Дискусія в НТШ Нью-Йорку з приводу доповіді доктора соціології Галини Лемех "Aктуалізація нового імміграційного потоку українців до Америки: теорії та дійсність"

Нещодавно в Нью-Йорку в актовому залі НТШ відбувся цікавий захід - прочитана лекція на тему "Aктуалізація нового імміграційного потоку українців до Америки: теорії та дійсність" та її бурхливе обговорення, в якому взяли участь і колишній посол України до ООН Валерій Кучинський, і генеральний консул в Нью-Йорку Микола Кириченко, а також науковці, представники "Четвертої хвилі". Вів дискусію Василь Махно. Думається тема цікава, болюча і для читачів "Часу і Подій".

Доповідачем була 35-річна професор соціології, доктор Галина Лемех. У 1995 році вона закінчила Львівський університет за спеціальністю викладач англійської мови і літератури та перекладач. Після дворічного викладання в своїй альма-матер продовжила навчання у Нью-Йорку і недавно захистила докторську дисертацію на тему "Immigrant Encounters in the Ukrainian Diaspora in NYC", присвячену "Четвертій хвилі" і її взаємозв'язкам з діаспорою.

Один зі моментів підготовки до цієї роботи, за її словами, найскладніший - це проведення інтерв'ю з новоприбулими іммігрантами з України, але лише в межах осілості їх у Нью-Йорку та його метрополії. Паралельно опитувалися представники української діаспори та їхні діти, тобто уже американські українці. Їхні узагальнені відповіді, накладені на існуючі сучасні теорії міграції плюс власні спостереження та висновки стали змістом надзвичайно актуальної наукової роботи. Одна з перших в Америці, де об'єктом досліджень стали ми - "Четверта хвиля", яка дуже відрізняється від усіх попередніх хвиль українських іммігрантів - і за мотивами та намірами міграції, і за соціальним складом.

Два-три роки тому дослідниця ставила такі запитання своїм респондентам: коли приїхали, чому, чим займаєтеся, які зв'язки з домом (як часто телефонуєте, надсилаєте гроші та пачки, відвідуєте родину), в чому проявляється ваша українськість, які стосунки маєте з представниками діаспори, чи берете участь у громадському житті спільноти, чи плануєте повертатися в Україну та інші. В цілому цікавило бачення новоприбулими українцями свого соціального положення, своєї власної реальності.

Наголосимо, що йдеться про дослідження іммігрантів лише в Нью-Йорку - столиці світу, яка, як відомо всім, це нетипова Америка. Не піддаються порівнянню навіть два найбільші міста Америки - Нью-Йорк і Чікаго, "Четверта хвиля" якого має свою, як мені видається, дещо відмінну від нью-йоркської характеристику, більш чисельна та згуртована.

Про термін "новоприбулі". Маються на увазі ті, які приїхали після 1992 року, коли було знято "залізну завісу" і Україна законодавчо утвердила свободу виїзду. До речі, в соціологічній науці прийнято вважати новоприбулими, тобто "Четвертою хвилею" тих, хто прибув сюди наприкінці 60-х років минулого століття і до наших днів. А ось самі респонденти не погоджувалися з цією умовністю і вже з десятилітнім стажем імміграції вважають себе якщо не американцями, то вже точно НЕ новоприбулими, незалежно від свого статусу.

А тепер про терміни "заробітчани" та "іммігранти" в трактуванні доповідачки.

"Заробітчани" ( анг."Temporary") - тимчасові працівники. Їх мета - заробити певну суму грошей на конкретну ціль. Їх часто спонсорують роботодавці.

"Імміґранти" - це люди зі статусом: "Зеленою карткою" чи громадянством. Є безумовно частина нелегальних іммігрантів, які порушили термін дії візи, серед яких є немало таких, що проживають у США по десять і більше років.

І останнє. У цій статті, окрім даних прослуханої доповіді та її обговорення в НТШ, використані дані інтерв'ю з доктором Г. Лемех. Тому і подано цей синтез матеріалу в публіцистичній  формі.

 

Мотиви переселення

Колишній посол Валерій Кучинський: «Люди скористалися правом на виїзд» Генеральний консул Микола Руденко (сидить) згоден

Отож, у своїй доповіді доктор Лемих відповіла на головне запитання своєї праці: "Чому новоприбулі іммігранти залишають свої домівки і приїжджають сюди, в Америку". Адже всім відомо, що, незважаючи на виїзд добровільний, не примусовий, саме слово "імміграція" вселяє небезпідставний страх і тривогу та асоціюється з викорененим деревом, якому на новому ґрунті або не прижитись, або, прижившись, ніколи не набрати достатньо соків і не закучерявитися так, як на своєму, домашньому чорноземі та у променях сонця, що світить та гріє саме вдома. Тобто духовне середовище Батьківщини не компенсується нічим. "Імміграція, - говорить доповідачка, - занадто важкий, рішучий і далекоглядний крок, який суперечить ціннісним орієнтаціям української особистості, менталітету та соціально-культурним уявленням українців. А тому більшість моїх респондентів, які проживають в Нью-Йорку, підкреслюють, що їхнє рішення залишитися і поселитися в Америці назавжди зумовлене збігом обставин і жоден з них не виключає можливості повернення назад... "Четверта хвиля" українських іммігрантів в Америці - це в першу чергу ЗАРОБІТЧАНИ, які приїхали з метою покращення свого соціально-економічного становища, шляхом придбання ресурсів, необхідних для повноцінного життя... Це перш за все ЕКОНОМІЧНА ХВИЛЯ, для якої переїзд до іншої країни на постійне місце проживання ніколи не був самоціллю. Про це найкраще свідчать слова моїх респондентів: "Так сталося"...

Проте зараз, незважаючи на нелегкі умови праці і проживання багатьох з новоприбулих, ніхто ще не збирається повертатися.

Поясненням чому все ж іммігрують до інших країн, перш за все, до розвинутіших, займалася не одна плеяда соціологів. Вони сформулювали свої теорії, які пояснюють і причини імміграції новоприбулих українців.

 

Приїхали, бо нас змусили...

Неокласична економічна теорія накладається на "наших" найбільше. Як відомо всім, сьогодні країни відрізняються одна від одної не тільки політичними системами, а й економічним добробутом та ринком праці. Одні - багаті, мають відносно високий рівень платні та вільні робочі місця. А є бідні країни (їх дружньо доповнили новостворені країни після розпаду Радянського Союзу, в т. ч. і Україна), де панує безробіття, а за працю, якщо вона і є, платять мізер y порівнянні з багатшими, зокрема з Америкою. І тому раціонально переїхати з біднішої країни y заможнішу, де платять значно більше. І зрозуміло, що іммігранти, які прийняли рішення переселитися в іншу країну, а психологічно це не так легко, сподіваються отримати чистий прибуток, виміряний у грошах.

То ж чи насправді поповнення української діаспори "Четвертою хвилею" зумовлене лише економічними факторами та прагненням до накопичення капіталу? "Не тільки і не завжди, але економічні фактори переважають у рішенні шукати працевлаштування за кордоном. Ці рішення зумовлені не ненаситною жадобою грошей, а природнім людським інстинктом самозбереження", - відповідає доповідачка. У 90-ті роки в Україні панували просто злидні. За даними Світового банку тут у 1989 році 4 відсотки населення (а це 14 млн. громадян) мали на прожиття 4 долари на день, а в 1994 році - 32 відсотки. Не набагато, з урахуванням інфляції, покращилося становище бідної верстви, куди потрапила інтелігенція, професіонали з вищою освітою, уже в новому столітті, у першому десятилітті ХХІ століття.

Як не дивно, але в Америку хлинули не найбільш зубожілі робітники без освіти, а саме професіонали з вищою освітою. І їх не лякало і не зупиняло те, що отримували вони тут працю найнижчого статусу (прибиральники, няньки, доглядачки хворих та літніх, будівельники). Причина? Набагато вищий рівень оплати праці в порівнянні з середньомісячною платнею вдома. Одна з респондентів зізналася: "Я вчителька української мови і літератури. Закінчила Дрогобицький педагогічний інститут. Мій чоловік - інженер. Він закінчив Львівський політехнічний інститут, був начальником на залізниці... Тут я бавлю дітей, а мій чоловік працює на будові"

Інша респондентка, 57-річна жінка, підтвердила основний мотив переїзду - економічний: "Ми також втікали від біди. То була держава, в якій професіонали не цінувалися, страшне безробіття..."

 

Доповідає Галина Лемех. Ведучий - Василь Махно

Ще інша 60-річна респондентка найкраще вклала в свою емоційну розповідь суть і біль великої частини новоприбулих. Мова про те, хто винен у тому, що довелося поневірятися по світах. Наступні слова вона сказала після того, як записувач був виключений: "Що то за уряд який примушує своїх людей їздити по світі заробляти гроші? Ми - старші люди, ми не є якісь безграмотні, у нас є вища освіта, а тут ми змушені виконувати таку чорну  роботу, яку вже ніхто не хоче виконувати. Тільки щоб допомогти дітям в Україні. Тут дивуються, як можна вижити в Україні? Я відповім. Тільки якщо маєш когось, хто працює за кордоном. Ці люди утримують свої сім'ї в Україні. Наші діти живуть удома, у них є вища освіта, вони все мають, але якою ціною? (Жінка розплакалася). Я не бачила своїх дітей уже 14 років, я ще не бачила свого внука. Так не повинно бути. У нас стільки знань і досвіду, ми повинні жити і працювати вдома, ми розкидані по всьому світу, працюємо як раби. Я мирна, спокійна людина, не здатна до насильства. Але якби ви тільки знали, як я хочу повісити Кучму... і стріляти, стріляти... Вибачте за такі слова, але я би це зробила. Вони - мільярдери. Вони думали тільки про те, як пограбувати країну і відправити нас на заслання. Навіть смертний вирок занадто легке покарання для таких злочинців. Звичайно, діаспора не може зрозуміти нас. Ніхто не може. Треба там жити, щоб це зрозуміти"...

Цей монолог переконливіший за будь-які наукові виклади. А поки що дійсність залишається маловтішною і жити треба надією, яку підказує оця неокласична теорія. Вона передбачає так звану "імміграційну рівновагу": в країні, з якої люди виїжджають за кордон, стає менше людей, що змагаються за місце праці і там піднімається платня. І навпаки, в країні переселення стає все менше робочих місць, а платня зменшується. Так може наступити та рівновага, коли вже ніхто не потребуватиме виїжджати на заробітки. Хіба що "світ побачити". Україні краще не чекати цієї глобалізації, а іншим шляхом, - зміною на краще соціально-економічних умов, - повернути своїх бабусь з-за океанів для зустрічі з небаченими внуками і щоб вони бавили їх - рідних, а не чужих. Можновладці України! Зважте на вищенаведений монолог!

 

І ми станемо багатшими...

Інша соціологічна теорія, що пояснює мотиви перебування представників "Четвертої хвилі" тут і зараз називається "нова економічна теорія міграції", згідно якої міграція не є приватною справою індивідуума. Тобто вирушити на заробітки за кордон вирішуєте не ви, а хтось у вигляді групи: або сім'я, або рідня, або навіть ціла спільнота, наприклад, село, що сумнівно стосовно українців. А посилають свого представника для того, щоб: а) підвищити свій соціальний статус у своїй спільноті і б) збільшити свої прибутки по відношенню до інших родин (вони по науковому називаються "референтними групами" і є тією моделлю, на яку рівняється перша, менш успішна родина). Іншими словами: "і ми збудуємо хату, як у сусіда, або ще кращу, і ми матимемо автомашину, як вони, і ми матимемо дорожче вбрання".

Варто мати на увазі менталітет та  вироблені в українців y радянські часи стереотипи, коли імпортний одяг служив соціальним маркером людини. І всі намагалися будь-якою ціною

"дістати" імпорт, джинси, за які платили місячну платню - були такі часи. Відомо: "зустрічають по одягу, проводжають по розуму"! Все це існує в Україні і сьогодні. Недарма в перші приїзди в Україну представники діаспори дивувалися: "чому це жінки на базар ідуть в елегантному одязі і в мештах на високих каблуках, як y театр?". А тому, що престиж перш за все! А його демонструє одяг.

Проте таке соціально-економічне змагання між родинами в Україні, за думкою доповідачки, є нормальним явищем і важливим мотивом виїзду на заробітки. А родина, що послала свого представника, зробила раціональний вибір. Це інша справа, що іммігрант-представник родини погоджується тут на працю нижчу за соціальним статусом, ніж yдома. Робота ця часто принизлива, але добре оплачувана. Родини, що послали своїх представників, мають певні очікування від них і "наші" стараються з усіх сил: надсилають родичам гроші чи не щомісячно і вважають, що це є їхнім святим обов'язком. І знову ж: інша справа, як вони там використовуються та наскільки виправдана така самопожертва, але про це нижче.

Автор дослідження робить висновок: "Соціально-економічні змагання між сім'ями, які є нерідко основною причиною заробітчанства, а відтак імміграції до США, також пояснюють специфіку поведінки новоприбулих, яких члени діаспори вважають "зорієнтованими на гроші"

Цікаве спостереження: завдяки отим живучим стереотипам і сьогодні  в Україні родини, у яких є свої представники-заробітчани в Америці, мають там певний соціальний статус, вони користуються повагою і навіть заздрістю зі сторони знайомих і близьких. Наявність "свого" за кордоном є соціальним капіталом тих, хто вдома.

Варто зауважити, що соціально-економічні змагання також притаманні американському суспільству (між сусідами, родинами, колегами). Це так звані "перегони тарганів". Вони дуже відчутні на Брайтоні  (у районі Малої Одеси) серед прибулих наприкінці 70-х-початку 80-х років євреїв. Вони існують і в середовищі представників середнього американського класу, в яких, правда, дещо інші цінності. Якраз "візитка вбрання" для них не має жодного значення у соціальному статусі і вони одягаються просто.

 

Про "білу" і "чорну" працю...

Ще одна теорія - теорія сегментного ринку - вважає, що причина міжнародної міграції не в суб'єктивному рішенні індивіда, чи групи, як стверджують дві попередні, а в об'єктивній реальності сучасного індустріального світу, його попиту праці. Ринок праці кожної розвинутої багатої країни поділений на два сектори (сегменти): первинний і вторинний. У первинному секторі працюють в основному висококваліфіковані професіонали, в основному уродженці цієї країни. Це праця "для білих", вона захищена профспілками і добре оплачується. Вторинний сектор - це вся "чорна робота", яку не хочуть виконувати, в нашому випадку американці, і розрахована на іноземних робітників, людей з бідніших країн. А вони, як уже згадувалося, ласі і на таку, бо вона в порівнянні до їхньої країни оплачується набагато більше.

Велика наявність робочих місць "чорної праці" вимушує власників та менеджерів капіталістичних фірм шукати робочу силу у бідних країнах. Вони надають найманим робітникам необхідні документи для візи, спонсорують виїзд до Америки. І певна частина українців дістається сюди таким чином, зразу потрапивши у боргову яму до свого роботодавця. Інколи цілий рік треба попрацювати, щоб розрахуватися за таке "стягнення". Правда, роботодавці запрошують також і висококваліфікованих робітників зі значним досвідом роботи, талантом, неординарними розумовими здібностями і вони працюють y первинному секторі, але, зазвичай, отримують платню нижчу, ніж їхні американські колеги.

Чи намагаються "наші" тут перейти з вторинного сектору до первинного, тобто завойовувати місце під сонцем? У загальному "українцям властива поступова висхідна соціальна мобільність, тобто стремління до професійного росту, - каже доктор Лемех, - але це можуть здійснити лише легальні іммігранти, а взагалі це процес довготривалий і реальніший у другому поколінні".

Варто додати до її викладу ще й таке спостереження: переважна більшість творчих людей, які зуміли влаштуватися тут за фахом, вимушені допрацьовувати на вторинному ринку, або близькому до нього. Інакше не проживеш. Але це вже особливість капіталістичних стосунків... Творча робота - неприбуткова. Тут і там тепер - це не бізнес. Чого хотіли, те й маємо...

А доповідачка розповіла про соціологів Алехандро Порте та Роберта Баха, які виявили ще й третій сектор ринку праці в країнах іммігрантів. Це так звані етнічні анклави. У Нью-Йорку це етнічні території поселення типу "Чайнa-таун", "Літліталі", "Літлполанд" і т. д. і т. д. Тут скупчені етнічні бізнеси, організації. Частина "своїх" новоприбулих отримують тут працю на перших порах, зокрема, ті, хто не володіє англійською мовою, хто розгубився, зіткнувшись з іншим способом спілкування і поведінки, взагалі, "всім іншим" y цій чужій країні. Згадані соціологи вважають, що перша праця, отримана в анклаві є вдалою стартовою точкою для отримання праці y первинному секторі і, висловлюючись науковим терміном, для "прогресуючої мобільності". Тому, на думку автора дослідження, так важливо виховувати дітей новоприбулих в етнічній спільноті, бо це є найуспішніший шлях адаптації до американського суспільства і життя.

Українцям Нью-Йорку не поталанило зі своїм анклавом. "Третя хвиля" y свій час зосередилася було в Малій Україні, що в даун-тауні на Другій авеню від 12 вулиці і нижче. Але в 70-х-80-х роках більшість українців залишила цю місцевість через криміногенні обставини. А новоприбулі в 90-ті роки та пізніше, коли цей район перетворився на престижний і дорогий, не можуть тут селитися через високу ціну оренди помешкань. А існуючі тут українські інституції та організації - Народний Дім, Церква зі школою, музей, кредитівки, редакції газети та журналу, крамниця - змогли надати лише обмаль робочих місць. У порівнянні з єврейським (Бруклін) чи китайським (район Літл Іст Сайт.) анклавами - це мізер. До слова, у Чікаго Українське Село значно потужніше і відіграє більшу роль у житті щойно прибулих. А "наші" в цьому всесвітньому Вавилоні - Нью-Йорку та його метрополії Нью-Джерсі - розпорошилися так, що не в стані зібратися "до купи". Важко возити дітей у "свої" школи, гуртки, непросто долати великі відстані для відвідування імпрез, зібрань. Звичайно, велике бажання долає всі перешкоди, але люди є люди. І поведінка "лінії найменшого спротиву" - в їхній природі.

 

Зробімо так, як вони...

Небезпідставна і теорія соціального капіталу, яка також по своєму тлумачить причини імміграції до Штатів. Йдеться про те, що ті, хто уже знаходиться тут (y Штатах) є значним соціальним капіталом для тих, кого нема, але хочуть бути. Чому? Бо вони служать прикладом для наслідування (імітації), джерелом натхнення зробити так, як вони. А ситуація для наслідуючих полегшується тим, що вони завжди можуть звернутися до попередників (членів родини, друзів, знайомих чи просто співвітчизників) за порадою, консультацією, досвідом,  навіть фінансовою допомогою. Ось чому наявність "своїх" тут є уже важливим соціальним капіталом. "І незважаючи на те, що українцям y Нью-Йорку не вдалося закласти певної ніші для працевлаштування "своїх", відомо багато прикладів, коли власне новоприбулі допомагають своїм співвітчизникам знайти працю, місце проживання і надають їм моральну підтримку". Тобто, саме цей капітал спрацьовує.

 

Теорія ланцюжка

Це теорія акумулятивного спричинення. Вона пояснює, як розростається імміграція в країні поселення, а саме шляхом акумуляції. Це дуже тривалий процес. Піонери освоюються, долають багато перешкод, перемагають у жорстоких перегонах на виживання, стають "на ноги" і цим самим прокладають дорогу для наступників - членів родини, друзів. "Стягнення" родин - найдієвіший спосіб розростання імміґрації. І як хвиля від кинутого у море камінця розростається в наступні, так і "наші". Серед українських імміґрантів об'єднання сім'ї є дуже поширеним явищем, а багато респондентів зізналися, що подали на громaдянство лише для того, щоб "стягнути своїх близьких".

 

І тут, і там...

Існує ще одна модерна теорія, - розказана під час інтерв'ю, - про сучасних іммігрантів, їх характеристику як "транс націоналів". Це означає, що наші люди, які знаходяться тут, не переривають відносин з Україною: своїми родинами, друзями, колишніми колегами, щоденно стежать через Інтернет за новинами. Вони знають, що відбувається і там, і тут. Деякі люди говорять, що фізично вони - тут, а ментально - там, в Україні. І навпаки, коли їдуть в Україну, фізично - там, думками - тут, бо тут їхні клопоти, проблеми, буденне життя. Тобто, це люди , що живуть між двома світами, об'єднуючи їх. Це так звані "транснаціональні поля". Пані Лемех вважає цю ситуацію позитивною для новоприбулих. Хоч і нелегко жити їм між двома світами, але й "плюсів" вистачає: можливість допомогти Україні, набуття нового досвіду, придбане знання англійської мови та нової культури, яка так різко відрізняється від нашої, але й переплітається. Все це в результаті знаходить вираження і в формі поведінки людини, і світосприйманні, і в виборі ціннісних орієнтацій і світобачення. Тобто, ціна за морально-психологічну дискомфорт життя "тут і там" оправдується не найгірше.

28 лютого 2008 року, Нью-Йорк

Закінчення у наступному номері