазного українського націоналізму". Донцов був соціалістом лише до тієї межі, доки ця доктрина не перетиналася з українськими інтересами. Так, на Другому Всеукраїнському студентському з'їзді у Львові окреслив програму побудови незалежної України, виступивши зі знаменитою промовою "Сучасне політичне положення нації і наші завдання", в якій писав, що Україна, щоб стати вільною, повинна виступити проти Росії, але ніколи - з нею! Українці зі зброєю в руках мусять здобути українську державу". Цей маніфест був повністю підтриманий делегатами Конгресу. Вищеназвана промова викликала панічний страх і шалену лють у ворогів України. Відомий українофоб, міністр закордонних справ у першому складі Тимчасового уряду Росії Павло Мілюков так висловився про постать Дмитра Донцова: "Я скажу вам - бійтеся його! Якщо ви будете продовжувати вашу політику, донцови будуть числитися не одиницями і не десятками, а сотнями, тисячами, мільйонами".

До Першої Світової війни Дмитро Донцов співпрацював із багатьма виданнями ("Вперед", "Наш голос", "Добра новина", "Дзвін", "Украинская жизнь"). Був одним з редакторів газети "Наша дума" (орган української фракції у Другій Державній Думі). Значний вплив на молодого Донцова мала брошура Миколи Міхновського "Самостійна Україна", з якою він ознайомився в Петербурзі.

Перебуваючи за кордоном після звільнення з тюрми, Донцов ближче знайомиться з В'ячеславом Липинським, а особливо з видатним польським філософом і публіцистом С. Бжозовським. Дехто припускає, що це знайомство мало значний вплив на його світогляд і подальші дії. Згодом Донцов перебирається до Відня, де продовжує вивчати право у місцевому університеті. Протягом цього часу постійно дописує до "Украинской жизни" в Москві, "ЛНВ", а коли у 1913 році засновується соціал-демократичний орган "Дзвін", стає його постійним співробітником. У Львові працює в редакції журналу "Наш голос". Після Першої Світової війни Дмитро Донцов утверджується як пропагандист ідей інтегрального націоналізму.

Статті Донцова високо цінував Симон Петлюра. "Одверто кажу Вам, - писав він у 1912 році, - дорогий товаришу, що я дуже люблю і ціную Ваші статті". Дмитро Донцов був противником навчання в школі релігії. У наступних роках він ніби призабув свої погляди щодо релігії та церкви. Очевидно, це було продиктовано вимогами практичної політики. У своїй статті "Церква і націоналізм" (1924) наголошує, що "похід проти церкви є рівночасний похід проти нації". Його більші наступні праці такі як "Дурман соціалізму" (1936), "Націонал-марксисти" (1954), "З Хрестом чи серпом" (1965) написані вже в інших світоглядних "тональностях" щодо релігії.

Дмитро Донцов один з організаторів і перший голова Союзу визволення України. Це сталося з початком Першої Світової війни (1914-1918), коли українці опинилися по різні боки фронту в складі австро-угорського і російського військ. У ці часи загального безладу Донцов писав: "Найбільше гнітять тих, хто найменше вимагає". Після створення вищеназваної організації видав відозву "До українського народу в Росії", спрямовану проти в Росії. Згодом з'явилася ще одна відозва вже від імені керівництва Союзу визволення України під назвою "До громадської думки Європи". У ній говорилося, що самостійна Україна - це єдиний захист Європи перед російською агресією.

Протягом 1914-1916 років Донцов керував роботою українського пресового бюро в Берліні, видавав німецькою мовою тижневий бюлетень "Кореспонденція". Пише брошури і друкує статті у німецькій періодиці. З'являються його публікації і в українських виданнях, зокрема у часописі "Шляхи". У 1916 році Донцов мешкає у Швейцарії. Там очолює Бюро національностей Росії і видає бюлетень "Кореспонденція народів Росії" німецькою, французькою та англійською мовами. Також друкує свої статті у швейцарській пресі. Наступного року повертається до Львова, де завершує студії і отримує ступінь доктора юридичних наук.

У 1918 році, після підписання Берестейського миру, їде до Києва. За часів Гетьманату очолює Бюро преси Українського Телеграфічного Агентства. Після падіння гетьмана Павла Скоропадського Дмитро Донцов, у січні 1919 р., залишає Київ та виїжджає за кордон. Протягом 1919-1921 років очолює пресово-інформаційний відділ української місії у Берні. У 1921 р. виходить друком праця Донцова "Підстави нашої політики", в якій протиставляє російський світ європейському. Твір був на часі та викликав широкий резонанс, знайшовши як палких прихильників, так і відвертих противників.

У 1922 р. виходить у світ літературна розвідка "Поетка українського ресорджементу" (про Лесю Українку, творчістю якої Донцов захоплювався). У цьому ж році Донцов повертається до Львова, де живе і працює аж до початку Другої Світової війни. Важливе значення у його житті мало знайомство з Євгеном Коновальцем. Майбутній провідник ОУН, будучи керманичем УВО, допомагає Донцову влаштуватися на працю редактора "Літературно-наукового вісника", де працює до 1939 року. Будинок Донцова у Львові у 20-30-х роках стає своєрідним українським салоном, осередком літературного життя, місцем зустрічей провідних у той час політичних, літературних і мистецьких діячів.

Якраз у 20-30-х роках ХХ століття найбільше розкрився публіцистичний талант Донцова, зокрема на сторінках "ЛНВ" та "Вісника". На початку 1920-х років завершився повний етап еволюції його політичних поглядів. Від соціалізму і гетьманських симпатій він приходить до націоналізму. Якщо Євген Коновалець створив УВО-ОУН, то Дмитро Донцов творив ідеологічну платформу націоналізму. Апогей творчості Дмитра Донцова припадає на 20-30-ті роки, це сотні публікацій, які не залишилися байдужими, бо знаходили як ворогів, так і друзів. У вересні 1939 р. поліція заарештувала Дмитра Донцова і відправила до польської тюрми в Березі Картузькій за "протипольську діяльність", де він перебував до початку Другої Світової війни.

З початком німецької агресії Донцов переїжджає до Бухареста, де у 1940-1941 роках редагує журнал "Батава". Переслідуваний гестапо, змушений часто змінювати місце проживання: Берлін, Краків, Прага... Якраз у Празі написав свою безцінну працю "Дух нашої давнини" (1944 р.), у якій зокрема зазначив: "Звертаюся не до безсоромних і розбійників, а до шляхетних, не до сліпих і дурних, а до мудрих і зрячих, не до слабих і боягузів, а до мужніх. До тих, які покликані створити нову касту "лучних людей" - єдиний маяк у божевільному хаосі нинішнього дня".

Після закінчення війни Донцов з великими труднощами дістається до Парижу, але й там було небезпечно. У 1946 р. переїжджає до Лондона, де редагує газету "Український клич". Потім їде до США і Канади. Там співпрацює у газетах "Америка", "Український робітник", "Визвольний шлях", "Українська трибуна".

Проживаючи за кордоном, Донцов пише низку творів та збірок. Одним з найцінніших творів Донцова є його фундаментальна праця "Націоналізм", яка стала в певній мірі Євангелієм для молодого покоління українських патріотів. Саме з ідей "Націоналізму" зродилися легендарні чини членів УВО, ОУН, УПА. У цій ґрунтовній праці Донцов рішуче засуджує гнилий демократичний соціалізм і "драгоманівців". Апелює до Шевченка, Лесі Українки, Миколи Міхновського. В часах княжої доби, у славній Козаччині шукає той тип борця-лицаря, тип володаря-провідника, якого тоді не вистачало.

Донцовський чинний націоналізм захопив гарячі серця галицької молоді, підпорядкував її Ідеї Нації. Дмитро Донцов став для неї незаперечним авторитетом, хоч як не намагалися демсоціалісти та комуністи його спаплюжити, применшити його значення, просто замовчати, заховати - нічого з цього в них не вийшло й до цього часу. Ідеї Дмитра Донцова мали величезний вплив на молодь у міжвоєнному часі (особливо у 30-ті роки) і стали світоглядною основою для виникнення у 1929 р. Організації Українських Націоналістів. До речі, її членом він так ніколи й не був.

Сьогодні Дмитро Донцов повертається в Україну у своїх безсмертних творах. Йому судилося бути свідком і учасником, літописцем і аналітиком подій, які гранично увиразнили безплідність і крах багатьох ілюзій минулого, побудованих на піску особистої, класової вигоди. Він помер, але його ідеї актуальні й сьогодні.