Розмова з Романом Гораком, директором Львівського літературно-меморіального музею Івана Франка

У цьому році Львівський літературно-меморіальний музей Івана Франка придбав унікальний архів. Мова про збірку Мар'яна Колодія - людини, яка була особистим секретарем Івана Франка в останні роки його життя. А відтак франкознавці мають надію, що цей архів дозволить розширити уявлення про зазначений період життя письменника, адже відомості про нього маловивчені та доволі сумбурні. До розмови про новий цікавий документальний набуток ми запросили відомого франкознавця, письменника, директора Львівського літературно-меморіального музею Івана Франка Романа Горака.

- Про існування такого архіву ми знали давно, хоча не відали, де саме він міститься. Після смерті Мар'яна Колодія архів було втрачено, і дослідники не мали особливої надії, що колись зможуть заглибитись у нього. Але виявилося, він не загубився. Його останні власники, знаючи, що ми зацікавлені в збірці, прийшли до нас. І назвавши остаточну ціну, водночас повідомили дату, до якої триматимуть архів у себе. Йшлося справді про автентичний архів, ще й великий за обсягом, і ми кинулися шукати гроші. Потрібна була велика сума (якої не можу розголошувати), а варіантів її надходження - жодних. Допомогли мої краяни - директор Інституту рибного господарства Аграрної АН України Ігор Грициняк і директор Любінського спиртзаводу Володимир Михайляк. Отже, вже сьогодні з великою цікавістю опрацьовуємо кожну архівну сторінку.

- Чоловік і справді цікавий, залишив по собі багато загадок. Він з'явився в житті Івана Франка, коли хворий письменник зостався фактично сам. До того секретарські обов'язки (а 1908-го Франко перестав володіти руками) виконував його син Андрій, а згодом і студенти Львівського університету Андрій Дутчак й Іван Лизанівський. Але Андрій помер, Дутчак і Лизанівський, поїхавши на Велику Україну, згодом були розстріляні там. Якогось дня на самому початку Першої світової війни молодомузівець, перекладач польською мовою Франкових "Каменярів" Сидір Твердохліб привів до письменника хлопчину з дуже бідної сім'ї Мар'яна Колодія, який Франка боготворив і мріяв познайомитися з ним. Побачивши відомого літератора, творами якого зачитувався, в такому безпомічному стані, Колодій узявся йому допомагати.

А оскільки він заімпонував Франкові, то письменник зробив його персональним секретарем. Праця Мар'яна Колодія полягала в тому, що він записував за Франком усе, що той диктував. Часто поетові бракувало рими, і доводилося залишати так, як є, аж поки письменник не придумував потрібних рядків, які Колодій вносив у пропущені місця. Тоді Франко ще раз правив те, що написав секретар, і ще раз секретар переписував, уже на чисто - ось така потрійна праця. Але Іван Франко не належав до авторів, які працюють у стіл, а тільки цільово. Обов'язком секретаря було не тільки переписати без поправок, а й занести в ту чи іншу газету. У письменника залишалися чернетки, правлені його рукою чи які написав Колодій. У підсумку один твір міг мати декілька варіантів. Це зараз бібліотека Франка в музеї виглядає так гарно. А за його життя це була вузька комора, де було важко пройти, бо книжки і папери були скрізь: у шафах, на підлозі, в бойківських скринях. Хоча письменник завжди знав, де саме шукати ту чи іншу книгу чи потрібний аркуш. До речі, Мар'ян Колодій, який неодноразово залишався ночувати в домі Франка, залишив докладний опис, де що в цьому домі стояло.

- Франко розумів, що його життя вже хилиться до кінця, а отже, все написане бажано залишити в порядку. Спільно з Мар'яном Колодієм зробив це. Коли письменник помер, його секретар пильнував, щоб з архівом нічого не сталося, а 1923 року, згідно із заповітом, передав Науковому товариству імені Тараса Шевченка. І ось тут починається цікава історія. В НТШ відмовилися приймати ті речі, де не було руки Івана Франка. Можливо, я робив би так само, боячись фальсифікату. Хоча є чимало речей, які Франко не писав власноруч, але франкознавці переконані, що їх створив саме він. Звісно, Колодій почав протестувати, проте його аргументів не взяли до уваги. Цікаво те, що й потім люди, котрі очолювали НТШ, відмовлялися залучати Мар'яна Колодія до подальшого впорядкування й опрацьовування Франкового архіву. І, напевно, мали на це якісь аргументи, зокрема той, що Колодій сам пише вірші, тож свої писання може видати за Франкові.

- Воно то так, та є нюанси. Старше покоління ще пам'ятає гучну справу з віршем Івана Франка "Папі в альбом" - настроєвим переспівом, коротким поетичним варіантом твору Ярослава Галана "Плюю на Папу". Цей вірш, автором якого є начебто Іван Франко, побачив світ, коли Галана вбили. Багато людей засумнівалися, а чи Франко міг таке написати. Річ у тому, що вірш був написаний рукою Мар'яна Колодія, хоча такі короткі речі Франко вже міг писати сам (йому в ліву руку повернулося трохи сили). Чому цей вірш вигулькнув тільки тоді, коли треба було радянській владі? Звичайно, Франко у різні періоди свого життя був різним стилістом. В останні роки лише в деяких своїх поезіях піднявся до рівня майстерності й того духу, які мали його ранні поетичні твори. Під завісу життя це якісь здебільшого коломийкові поетичні проби, часто недовершені, підробити які неважко. Хоча, звичайно, чимало з них опублікували, й частина навіть увійшла в 50-томник. Коли спалахнула антиватиканська кампанія, на Мар'яна Колодія, який свого часу опублікував у газеті "Діло" спогади про останні дні життя Івана Франка, звернув увагу НКВС. У секретаря Франка цікавилися, чи не писав письменник щось на кшталт "Плюю на Папу". Якби Мар'ян Колодій знайшов схожий вірш, йому обіцяли видати книгу про Франка, над якою він працював, і гарантували подальше сприяння. Колишній секретар, який на той час мав двох хворих дітей і хвору дружину, а ще перебував у злиднях, пообіцяв пошукати. І начебто знайшов вірш "Папі в альбом". Авторство Франка мали підтвердити провідні вчені, чимало з яких, залякані тодішньою суспільно-політичною ситуацією, й зробили це. Однак не всі. Не підтвердив найбільший авторитет академік Михайло Возняк, хоча йому погрожували пістолетом. Категорично заперечив причетність Франка до цього вірша й професор Львівського університету Олександр Пархоменко, який згодом виїхав до Москви. Тобто опісля роботи франкознавцям не бракувало.

- Архів датовано часом до цієї афери, жодного слова про згаданий вірш тут немає. Свого часу я натрапив на документи, які безпосередньо вказували, що Мар'янові Колодію на такий вірш давали замовлення: в газеті "Неділя" було опубліковане листування, яке свідчило, що він одержував замовлення на цей фабрикат. Є листування, де він каже, що почувається обдуреним: йому обіцяли надрукувати книгу, а не друкують. Однак для нас більше цікаві особисті спогади Мар'яна Колодія, скажімо, про те, як минали перші дні окупації Львова, про взаємини Франка з Целіною Зигмунтовською, про те, які люди до Франка приходили і які розмови в хаті вели. Можна сказати, що опрацювання цього архіву дасть уявлення про те, як Франко жив в останні відведені йому долею роки. Цікаво, що Мар'ян Колодій уже наперед знав, що писатиме про Франка, бо ще за його життя переписував собі неопубліковані речі Франка "на пам'ять". І письменник не заперечував. Колись таку мету поставив перед собою Осип Маковей, який записував кожну зустріч із Франком, аж поки не видав свою першу збірку. Оскільки Франко ніяк не відреагував на цей поетичний зшиток (а завжди відгукувався на появу нових книжок), Осип Маковей попросив, щоб письменник його підняв. "Хіба на вилах", - відповів Франко, через що зацікавлення Маковея його персоною відразу вщухло.

- Напевно, ні. Тим паче, що із цим архівом, писаним рукою Мар'яна Колодія, треба таки бути обережним. Коли вже раз виник сумнів, то реальні підстави для нього можуть бути і в іншому.

- За останні п'ять років це перше таке велике надбання, хоча поповнювалися ми й раніше. Скажімо, купили листи Франка до Бориса Грінченка, які відпродав нам за грубі гроші Музей однієї вулиці в Києві. Одна з гостей музею принесла до нас низку віршів, писаних рукою Івана Франка. Але виявилося, що це вірші Володимира Самійленка, а Франко просто готував їх до друку, визбируючи його поезії, де тільки можна. Зараз ми готуємо виставку під назвою "Скарби", яку складе останнє, що виявило франкознавство. А нове маємо постійно. Скажімо, ще донедавна документально майже нічого не знали про навчання Франка в Дрогобицькій гімназії, хоча на основі спогадів, документів і листування я написав окремий том про Франка "Гімназія". Тоді не мав на руках ані шкільних Франкових свідоцтв, ані класних журналів, тобто мав усе, крім основного. І франкознавці вважали, що такий архів безповоротно втрачений, аж поки ті документи не знайшли там, де їх ніхто і не мав наміру шукати. Тобто ніколи не можна ставити крапку в дослідництві...