rss
11/24/2017
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#318

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ Літературна сторінка \ Санта Лучія в кирзових чоботях
 

Леа Сорезіні й українським Наталям присвячується

 

...Si ode: fru, fru, fru,

non ho la forza piừ

di transvolare questo mare,

dolgon le ali di piừ,

cadro in mare laggiừ, fru, fru, fru...

Bogdan Lepkyj

 

Частина І.

МАНІВЦЯМИ ДО РАЮ

 

Пасма вогню розсипаються просторою кімнатою і повертаються відбитками на камінних кахлях. Та чи не найбільше тепла випромінюють очі доброго папи П'єтро й великої мами Джульї: з усмішкою дивляться вони, як виводок їхніх коханих діточок нанизує рядочки взуття на підлозі під каміном. Більші, меншенькі й геть малі черевички, пантофельки, навіть шкарпетки вже стартували для гонитви за подарунками. Аякже, цієї грудневої ночі Санта Лучія розноситиме діткам гостинці! Слухняним попадеться щось гарне, бешкетникам же буде непереливки! Проте малюки папи П'єтро і мами Джульї можуть не хвилюватись: усі останні три дні поводилися пристойно, і нині - хай швидше сідає сонце і Санта Лучія рушає в дорогу! - вони вже від самого ранку готові лягати спати.

- Кальци! - спохопився Еміліо і придріботів ще й із купою панчіх. Лея, Ліна, Лідія та Лаура зі щасливим писком вихоплювали свої панчохи й наввипередки розвішували над власними пантофлями-капцями. Тепер Лучія зможе покласти кожному ще більше дарів!

 

...Підводою труснуло, і Лея розплющила очі.

Біля неї - сонний Роберто й - теж, бідолашка, врешті заснула! - Анна.

На колінах - посопує дворічна Лія.

Поруч - скуцюрблені постаті Семенових родичів.

Навколо - безмежна гуркотлива чорнота. Чорнота, чорнота, чорнота...

Дивно, що в такій чорноті можуть ввижатися камінні відблиски! І гірко, що не можна зостатися в тих відблисках, у тому тремтливому сні навіки!

Коні вкотре загрузли в багнюці. Конюх, якого, здається, прозивають Грицем, нервується, кричить і вимахує батогом. Йому вторить Іван, Семенів брат. Що вони там кажуть? Хто вони їй? Чому вона тут - чужа, одинока, спустошена, дощенту винищена своїм горем і своєю пекучою таємницею?..

Нарешті - рушили. Віз, перехиляючись і порипуючи, залишив багнисько й поторохтів далі.

Позаду зосталась та ж чорнота. Не озиратись. Не думати. Не згадувати. Ось тільки странніше прикриє малих кудлатим кожухом (бо знову - мжичить), ось тільки міцніше вкутає болящу голову із залишками колишнього перманенту (як давно й далеко це було!), ось тільки заплющить сплакані повіки...

 

..."За хлопця з чужого містечка - заміж і не подумаю!" - віджартовувалась від настирливих парубочих залицянь, серед яких найсерйознішими були залицяння юного виноградаря Маріо. Маріо-бо, справді, не з самого Сан-Бенедетто, а десь із його землеробських околиць. Гарний хлопець Маріо, тільки... Тільки нащо він Леї?

Лея уявляла собі кохання якось не так. Вона й сама ще не знала, як, але - не так. Може, як у тому вперше у житті побаченому художньому фільмі (ходили з добрим татом П'єтро в кіно - потай від суворого дідуся). "Джульєтта й Ромео" - так називався він, той фільм, що перевернув і збаламутив навіки дівочу душу. 

Маріо так зажурився, коли сповістила, що їде з великою мамою Джульєю на заробітки в Німеччину! Мама Джулья працювала там іще до війни, а тепер, через три роки, забирає з собою і шістнадцятирічну доньку.

Лея не сумнівалась у своїх майбутніх великих заробітках. Лея повернеться, знайде свого Ромео (не Маріо - Ромео!), і вони збудують свій прекрасний замок. У цьому замкові буде кохання і все, що кому заманеться.

Маріо плакав і запевняв, що, одружившись, у його затишній хатинці вони й без того матимуть хліб і виноградне вино, а все інше - додасться!

Смішний: нащо їй тільки хліб і виноградне вино?

 

Попереду нарешті задрижали вогники. Бліді, кволі, наче задмухані свічки, але - такі жадані під цим пронизливим чорним вітром!..

- Дас іст Госітна? - з благальною надією торкнула Лідку за плече. Лідка, Іванова дружина, - єдиний зв'язок із цим новим незрозумілим світом. По-перше, ім'я - як у рідної італійської сестри. По-друге, найкраще володіє німецькою. Теж десь працювала у воєнній Німеччині. По-третє, соучера (по-тутешньому - свекруха) поки що не проявляє до Леї жодного інтересу. Всі свої слова надійно сховала вона від Леї у чорну ниточку стиснутих вуст. Звичайно, її можна зрозуміти: щойно втратила сина. Нічого, як тільки навчиться української, Лея розкаже їй про те, як Семен любив матір і як поривався до неї в рідне село! З Семенових розповідей соучера поставала такою доброю і приязною, що, без сумніву, чорна нитка невдовзі розв'яжеться і розмотає цілий клубочок любові й тепла! Якщо не до невістки, то до Семенових дітей.

Отож Лідка поки що - єдиний зв'язок. 

- Найн, іст - Кузьмина Гребля!

О мадонна! Та шлях із Гумані до Госітної - довший, ніж із самої Італьї! Може, тому, що до Гумані їхали поїздом? Звідти - вже вантажівкою. У Синиці машина зав'язла в землі (Лея вперше бачила такі земляні дороги і таку чорну землю на цих дорогах!), і відтоді тягнуться кіньми...

Анна схлипнула вві сні. Сердешна маленька Анна-Марія! Судорожно погладила її голівку по вовняній шапочці. Ні, таки спить.

Натомість заворушилася Лія. Бідна манюня Лія-Селєне! Вона так і не знатиме свого... Ні, щаслива манюня Лія! Вона бодай не усвідомлює всього цього страхіття!..

 

Ріденькі вогники відступили так само нагло, як і з'явилися. Що, села вже нема? Чи воно вимерло, чи поснуло: година-бо вже он яка пізня?! Тепер ці вогники, розмиті й пошматовані вітром, дивляться в потилицю.

Попереду - чорнота.

Семенові очі - теж як вогники. Але - не кволі. Ненароком підведеш очі - й наштовхуєшся на дві чорні жарини. Аж тремом пробирає по всьому тілі!

За тими жаринами поволі й викрешувалась у її свідомості постать темночубого красеня Семена. Жарини манили, притягували, вабили все більше. Відлякувала хіба нашивка "OST" біля жовтої-голубої смужки: з остарбайтерами розмовляти не належиться! Італійці й вільнонаймані німці, що працювали в бауера на полі, тримались окремо від хлопців з України.

Окремо то окремо, але все частіше помічала Семена близько біля себе, все глибше ті палкі жарини пропалювали її серце.

Українці мешкали внизу, а над ними, в кращих кімнатах, Леїні земляки.

Як сталося, що, прямуючи додому, ненароком затрималась на першому поверсі? Чому підійшла до розчиненого коридорного вікна?

З сусіднього - теж розчиненого - якраз виглянув Семен...

А у вікнах - для обох - тюльпаново-яблуневоцвітна весна...

Відтоді так і розмовляли: коли ніхто не бачить, кожен - зі свого вікна.

 

І не завважила, коли нарешті в'їхали в Семенове село. Адже опівнічна година давно погасила всі світлі віконця.

- Тпр-р-ру!!! - Гриць зупинив коней.

Це хата чи - могилка? - не відразу розгледіла під купою соломи дрібненькі отвори віконець. Що то - вдовине! Семенів батько - добрий стельмах і талановитий сільський музика - помер задовго до війни. Та вже як є - аби до тепла й до ліжка!

З дверей і холодом війнуло, наче з могили. Соучера кинулась напихати соломою рота великій, на півхати, блідій незграбі - печі.

Кімната наповнилась тихим сяєвом - як у домі П'єтро і Джульї Сорезінів. Замріла білими стінами. Тільки без кахлів. Тут не модно обкладати кахлями. Підлога зроблена з... з тієї самої чорної землі. І встелена тією ж - всюдисущою, теж уперше баченою Леєю тут, на Україні, - соломою.

А де тут... Де тут "клозетбекен"1? Роберто й Лія просяться...

Соучера непевно вказала рукою десь ніби поза хату. А тоді попросила Лідку внести у сіни для дітей... відро.

 

До Німеччини Семен їхати не хотів. Коли вперше його забирали до Гумані на поїзд - утік. Через кілька днів його знайшли, побили й таки забрали. Чого тільки не робили їхні дівчата й хлопці, аби лиш зостатися вдома! Семен розказував - наче з пригодницької книжки вичитував. І смолою вимазувались, і ночували, прив'язавшись у кроні дерев! І закопувались у ріллю, і прикидались хворими! Хлопець із Семенового класу загримувався й переодягся в бабцю: шкутильгає, охкає, на паличку спирається, а тоді не витримає - р-раз! - під власні спідниці рукою - цигарку з халяви дістає, закурює спрагло.

- Їй-Богу, віриш: так не хотів їхати - наче на смерть! - кепкував із себе Семен, щасливо позиркуючи з-за шиби на зворушену італійську красуню.

А ще Семен кумедно розказував, як бачив у школі на карті їхню Італію: натуральний чобіт! Лео чула про таке вперше, бо закінчила тільки початкову школу, але не сумнівалась, що удвох із цим чорнявим парубком їм дуже затишно вестиметься і в чоботі.     

Погляд же великої мами Джульї вже давно замість джерела тепла перетворився на гострий меч. Ним повсякчас намагалась вона перетяти невидиму сув'язь між Леєю та Семеном. Меч грізно іскрився й холодно зблискував, та полум'я, що зайнялося із двох жаринок, усе ж розгорялося з новою і новою силою. Та й хіба здатен меч погасити пожежу?

Велика мама Джулья ніколи не била своїх дітей. Але тепер, глухими вечорами, коли всі тяжко нароблені мешканці давно спали, велика мама люто нападалась на доньку, бо та знов забарилась, туркочучи біля коридорного вікна. "Ти думаєш, за морем на виноградній лозі сосики ростуть? О, зажене він тебе на Сардинію пасти овець - знатимеш!" - докоряла безперестанку.

- Обіцяй, що більше ніколи на нього не глянеш!

Лея мовчала.

Мама Джулья (о, яка вона велика!) наступала доньці на живіт і аж шипіла:

- Обіцяй, що більше ніколи на нього не глянеш!!!

- Обіцяй, що більше ніколи!..

- Обіцяй...

 

Ух, як душно, як твердо, як мулько!.. Лея метається по соломі, де її з дітьми (Діти? Де діти? Анна? Як вони, сердешні? Сплять? Сплять!) покладено на ніч. Солома шелепає і розбиває на скалки її крихкий сон. Щось шкребеться у двері:

- Семен?

Ах, це тільки миші!..

Щось гупає у віконце:

- Можетє ізбрать для жітєльства любой ґород Саюза! Кієв? Пєтєрбурґ?  Масква?

Ах, то тільки березневий вітер!..

Щось гупає в голові:

- Італья! Італья! Італья!

І відлунює звідусюди:

- Толька нє туда! Граніца пєрєсєчєна - вазврата нєт!!!

Ах ні, то лиш - чорнота!..

- Вазврата нєт!.. нєт!.. нєт!...

Чорнота, чорнота, чорнота!

Чорнота.

 

Отямилась - а кругом уже біло.

Над нею - схвильовані обличчя. Лідка! А це хто? Лікарка?

- Жива!!! - Лідка на радощах залопотіла щось по-своєму.

З'ясувалося: Леї стало погано, і зараз Лея - в лікарні, в Кузьминій Греблі (в Госітній лікарні немає). В Леї - "загальне виснаження".

- Ти ж уже - як павутинка! - знову Лідка українською.

- Кіндер?!! Во майне кіндер?!! - спохопилась Лея, пориваючись устати з постелі. - Лія-Селене? Джіакомо-Роберто? Анна-Марія?..

Не треба хвилюватись. Лідка за них дбає. Наразі головне - вичухатись. І повернутись до Госітної здоровою.

Хай Лідка вибачить за все. Лея з дітьми навалилась на Лідчину голову так несподівано!

Не несподівано. Лідка знала. Ще раніше знала, що так станеться. Звідки? Розкаже потім. Усе одно Лея - вже "їхня", рідна. Вже нікуди не дінеться - про все згодом побалакають. Не тепер. Тепер Лея мусить заснути й відпочити.

То Лідка знала? І - про Семена? Що Лідка знала про Семена?

Ну, що помре він, що ж іще?

Помре?

Ну, звісно! Хіба ж Семен - живий? Помер!

 

Добре... Шкода... Чудово... Жаль... Проте Лідка знає таки не все.

 

За чотири дні Лідка прибігла захекана й ховаючи очі. Хай Лея щонайшвидше повертається додому: свекруха не хоче сидіти з дітьми, а їй, Лідці - на роботу...

 

Додому?

Зрештою, від лікарняного духу їй уже й так паморочиться в голові, перлова каша з незвички не лізе до горла. У низьких стінах (колись це була хата якогось давно розстріляного куркуля) - холодно. У серці - тоскно. Тільки до діток, тільки до них притулитись, як до мами. Пригорнутись і виплакатись.

Леї приписано посилене харчування. Молоко, яйця, масло. І - постільний режим.

Ось і "вдома".

Щоранку тепер - нерівний двобій із лукавою піччю й чорними баняками (тут не заведено варити в каструлях). Як воно виходить у людей розтопити? Тут - мало того, що диму повно, та ще й солома з жару - мов пір'я з подушки, налітає до страви...

І це ще б нічого, якби не тутешнє їдло! Колись, як Семен заходився було варити в Італьї українські вареники, її за вуха не можна було відтягнути. А тепер що не їсть - у горлі застрягає. Кави нема. Навіть хвалений колись чоловіком борщ не подобається: надто густий, овочів забагато! Вивертав самий тільки вигляд сала, прив'язаного "про сьвато" соучерою на горищі до бантини. В Італьї такого не вживали. Про масло можна було й не думати: корови-бо власної не тримали, а купити - за що? Про яйця - теж. Соучера Леї навіть до курей не підпускала, замикаючи курника отакегенною "колодкою", - всі яйця йшли на обмін чи на продаж. Ото й тільки, що Лідка принесе щось у вузлику, на власних дітях зекономивши.

Щодня - нерівний двобій з дрібними, на перший погляд, клопотами. Здоров'я поверталося дуже поволі: Лея далеко й не ходила, бо справді хилилась од вітру. О, вітри тут - як неприв'язані пси: березень уже давно на відході, а вони - зиму сторожують! Фірмовий коричневий костюм давно капітулював перед старою Семеновою свитою, а чорні італійські черевички - перед соучериними ґумовими галошами.

Прибрати, попрати, помити, скупати дітей... Здавалось би, скільки того діла, а все - як ота нездоланна дорога з Синиці... Ще й Анна досі боїться зостатись сама чи вийти без когось навіть за двері. Спасибі, хоч сякий-такий туалет Василь зліпив - заради нової родички. Не з мармуру, звісно, з кукурудзиння. І - без води. Але хоч не з дощок, бодай не з дощок!.. Лея дуже боїться туалету з дощок!.. І як тут люди викручуються?

Щовечора - нерівний двобій із темрявою: ніяк не приручається той каганець (електрики в Госітній нема)! То гасне, то кіптюжить, і смердить, аж голова тріскає. А світить - що при ньому побачиш? Соучера переконує, що замолоду при такому світлі вишивала. Показує численні рушники, сорочки, підзорники. Гарно вишито, нічого не скажеш. Може, тут людям ізсередини щось підсвічує?

Тепер соучера не вишивала: зсутулена, пригнічена, сиділа в сутінках. Перебирала якісь приховані думи, косувала на Лею, на онуків, поки не засинала. Що думала ця сухенька жінка? Лея знала, що Семен був маминим улюбленцем. Здається, соучера винуватить невістку в синовій смерті? Решта-бо "остарбайтерів" повернулися з Німеччини живими... І Семенів однокласник вернувся б, якби не бавився в хованки. Бо якби не переодягався в бабцю, в Німеччину б забрали. І тоді через рік не взяли б на фронт, і він би не загинув!..

Щоночі - нерівний двобій із власною тугою. Чорні думки Лея намагається відганяти білими спогадами.

 

...Якоїсь роззолоченої осінньої ночі Лея, приспавши нарешті маму Джулью, зійшла в трояндовий сад на перше в своєму житті справжнє побачення.   

- Я-блу-ко! - простягнув Семен їй свій перший гостинець.

- Ми-ле! - назвала італійською і взяла в руки червоно-солодке диво.

Вони зрозуміли одне одного, це була таємниця двох, яка тепер забриніла соком єдиного перестиглого плоду. Яблуко виблискувало при місячному сяйві, світилось, переливалося, грало й манило. Яблуко одвічним забороненим плодом знову лежало в Євиній руці, укотре несучи в собі спокусу і вигнання з раю.

- Гальт! - почувся над ними суворий оклик - чи не самого вершителя доль?

Це був сторож господарового саду. Те, що було далі, Лея білим спогадом уже не назвала б (так - чорно-білим, рябеньким), а все ж пригадує з усмішкою. Сторож іще за дня спостеріг, як Семен, повертаючись із поля, зняв сорочку, зв'язав у ній рукави й тихцем зірвав кілька яблук (фруктові дерева в Міте-Лаузенті росли вздовж дороги). Семенові не так хотілось яблук, як бажав потішити хоч якимось дарунком кохану. Він ішов, обтяжений плодами й окрилений мріями. Ішов приспівуючи і навіть у думці не покладаючи, що доскіпливий сторож спостерігає за цим усім... з бінокля!..

Обійшлося тим, що сторож посварив, погаласував, як гуска з Капітолію, і відібрав награбоване.

Яблука забрано, але на почуття, такі ж "крадені", потайки зав'язані в тугий вузлик, сторож не претендував.

Це була їхня друга осінь - така вистраждана і виповнена, що відібрати її вже не було під силу нікому.    

 

Спалось завше погано (ах, ще й наче щось укусило!), тому, вичерпавши білі спогади, Лео втуплювалась очима в чорноту. Чорнота була в "зорях": від сліз на віях. До кого тільки не звертайся у цій чорноті - ніхто не порадить!

Семене, Семене, що ти накоїв?! Нащо, нащо?! Ти ж казав, що любиш!..

Мамо! Велика мамо Джульє! Тату! Добрий тату П'єтро!

Всі були далеко і всі мовчали. До рідного Сан-Бенедетто - не втрапить. Офіційно - заборонено, а крадькома... Така була чорна дорога, хіба ж її запам'ятаєш? Язик, мовлять, до Рима доведе. Але ж як розпитати? О мадонна, вона ж тут - як німа!

Рідна мова теж віддалилась до невпізнання. А може, просто загналась глибоко в серце і стриміла там болючою дразкою? Як на Лею, то вона б із задоволенням перейшла на вічне мовчання (чи є така мова?), але ж хто дозволить?..

Італійською навіть з дітьми розмовляла все рідше. Тільки починали - соучера-свекруха підозріливо косувала. Якось звично завели хором проти ночі "Отче наш":

Падре ностро кисей нейчими,

Сія сентифікато ільтуо номе

Винґа ільтуо реньо...

- то соучера не витримала й загупала кулаком по столі. З того, що накричала, зрозуміли: невістка обмовляє перед дітьми нонну (бабусю), каже про неї всяку всячину і настроює...

І Лея постановила: як до сьогодні рідною для неї, Роберто, Анни і Лії була мова материна, так від сьогодні головною для них усіх стане мова Семенова.

Жаль тільки, що Лідка навідується рідко. Соучера ж не надто вступає до розмови. Проте намагалась щось вивчити, щось зрозуміти.

-Як нема зерна, полови не треба! - глибокодумно зронила якогось вечора Семенова мати, спостерігаючи за тихими дитячими іграми.

Зерно? Та там, у сінях, ще півмішка! Невже соучера не бачила?

Лео вже кинулась до сіней, коли завважила, як чорна ниточка свекрушиних вуст потоншала й іронічно вивернулась донизу.

Лео затнулась і перевела на інше.

Почуте ж поки що відклала в пам'яті: колись розшифрує. Збагнула наразі хіба те, що вони з дітьми такі тут жадані, як сліпці з Болоньї.  

 

Семенові прийшла з дому вістка. Надиктований мамою і записаний сусідкою Мотею лист аж пашів праведним гнівом: "Ніякого одруження!" Мама не хочуть невістки-буржуйки, невістки-іновірки. В їхньому селі нині повно дівчат, які з вискоком побіжать заміж за красеня-Семена. До того ж, мама старі і слабі, їм на хазяйстві помочі треба, а з тої італійки який толк? О, рід Монтеккі-Лукащуків протестував з усієї сили!

Велика ж мама Джулья Семена вперто не помічала. З дочкою через нього були тільки сварки та бійки і незмінне: "Зажене він тебе на Сардинію пасти овець - знатимеш!" Потім велика мама замовкала й могла не розмовляти з дочкою годинами. Рід Капулетті-Сорезінів теж не поступався.

Тільки Джульєтта й Ромео не бажали дослухатись до своїх родичів.

Семенові прикро: попри те, що його мама добрі й лагідні (якось так дивно, до мами - на "ви"!), мама не розуміють, що Лея не буржуйка. Буржуї не їздять на заробітки, не працюють у полі, чи не так? Вони їдять ананаси і жують рябчиків - Семен учив це на уроках російської літератури. А щодо іншої віри... Мама не вчились у школі, тому не знають, що Бога нема. Лея, одурманена своєю Біблією-"Дотріною", теж іще цього не зрозуміла. От якби вони жили в Союзі!..

Ет! - посміювалась у душі Лея зі страхів своєї великої мами. - Хай і край світу, аби з ним, із коханим! Із коханим, що так гарно перетворив тверде негнучке ім'я "Леа" на м'яке і ніжне - "Лея"!..

В кінці материного листа - приписка вже від самої Моті. Потай від старої Лукащучки вона звірялась у давніх своїх почуттях. Мовляв, ще малою милувалася ним зі свого двору, школяркою ходила до школи не так заради навчання, як заради того, щоб його побачити в тісному шкільному коридорі... Бачте, вона вже підросла і так погарніла, що... Далі ніжні слова змазувались розчуленими дівочими сльозами, і Лея, поглядаючи в аркушик через Семенове плече, відчула пульсування ревнивої крові. Мабуть, не дурно пліткують про подібність італійців із циганами. Хто така ця Мотя? Ромео у фільмі теж сватали з якоюсь Розаліною, але... І, взагалі, як вона сміє?!.

 

...Це ж треба: й тепер, і досі згадувати якихось Моть! З досади в Леї навіть засвербіла голова. Так, наче якісь укуси. Подібне свербіння Лея останнім часом не раз помічає. Мабуть, через холод.

О мадонна! Що за чорненька мурашка? Ще одна! Ще, і ще!

То це й діти через них чухаються: в головах у Роберта й Анни теж повно цих комашок!!!

"Воші"?!! Лея бачить їх уперше, але відчуває: це щось негарне, щось дуже ганебне!

- Від них не помирають! - байдуже здвигнула плечима соучера-свекруха. - Тут тобі не панська Італія, де, коли хочеш - помиєшся, коли хочеш - розчешешся!

Ні, ні, ні!!! Леєю аж пересмикувало від самої думки про "новосельців" у своєму пишному чорному волоссі! Не хоче тут більше бути! Ні дня!

Лея мало не цілі дні нищила клятих вошей, але, здається, їх не меншало. Лідка обіцяла дістати якогось мила. Поки що хай Лея спробує гасом.

Але соучера гас тримає на каганець!

То ліпше житимуть у повній темряві!!!

"Не Італья?" То вона повернеться в Італью! Ніколи не піддасться на умовляння й не прийме совєцького підданства! Ніколи не...

Але всі звернення, листи, намагання, писані-переписувані з Лідчиною допомогою, розбивались об глуху незворушну стіну: "Вазврата нєт!" 

 

Нарешті благословилось на весну. Якось веселіше закукурікали півні, по-новому заозивалися птахи, почало прояснятися небо. Тільки сніги нікуди не збирались, усе ще лежали на безконечних просторах (в Італьї не тільки снігу нема: там і полів таких тужливо-безкраїх ніхто не тримає, - як не садок, то виноградник).

Лея вже розтопила в печі, тепер ще одна морока: з відрами по воду. Криниця тут, як вважається, недалеко, через дорогу (водогоном у Госітній не користуються). Але ж та проклята корба! Поки розмотується - гуркотить, мов одірватись має, а поки те відро з криниці дістанеш, то, здається, й руки попримерзають до заліза...

Мама Джулья свій ранок починала інакше: насамперед вона брала шланга, вмикала воду і поливала свій викоханий квітничок. О, скільки було квітів у мами Джульї! Цілий рік вони звисали з веранди, плелися круг будинку, обвивали огорожу, буяли по обидва боки вузенької, мощеної камінням, вулички... А з горішніх поверхів зирили квіти інших господарів, вони розмовляли між собою запахами й барвами, сплітались межи балконами і творили веселкову квіткову арку...

О мадонна! Цей проклятий лід!..

Відра порозкочувалися по блискучій стежці, за ними услід побігла вода.

Лея лежить, притулена скронею до холодного скла. Лея лежить убита. Лежить і не хоче вставати. Вона вже нічого не хоче. Що ти наробив, Семене?!.

- Господи, що з вами?! - хтось підіймає її за плечі, мов лозинку, ставить на острівець твердого ґрунту, хтось нахиляється до відер, повискує корбою...

Це Козачинський Гриць, їздовий. Чи Лео пам'ятає їхню дорогу з Синиці?

Гриць закладає під пахву якийсь покуночок, бере вдруге наповнені відра і, накульгуючи й пропускаючи поперед себе неоковирну господиню, несе їх до хати.

А він якраз ішов до Лукащуків. Дружина передала свіжого хліба й трохи горіхів. Хай Лея вибачає, що така мала поміч, але у Козачинських дев'ятеро дітей, тож, як мовиться, чим багаті...

 

У доброго папи П'єтро аж окуляри впали з носа, коли побачив, з яким "заробітком" вертаються з Німеччини Джулья і Лея.

Семен поставив умову: якщо Сорезіни його не хочуть, він охоче забере Лею до себе в Україну.

О ні, тільки не це! Тож велика мама Джулья мусила погодитись на зятя-українця.

Першого дня прибіг захеканий і щасливий Маріо. Він прочув на своїх виноградниках, ніби приїхали заробітчани з Італьї? О, в нього для Леї такі щасливі новини, такі новини!.. Справи у нього пішли на краще. Маріо купив будиночок при в'їзді в Сан-Бенедетто (так буде ближче їй до батьків), а ще - освоїв нову плантацію, запускає дуже дорогий сорт...

Лея вийшла до нього, теж горда й щаслива.

- Знайомся - мій наречений! - вказала на красеня-Семена.

Лея хотіла сказати ще щось. Семен простягнув було руку, готовий, за українським звичаєм, запросити гостя до хати.

Але Маріо вже був біля свого велосипеда. Ні, спочатку він затнувся, потім побілів, потім почервонів, потім німо зіпнув ротом, потім так само німо замахав руками, потім...

А тепер він уже покрутив геть педалі свого скрипучого велосипедика: живе-бо поза містом, пішки не находишся...

Смішний цей Маріо! Нащо їй будиночок при в'їзді?..

 

Сьогодні Лідка прийшла з роботи раніше й відразу - до свекрушиної хати. Хай Лея збирається (хустку - нову, з китицями), вони сьогодні мають іти в одне цікаве місце (ні, які туфлі - галоші, звичайно! Як Лея без них збирається перепливти вулицю?). Ні, яйця - не дітям, це - для справи. Куди йдуть? Лідка була така загадкова, що ніяк не могла відкрити правди. Словом, дорогою скаже.

Дорога виявилась далекою. Справді, без галош Лея не здолала б її. Утім, чи дійде й у галошах? - це вперше після хвороби виходить межи люди, голова ще крутиться, ходити не ще звична.

- Вас іст?

- Кузьмина Гребля! - хитро оголосила братова´. Зараз, зараз вони все дізнаються!!!

І повела її до хати, що виднілась поза цвинтарем.

Це та жінка, яка сказала всю правду. Лідка бігала колись до неї ворожити про Семенову долю. Ще задовго до страшних подій. Ворожка тоді відгадала. Спочатку їм усім випадала пікова шістка: дорога, далека дорога. Але потім Семенові пішли все пікові карти, ого - піковий туз!!! Його дружина виїжджатиме з ним, а приїде - тільки з дітьми. От вам і туз бубновий - новина з далекої дороги. Ось вам і новина. Виїздитимуть разом, приїдуть - без нього.

Ворожка тасувала карти, скоса позиркуючи на заморську гостю. О мадонна, Лея вдома й сном-духом не чула про жодних ворожок, а тут!..

Тепер пікові карти випадають Леї. Червоні карти - ось дивіться! - майже всі відішли в минуле. Чорно в Леї, чорно. Зараз чорно, далі чорно, а оце - гляньте! - випадає король хрестовий біля пікової дев'ятки: якийсь чорнявий чоловік прийде здалеку й принесе переміну. Переміну добру (поруч - карта червона), але - буде він біля Леї недовго (ось, у ногах випадає). А потім... Не видно, що буде потім... Бо вона, ворожка, що? Вона нічого не відає: це як уже карти ляжуть. Чи за три дні, чи за три роки - як кому, але - збувається. Якщо ж карти брешуть - то й вона бреше!..

Повертались ошелешені, але підбадьорені. Чорнявий чоловік? Це ж Еміліо приїде, братик ріднесенький! У листі обіцявся. Звісно, допоможе, розрадить!.. Хоч Лея і не дає в Італью знати, як їй тут гірко: сама-бо винувата! Лея пише, що все гаразд, обживається і все має. Ото тільки що Семена вже не вернути... А так - усе як треба. Проте Еміліо все одно обіцяє приїхати на поміч. Приїде й поїде, але їй, Леї - і це було б святом!

Квітка! Хай Лідка гляне: ось, на обочині, біля переліску, - квітка бузковим дзвіночком!!! Уже сутеніє - а вона - ліхтариком!

Це пролісок. Про-лі-сок! Лідка сміється: Лео не може вимовити.

Серед чорноти, серед снігу - квітка!!!

 

Цього вечора солом'яний матрац, наче вітрильник, знову нагойдував і нашіптував Леї гарні думки. Вони, мов ті червоні карти, які відійшли "в ноги", всі - про минуле, але від цього не менш білі.

Ото здивував усіх Семен, коли, вінчаючись у костьолі, на запитання падре про згоду одружитись із Леєю, весело відповів: "Так, бо куди я вже її діну?" Тільки Лея розуміла, чому Семен так промовив. Адже церкви не визнавав, вінчатись пішов тільки заради італійських родичів. Промурмотів щось про гриба і про те, що, назвавшись грибом, треба лізти в борщ (тепер Лея переконалась, що гриби, насушені восени соучерою, і справді всі йшли на борщі). Тому й відповідав жартома - що мав робити?

В цілому ж сімейка зажила досить мирно. Велика мама Джулья ще трохи дусалась, але добрий папа П'єтро полюбив зятя, як рідного. Та й було за що: Семен швидко опанував італійську і тепер не відрізнявся від місцевих мешканців. А ще чудово умів робити все, за що б не взявся. То тут, то там наймали його на роботу, то звідси, то звідти перепадала якась копійчина. Недільними вечорами навіть ходили в кіно. Ходили, як засне нонно (дідусь). Ні, нонно теж любив Семена. Сердився ж тому, що ніяк не міг погодитись, аби заміжня жінка (про дівчину - годі й казати!) ходила в кіно.

Лея все хотіла знову потрапити на кіно про Ромео і Джульєтту. О, якби Семен побачив!.. Але цього фільму чомусь більше не завозили. Мабуть, через це жоден інший більше не запав у її серце.

Запам'ятався хіба один момент із фільму радянського: якась хатка, убога й страшненька. "Це що, у вас - така бідність?" - запитала, вражена. - "Еге. Та у нас вдома - ще гірше!.." - відказав.

 

Коло дітей сиди не сиди - сидінням не нагодуєш. Треба підшукувати роботу. Лідка знайшла аж дві. Першу - санітаркою в Кузьминій. У тій самій лікарні, де Лея лежала. Ходити далеченько, але - в чистоті, в халатику біленькому. Другу - свинаркою на фермі. Це - одразу за селом, тільки лісок минути. Ну, про халатик біленький тут, звісно доведеться забути...

Лея, тамуючи звичне останнім часом почуття напівголоду, глянула на присмирнілих від недоїдання дітей і запитала, де краще платять.

Отже - свинарник.

Виходити на роботу - потрібно вбратися. Що Лії якусь узувачку, що Анні-Марії та Робертові - теплі куртки. Та й Леї не в свекрушиному ж одязі на роботу ходити!

Лідка й тут подбала: домовилась із головою, випросила трохи грошей наперед, за майбутні трудодні. А ще - добилась допомоги на трьох Лукащуків-сиріт: Семен-бо помер, не винісши каторжних робіт на фашистського окупанта.

У неділю зранку - на базар до Гумані. Погода видалась тепла й суха, нарешті можна без свитки й галош.

Іще тільки вийшли, а Лідка вже вже б'є об поли: невдача!

В чому річ?

Невдача! Невдача й квит!

Та що сталось (у Лідки поки допитаєшся!)?

А хіба Лея не бачила, як стара Макарчучка щойно перейшла дорогу з порожнім відром?

Так, до криниці жінка пішла. А що, їй не можна до тієї ж криниці, що й Лукащукам?

Господи, до чого тут криниця?! Хіба в Італії не відають: коли хто з пустим відром назустріч - не пощастить? В Госітній це кожна дитина знає! Ет, хоч вертайся!..

Вертатись ніхто, звісно, не збирався. Та й базар починався весело. Зустріли далеких Семенових родичів, соучерину сестру в других. З чоловіком. Теж сьогодні базарюють. Особливо балакучим виявився дядько, Хведір Михайлович. О, це і є славетна італійка? Господи, це ж вона йому - небогою доводиться! Лея - таке цікаве ім'я! Це ж як буде по-нашому: Лея П'є´тровна? Нема у них по батькові? А то як же? А це Роберт і Анна? А третє де: ніби ж троє? А, Лію залишили вдома, знявши мірку на черевики? - усе жартував і частував дітей цукерками.

Дружина Хведора Михайловича поспішала, тому заклопотано потягнула балакуна в людську гущу. Та чоловік успів залишити дітям пакунок з цукерками. Вже радості було!.. Це ж і Лії принесуть! Навіть Анна засміялась.

Смішна Лідка - невдачі боялась!

Вістка про заморську сімейку летіла, здавалось, за сто кроків попереду.

- Італійка! - шелестіло навкруг. Цікаві поспішали на дивовижу і водночас зачудовано розступались, даючи дорогу.

- Італійка!

- А то - її діти! Бач, як намальовані!

- Вийшла за нашого! За госітнянського! Помер, як сюди їхали!

- Сердешна!

- А гарна, мов артистка! Туфлі! Костюм!

- Тебе вбери в таку красу - хіба гіршою будеш?

- Щастить же капіталістам!

Чого вони з неї хочуть? - Лея здивовано зиркнула на свій відбиток у вітрині. Он воно що! Тінь, а не людина! Бліда, як мара, темні кола під очима!.. Це ж відколи в дзеркало не дивилась... Якби не блискучий погляд і не хвилі густого чорного волосся, - нізащо себе не впізнала б!

В кооперації саме викинули ґумові чоботи. "На фермі - перше діло!" - Лідка вхопила чорну лискучу пару і примостила Лею у кінець довжелезної черги. Ніколи в Італії не стрічала подібного (ні таких черг, ні таких чобітків), але це взуття, мабуть, неабияка цінність: он скільки народу б'ється за ним!

Ось нарешті й каса. Підтримуючи ліктем покупку, Лея шугнула рукою в сумку. О мадонна! Гаманець! Де гаманець?!.

Лідка тигрицею налетіла на молодика, який стояв у черзі позаду Леї:

- Признайся, ти взяв гроші?! - термосила його за поли, - Ти мені зразу не сподобався, усе тут крутився!

Молодик ховав блукаючі очиці й потихеньку намагався визволитись від настирливих "обіймів".

- Міліцію! - репетувала Лідка й поривалась обмацати молодикові кишені, - Ти... Ти чого тут? Ти ж не купуєш!

- Гражданочко, що за паніка? - несподівано виріс з-за молодика ще один - у краватці.

Але тут наспів міліціонер, і Лідка метнулась на нього. Поки, як ведеться, плутано, пробувала пояснити правоохоронцеві суть справи, Лея помітила, як молодик щось крадькома передав незнайомцеві у краватці.

- Дивись! - кивнула братовій.

- Вперед! За ним! - зашипіла Лідка. - А ми з дітьми - тут розберемось!

Хоч це сказано було українською, Лея, здається, зрозуміла.

Невпевнено попленталась за незнайомцем крученими завулками. Час від часу, коли той озирався, ховалась за рогом або притулялась до стіни. Хотілось битися об ту стіну головою, дертись щокою об полуплений тиньк. Нехай би зараз викрили, нехай би знищили, але, о мадонно, за що забрано ще й останні гроші?!

На одній із тихих вуличок незнайомець звернув до якоїсь хати. Присіла за парканом і ще трохи почекала. Отже, тут.

Ледве розпізнавши дорогу, добралась назад, але міліціонера вже не було.

- Думала вже подавати в розшук! - заламувала руки Лідка. І сповістила, що молодика відпустили. Він-бо чесно вивернув кишені, показав одяг, навіть роззувся!

Далі було, як у сні: вдруге шукали міліціонера, благали, вели його до заприміченої Леєю хати... Якісь запитання, складання протоколу, розписки... А грошей, таких великих грошей - немає!!!

Повертались убиті й спустошені. Навіть цукерки не тішили дітей. Доходячи додому, Лідка вказала на сусідську хату й пригрозила кулаком:

- У-ух, проклята Макарчучка!..

 

Це вдруге в житті Лею пограбовано.

Вперше це трапилось, як тільки, в'їхавши в Союз, перетнули кордон з Білорусією. Лея здала в ремонт золотий наручний годинник, подарований Семеном (Семен, ще із тих німецьких яблук починаючи, завше полюбляв робити подарунки!). Просила зробити якнайшвидше, адже за день-два від'їжджатимуть в Україну. Оскільки виявилось, що їдуть у той же день, побігла по годинник. Але він у майстерні... загубився! Годинникар теж блукав очицями і розводив руками, теж вивертав кишені. Марно. Зрештою, немає гарантій, що золото було справжнім. Тому задля компенсації може запропонувати хіба деренчливого басовитого будильника...

Але тоді вона легко пережила втрату. Поруч був Семен. "Я тобі ще таких сотню куплю!" - заспокоював.

З Семеном усе було просто і легко. Навіть троє діток ніколи не завдавали великого клопоту. Вони були тільки радістю. Досі не думала, що можна так любити дітей! Коли принесли з пологового будинку новонародженого Джіакомо-Роберто, ще й сама не сприймала його, дрібненького, як повноцінну людину. А почула, як упадає, як сокоче й тішиться над ним Семен... (Розмовляв до сина здебільшого італійською, тільки просив, щоб кликав його не папою, а татом). Так було і з Анною-Марією. А найменшеньку, народжену вже в Німеччині, - то й назвати хотів на честь дружини. Зійшлись на імені "Лія": і так у хаті народу повно, щоб остаточно не заплутатись!..

Щоправда, народу ще в Італьї поменшало: помер старенький нонно. З ним померла ціла епоха! Тепер, щоб піти в кіно, жінкам не треба чекати, поки засне дідусь. Тепер нарешті можна обрізати косу й зробити цікаву зачіску!.. Семен каже, що і в них дівчата носять коси й хочуть їх обріза´ти. Мотя он обтяла волосся сокирою - мати навіть била! Семенові ж однаково: Лея гарна йому і з косою, і без!   

 

Наступного дня двері свекрушиної хати не зачинялись.

Ішли селяни, вражені чужинчиною бідою. Несли, хто що міг: збіжжя, сало, полотно, зболені, відірвані від серця копійки. Новоспечений дядько Хведір Михайлович - то й цілих десять рублів. Гриць Козачинський навіть пожертвував чи не найбільшим скарбом - кирзовими чобітьми, ще майже не стоптаними. В нього ще з фронту нога скалічіла - однак у ці чоботи не влазить.

Може, вперше осітнянці глянули на Лею не як на іноземну шпигунку.

А Лея... Чи побачила врешті цих людей Лея?

За слізьми, які, вирвавшись із-під довгого тамування, градом котилися по обличчю, навряд чи можна було когось розгледіти...

 

Ще за два дні Лея вже й на роботі.

О мадонна, її приставлено до свиноматки з дванадцятьма поросятами! Ні, не до одної - до цілого відділу свиноматок з поросятами! Дивилась на них, як на латинські епіграфи. Вперше бачить цих звірів. Здається, так і норовлять куснути за ногу! Напарниця Антоніна каже (о мадонна, що вона там постійно каже?), що кусаються тільки деякі, особливо "дбайливі" льохи.

Зате хто кусався точно, це всюдисущі "птиці" (в Італьї теж їх повно) - набридливі мухи. Налипають на обличчя, лізуть в очі, до рота! В душу лізуть!

А гній!

Це наче всі мухи, ні - всі воші, помножені на мільйон, та ще й - з убивчим смородом! Тоді хотілось, аби відтяли голову. Нині ж хотілось позбутися власних рук: це ж їх Лея тепер по лікті занурювала у смердючу масу, це ж ними тепер збирала гній, скидала у відро!

Але, як мовила велика мама Джулья, незграбі й дірявий кошик мозолі набива, а зітханням не заміниш старання!

Тож, узувши даровані кирзячки, покинувши Лію на Роберта й Анну, прямує щоранку Лея повз лісок. До страшного - і свого вже, куди дінешся (що там Семен казав про гриби?), - свинарника.

Уже й до малих свиняток потрошки звикає. І - до матерів (так і не вкусила жодна: бачить, видно, що якась проява нетутешня!) їхніх симпатією проймається. З шанобою, з повагою: "Курва-мать!" - так до них свинарки звертаються.

 

Все б нічого, тільки біда, що гроші (та й то не всі, бо ж тепер має борг!) даватимуть, кажуть, аж у кінці року. В родині Лукащуків їдять, як цвіркуни: аби не городина, вже б померли. Про каву тут узагалі не чували. Семен колись розповідав, що була в них голодовка. Він, тоді десятилітній, ледве вижив, а багато хто... Когось живим хоронили (щоб удруге не приїздити), кого - з'їдали. Одна жінка батька свого качалкою добила: щоб менше на один рот. Словом, Семена послухати - не треба й страшного фільму! Це ж, мабуть, таке й зараз повторюється? Бо все - бараболя та бараболя! Коли висловила тривогу свекрусі, та засміялась. Мовляв, не бачила ти, Голено, смаленого вовка! Не пробувала ти, мовляв, бур'яну в тридцять третьому, не жувала мелених жолудів з мохом у сорок сьомому!

Що ж, таки не їла. Ні смаленого вовка, ні бур'яну, ні жолудів під мохом!..

Але ця одвічна бараболя - теж уже остогидла. 

      

Спогадам тепер усе менше місця. Лиш задзвенить о третій ранку "подарований" у Бресті будильник (справді, що робила б нині із тим золотим браслетом-годинничком?), - так і зривається Лея з постелі. Поки води наносить, поки дров нарубає, соломи внесе (свекруха розтопить), уже й на ферму летіти.

А ввечері, з роботи прийшовши та ще на городі повозившись, - тільки до подушки (це зручно, що в них тут Бога нема: на вечірню молитву сил уже не стачило б) - тільки в сон провалилась, ще наче й не спала - знов ранковий будильник деренчить-розривається.

Тільки іноді відблисками свічки - штрихи колишнього життя.

Мешкали вже окремо, на квартирі. Семен на роботі, син і донька в садочку (Лії ще не було). Лея, власне господарство попоравши, йде помагати хазяйці на кухні, готувати і мити посуд: в рахунок плати за квартиру. Але що там готувати, що мити посуд, коли - й газ природний, і вода під рукою? А туалет! Там же в туалеті - красивіше й запашніше, як тут - у світлиці!

Але вже то звідси, то звідти озивалось непевно Семенове: "а у нас в Україні...", "а от мої мама...", "а в госітнянському лісі..."

Потім пішло сміливіше. Про сина, який любив хлюпатись у воді: "Оце б Роберта - до Тарасюцького ставка!" Про доньку, яка проявляла інтерес до книжок (а з книжок тут у хаті - одна тільки "Дотріна"): "Це якби Анну-Марію - та в нашу школу!.." До Леї, що вміла охайно штопати капронові панчохи: "А побачила б ти, як мама вишивають!.."

Їхати то й їхати. Леї що: Леї аби з коханим. Добре їм велося вдвох у "чобітку"-Італії - виживуть, коли доведеться, й на голій п'ятці.

 

Босою ходити привчилася також тут, у Госітній. Спочатку боляче, а потім геть і добре: легко, вільно, кирзяки не парять. Особливо приємно босою по зерну: лоскоче, під ногами золотиться, дзвенить-розсипається!

Це вона вже у жнива між годівлями свиней вантажницею підробляє. Жінки носять мішки в комору, а здоровань-комірник - облік веде. До Леїної роботи - особлива пильність. Наче аж обмацує всю її, разом із мішками, обліковуючи.

Комора дивна в селі, зроблена з церкви. Ще недавно, розказують, на церкві була найвища серед усіх церков дзвіниця: весь район, розказують, із неї було видно. Тепер же верха знято, дзвони викинуто, дерев'яні стіни від мишей та жучків протравлено: комора хоч куди! Провалишся по коліна в зерно, упадеш ніби ненароком на тепле сипке збіжжя, а зі стін, прямо в очі тобі, - святі архангели моляться, по шию в пшениці затоплені...

Купатись у ставку теж уперше тут спробувала. У Сан-Бенедетто річка По. Велика, широченна, але - далеко. Через неї хіба човном із перевізником кілька разів перепливала. А тут ішли якось із поля (в Госітній свинарки, виявляється, ще й буряки сапають): спека неймовірна! Минаючи Тарасюцький ставок, дівчата у воду я-ак шугонули! Хто бовтається зі сміхом, хто аж на середину запливає. Лея покрутилась, повертілась та й собі ступила в хвильки скраєчку. Глибше зайти боялась: усе здавалось, що вода не приймає, виштовхує. Хлюпнула на себе раз, другий...

Відтепер усеньке літо в ставку з дітьми й митиметься: узимку-бо тут яке буде купання? Обітреться, мов кицька лапою, та й по всьому!.. Якби ж можна відмитися про запас!..

Зненацька зі шляху почулось:

- Олено Петрівно! Олено Петрівно! - ще не звикла, що гукають до неї.

Це гнався голова - власною персоною - не на студебекері навіть - чиїмсь велосипедом.

- Олено Петрівно, - хекав, утираючись замиленим картузом, - Вас... До Гумані... Негайно! У міліцію того... Викликають! Вас і Лідку Лукащукову! Терміново!

О мадонна! Це ще чому?!

Тільки й устигла сполоснути ноги. І змотатися додому за взувачкою.

Оскільки головин транспорт поламався, мчав їх до Гумані бричкою незамінний Гриць Козачинський.

Здається, Лідка, як завжди, про щось догадується. Пробувала дорогою щось у неї вивідати - марно!

Ясно одне: подібні виклики нічого доброго не віщують. Вже хто-хто, а Лея це добре знає!

 

Лихі спогади, мов пропасниця, затрясли пасажиркою брички. Як почали збирати документи... В Союз-бо так просто не вертаються!.. Не згадувати прощання з татом П'єтро, мамою Джульєю, братом і сестрами!..

Вже було вирушили... В Німеччині - знову затримка... Семенову справу послано в КГБ на перевірку... Знову Німеччина, Міте-Лаузент, батьківщина їхнього кохання... Тут і Лія-Селєне народилась... Два роки чекали... поки дозволять...

- Вйо-о! - підганяв коней стривожений Гриць.

...Дозвіл із Союзу прийшов тільки тепер, п'ятдесят третього страшного року... В'їжджали до Бреста п'ятого березня... Кругом на червоних прапорах - стрічки чорні... Сталін помер... Семен казав про Сталіна тільки те, що він був дядьком дуже строгим... Більш нічого не казав... Більше нічого...

 

- Олено Петрівно! Лею!

Гриць Козачинський хлюпає на Лею водою з баклажки, а Лідка махає над її обличчям хусткою.

- Вибачте, я, мабуть, надто швидко гнав!.. - шепотів побілілими губами візник. - Але ви не переживайте... Коли що - ми за вас!.. Та як треба - всі мої дев'ятеро дітей... Цілим селом виступимо! Виручимо! Та як прийдеться - я вас на цій самій бричці - назад в Італію!.. Не бійтесь!..

У відділку назустріч Леї та Лідці  вибіг уже знайомий міліціонер. Усміхався. Скликав колег. Повів у начальницький кабінет.

- Кхи-кхи! Гм-гм!.. Товариші! Сьогодні в нас чудова нагода! Нагороджуються... Лукащук Олена Петрівна і Лукащук Лідія Харитонівна нагороджуються подякою від радянської міліції! За допомогу в затриманні особливо небезпечної банди не просто кишенькових злодіїв, а й розкрадачів радянської державної власності!

Ой, та це ж - про тих молодика й незнайомця! Виявляється, в хатині, вистеженій Леєю, давно вже проводились злодійські таємні зборища.

Оддали й гроші. Правда, чомусь тільки половину. Проте не тільки Лея, а й метка на язик Лідка, збентежена похвалами, не зважилась поцікавитись рештою. Втім, Лея ту частину вже все одно майже відробила на буряковій нормі.

Тепер спершу поїхали по магазинах: накупили дітям гостинців. Лідка взяла й півкіла "тульки". Мовляв, постановила собі давно: якщо її Іван, як пообіцяв, доб'ється чогось у тій клятій справі з грабунком, поставить у бригаді могорич. А тут, гляди, ще й грамотою обернулось!

Що таке могорич, Лея дізналась ще на сороковинах по Семену. Чудно: тут святкують по мертвому обіди, мовби на весіллі! Леї тоді вперше дали спробувати могорич. О санта мадонна, як вони п'ють цю гидоту? Велика мама Джулья любила повторювати: "Хто радиться з вином, той не кінчає добром". А тут же - не вино, а скаженна вода! І радяться з нею тут набагато частіше, ніж із рідною мамою!

До Госітної щасливий Гриць гнав коней іще бадьоріше. Він давно знав, що про Олену Петрівну можуть казати тільки хороше! Та він, якщо хочете знати, завжди ставить її у приклад усім своїм дев'ятьом дітям! А тут - такий героїзм! Та на таке треба скликати всеньке село!..

Ввечері село й справді зійшлося - ледве не всеньке - і, хто чим багатий, накривали саморобні столи у дворі правління.

Голова першим підняв тост за новоспечену справжню радянську громадянку. Словом, за інтернаціоналізм!

-За нашу Олену Петрівну! - загукали зусібіч.

- Унд Лідья Каритонівна! - щоб нагадати за ще одну винуватицю торжества, промовила першу свою "публічну" фразу.

- І за Ліду Харитонівну, аякже!

Залунав щирий доброзичливий сміх, зацокали склянки.

Кажуть, як напитись багато могорича, можна забути за всі свої нещастя. Лея дуже б цього хотіла, тільки ж страх як боїться скаженої води! Як же її, такої пекучої, багато проковтнеш?

Знову - сміх і дзенькіт посуду.

А ще - пісня.   

Люди в Госітній напрочуд співучі. Ні, в родині Сорезін теж обожнювали пісні. Не раз, бувало, затягують увечері перед каміном усіма голосами:

Сан маре лючіка

Ластро дардженто,

Май п'ю ма лондра,

Май п'ю ай венто.

Веніте ланджела

Ла ґармонія,

Санта Лючія,

Санта Лючія!

І Семен казав, що любив співати. В нього тато були музикантом (дуже добрими були тато: десь таким, як Леїн папа П'єтро. Семен вдачею і лицем пішов у батька), дуже гарно грали на трубі. Проте в Італьї Семен співав рідко.

Але тут, у цих людей, - по-іншому. Здається, чим тяжче їм доводиться працювати, тим більше вони співають! Лея це й на собі помітила. Жили від натуги тріщать, сонце шкварить, а теж би підтягла тихеньким голоском! Уже нащо немічна стара Макарчучка, а, сапаючи буряки, співає, аж луна розлягається! Бідкається, що співала б іще гучніше, якби не постійні головні болі. То вона, сердега, чоло буряковою гичкою обв'яже - і вперед із піснею та з сапкою! Нагріється листок - вона свіжий учепить - і знову на бурякові гони з піснею!

...Коли вперше почула ці тужливі слова?

Може, їх проспівала стара Макарчучка?

Може, вони виколисалися в ній, ще як добиралася потягом із Києва до Гумані?

...Ой піду я до лісочку

Та й наломлю лому.

Завів мене дурний розум

У чу-, у чужу сторону-у-у!..

Із цією піснею хотілось зостатися наодинці, хотілось, узявши її до серця, щезнути з гучного збориська. І вже десь там, поза городами, скропити її гарячими слізьми.

- Ти куди? - заступив у темряві дорогу здоровенна тінь.

- Вийду на квилину! - о мадонна, як уже націлувався з тією скаженною водою!

Це комірник. Дівчата фраєром його називають. Колишній фронтовик. Чи й був на війні - толком ніхто не зна, але тепер у військовому ходить, хромовими чобітьми, в халявках закоченими, порипує. Може, тому й кажуть про нього: любить жити на халяву. Жінку з дітьми покинув, мешкає в сестри і, здається, тільки й шукає пригод на свою голову.

- Ну, якщо на хвилину... - зступився зі стежки мало не погрозливо. - То я ждатиму!

Еге, жди-жди! Лея прослизнула попід кущами й попрямувала через ярок до вже сонної свекрушиної хати.

 

Ось уже на робоче місце уславленої "новоспеченої радянської громадянки" навідався дільничий міліціонер Госітнянко. Він ходив кругом загорожі, зазирав у двері, додивлявся до Леїних рухів. Від отих прискіпливих поглядів Леї хотілось відмахнутись, як від численних мух, тому всю увагу намагалась переключити на свиню:

- Ак ти, курва, повернися!

- Бляка-мука, п'шла вон! - проганяла надто настирливих комах.

Здається, не зовсім точно вимовляла деякі свіжовивчені слова, бо відчула, що дівчата-напарниці, похіхікуючи в кулачки, десь поховались, а в Госітнянка все ширше роззявлявся рот, а брови все вище лізли на лоба.

- Ви чому це понавчали свою колегу?! - за якусь хвилину вже репетував на свинарок, які скромно позаховували погляди під свої білі хустинки. - Ганьба!!! Міжнародний скандал!!!

Виявилось, Лея щойно "висипала" цілу купу дуже негарних і непристойних слів, і що "курва-мать" - зовсім не шанобливе звертання.

Що таке непристойні слова? Ага, це, мабуть, як у них, в Італії, "порка мадонна" (тобто "свиня мадонна") - найобразливіша лайка, яка тільки може бути! Але якщо "свиня" - образливе, як же тоді називати саму свиню? А до мухи як звертатись, якщо вона - "бляха-муха"? Нічого не розуміє!

- Кай вам чорт, з вашими словами! - хряснула дверцятами огорожі й узялась вигрібати гній з-під своєї льохи.

 

Зі свинарника поверталась, як уже добре стемніло. Попереду наче вогник тремтить! Цигарка!

- Кахи-кахи! - впізнала бас "халявщика". Та й скаженною водою запахло.

Чого він хоче з неї?

Від переляку аж ноги потерпли. Але так тими потерплими ногами й пошкутильгала - задки, задки, а тоді - мало не через центр, манівцями...

Добиралась до хати від городу, як пізанський злодій. Глядь: а воно біля самісінької хвіртки цигаркою світить, покахикує:

- Лєн! А йди сюди, тра побалакати!

Не пам'ятає, як і до дверей дісталась. І вже коли тремтячими руками намацала клямку, трохи осміліла:

- Кай ти згориш! Курва-мать! Бляка-мука! П'шов вон!

І - двері зсередини - на засув!

 

А в кімнаті на ліжкові - троє сонних дітенят. Колись любили з Семеном милуватись, як вони сплять. А тепер... Чи бачить вона їх тепер, чи має коли?

Так чомусь кривдно, так гірко! Так хочеться додому, в рідні кольорові, оздоблені трафаретами стіни! Припасти до великої мами Джульї і пригорнутися до доброго папи П'єтро! Скуштувати бабусиної паленти, сісти до щедрого обіднього столу разом із сестрами та братом... Еміліо, братику, де ж ти, чому не приїздиш? Ніяк не пускають його до Леї в Союз! А Лея, в свою чергу, ні словечка сумного! Сама поїхала на цю біду, сама й ковтатиме її! Вийшла в море - мусить пливти!

"Семене, Семене, чи ж так би велось, якби ти був поруч?" - рясно кропила слізьми Семенову світлину, яку завжди тримала під подушкою.

Ні гарні Семенові уста, ні жарини-очі, ні смолянистий чуб тепер навіть не здригнулись на Леїні ридання.

 

...Таким незворушним Семенове обличчя почало робитися ще в ті злощасні білоруські дні.

З Бресту їх направили в Ґродно. Поки Лея весь час сиділа з дітьми в казармі репатріаційного табору, куди їх тимчасово поселили (виходили тільки в казенну їдальню), Семена від світанку до смерканку не було, його постійно викликали на якісь допити. Приходив із них втомлений і розбитий. Лея розуміла: їх усіх замучила вже ця тяганина з документами. Нічого-нічого, ще залишилось небагато.

- Небагато! - повторив якось за Леєю.

Навіть до дітей наче охолов, менше з ними грався, намагався не дивитись на маленькі потішні личка.

- Шкода, що підростуть і не знатимуть свого тата! - мовив якогось разу, саме перед страшним десятим березня, українською мовою. Тоді не звернула уваги на ті незрозумілі слова, але чомусь закарбувала в пам'яті. Лиш тепер вони оживали й поставали перед нею в усій своїй моторошності.

 

Проворна Лідка обіцялась навчити Лею мати додатковий заробіток. Повела одного суботнього вечора до себе додому, стягла з горища накриту ряднами металеву конструкцію...

А в неділю здібна Лідчина учениця вже розклалася серед двору з пінистою бовтанкою (бражкою) і позиченим у Лідки металевим начинням.

Горілка вийшла перепаляна, аж руда. Але на смак - така ж скажена, як і в кращому хазяйському домі. Отже, з Леї будуть люди! Наміняє тепер і на олію, і на...

- Товаришко громадянко Лукащук!

У хвіртці стримів дільничний міліціонер Госітнянко. Рот йому роззявлений, а брови знову лізуть на лоба. Тому не відразу спромігся запитати:

- Чим займаємось?

- Моґорич учусь робити!

- А... А хіба не знаєте, що не можна?

- Чому не можна? Моґорич короший, коч попробувати?

- Я з вами, товаришко Лукащук, свиней не пас, що ви мені тикаєте!

Еге, Лея вже розгадала ці фокуси! Тут до матері хоч "ідіть кебені фені", зате - на "ви"!

- У нас "ти" заведено до найдорожчик людей казати! Та й, коли ми свині виганяли на травичку, ти якраз на ґоборі й вештався! 

- Не можна отак, серед білого дня, при всіх, горілку гнати!

- А коли можна?

- Ну... Вночі хоча б!

- Вночі мені нема часу: дуже кочеться спати!

- Гм... А документики свої покажіть, громадянко Лукащук! Підсудне ж діло!

- В мене документики ще з Італьї, - відказала заклопотано (якраз повну банку накапало). - В Італьї мене кай і судять!

- І за що вам тільки грамоту виписали?

- Ой, це правда, кай би ліпше виписали якогось їдла! Або ґроші віддали!

- Товаришко Лукащук, ви прикидаєтесь чи справді не розумієте?!

- Я ж із Італьї, де мені розуміти? То ти мені коч дулі тикай, коч обзивай - все одно нічого не втямлю!..

- Жартівниця!.. Ехе-хе, не куштували ви, громадянко, ще смаленого вовка!

- Аґа-аґа! Чула, що є така страва! Може, почастуєш? Твоя закуска - мій моґорич! Осьо, свіженький! 

 

Це тут люди від тяжкого життя такі веселі. І за собою Лея стала помічати, що інакше сприймає ту чи ту прикрість. Ніколи в житті так багато не сміялась і так багато не співала!

Як стемніє, народ, попоравши вдома худобу, стягується до млина. Посідають, хто де, і - їдять чорні маленькі зернинки. Так і звуться: "дзернята". Їдять, якось ротом насінинку вилущують - лушпайки на всі боки летять. Лея пробувала - простіше ковтнути з лушпайкою! У них в Італьї вживали смажені каштани - ото смакота! Надрізаєш ледь-ледь шкірочку, на вогонь ставиш. А потім, розжарений, аж вистрибує каштан зі шкірочки, аж вибухає ароматом... 

Мало не до світанку пісні та сміхи!

То, було, на Купайла (свято в них таке) нарегочуться - животи болять!

Від берега до берега раба жаба скаче,

А за нашим бригадиром вся бригада плаче...

- заводять буряківниці.

Колисали мене хлопці

Не в колисці, а в коробці...

  • - вторять їм пташниці.

Колисала баба діда,

Поки стало в торбі хліба!

Як не стало в торбі хліба -

Покинула баба діда...

- переводять на своє старші молодиці.

А тоді як заведуть тужливої, аж сльози по носах закапають:

Що ж ти, Вася, та до мене не говориш,

І чого ти сьогодні сумний?

Ти ж, наверно, в другую влюбився,

Та й того ж ти такий неговірний?

- Чи не про тебе, Васю, йдеться? - схлипнуть жіночки до Василя - гарного парубка, що має серед усіх найчистіший голос.

- Таке скажете! - відмахнеться Василь, зашарівшись. А жіночки вже тягнуть далі:

...Полюбив я другую дівчину,

а тебе покидати буду...

 

У серпні вечори тут - що павутинка тоненька. Дмухнув - уже й нема. І, як павутинка на вітрі, співучі. Лея слухає і дивиться, затамувавши подих.

І петрівчаних (в Італьї теж Петра вшановували):

Ой Петре, Петре, ще й Іване,

Вже ж твоя петрівочка минає!

Вже ж твоя петрівочка минає,

Половину літечка займає!

Половину літечка займає,

Бо ж ця Ганя (Мотя, Лея) чоловіка не має!

І - обжинкових:

Гобжинки, паночку, гобжинки,

Хоче віночок горілки!

Хоче віночок горілки,

Не так віночок, як женці,

Бо дожали панської пшениці!..

- Та не "паночку", а "голово" тепер годиться співати! - виправляють бабок молодші. - А замість "панської" - "колгоспної"!

Далі разом:

Як пшениці колгоспної дожали,

Щоб нам була музика з Варшави!..

- Ой, з Москви!

...Щоб нам була музика з Москви!..

З Москви чи не з Москви, хоч би з міста,

Хай нам заграє музика троїста!

Хай нам заграє музика троїста,

Чи троїста не троїста - хоч пара,

Щоб наша челядонька погуляла!

- Не так: "Щоб наша славонька не пропала!"

І раптом - як вихор супроти павутинки - вихоплюється Василів голос:

...Ой піду я до лісочку

Та й наломлю лому.

Завів мене дурний розум

У чу-, у чужу сторону-у-у!..

Всі нишком поглядають на Лею: здогадуються, що їй запала в душу ця пісня! І - підхоплюють:

А в чужії сторононьці

Ні батька, ні неньки.

Тільки в саду вишневому

Співа, співа соловейко-о-о!..

 

Перше вересня. Роберт іде до школи! Так хвилювалась за сина, проте він мову майже вивчив. Тепер не пропаде!

Святкова лінійка. Вичесавши, вимивши діток, нарізавши хлопчикові для букета духмяних, не бачених в Італьї чорнобривців, оглянулась і на себе.

Виклала короною чорне лискуче волосся. Так, нині знову носила косу: не тому, що згадала дідусеві примхи, а тому, що так було зручніше.

Вперше - нагода вбрати привезені з Італьї жовте плаття й жовті, під колір, босоніжки. О мадонна, осьде й жовта сумочка: зумисне купована до сукні! Нащо їй тут жовта сумочка? Бур'яну для кози, вертаючись, у неї не нарве, хмиз у неї не влізе!..

Але ж чудно як, святково - наче повернулась у Сан-Бенедетто!

Ет, візьме й сумочку!

Минаючи ярок, зиркнула в перестояну від недавніх гроз калюженцію. Замилувалась. Правду мовлять: виряди й колону - буде схожа на гарну донну!

- Това-а-аришко Лукащук!.. - тільки й спромігся проказати дільничий Госітнянко. Він ошивався якраз по той бік ярка: останнім часом їхній куток ретельно патронує.

Рот йому був знов роззявлений, а брови повилазили на лоба.

Госітна того дня переживала дві події.

Одна - до лав радянських першокласників долучилося симпатичненьке чорняве хлоп'я з незвичною вимовою українських слів і дивовижним іменем - Роберт.

Друга - присутність на святковій лінійці небаченої "заморської" красуні: в сліпучо-жовтому платті, таких же сліпучо-жовтих (невже такі бувають?) босоніжках. Та ще й (хто не бачив - не повірить) - зі сліпучо-жовтою манюсінькою (такі тільки в Гумані в кіні бувають) сумочкою!

- Італійка! - вирувало-хвилювалось навколо.

- Італійка! - зітхало й пахло чорнобривцями.

- Італійка! - витворювалась Госітною незабутня легенда.

 

Осінь тут - гаряча і сумна.

І - безконечна, як оцей город.

Цілим сімейством копають картоплі. Лея копає, Анна й Лія визбирують, свекруха перебирає, Роберт носить... Пізніше обіцявся прийти Хведір Михайлович: він перетягне картоплю до ями.

- Боже, помагай! - кине, бувало, від поля якийсь одинокий перехожий.

"Коли щастить, то й папа римський помагає!" - хочеться мовити Леї, - вона вже добряче погострішала на язик.

- Казали боги, щоб і ви помогли! - як годиться, відповідає свекруха.

А чорна ниточка її вуст не розв'язується. Що вона ховає в собі, ця сухенька, холодна і чужа - чужа-чужісінька! - бабця? Що їй потрібно в цьому житті? Ось і картоплі так багато, якби не Лея з дітьми, вона хіба садила б? Кого вона любить в цьому світі? Здається, навіть самої себе не любить.

Мабуть, їй потрібен тільки Семен, і любила вона по-справжньому тільки свого молодшого сина. Та що вдієш, як навколо - тільки "вороги" Семенові?..

 

Ось уже і город викопано, і безконечна осінь - кінчається.

Ось уже в кирзяки поверх італійських вовняних панчіх доводиться підмощувати все грубші онучі: холодно. Ось і лісок, мимо якого щосвітанку (хоч який там світанок, о мадонно! - чорнота суцільна!) прямує на роботу, обсипався, оголився.

Пісенні вечори коло млина теж поріділи, як листя на деревах, - усе менше людей сходиться людей. Тільки голосистий Василь незмінно чергує там щовечора. Бува, нікого більше нема, тільки розноситься його тужливе:

...А в чужії сторононьці

Ні батька, ні неньки...

Вслухається у той спів Лея зі своєї хати, і шкода їй чомусь того чорнобривого парубка. Чом не сидиться йому вдома? Чом ходить, сумний та самотній, промоклими вітряними вечорами, коли й Люцифер по душу не зважується виткнутись?..

Ні, цього вечора Люцифер таки виліз із дому! Це Лея примічає ще й вогник цигарки біля своєї хвіртки: "халявщик" з-за нього п'яно покахикує.

Он вогник ховається в кущі: до Лукащукової хвіртки прямує з в'язкою соломи Хведір Михайлович. Зараз застукає до Леїної свекрухи (відколи підремонтували другу половину хати, Лея з дітьми відселилися в кімнату через сіни). Допомагає, спасибі, осиротілій родичці. Чим може, допомагає: дружина Хведорова, розказують, не дозволяє з дому й нитки винести!..

Ах, ще ж дільничий Госітнянко в такі вечори вірно служить радянському народові: тиняється вулицею з кінця в кінець, порядку глядить! 

Тарасюцький ставок тепер не вабить до купання. По ньому, як прощальні пелюстки, пливуть жовті листочки. Другого листопада в Італьї - день пам'яті померлих. Тоді в них на цвинтарях - море якнайбарвистіших хризантем.

А на Семеновій могилі - чи хоч квіточка?

В один день із Семеном хоронили якогось білоруського титулованого й "замедаленого" діда. Квіток на похороні того діда: і в вінках, і на труні, і в руках!..

А для Семена - жодної квіточки не знайшлось, і купити - ні за що!

За Семеном - тільки троє діток печальними пуп'янками.

Та ще вона - в'ялою зчорнілою колючою трояндою...

Кривдно так, боляче так, сумно так, о санта мадонна! 

 

- Мамо, а правду сказала вчителька, що санти Лучії нема? - заскочив зненацька питанням Роберт, нипаючи вранці по хаті.

- Звісно, брекня! - відмахнулась, вигрібаючи з плити попіл.

- Мабуть, таки правда, бо вона ж нічого нам не принесла... - заперечив. - Навіть вуглинки, навіть камінчика... Все перевірив...

Лишенько! Вчора ж - тринадцяте грудня! Вона й не помітила!

Щось би придумати, але ж у хаті - лише хліб та суп! Ах, так, ще - попіл, вуглинки та камінчики... Але це батьки поганих діток не лягають тринадцятого грудня спати, аби поскаржитись Лучії та попросити в неї таких "гостинців"! Проте ні її відмінник-першачок, ні помічниці-дівчатка цього не заслуговують!

Нічого, вона щось придумає!

Не дурно ж уже кілька місяців б'ється вечорами над в'язанням ажурних мережив! Лідка показала, розписуючи по зошитові у клітинку, та й побігла, а Лея хоче навчитись до пуття! Лідка зайнята, їй немає часу навчати братову´.

- А ти б сходила до Макарчучки, вона тямить! - Лідка вже забула епопею з порожнім відром.

Що ж, до Макарчучки - то й до Макарчучки.

- Це не я в'яжу, це моя Мотя! - відчинила двері сусідка, підтримуючи обмотаного навколо болящої голови рушника.

Мотя? Хто така ця Мотя?..

Хоч сусіди, але майже ніде на вулиці не стрічала цієї перезрілої дівчини. Та й не звертала ніколи уваги на непомітну мовчазну сусідку, що завше уникала зустрічі з італійкою.

- А ви петлі рахувати пробували? - непривітно докинула з кімнати Мотя. - Зайдіть уже, покажу!

О мадонна, ця Мотя так і не виходить заміж, так і дметься на свою "щасливу" суперницю! Спостерігаючи, як Мотя, суплячи світлі бровенята, перебирає петлі, Лея хотіла обняти нещасну, пожаліти, погладити по голівці, як маленьку!

- Якби не ви, Семен був би живий, а я була б замужем! - буркнула між іншим.

Дитино ж ти моя нерозумна!..

Учениця з Леї була тямуща, і вже наступного вечора, навідавшись поглянути на Леїну роботу, Мотя схвально заявила:

- З такою швидкістю вже й до Миколая встигнете!

Хто такий Миколай? Це той, хто колись розносив добрим дітям гостинці? І водив чортика, який підкладав бешкетникам різочки? О санта Лучія! О моя дорогенька, люба, найкраща Мотю!..

 

В ніч на дев'ятнадцяте грудня Леї снилась бабуся, яка, зігнута під мішком гостинців, стукає до них у вікно. О, та це ж - санта Лучія! Виявляється, вона така старенька? Звісно ж, молода з мішком попід хати не піде!

З мішка сипались апельсини, мандарини, чоколад і торони - такі білі довгасті цукерки, з горіхами всередині!.. Все - як у старій добрій Італьї...

А вранці на дітей чекав стіл, прибраний небаченою досі, прекрасною, як візерунки на шибці, білою скатертиною (в одному місці ще не закінченою, але хто про те відає?). А на скатертині - миска з пишними пиріжечками та ще кожному - по солодкому льодяникові!

- Видно, Роберте, українським діткам гостинці носить уже не санта Лучія, а святий Миколай!

 

В кінці року видають зарплату. Жменька копійок, півтора мішки зерна - оце і все?!

А також у клубі нагороджують кращих працівників.

- Громадянко Лукащук, зважте: чи представили б вас до нагороди, якби я хоч слово сказав голові про ваші матюки й привселюдну самогонку!? - моститься на стільці поруч дільничний Госітнянко.

- Бляка-мука, то з мене - моґорич?! - вигукнула навмисне голосно, так, як заведено балакати в Італьї. І зробила "невинні" очі.

Всі весело заозирались, а сердешному Госітнянкові знов нічого не зоставалось, як посунути на лоба брови й роззявити рота.

- ...За видатні успіхи у свинарстві нагороджується представниця італійського робітничого класу, передова госітнянська колгоспниця, вдова радянського комсомольця, що загинув від непосильної праці у фашистській Німеччині, Лукащук Олена Петрівна!

Оркестр грає туш, довкола усмішки, руки, що тягнуться привітати...

"Вдова радянського комсомольця!.." "...від непосильної праці!.."

...Коли увечері, після Семенового похорону, уклала дітей і сиділа при свічці біля чоловікового портрета, в казарму без стуку зайшов радянський військовий (видно, черговий) і кинув іронічно:

- В кіно сходити не хочеш?

І відсахнувся, злякавшись її вигляду. Якби тоді, розпатлана й згорьована, дала собі волю й кинулась на того чергового, - мала б на совісті ще один гріх.

...Коли вмовила перекладачку поїхати з нею на цвинтар наступного дня після похорону, то на могилці "радянського комсомольця" побачила тільки дерев'яний стовпчик та купу наметеного за ніч снігу...

Якби тоді, зневажена й розтоптана, подушила своїми руками тих ситих начальників, котрі пропонували їй будь-яке місце проживання, але - у Союзі, - тепер, може, не чула б цих цинічних слів...

 

А тут іще - як премію - Леї виписано в колгоспі меду.

- Мішка вистачить? - запитала свекрухи, вирушаючи до комори-церкви. Бо перед цим, коли йшла отримувати жито, його було на цілих півтора мішки.

- Вистачить! - лукаво пересмикнула чорною ниточкою вуст.

Як же комірник сміявся, коли подала мішка!

- У вас що, немає такого? - навернув на ложку солодке золотисте пасмо. При цьому норовив, халявщик нещасний, підступити ближче, притиснутись.

- Є! - відступилась гидливо. І переключилась на мед: - Але в нас воно "м'єле" зветься!

До вечора вже ціле село гомоніло про те, як італійка з мішком по мед ходила!

Народжувалась іще одна госітнянська бувальщина-легенда.

   

Взимку Лея мало показується на люди. Повправлявшись на фермі, похукавши на червоні від зашпорів руки, поспішає вона додому, в свою хатку-рукавичку.

Але хто зайде до тієї рукавички - ахне!

По-перше, всі куточки позавішувані численними ажурними серветками, скатерками й покривалами. Краса - очі вбирає!

- Оце майстриня! - захоплюється, бувало, Хведір Михайлович, навідавши племінницю.

- Товаришко Лукащук, вам треба організувати персональну виставку! - вражено здіймає брови й відвішує нижню губу дільничний Госітнянко. Він, здійснюючи свій громадянський обов'язок, зайшов перевірити правопорядок і в хаті Лукащуків.

- Ви... Олено Петрівно, ви!.. Ви така!.. Я навіть сказати не можу! - завмирає часом на порозі голосистий Василь. Він перейшов зараз фуражиром на ферму, тож іноді треба по роботі порадитись із Леєю.

А ще в їхній кімнаті недавно з'явилась німецька швейна машинка "Зінґер", виміняна за самогонку. З'явилась після того, як надіслала мамі Джульї світлину з Анною і Лією. Обоє - в однакових сарафанчиках, пошитих на замовлення в швачки. Писк моди! В село завезли "деквіциту" - червоного штапелю, і не купив його тільки найбідніший!

Точніше, після того, як велика мама написала у відповідь: "Що, вже не було кращого - дітей убрати? Ще й у всіх однакове, як в інтернаті!"

То вона, Лея, не зуміє пошити краще?

Тепер Лея, котра ще недавно вміла тільки заштопати капронову панчоху, майже цілі ночі строчить на машинці.

Спершу - кому підрубити, кому зметати. Нині вже пробує сама шити і кроїти.

Дітям, свекрусі, собі. А Моті яку спідницю втнула!

Бачив би ти, Семенку!..

 

...Перекладачка Леї порадила нікому не казати правди. Мовляв, для всіх, особливо для дітей, від правди буде тільки гірше.

Родичі? Не знатимуть! Леї сказали неправду, що телеграму їм послано до похорону. Насправді родичам сказали тільки тепер, вони  - Семенові брат, дружина й мати - щойно вирушили до Ґродно.

Якщо Лея захоче жити в Москві, Києві чи будь-якому місті Союзу, вони допоможуть і з квартирою, і з пошуком роботи.

Лея боїться, що нікого ніде не знає? Що ліпше вже в рідне Семенове село? Будь ласка! Віддавши Лею під опіку родичам, держава, навпаки, матиме менше клопоту!

Лиш хай нікому не каже, бо...

До речі, Семен часом ніяких речових доказів не залишив? Ні? Точно? Бо, здається, Лея щось приховує? Таки ні?.. Дивіться, ради Леї ж стараються! Переживають навіть через те, що Лея перестала виходити в їдальню. Треба їсти, аякже! В Радянському Союзі дбають про кожного громадянина!

 

Дивно: щодня до вечора доживаєш немовби з останніх сил, мовби не буде кінця тяжкому клопітливому будневі. А озирнешся - й коли воно збігло?

Здається, не витримаєш цих снігів. Здається, не вилізеш зранку з-під теплої саморобної ковдри в нахололу за ніч кімнату. Здається, не зважишся розчинити двері в хурделицю, не здолаєш морозної дороги на роботу. А вже й весна крізь діряву стріху прокапує.

Відгули в колгоспі восьмиберезневі торжества. Передовій свинарці Олені Лукащук вручили цього разу... лискучого пузатого самовара! Що з ним робити? Якби кавник!.. І Леї нічого не лишалось, як запросити колег додому, на "моґорич".

Голова оголошував звичний тост за інтернаціоналізм. Семенів брат Іван підносив удовину й материнську мужність. Комірник-"халявщик" (і де тут узявся?) п'яно славив жіночу вроду. Дільничий Госітнянко згідливо розкривав рота й захоплено здіймав брови при кожному тостові. Мотя набурмосено мовчала.

Дівчата ж свинарки, вироблені, мов бджоли й гостроносенькі, мов перчинки, слухяно вихиляли чарки й доточували кожен виступ смішками. А також, окинувши почервонілими очима нечисленних після воєнної молотарки чоловіків, заводили сумної. Про втоплену коханку, про Марусю, що колисала дві дитині, про Васю, який "неговірний"...

Голосистого Василя, до речі, в гостях не було. Ще при виході з клубу, ніяковіючи, підійшов до Леї, втиснув аж мокрий від спітнілих схвильованих долонь... букетик пролісків і втік.

Букетик? Боже, наче дівчині якійсь!.. Лея зашарілась не менше од Василя і сховала квіти за відлогу коміра. Семен дарував мімозу.. В Сан-Бенедетто восьмого березня кожна дівчина й жінка несла на одязі гілочки пухнастої терпкої мімози...

Цього вечора ніхто не співав Леїної улюбленої...

 

Минули й роковини по Семенові. Рік, відколи покинута й закинута ще далі, ніж той нещасний пастух із Сардинії... У край, де не те що на виноградній лозі не ростуть сосиски, - де лоза тільки вербова, а про м'ясо чують рідко...

Так боялась цього дня! Мовби щось має трапитись... Мовби це станеться знову... Особливо як Анна попросилася в туалет...

Особливо коли торкнулась до єдиної Семенової "італійської" реліквії - піджака, привезеного нею в Госітну... Несміливо сягнула рукою в кишеню: раптом знову там - записка? Тільки не українською, не для брата, не про ТЕ... А - для неї, для дружини, для коханої, зрозумілою мовою, про щось добре-добре...

Але ні, нічого.

Семен хоч би приснився! Семене, Семене, ти зовсім покинув свою Лею!..

Їли, пили - все, як у людей... Хведір Михайлович дав грошей. Іван з Лідкою принесли продуктів... "Він так і просив: щоб помагав тобі, Олено, чим тільки можу! - зітхнув крадькома Іван. - І як тільки знав, що ось-ось помре, ти тільки скажи?"

 

...Минулась і весняно-городня епопея: Лея мужньо запам'ятовувала назви й час висівання кожного вузлика з насінням. Дивилась на них побожно: у цих вузликах - життя її сім'ї на майбутню зиму. Побожно слухала й свекруху: це ж якщо, чого доброго, щось забуде чи переплутає... Услід за свекрухою прогрівала, пророщувала, розпушувала, удобрювала... Часто ці білі вузлики нагадували їй маленьких свиняток, яких, після кожного приплоду, теж мусила бавити, гріти, ростити. Блискуча жирна рілля, мов свиноматка, чекала, поки їй віддадуть на відгодівлю її дітей.

Чорна-чорнюща земля, яка спочатку так дивувала чужинку, тепер любовно, зі спраглим апетитним плямканням, усмоктувала її - часто по самі кісточки - в свої бездонні надра.

Вода ж і досі виштовхувала. Плавати Лея так і не навчилась. Зате Роберт і Ганя часто бігали на ставок і, як цього колись хотів Семен, плавали, мов риби. Також із теплом біля млина відновились людні вечорниці. Тепер Лея повивчала слова, упевнено співала з усіма, її голос місцеві оцінили дуже високо, як і Василя, часто просили заспівувати.

Співала на вечорницях, співала в полі на буряках, співала біля своїх свиней. За безперестанним співанням, здавалося, і рот не закривався. Мало не як у дільничого Госітнянка, брови якого, до того ж, від соковито-палкого співу товаришки Лукащук тепер не опускалися з-під самого козирка.   

Соломи ж, яка спочатку здавалась такою всюдисущою, тепер часто бракувало. Не раз Лея бачила, як жінки на свинарнику тихцем набивали нею мішки й несли додому. Але сама цього робити ніяк не зважувалась.

Уже ліпше натомість піти з сокирою в лісок і нацюкати собі для топіння хмизу!

...Ой піду я до лісочка

Та й наломлю лому.

Завів мене дурний розум

У чу-, у чужу сторону-у-у!..

 

А в чужії сторононьці

Ні батька, ні неньки.

Тільки в саду вишневому

Співа, співа соловейко-о-о!..

Лея навмисне ходила по хмиз без помічників. Діти й так помагали. А тут вона може, відклавши сокиру, сісти на тверду в'язку і тягнути, скільки заманеться:

Ой співай же, соловейку,

Всіма голосами,

А я сяду та й заплачу

Дрібни-дрібними сльозами-и-и!

Якось таку Леїну пісню підхопив удалині знайомий Василів голос.

Лея сполошилась, мов її застали голою. Як це вона - так необачно, так необережно? Викрилась! Яке він має право?

Ні, на такі її самотні співанки ніхто не сміє посягати! Лея обірвала спів, завдала в'язку на плечі й, озираючись, безшумно поспішила в протилежний бік від голосу.

 

Відтоді співала тихше. Правда, й нині не обійшлося без прикрих здибанок.

Якось на її сховок, мов танком, буквально наїхала дружина Хведора Михайловича.

- Що, й тут пісеньками хабалів заманюєш?! - вереснула, аж луна покотилась.

Лея не встигла й оговтатись, як у бій пішла "важка артилерія". Докори, лайка, матюки сунули на неї, мов лава з Везувію.

Зінку, дружину Хведора Михайловича, знали в селі як "чорнороту" й намагались обминати її десятою дорогою. Вона паскудила всіх без без упину й без розбору. Її боялись навіть рідні діти: старша донька, працюючи з Леєю на одній фермі, не раз на маму скаржилася.

Тепер і Лея на власній шкурі відчула, що, як мовили в Італьї, найгірше в світі м'ясо - це язик. Тільки ще не збагнула, в чому її, Леїна, провина.

Ага, виявляється, Лея, на додачу до своїх інших "хабалів", "одібрала" у законної дружини ще й Хведора Михайловича!

- Якщо я одібрала, то прикодь та візьми йоґо собі назад! - іронічно здвигнула плечима.

Дивно, але "чорнорота" після цих слів не здобулась на слово. Тільки штурхонула ногою Леїну в'язку, відштовхнула з дороги суперницю і зникла в хащах.

Оце так! Більшої зневаги Лея, здається, ще не знала! За кого її приймає твоя родичка, Семене?

Легко було Джульєтті, уздрівши мертвого Ромео, встромити собі ножа в серце: вона була сама! За Леєю ж стоять німим докором троє дитячих душ!..

 

Коли наступного разу Хведір Михайлович навідався до свекрухи (та саме занедужала), не втрималась, аби не поскаржитись на ту болючу оказію в ліску.

- Що їй дивувати, якщо вона в голодовку свого батька добила качалкою? - махнув безнадійно рукою.

То он про кого розказував Семен!

- Ти вже, Оленко, вибачай за ті вибрики! - усміхнувся винувато. - На неї хіба Госітнянка треба! А ще ліпше - кажуть, в Гумані є така лікарня, для дурних... Але не бійся, вона не буйна! То колись молода кров кипіла-пінилась, тепер же - більше ста матюків за раз не подужає!

- Нащо ж ти за неї вийшов заміж? - невтямки Леї.

- Ой, краще не питай! Оженився через те, що вона мала хату, - засмутився Хведір Михайлович, - а я не мав розуму! Нараяли бездомному сироті багату наречену - та й уже!.. А в тридцять третьому, коли вона... ну, свого батька... то в нас було вже двоє дітей - куди подінусь? Мені вона б їх не віддала, а покидати їх на скажену матір... Відтоді - чи жив, чи тільки мордувався?..  -...Зате - при хаті! - докинув іронічно. - Ех, Оленко, в тебе своєї біди повно! То, кажеш, порубати вам оці дрова?

Лея нічого не казала. Власне, й дрова рубати збиралась сама.

Але Хведір Михайлович уже гострив сокиру.

 

Зате потім, коли побачила якось на межі вже дружину Козачинського, мимоволі прискорила крок.

- Олено Петрівно! А заждіть-но! - загукала та.

О санта мадонна! Ще ця зараз піде в атаку! Хоч бери тікай!

- Олено Петрівно! - засапавшись, наздоганяла Козачинська. - Хочу вас щось спитати!

Нічого, в крайньому разі віддасть оці подаровані Грицем кирзяки: осінь ще не така глибока, дійде й босяка. І так спасибі, що виручили з цією взувачкою!

- Олено Петрівно, ми з чоловіком не знаємо, як вам надякуватись! - почала врешті жінка, - У нас межи дітей тільки й чути: "італійка", "італійка"! Наш меншенький з вашою Ганьою вчиться: ну, така вже відмінниця! Вірочка - тільки й балачок, що про найрозумнішого в її класі Роберта! А наша підстаршенька ті мережані комірці, що ви подарували, не зна, як і берегти! Хоче й собі навчитись... Може, ви б якось... Показали їй, помогли? Життя таке, що виучуватись далі нема за що, то хай би мала хоч якесь ремесло в руках...

- Ґосподи, за що ви журитесь? - Лея проясніла. - Коч завтра приводьте: я її ще й на машинці строчити навчу!

 

Від мами Джульї прийшов лист. Велика мама передає сердечні вітання від доброго папи П'єтро, від старенької нонни, брата й сестер. Велика мама запитує, що прислати внукам на санти Лучії, а Леї - на Боно Наталле (Різдво).

На санти Лучії велика мама вже не встигне чогось прислати: її-бо ще літній лист тільки-но прийшов. А на Різдво (чи знає мама Джулья, що тут Різдво святкують не тоді, коли люди?)...

А що Леї потрібне? В неї все є! Тільки Семена не вернеш, а все інше - має! Хай мама Джулья не думає, що коханий закинув її у якесь пекло.

Побачитись би хоч на хвилинку! Припасти, обійняти!..

Ні-ні, так можна одним поглядом, однією сльозиною мимохіть усе виказати!..

Еміліо! Чому досі не приїздить Еміліо? Ворожка ще коли обіцяла...

Хай приїздить, бо вже не витрим... Тобто хай побачить, що в них тут усе - чудово!

...Ой співай же, соловейку,

Всіма голосами,

А я сяду та й заплачу

Дрібни-дрібними сльозами-и-и!

 

Ой вирвала з рожі квітку,

На воду пускала.

Вийшла мати води брати -

Ту кві-, ту квітку впізнала-а-а!

 

Уже приморозки, а буряки в колгоспі не викопані. Молодиці, постававши проти вітру, дочищають кагата.

- Лелечко, мені ще ж цими відмороженими руками сьогодні короваї місити! - бідкається тітка Хросина. - Тимчуки надумались у таку сльоту дочку віддавати! Може б хто, дівчата, пішов мені в підсобники?

Весілля в їхньому селі рідко, але бувають. Хросину беруть за кухарку.

- А Лея осьо хай іде! - рве свою мовчанку Мотя. - Вона вже наш хліб гарно пече!

- Е-е, а хіба можна Леї на коровай? - завагались жінки. - На коровай можна тільки тим, хто в першій парі!

- То вона ж у першій!

- Але вдова! Вдові ж, мабуть, не годиться? Це якби не коровай, а так щось пекти-варити...

- Вона й варить добре! - доводила розпочате Мотя. - А це, як його... шпагетті яке в неї, ви б покушали! Я мало з мискою не з'їла!

- Ну, то хай іде так! - тішиться Хросина, - Я буду пекти, а вона - все інше! Підеш, Олено?

Так Госітну здивувала ще одна подія. На селянському весіллі було серед усячини й шпагетті з томатом. А кухаркою - сама італійка.

Лея ж знаменито навчилась тушкувати голубці, пекти бабку й начиняти ковбаси.

- Я - ще й кукарка? Оце влипла: як сир у макарони! - сміялась.

Відтоді без неї жодне весілля не обходилось.

 

- А коли вже твоє весілля буде, га? - жартома дражнять Лею свинарки. - Он Василь усі очі на твої вікна повидивляв!

Лея щось і відмовила б їм гостреньке, та ба, уста подерев'яніли. Скроні запалали, очі опустились. Бо гарний хлопець Василь: чорняві їй завжди подобались. (Семене, Семене, до яких нечистивих думок Лея дожилась через тебе! От тобі й Джульєтта!) Гарний, мов перлина. І ще б додала: немов дитина. Отак собі: чубчика покуйовдила б, у щічку цьомнула б - і годі. Вона, двадцятисемирічна, мало не в матері йому годиться.   

- То коли весілля? - не відстають капосні дівчата.

- Тьку на вас! - гасить рум'янці рожевими боками маленьких поросяток. 

Їй-богу, як молода!

 

Новий рік святкуватимуть як годиться. Роберт приніс із ліска малесеньку, аж прозору, ялинку. Ганя й Лія почіпляли на неї кольорових папірців, горішків, понакладали ватки.

В хаті прибрано. Скриня - в мережаних серветках, стіни - в подяках і грамотах. Добре, що моґорича свіжого вигнала: наміняла-бо на нього трохи наїдків. А то б нині смачним і не пахло.

- Діда Мороза не кликали? - прочиняє двері Хведір Михайлович.

- Кликали! - радісно підстрибують Роберт і Лія (Ганнуся досі часом лякається. Може, справді послухати Лідку, повести дівчинку викачати переляк?).

- Тоді тримайте! - Хведір Михайлович висипає на стіл пряники й цукерки-"горошки". - А вашій мамі - ось! - простягає величезне яблуко.

- Миле?! - аж у голові запаморочилось.

Яблуко, червоно-солодке диво! Семен колись... Як давно то було! Трояндовий сад... Як давно!.. 

- Що з тобою, Оленко? - стурбувався.

- Все ґаразд, Кведоре Микайловичу, не квилюйся!

Хведір Михайлович ще потупцявся біля порога, ніби збирався щось казати.

- Ой, - спохопилась Лея, - Сідай приґощайся! Попробуєш свіженької поленти! Мамалиґа по-вашому!

- Та ні, дякую! - Хведір Михайлович, сумно зітхнувши, взявся за клямку. - Діда Мороза ще купа роботи чекає!..

 

Яблуко лежало посеред столу, виблискувало при свічках.

Лежало кругле, ні кінця ні початку в ньому, наче казало про безмежність Кохання. Це ж треба: через тисячу літ і тисячу страждань!.. Навіть коли думалось, що й сама вже давно померла!

Лежало реальне, мов той сад, і неймовірне, мов та зустріч.

Лежало туге, як печаль, загадкове, як смерть, і вічне, як Любов!

...Сумніших ви історій не знайдете,

ніж повість про Ромео і Джульєтту!..

 

Цього разу та сама ворожка, що кидала колись на карти, Лею чомусь налякала. Може, тому, що Анна-Марія боялась? А в хаті - коли зайшли - таке щось на ліжку лежало... Їй-Богу, наче... наче ті чортики, що їх у Лідчиному журналі "Перець" малюють! Лея не з боязких, і то ринулась було тікати. А ворожка перед нею руками розвела: вибачайте, мовляв, у мене тут неприбрано трохи, - і те "щось" на ліжку стало звичайною горою білих подушок. Лея досі, як згадає, не відає, сміятись із себе чи ридати від побаченого жаху. А таки ж було!

Чи не було? В Італьї ж не траплялось, ніколи й не чула такого! Але там багато про що не чула. А тут... Може, чим у давнішому світі люди живуть, тим більше кругом них допотопних істот водиться?

А те, що побачила потім? Коли зі свіжого розбитого яйця - наче темна істотка вислизнула! Мало не така, як ото на ліжку!..

- Чорний чоловік налякав твою дитину! - вказала ворожка на ту істотку. А тоді, побовтавши склянкою і придивившись: - Чудеса! Бо наче той же чоловік був і з великим добром до твоєї дитини...

 

Весна. Вона розпустилася бруньками навіть у, здавалось, перемерзлій, засохлій Леїній душі. Хотілось плакати і сміятись, хотілось розпростерти крила і злетіти: над хатою, над Тарасюцьким ставком, над свинарником!..

А тут ще й свиням привезли капустяних шулячків - таких собі капустенят із кулак завбільшки! Італійський делікатес! Та в Італьї без салатів кроку ніхто не ступав!

Не встигли звантажити, як Лея вже ходила й хрумтіла білою головкою. Ну, не так смачно, як в Італьї (навіть овочі й фрукти здавались тут гіршими на смак), але...

- Гризе, мов кріль! - засміялись навколо.

- А ви спробуйте, яке воно добре! - проказала з повним ротом, - А як ще посолити, ґолійкою заправити!..

Посміялись, розійшлись. Тільки Лея все не могла відійти від капустяної купи.

- Я прийду сьогодні свататись! - чи то проказало, чи прошелестіло над нею.

Підвела голову - Василь.

- Василку, скаменись!

Але він, здається, всерйоз надумався.

- Скаменись, Василку, ти ще знайдеш собі ґарну дівчину! - відкинувши обгризеного качана, вхопила його шорсткі долоні своїми будними руками. - Буд ласка, Василку, не роби лика!

- Блаґаю, не треба!.. - нажахано гукала вслід його незворушності.

 

А весна ж яка, господи! З нею навіть воду свиням носити - не така мука! Лея бере десятилітрове відро, прямує униз до криниці-"журавля" (в Італьї мало стрічала цих великих птахів із сумною назвою, що й по-італійськи звучить невесело: "Ґру". А тут - навіть криниці на їхню честь!). З одного боку "журавля" прив'язаний до колоди камінь, на нього треба ще й налягти, щоб переважив! Повного відра ніхто не набирає, бо ще ж нести його нагору, до бадді!

Миють-миють тих свиней, а запаху й бруду не меншає! Леї (хіба ж відмивається вона від нього?) той сопух та бруд і ночами сниться!

Вже б не витримала коло них, але ж - весна...

А терти буряки - то й зовсім легко...

Ой, оно вже куліш несуть. Піде набере для свиняток, полови домішає...

 

Василь таки прийшов.

Лея здогадувалась, підготувалась. Вона придумала дуже мудрий хід.

Прийшов? Який збіг: у неї саме гостює Мотя! Заходь, Васильку, сідай! Хліб? Дякуємо, в нас є! А ми тут - плутаємо щось нитками, калатаємо швейною машинкою! Мотя понавчала мене! О, Мотя така майстриня! Ти не знаєш, бо вона рідко на людях! Така гарна дівчина - й нікуди, крім роботи, не ходить!

А в тебе ж, Васильку, як справи? Як поживає твій чарівний голос? Може, заспівав би?

Анна-Марія хоче вийти? Ой, така морока з цими дітками: тому те, тому се! Що то - троє! Роберт - ляпнув чорнилом у зошиті, Лія така збитошна! Ось Ганя - то хоч за ручку її води! Лідка порадила до ворожки в Кузьмину, викачати переляк. То наче й справді після того дитя спокійніше стало! Дивно: покачали-покачали яйцем... В Італьї про таке й не чули! Але ще все одно... Лея з Анною ненадовго, на хвилинку. А ви вже тут побалакайте собі!

Ніч - у зорях, наче в яблуках.

- Мамо, а тато - на небі? - замружилась на ті небесні вогники донечка.

- О, не знаю, Ґаню!

- А баба казали, що на небі!

- Дав би Боґ, дав би Боґ!..

 

- Ну, то я вже піду? - спитав, пильно дивлячись на Лею, Василь, коли повернулись до хати.

- Якщо тобі пора, то - щасливої дороґи!

- Це означає - гарбуз? - подивився ще пильніше.

- Що? - не зрозуміла. - Ти кочеш, щоб я тобі дала ґарбуз? - вказала на жовтий бокатий овоч під ліжком: останній із тих, що долежали до цієї весняної пори. Лея мала варити з нього кашу. - Візми, буд ласка!

- Ні, не хочу, щоб ти мені дала гарбуза! - якось вимушено засміявся Василь і рушив за поріг.

- Ви наче при сватанні! - засміялась і Мотя рум'яними щоками-яблуками, як тільки гість зник. - У нас дати гарбуза - означає відмовити женихові!

- Гм... - Лея теж зачервонілась. - Але це ж не сватання! Так: зайшов собі клопець - пішов собі клопець...

 

Діти полягали спати. Лея вже збиралась проводити Мотю, як затарабанили у двері.

- Пусти, Лєн, тра поговорити! - наче аж перегаром війнуло від самого лиш голосу "халявщика".

Якби не Мотя - вмерла б із переляку! 

- Кажи, що треба, так! - гукнула з сіней. - Бо свекрука спить, діти сплять, я теж ляґаю спати!

- Кажу: пусти, тра поговорити! - стукіт став гучнішим.

- Що, вже до вас колодочки підбиває? - шепотом пробасувала Мотя. - А я думаю: чого вже від мене відчепився. Поки вас у Госітній не було, я не знала, як його скараскатись! Таке вже нахраписте, таке безголове!

- Дамо йому ґарбуза! - знайшлася Лея.

 

Якби село не спало, мало б нагоду побалакати про ще одну пригоду. Про те, як з італійчиних дверей раптово висунувся опецькуватий гарбуз і прогнилим, розм'яклим за зиму боком насадився точно на голову пізнього шанувальника.

- Ах ти ж, свиня невмивана! - почулось із дверей басовите.

- Відстань від нас, курва-мать, бляка-мука! - докинуло ще одним голосом і хряснуло засувом.

- І все одно перемога за пролетаріатом! - закричав "халявщик", - Усе одно вас, імперіалістів, завоюємо! Ми ще покажем!

Але світло вже не горіло ніде. Вулиця - наче вимерла.

- Бля, голова вже - як гарбуз! Наче в ній джмелі ночували! Стривай, а скільки ж їх було? Наче двоє... Допився до чортиків голоси двояться! - хитаючись, белькотів собі під ніс одинокий здоровань-перехожий, згрібаючи з військового коміра залишки рудого слизу.

 

Лея ж іще довго і боялась, і просто не хотіла відпускати Мотю.

З того всього дістали пляшку моґоричу, і обидві уперше випили по цілій склянці скаженої води.

При кволій свічці пливла по хаті розморена тиха пісня: 

...Ой піду я до лісочку

Та й наломлю лому.

Завів мене дурний розум

У чу-, у чужу сторону-у-у!..

 

А в чужії сторононьці

Ні батька, ні неньки.

Тільки в саду вишневому

Співа, співа соловейко-о-о!..

 

Ой співай же, соловейку,

Всіма голосами,

А я сяду та й заплачу

Дрібни-дрібними сльозами-и-и!

 

Ой вирвала з рожі квітку,

На воду пускала.

Вийшла мати води брати -

Ту кві-, ту квітку впізнала-а-а!

 

Ой ти квітко розовая,

На воді зів'яла,

Ой чого ж ти, моя доню,

Така, така стара стала-а-а?

Неймовірно, але попри те, що Мотя трохи й фальшивила, пісня (скажена вода помогла?), здавалось, іще ніколи не звучала так зворушливо.

Лея була надзвичайно рада, що сьогодні в цю пісню не доплітається Василів голос.

Вона чи не вперше за весь час перебування в Україні відчула себе легко, звільнено.

І про свій нинішній учинок нітрохи не шкодувала.

 

- Ма, чого ти матюкаєшся? - запитала якось Ганнуся. - Мені за тебе у всьому гордісно, тільки за матюки - стидно!..

- Бляка-мука, та я ж - нечасто! - Лея засоромилась, - Я тільки, як дуже допече... Мені кажуть, що я - шикираю, а як матюкаюсь - то ні... І це найперші слова, якик тут навчилась! А перше - воно й дороґе...

 

- Громадянко Лукащук, ви штовхаєте мене на рішучий крок! - заявив дільничий Госітнянко одного шаленого яблуневоцвітного дня, коли розминались із ним на ярку.

- Боже збав, щоб я тебе штовкала! - обурилась Лея, відступаючи в бік місточка. - Прокодь собі, куди йдеш!

- Я, товаришко Лукащук, маю на увазі інше. Мабуть, це не личить радянському правоохоронцю та... Оскільки дітей у мене немає, то це буде не так і страшно... Буду я розлучатися зі своєю благовірною.

- Це ж чоґо? - Госітнянкову жінку всі хвалили.

- Хочу пропонувати руку і серце вам, товаришко Лукащук!

- Що-о кочеш? - Леї справді не завадила б зараз рука, яка б утримала її від падіння в ярок.

- Люблю я вас, громадянко Лукащук! - щиро козирнув Госітнянко. - Дозвольте одружитись!

- Штовкати я тебе не штовкала, але ґоловою ти таки десь ударився! - помацала вічно здивоване Госітнянкове чоло.

- Але ж... Товаришко Лукащук, я ночами не сплю, мучусь!

- То скоди в Кузьмину до квельшара, може, полеґшає! - гордо обминула дільничого, полишивши його стояти на містку з розпачливо розчиненим ротом.

Ух, здається, позбулась нарешті останнього тутешнього залицяльника!.. Тепер вона нікого нікому не винна!

 

З літа Лея таки не витримала більше свинячого духу й перейшла в ланку. Тут почались інші неприємності, але бодай без смороду.

Хоч Лея вже й відрізняє бур'ян від буряка (в Німеччині на полі що? - збирала, носила, складала!), але робота йде повільно. А як поспішить - неодмінно бурячка висапає. Дівчата аж сердяться часом:

- Не вийде з тебе передової буряківниці!

Хоч на сінокосі простіше! Там висаджуєш нагору сіно, нічого видивлятися не треба. І коли навпроти копиці - Хведір Михайлович із вилами, - теж просто. Він, як батько: зрозуміє, не вилає, простить. З ним легко, ясно, зрозуміло.

Семене, Семене, Семене!..

 

- Лею, чого ти собі не візьмеш? - Хросина показала на великого цукрового буряка в кінці кагату. - Ми понабирали потрохи!

- Але ж то чуже, колґоспне! - аж зашипіла.

Вже всоте спостерігала, як дівчата тягнуть собі щось потихеньку з поля чи ферми, але всоте - рука не здіймалась зробити це й собі. Хоч треба, як же треба - і того, й іншого!..

- А ми? Ми хто такі? Колгоспники! - переконувала Хросина. - Ти що, не чула приказки: "Гуртове - чортове"?

- Або першої заповіді справжнього колгоспника: "Не вкрадеш - не проживеш"? - докинула ще котрась.

- Або ще одної: "Бєрі с комуністов прімєр"?

- Це колись, при панах, бувало, не доволялось і ріски винести! А в нас один за всіх і всі за одного!

- Ти б знала, які вони годящі на бражку! - не вгавала Хросина. - Чи дітям би хоч раз у печі спекла: з дечком би ковтнули!

- Дівчата, марне діло! - вставляли інші. - Це ми злодії, а Лея ж у нас - чесна передовиця!

- А кай вам ґрець! З вами й святий падре в чорти подасться! - поклала-таки собі до мішка декілька бурячків. Справді, чим її діти гірші?

Уже підходила до хати, коли назустріч - голова на своєму студебекері.

Зліз, про те, про інше порозпитував, якісь указівки роздав на завтра. А тоді:

- Що це в тебе за клумачок? Ану, висип!

Висипала, куди подінеться?

- Боже, і як не соромно?

Соромно, як же не соромно! Лея готова крізь землю провалитись.

- Клади їх сюди! - вказав на підводу, яка саме цугикала з поля, навантажена буряками.

Боялась і погляд підвести! Ні, візником, слава мадонні, не Василь, і не Гриць Козачинський! А якби ще всюдисущий Госітнянко побачив!..

- Щоб це мені - останній раз! - пригрозив пальцем, як підвода від'їхала.

 

- Кай ти зґориш! Кай тобі чорт! Один раз украла - і так попалась! - поралась дотемна в дворі, соромлячись зайти до хати й поглянути дітям в очі. Оце гостинчика втяла! Один раз - і то!.. Правду кажуть у їхній Італьї (добре, що велика мама зараз далеко!): дурень розіб'є собі лоба як не об хрест, то об ліхтаря!

 

Сніги, сніги, сніги - нема їм тут ні кінця ні краю! Семенку, ти ж так хотів, щоб твої діти побачили сніг! Ось, дивись: наче мурашки, проробляють вони ходи до хліва й дороги, як розчищають усі троє стежку до криниці! І мерзнуть, і тішаться!

Ось і третє їхнє Різдво на цій білій-чорній землі.

Тільки зараз навпаки: земля біла, а тут, у хаті - чорно. Каганець чомусь зіпсувався, закіптюжив усю стелю, ледве блимає. Як звикнути до постійного присмерку? Стара Макарчучка розказувала, що за пана в селі збудували електростанцію. Вже мали запустити в діло, а тут - революція. Більшовики прийшли і ту станцію потрощили. Тільки фундамент і досі під водою стримить. Хай Лея піде й сама гляне, якщо не вірить. Бо Лея таки не вірить. Макарчучка, зі своєю вічно болящою головою, таки щось наплутала. Бо як можна було: готове, збудоване - понищити? 

На столі делікатесний салат зі свіжої капусти. Посолений, з олійкою... Егеж, нині в Госітній, завдяки Леї, ця "італійська" страва дуже в пошані!

Ще - квашені огірки. А ще - вишневе варення. Трошечки його є, "про сьвато". Попотіла, поки в Лідки навчилася квасити-консервувати! Лідка мовить, що такого і в них не знали, понавчалась у Німеччині. В Сан-Бенедетто про закрутки теж не чула: все, що треба, можна було свіжим купити в магазині. Шкода тільки, що тих овочів і свіжих тут мало, а вже консервованих... Зате є чим зустріти Різдво!

Кутю приготувала вже як належить: і мак, і мед, і горіхи... Якби ще й родзинки (сама додумалась!), було б зовсім добре! Але що вдієш: дуб оливок не вродить!

Свекруха з'їла трошки й пішла на свою половину. Ніхто її не затримував.

Уже знаючи звичай, Лея поклала на столі ложку для Семенової душі. Може, й для нонно покласти? Може, його душа прилетить навідати свою непутящу онуку, яка тільки нині перестала ходити в кіно й не обрізає кіс? Ет, хай і для нонно!

От вона й у колі найрідніших своїх людей. Не любить цього свята виносити на люди (та й тут ніхто з ним особливо не показується). Хіба Еміліо нарешті приїхав би - ото було б щастя! Вже відколи напророкувала ворожка чорнявого чоловіка з далекої дороги, а Еміліо все не їде!

Лея кладе ложку й для нього: а раптом зараз розчиняться двері, й... Чого не буває у різдвяний вечір!..

У напівзамерзле мале віконце крізь саморобну мережану фіранку на Лею дивиться самотня зірка. Хто це? Душа старенького нонно? Семенова? Чи, може, це душа самої Леї?

Самотня, як ця зірка...

Якийсь шум, хтось там навідався до свекрухи. Кому не сидиться в такий вечір?

- Тук-тук!

На Леїному порозі стояв... Хведір Михайлович. Це вже стало доброю традицією їхнього дому: торішнє й позаторішнє Різдво теж навідувався, приносив дітям гостинці.

- Ви - наш дід Мороз! - застрибав Роберт, який трохи вже знудився цього тихого сумного вечора.

- Здається, колись тут обіцяли почастувати мене полентою? - надривно-весело запитав Хведір Михайлович.

- Зґотованою в українському банякові! - Лея кинулась пригощати родича.

- Не знаю, як і сказати... - почав, коли діти вже відійшли від столу і жваво шелестіли принесеними цукерками. - Це я вже не перший рік не знаю, як це сказати... Словом, чи не одружитись би нам, Оленко? Ти мені ще при першій зустрічі до душі припала...

- Але ж...

- Моя жінка вже знає: показиться та й переказиться! Діти наші вже виросли, тож із нею жити все одно я не буду! Ліпше піти з торбою в Годесу жебракувати, ніж із нею в одній хаті! Свою хату ми зведемо, не бійся! Завтра випишу в голови грошей за майбутні трудодні, післязавтра почнем будуватись! Я місце напитав: на Поповій горі, по цей бік від церкви, як тобі?

Хведір Михайлович говорив, як завжди, багато. Тепер ще й аби втамувати своє надмірне хвилювання. Казав про свої почуття, про майбутні плани, про...

Лея ж сиділа з казаном біля плити і, сама не відаючи, що повторює тисячолітній звичай українських дівчат, виколупувала нігтем примазану глиною полову. Не знала ні що казати, ні що думати.

- ...З твоєю свекрухою домовився! Не має нічого проти!

Звісно, рада, що нарешті зіступляться з її подвір'я невістка з "половою"-дітьми!..

- ...Ти не дивись, що я старший! Повір, сорок п'ять - це ще не вік, це, можна сказати, якраз пора, коли Бог розуму дає! Та й не жив я ще, можна сказати, тож не розтринькав ні своїх сил, ні своєї любові!..

Справді, Хведір Михайлович виглядає молодо і навіть, якщо придивитись, є гарним чоловіком. Інша річ, що ніколи до нього всерйоз не придивлялась, бо ніколи й не припускала, що... 

- ...Знаю, що ти свого Семена любиш! Та повір: зі мною тобі й дітям гірше не буде: я... я зроблю все... я для вас неба хилитиму! Вам тяжко - я вам у всьому поможу!

"...Чорнявий чоловік, який тобі допоможе", - згадала раптом ворожчині слова. О мадонна! Хведір Михайлович - справді чорнявий, тільки дуже посріблений сивиною. То це воно і є, обіцяне?

"Тільки ж той чоловік мав прибути здалеку!" - вхопилась, як за рятівну соломинку.

- ...Мене сама доля привела сюди якраз після твого приїзду! - наче вгадав Леїні вагання Хведір Михайлович. - Мушу повідати всю правду: був досі в краях ого яких дальніх! У війну, контужений, попав у полон. А потім жінка моя, не в святий вечір її згадувати, видала мене совєтській власті. Не тому видала, що зробив щось погане чи збутись мене хотіла. Просто, здуру, аби язиком поляпати! Всі ж її знають! А в нас за те, що був у полоні... Словом, засудила мене "трійка" на вісім років таборів. Там і відбув, на золотих копальнях тяжко і на дурняк працюючи. Вертатись не хотів: до кого? Якби не діти... Приїхав у кінці квітня, а наступного дня - тебе стрів! Пам'ятаєш, тоді, на гуманському базарі? І наче світ мені розвиднівся! І твої діти мені відразу - наче рідні! І життя стало цікавішим! Тільки й того, що довго не міг одважитись підступитись до тебе: наче хлоп'як-недоросток!

Гм.. Доля? То що, виходить, і її доля змусила пройти таку страшну дорогу, аби звести нарешті з цим чоловіком?

- ...Розумію, тобі нелегко так зразу відповісти. Сама колись казала: "Щоб пізнати людину, треба з нею стайо солі з'їсти". Я ж не підганяю. Подумай, прикинь. Уже стільки ждав, то ще день-другий почекаю... Але не більше, бо вже не витримаю, помру за тобою! - засміявся.

Думати? А що вона придумає? Діти його люблять...

- То вже лишайся, Кведоре Микайловичу, куди тебе дінеш?!.

 

Поки збудується власна хата, замешкали на другій половині свекрушиної.

Діти радо прийняли Хведора Михайловича. Навіть частіше бігали радитись до нього. А вже як щось треба просити!.. Знали: попросять - мама чи й прислухається. А Хведір Михайлович - із-під землі дістане!

От лиш татом не звали. Все "дядьку" та "дядьку". Хведір Михайлович нічого, лиш у вуса посміхається. А Лея вже й супиться потроху. Чому? Сама не відала. По-перше, незручно якось: хто сторонній зайде, а тут - "дядьку". Ніби чужого когось вдома тримають. По-друге, Хведір Михайлович до дітей і справді по-батьківськи. По-третє... По-третє, це була чудна своєрідна помста... Семенові. От, мовляв, призвів до того, що твої діти кличуть татом сторонню людину.

Хведір Михайлович переймався цим не дуже. Але, радше в догоду Леї, придумав невеличку хитрість.

У магазин саме привезли небувалу річ: кольорові олівці! По дванадцять штук у пачці! Хведір Михайлович купив три пачки цього дива, прийшов додому й заявив:

- Хто скаже на мене "тато" - матиме такий-ось гостинець!

Побачивши барвисту красу, найменша, Лія, сама й не помітила, як перша крикнула:

- Тату!!!   

Їй можна, вона-бо Семена зовсім не пам'ятає. А Роберт і Ганя завагались. Наче й раді б, але...

З часом і старші трохи "приборкались". Хай там як, називали Хведора Михайловича татом через раз чи, може, два, проте олівці отримали всі.

 

Хата зводилась поволі. Все здобувалось із неймовірними труднощами! Якщо дехто в селі спромагався на таку розкіш, як укривати бляхою із умисне купованих, розірваних і вирівняних ночов, то нова Леїна хата вкрилась одвічною, хоч і новою, соломою. Зате й солома та, зваживши на колір і блиск (а надто ж - на ціну, якою все діставалось!), видавалася щирим золотом!

Ще веранди й не намічено, ще друга половина тільки накльовується, а вже поспішають відселитись.

Головний скарб, який ведуть до нової хати - гарну червону корову, яку Лея з чоловіком, за Лідчиною порадою, недавно купили. Супроти свині корова бачилась Леї чистішою, ласкавішою і гарнішою.

Свекруха жваво помагала виносити зі свого обійстя немудрі Леїні пожитки. На радощах подарувала й свою - гігантську, наче піч, скриню.

Здавалось навіть, що чорний вузлик її уст нарешті вибухне і покотиться радісним клубочком. 

Лея теж не дуже побивалась за чотирма роками, прожитими під її дахом.

Що вже казати про дітей і про Хведора Михайловича!

 

Через пару місяців - прикрість.

Хведора Михайловича буцнула колгоспна корова. Захищаючись, він зопалу вдарив корову по нозі дерев'яною сапою для гною.

Про цю халепу можна було б забути, навіть зважаючи, що у Хведора Михайловича ще довго болів поперек.

Але ж нога в корови стала пухнути, наривати і гноїтись.

Побачивши, що справи погані, завфермою наказав замінити хвору колгоспну на здорову корову головного винуватця.

Коли вже хотіли зробити заміну, Лея впала на порозі хліва й закричала:

- Краще виракуйте вартість корови з Кведоровик трудоднів, але що винні діти?! Чому повинні страждати діти?

- Громадянко Лукащук, ви чините негідно! Ваші дії - ворожі радянському суспільству! У вас - куркульські замашки! Ви...

- Ви що, знущаєтесь? - лежала поперек дверей Лея, - І в Італью не пускаєте і тут жити не даєте! Чи ж я прошу лишньоґо? Чи ж чоґось вимаґаю?!    

Оскільки до хліва добратись Лея так і не дала, а наказ відміняти ніхто не збирався, болящу корову завели в завішену рядном (ще й дверей нема!) недобудовану половину хати й залишили.

О мадонна! Що Леї робити? Як прогодувати одразу двох?

Так і годувала хвору обмішкою (свою виганяла з чередою пасти), марно прикладала їй до ноги відвари й примочки. А та цілими ночами тяжко мукала з-за рядна.

 

Василь одружується. З Мотею! Зрозумів нарешті, молодчинка, що Лея - не його пара і що Мотя - чудова дівчина!

Лея радо помагала готувати на весіллі щонайсмачніші наїдки. Розуміючи, що Василеві, мабуть, ще не надто легко зайвий раз її бачити, першого дня вона майже не показувалась. Була цілком зайнята на кухні.

А наступного дня...

На другий день весілля, коли, за тутешнім звичаєм, усі переодягаються, творячи щось на зразок італійського карнавалу... серед гостей з'явилась... циганка!

- Позолоти-но ручку, всю правду скажу! - крутнеться навколо якогось гостя, косуючи з-під в'юнкого розкішного смоляного волосся.

- О, ти не тутешній! - чув подивований гість, - Дороґа твоя біжить з-під самоґо Ґуманя! І щастя твоє з тобою разом цею дороґою прибіґло: десь воно серед ґостей ошивається, тебе видивляє! Капай швидко його та перепрошуй, поки не втекло! Правда-правда! Це така правда, як те, що сьоґодні подаватимуть кисіль із сушеник ґруш та драґльованик вишень!

Перед цим, звісно, розвідала крадькома "циганка", що то Василів брат у других із міста приїхав. З дружиною. Але - полаялись напередодні.

- Ой, поґана твоя лінія, дуже поґана! - вичитує вже іншому чоловікові. - Синяки на твоїй лінії: б'єш баґато свою жінку, дуже її ревнуєш даремно! О, яка ґаньба, яка ґаньба! То кожен синяк на її тілі - осьо, ґлянь на ці точки!- обернеться тобі на завтра поґаною новиною! Якщо подаватимуть сьоґодні до столу по п'ять котлет на тарілку - то знак, бити більше не можна, бо вмреш!

Це Лея дізналась, що один ревнивий госітнянин учора після першого дня весілля дружину відгамселив.

І вже помигтіла тонким в'юнким станом і померехтіла пишними яскравими спідницями до іншого "весільника". І вже там подзенькують бляшки на її одежі, і вже там з'юрмилися цікаві.

Бо що ж то за свято, коли тільки їсти й пити?

"Ух, чортяка в спідниці! - спльовує з-під цигарки вже добре підмогоричений і вже "підженений" на котрійсь добросердій молодичці "халявщик". - І все одно соціалістична революція переможе!"

"Оце-то артистка!" - захмеліле весілля вражене ще однією госітнянською дивовижею.

 

А Лея тим часом придумала ще одну чудасію з мережаною скатеркою для нареченої... Зараз тільки збігає дістане її зі скрині...

Хата Василевих батьків, де відбувалося весілля, - за дві хати від італійчиної нової домівки. Городами перебігти - раз плюнути!

Лея саме перескакувала через сусідський перелаз у своє подвір'я, коли...

Коли це, вилізши з небаченого авто, у хвіртку заходять... Голова колгоспу, завфермою, дільничий Госітнянко, ще якісь начальницького вигляду люди!.. 

- Це хата громадянки Лукащук? - Лея-бо зосталась на Семеновому прізвищі.

- Так...

- А де господиня? - питає завфермою.

Чому голова дивиться на Лею, як на нові ворота? А Госітнянкові брови от-от спурхнуть до неба, а нижня щелепа от-от відпаде!

- Ось я, - Лея затеребила на шиї низку - о Боже! - саморобного намиста із бляшанок від ситра й барвистого німецького кабелю. Рука мимоволі кинулась витирати з очей сажу, а зі щік -буряковий сік.

- Тут комісія з району прибула, ваше матеріальне становище вивчати, а ви, Олено Петрівно, у клоунів граєтесь!.. - осудливо покартав її голова.

- Я... Та ж весілля... В Моті, через дві кати... Я ворожу... Тобто культурну проґраму...

- Ворожить вона! - головин гнів призначався не так для Леї, як для комісії. - Тут на неї добрі люди листа пишуть, що живе тяжко, що корову відібрати хочуть, а вона... Показуй хату!

Лея з готовністю подзенькотіла нашитими бляшками до входу. Зачіплюючись спідницями за свіжовистругані одвірки й розмазуючи сажу по щоках, показала спершу помешкання колгоспної худобини, потім завела до кімнати.

Те, що постало перед гостями, навіть господиню зненацька вразило бідністю та голизною.

Ні меблини! Тільки вікна, швейна машинка та скриня в мережках.

- Де ж спите? - запитав невідомий.

- Ми з чоловіком на скрині. Діти - на печі! - вказала на свіжовибілену піч (як не крути, а яка хата без печі?).

Прибульці перезирнулись. Хтось кудись заглядав, хтось щось занотовував.

- Завтра не пізніше восьмої ранку, - підсумував нарешті представник району, - чужу корову забрати назад у колгосп. А сім'ї дати спокій!

Коли пішли гості, Лея ще довго не могла оговтатись. Радіти? Сумувати? Стягнула з себе циганське вбрання й сиділа на скрині, втупившись у піч. На весілля повертатись не хотіла. Хто вона? Циганка? Італійка? Українка? Ніхто?

По щоках чорно стікали... Сльози? - Ні, сажа. Просто сажа...

 

Правду мовлять: Флоренція не ворухнеться, поки їй не припече! Через тиждень до Леїної хати привезли дарунок від щедрої радянської влади: стіл і п'ятеро стільців. А на перше вересня видали обом школярам державні гостинці: Робертові штани, Анні-Марії - ситцю на плаття.

 

На спогади часу немає зовсім. Робота, хазяйство, а тут ще й - Миколка народився... Хведір Михайлович і діти йому такі раді!

Все, як ти хотів, Семене.

Роберт гарно плаває: вони з Анною та Лією в Тарасюцькому ставку ціле літо киснуть. Женуть череду - вже й у ставку. Бідні корови, може, й вилазили б: а ті їх назад у воду заганяють. Аякже, накупатися треба! Аж поки мимо не їхатиме Хведір Михайлович. Усміхнеться лукаво, батогом сердитенько помахає: "Я-а вам дам, збитошники!" То вони мусять вилазити.

Анна-Марія, і Роберт, і Лія гарно вчаться. В радянській школі. Зубрять напам'ять про рябчиків і буржуя, про "арену жорстоких класових битв" - чобіток-Італью, про відсутність Бога. Тут уже справді "Дотріною" не пахне!

Також усі вони бачили сніг.

А Лея!.. Хоч і не вишиває, але бачив би ти, як гарно Лея шиє, плете мережива! До того ж - куховарить, пече хліб, топить у печі, мастить, доїть, сапає, копає, рубає, лікує (колгоспна корова - чи не завдяки її примочкам - таки одужала!), співає, навіть "ворожить", - чого тільки не вміє тепер твоя Лея, Семене!..

Семе-е-е-ене!..

Ти навіть не снишся. Чи й це сприймати як твою образу, як довічну покару?

Втім, чому покара? Все гаразд, Семене, все гаразд. Усе - як ти хотів.

 

Сваряться на діток рідко. Тобто Лея нечасто свариться. Хведір Михайлович - то й узагалі ніколи. Все тихо-мирно.

Прийде Роберт до Леї:

- Мамо, дай п'ять копійок на кіно!

А з-за його спини - Ганя й Лія: в селі тепер частенько кіно привозять.

- Нема! Уроки йди вчити, а не по кінак кодити!

- Ма, я вивчив!

- Ґрядки споли!

- Я завтра, ма!

- Завтра й у кіно! Зовсім розпаскудився тими дівчатами! 

То він - до Хведора:

- Тату, дасте на кіно?

Той і дає! Геть-чисто розбалує парубка! Завів там уже собі якусь пасію: Ніну чи як її. Тільки женитись йому бракувало!

А Лію раз таки не пустила, то, паскудниця мала, крадькома взяла мало не з-під курки яйце, віднесла до магазину, обміняла на п'ять копійок!.. Це що ж, матері ковінька, робиться: у хаті ледве кінці з кінцями зводять, а вона - яйця красти! Хай краще оно Миколку бавить, усе якась робота!

Лея наробила "пожежі", як Хведорова "колишня". Ледве Хведір виблагав прощення для своєї мазунки! Не роби, мовляв, як учила твоя велика мама Джулья, з лозини колоди!

Але це - рідко.

 

Ну, ще влипла в одну пригоду. Приходила якось до Леї на посиденьки Хросина. Хведір Михайлович якраз на телятник у нічну пішов.

- Це ж у тебе город - прямісінько на колгоспний садок виходить! - замилувалась Хросина, коли по дружбі та на честь святої Покрови, "бахнули" по дві чарки моґоричу.

Лея і не туди, а товаришка далі:

- Це ж тако потрошки-потрошки - своїм школярикам вітамінів запасла б!

- Оно виросте свій садок - будуть вітаміни! - заперечила господиня.

- Е, коли то ще буде! А дітям зараз треба сил набиратись! Я б за компанію і своїй малечі щось підзбирала!..

- Ой, не кочу!.. Та й Кведір не дозволив би...

- А квасити які вони добрі! Хведір тобі за них ще й подякує!

Слово за слово, і вже Лея кисло дивиться на свій молоденький садок: штурпаки ще та й годі! А тут - за два кроки - таке добро! Чи ж раз бачила: серед білого дня як не головина, то завфермова машини вантажаться? А її діти що, гірші?

Робота пішла так справно, що, коли приволокли по мішечку яблук додому, Хросина підмовила сходити ще разок. Бо ж і на сушню, і на бражку...

Чи то, захопившись, проґавили, чи далеко зайшли, бо зненацька вийшла з-за дерева кульгава постать:

- Стояти!    

А хай йому грець! А хай тобі чорт! А бляха-муха разом з курвиною, кузьчиною та ковіньковою мамою!..

Перед ними стояв... Гриць Козачинський!

Лея і не туди, що він же сторожує цей садок!

- Дівчата, ви що? Олено Петрівно? - питав болісно.

- Оце, бачте, до чоґо дожилась!.. - Лея готова крізь землю провалитись.

Хросина кинулась обіцяти могорич і благала Гриця не виказувати їх.

- Та йдіть уже! - махнув сумно рукою.

- То яблука можна, теє, з собою? - оговталась Хросина.

Лея люто висипала свій та Хросинин мішки й поштовхала заводійку додому.

Дорогою ні для неї, ні для себе не жаліла жодного зі своїх "найперших" тутешніх слів. Аж луна городами йшла.

Це вже вдруге украла. І вдруге переконалася в мудрості великої мами Джульї: краще одне чесно зароблене сольдо, ніж тисяча крадених!

Сяк-так пояснила дітям і чоловікові появу мішка з яблуками.

Відтоді щоранку, поки діти клали до своїх шкільних сумок хрумкий червонобокий "перекус", Леїні щоки горіли, як усі ті назбирані в мішку яблука, разом узяті.

- От тобі й "миле", Семенку!.. Кай йому ґрець, яке миле!

 

А так - усе добре. І великій мамі Джульї те саме пише. Чудово навіть. Тим паче, довголітня боротьба за зустріч нарешті, здається, таки почала збуватися. Ні, Еміліо поки що в Союз не пускають. Зате Лею... Тьху-тьху-тьху, щоб не наврочити! Лея і з двору тепер не вийде, як хто до криниці з пустим відром пішов. Лея не мете від порога, не кладе на стіл шапки, не сміється у п'ятницю, не лиє навідліг, не... Словом, дотримується всіх тутешніх звичаїв, усіх неписаних законів, аби тільки... Втім, не казати наперед - це теж вимога, тож до часу - мовчатиме...  

 

Роберт - випускник. На підсумкових батьківських зборах учителька:

- Молодець хлопчина! Що без нього школа робитиме? І вчитись, і працювати, і станцювати, і заспівати в самодіяльності! Дівчата вмирають за ним! Віра Козачинська на уроках йому записки пише! Вірші йому присвячує!

- А кай йому ґрець, з цими віршами, з цими парубками й дівками! - вдавано бурчить Лея. - Та кай би, як так любить, ліпше пришила б йому ґудзика: теліпається оно на їдній нитці!

Та, видно, ґудзики пришиватиме йому Ніна. Надто вже стали нерозлийвода.

Рвуться обоє до Черкас поступати. Хоч Роберт сам ще не знає, куди краще. Це Анна-Марія в них ледь не з першого класу вчителювати планує.

Хведір Михайлович дуже хоче, аби діти вчилися далі. Ти б теж хотів, егеж, Семенку?

                                                    

З перших днів на короварні відчула, що нарешті по-справжньому  любить свою роботу.

І запах - не свинячий, і кусатись корівки не думають. Тут наче сама собі хазяйка: сама годує, сама доїть, сама чистить і миє хвости. Сама повністю відповідає за своїх рогатих вихованок. Як же вона покине їх аж на цілий місяць? (Прикусити язика, який - "найгірше м'ясо").

Працює і тут разом із донькою Хведора Михайловича. Товаришують.

Із його сином теж подружилась. Якось почула, що захворів сильно: мати вигнала з дому, то ночував надворі, замерз дуже, простудився.

- Підемо в ґості, занесемо йому їсти! - Лея до чоловіка.

- Звісно, підемо! - стішився.

Той ночував тепер у якихось знайомих. Як побачив на порозі "мачуху", тата й купу гостинців, мало не розплакався від зворушення. Від рідної-бо такого не бачив. Та й вигнала мати його, виявляється, через те, що женитись надумав. А він таки одружиться: уже й заяву подали! Житимуть у її батьків, більше додому не вернеться!

Навіть весілля пішли якісь наче веселіші. Вже на них Лея не тільки штатна кухарка, а й - незамінна ворожка!

- Циганко-циганко, а поворожи-но й мені! На любов! - простягає одного разу руку... дільничий Госітнянко!

- О, була в тебе одна квороба! - не губиться чорнява, уже зі срібними павутинками в кучерях, красуня. - Ти її приймав за любов. Але минула квороба, ще тільки дразка зосталась! Чому не кодив у Кузьмину до квельшара? Піди! І возрадується твоєму зціленню твоя жінка! Ось, лінія показує: жінка в тебе дуже короша! І звуть її... Позолоти ручку - скажу, як і звуть!

- Ет, громадянко Лукащук, не те ви ворожите, не те! - висмикує руку Госітнянко від згадки про дружину.

Брови йому опущені, уста - міцно стиснуті...

 

Нарешті! Збулося! Здійснилось! Здійснилось! Не зурочила!

Після того, як нарешті, пройшовши безконечні прийоми-ждання-перевірки, прийняла радянське підданство. Після того, як влада остаточно впевнилась, що має тепер над Леєю владу й при непослухові зможе вимагати Сорезіну в Союз назад. Після того, як постановили: їхатиме сама, без жодної дитини - щоб не кортіло там зостатися!

Лея щойно повернулась із Сан-Бенедетто. Місяць гостювала в родичів!

Поки діти захоплені казковими гостинцями, "італійка" не знає ще, як переповісти враження. Не знає, що можна казати, чого не можна.

Її-бо ще задовго до поїздки попереджено. Тільки бовкне зайве - хай паняє на себе! Лея знає, відчуває: за нею слідкували всю дорогу якісь незнайомі люди. Здавалось, вони слідкують і досі. Тому Лея не знає, як наразі поводитись. Була там як німа, то ще й досі зашпори не вийшли.

А може, їй усе наснилось?

Поїзд "Москва - Рим". Леї сходити у Венеції. Там її стрічає Еміліо.

Еміліо, братику!..

О мадонна, це його красуня-сестра чи жебрачка з міланських трущоб?! Що це за жахливе плаття в чорний горошок? А взуття!..

Ой вирвала з рожі квітку,

На воду пускала.

Вийшла мати води брати -

Ту кві-, ту квітку впізнала-а-а!

 

Ой ти квітко розовая,

На воді зів'яла,

Ой чого ж ти, моя доню,

Така, така стара стала-а-а?

Чому Еміліо такий стривожений? Ні-ні, у Леї все добре. Працює, так. У цій, як її... в бібліотеці працює! Книжок там багато! Є такий журнал "Перець" - з чортиками. Задоволена, сама собі хазяйка, сама й чистить, і вим'я (ой, палітурки!) миє, і... Мову знає, то й читати навчилась, аякже! Зарплата? Гарна зарплата! Як у кінці року - то й гроші дають! Хведір і ковбаси тоді купує, і цукерок!.. А ще ж і зерном отримують, і олією!

Чому в бібліотекарки таке плаття? О, та в Союзі в таких навіть... навіть доярки ходять! Штапель дуже дехвіцитний! Шила - не повіриш! - сама!

Ну, якщо бібліотекарка, то не гріх їй і тут щось купити! Еміліо повів Лею по магазинах. За якусь годину чоло йому прояснилось: поруч ішла модна італійка: в новій блузці, в спідниці-плісировці (такі ж куплено Анні й Лії), у вишуканих босоніжках. Тепер і перед великою мамою показатись не соромно.

Мама Джулья! Добрий папа П'єтро! Лео! Ліна! Лідія! Лаура!.. Старенька нонна! Рідний камін!..

Квіти, квіти, квіти!..

Чи казати Хведору, що родичі благали її залишитись?

Мовляв, якось домовляться, утрясуть. Через рік забере дітей.

Через рік?!! А як не віддадуть?! А Миколка маленький?!

Ні! Ліпше осел сьогодні, аніж берберський скакун завтра! Вже чи краще їй, чи гірше, - в Італью не повернеться!..

Гостинців хотілось накупити ледь не на всю Госітну. І Лідці, і Моті, й Антоніні, й Козачинським (як віддарунок за чоботи!), і дітям Хведора Михайловича, і... Рідні дивувались: хочеш одягнути все село?

- Ні, просто дуже люди короші! - мимоволі відповіла українською.

Жаль, не дозволено. Хоч кави накупила і - кавника на шість персон. Порозкошує!..

Дорогою назад Еміліо поводив її Римом та Венецією. Ну, Рим старуватим видався, якийсь аж порохнявий. А Венеція - казка!.. Якби не на поїзд "Рим - Москва", чи й пощастило б їх бачити?

 

Госітною тепер, як і далеких одинадцять років тому, летіло здивоване:

- Італійка!

- Італійка приїхала!..

- Бачили, яка спідниця? "Плісіровкою" називається!

- А в Роберта, бачили, яка розпірка на піджакові!

- А вчора у клубі на концерті Ганя Лукащук, танцюючи, платтям крутонула - яка звідти гарна сорочка мелькнула! "Комбінація" зветься! Теж, мабуть, з Італії!.

- А в Лільки, меншої, босоніжки! З пряжками золотими!

- Певно, того золота понавозила!..

- А в Миколки - штанці!..

- Мда-а, красота!..

- Що-то: Італія!

- Італійка!

- Італійка!..

- Італійка!..

 

Тим часом життя радянських селян безупинно покращувалось.

Ось уже й електрику провели!

Ганя і Лія попервах навіть засмутились: як тепер гратимуться в "тіні"? То полюбляли вечорами тримати над світляним отвором каганця пластмасові гребінки. Від них на стелі "наклеювались" неймовірні зубаті потвори. Часом, правда, гребінець над каганцем трохи плавився - "потвора" його ніби "з'їдала". Мама сварила, тато супились, але було весело.

Та електрика перемогла сум і пітьму!..

Роберт аж пошкодував трохи: це ж тут віднині буде така краса, а йому - в Черкаси їхати! Бо вступив. На інженерний! Так легко й просто, якось аж незчулись. Його що не запитували на іспитах - усе знав! І Ніна - також! Права твоя радянська школа, Семенку!

 

Роберт не скуштує й інших домашніх благ. Коли Анна-Марія, перший рік на вчительку не поступивши, знову, плачучи, готувалася й опинилася-таки в омріяному педагогічному, привезли до колгоспу аж чотири газові плити! Не так часто сюди щось привозять! Але - газові плити? Що воно таке, з чим його їдять? Люди ходили круг дивовижного товару і відходили ні з чим.

- Купи! - попросила Хведора Михайловича Лея.

- Та я ж не вмію з нею обходитись! Кажуть, сюди потрібен якийсь газ... Не керосин!..

- Ґоловне, що я вмію! - усміхалась загадково.

"Чули? В нашої італійки така плита! Не треба дров! Запалив газ - і є!" - прокотилося Госітною.

Того ж дня місцевими було розкуплено й інші плити.

І того ж дня Робертова учителька провела зі своїм класом бесіду на тему "Чудеса технічного прогресу".

"Прогресу"? - Лея почувалась, ніби попала назад у юність, в Італью далеких тридцятих-сорокових років. Тільки ж якщо лиш тепер - у сорокові, то у яких же роках була досі? 

 

А тут - нові успіхи.

Одна з Леїних корів, Червінка (бо червона), почала давати по тридцять два - тридцять три літри молока на добу!

Лея за таке простила Червінці й шкоду: недавно корівка махнула хвостом і зірвала з Леїного вуха срібну сережку - дарунок Еміліо в останній поїздці додому. Шукала в гною, бабралась - мов корова язиком ту сережку злизала!

Здається, тоді якраз і була в одній сережці (добре, хоч не в "циганській" сажі!), коли - йдуть до Леї... кореспонденти! З самої районної газети! І Госятнянко тут як тут.

Доярка-передовиця ж! Розпитують, фотографують, роздивляються. Лея вже, трохи життям бита, культурно відповідає, ґречно. Без курви й бляки-муки. В Госітнянка знову рот нарозпашку: яка розумна жінка! А ввічлива! А делікатна!

Той рот не скоро закриється, бо ще трохи, і Лея - орденоносець!

Сиплються звідусіль грамоти й подяки, їдуть кореспонденти. Шумить село.

 

"...Семен Лукащук одразу хотів забрати кохану в рідний Союз, - писали газети, зачитувані Леї Миколкою чи Лією (сама українською читати не вміла). - Але їхати Семенові й Леї до Госітної довелось біля десяти літ. Бо, опинившись в американській зоні, вибратись могли спочатку лише в Італію..."

"...Про візу в Радянський Союз італійські власті не хотіли й слухати, - вторили їм інші видання. - Все дужчою ставала в Семена туга за Батьківщиною, і все слабшим ставало підірване фашистами його здоров'я".

"...Тож коли вони врешті переїхали радянський кордон,- додавали треті, - Семен був уже смертельно хворий. І добратися вони зуміли тільки до Ґродно".

Що ж, так то й так. Права була та білоруська перекладачка. І для дітей це ліпше. Бо якби все знали...

 

А тут - ще й фільм знімають! Завфермою бігає, як ошпарений, кругом - прибирання та оновлення. Навіть електрика Гандрія, котрий здебільшого звик десь відсиплятися, розбудили з хмільних снів і теж ганяють, як солоного зайця. Тільки Лея незворушна. Втомилась. Хочеться послати всіх, куди ото тут часто посилають, і працювати спокійно. Проте мусить терпіти.

Ким-ким, артисткою бути і справді ще не доводилось. Та й не хотілось ніколи. Ну, раз, може. Коли те своє перше кіно дивилась, "Джульєтту й Ромео". Тоді Джульєтту хотіла зіграти. Життя Леї підсунуло цю роль не на сцені - в житті.

А тут - знімають!

Ще й у Ґродно планують поїхати, місце Семенового поховання зазняти! Дорогу оплачують!

Нарешті здійснилась заповітна потаємна мрія! Нарешті нагода покласти й на Семенову могилу квіти!

 

Але на цвинтарі... О санта мадонна! О Господи-Ісусе! Немає могилки на цвинтарі!

Дерев'яний стовпчик давно перегнив, горбик заріс, і Лея, завантажена квітами, розгублено метається туди-сюди.

Тут? Ні, наче - тут? Пелюстки розсипаються в різні боки. Хоч би тоді була ряди порахувала, хоч би вгледілась у пам'ятники поруч! Нічого, нічого тоді Лея не бачила!

Тепер же вдивляється, просить у Бога малесенької підказки, знаку просить якого-небудь!..

Марно. Нічого не не бачить! Не бачить, бо могилки - немає...

Знімальна група розчаровано зафільмувала кілька найживописніших куточків цвинтаря й рушила назад. Між собою радились, як делікатніше подати мотив бережливого ставлення до могил у радянських людей.

Лея ж не слухала. Вона вкотре була вбита, розтоптана, зневажена. Вона теж похована тут, це й своєї могили не може знайти! Вперше вона померла тут у те страшне десяте березня. Потім помирала безліч разів на Семеновій батьківщині, щоразу гублячи місця поховання. Тепер ще раз... Хіба Леї звикати? 

Семене-Семене, ти остаточно мене зрікаєшся?..

За що? За що?! За що?!!

За те, що того ранку... Якби ж знаття! Чому не виконала прохання Анни-Марії, чому дозволила йому?..

 

І ось - ще одна Леїна смерть.

Хведір Михайлович. Серце.

Якось так тихо, просто, непомітно, легко - помер, як і жив.

"...Випадає король хрестовий біля пікової дев'ятки: якийсь чорнявий чоловік прийде здалеку й принесе переміну. Переміну добру (поруч - карта червона), але буде він біля Лео недовго (ось, у ногах випадає)..."

Недовго. Одинадцять літ.

Лея нарешті знає, куди носити квіти на цвинтар. Куди носити, де висаджувати. Ромашки, маки, айстри, чорнобривці... Світлі й сумні, як запізніле й коротке Хведорове щастя.

Ой ти квітко розовая,

На воді зів'яла,

Ой чого ж ти, моя доню,

Така, така стара стала-а-а?

 

Ой того я, моя мамцю,

Така стара стала,

Що з дрібними слізоньками

Вече-, вечерять сідала-а-а!..

 

Тож не дивно, що побачити фільм "Наша італійка" Леї довелось не скоро. Та й монтували його довгенько. Згадала про нього лиш тоді, коли госітняни загомоніли: "В Гумані крутять "Нашу італійку" перед художніми фільмами.

Їхати не хотіла, Роберт ублагав.

Місць у кінотеатрі не було, то син домовився з механіком. А той уже попросив когось із перших рядів звільнити двоє місць на час кіножурналу.

Хто вона, ця гарна чорнява жінка на екрані? Яке має відношення до убитої, спопелілої орденоносиці Олени Петрівни? Дивилась байдуже, ніби не про себе.

А після того в залі ввімкнули світло, якісь люди запросили героїню на сцену (чи не Роберт підлаштував?). Щось розказували, показували на Лею. Потім - букети, шквал оплесків.

- Наша італійка! Наша італійка! Наша італійка!

Про Хведора Михайловича ніхто не згадає так. Бо - звичайний трудяга, фронтовик без подвигів, ще й у полоні був. Ще й корову колгоспну покалічив ненароком. Хто він такий для цього твого світу, Семене?

Хто ти такий для них, Семене?

Зате вона - он який яскравий, он який зручний приклад!

Завдяки тобі, Семенку. Завдяки тому твоєму вчинкові...

 

Життєва круговерть неслась далі, разом зі своїми втратами й здобутками.

Госітна процвітала. В ній уже нову школу збудовано, дитсадок (донедавна ніякого не було), колгоспну їдальню, відкрито будинок побуту, магазин...

Люди жили все розкішніше, і тепер Леїна швейна машинка все частіше строчила комусь обнову, а на весіллях Лея з кухарками готувала вже й холодні закуски, серед них - новинку - салат "олів'є"...

Попри це, чомусь усе більше молодих не вертались до Госітної, залишаючись у містах свого навчання, служби чи заміжжя. А якщо й вертались або приїздили в гості - о санта Лучія! - балакали вже якоюсь іншою мовою, що її Лея майже не розуміла.

- Чоґо не ґовориш по-нашому? - дорікала Хросининому внукові, який прийшов з армії.

- Я, тьоть, язик забил!

- А кай же тобі чорт, об що ж це ти так сильно забив того язика, що тепер і не вимовиш по-людськи?

- Забил, ето значіт "нє помню", тьоть!

- А, бляка-мука, то ти ще й ґоловою вдарився?!

Госітнянські ж онуки, що приїздили з міст, майже всі балакали російською.

- Нє можем виучіть! - пояснювали на здивовані Леїні доскіпування.

Дивно: Лея з Італьї, а - вивчила! Чи то в італійців клепки більше?

Не те, що вивчила - полюбила! Тепер Леї навіть інколи вдає, що українська мова - краща за італійську!

Але ж і своєї не забула: оно через стільки років, утрапивши в рідне Сан-Бенедетто - ні словечком не помилилась! Познайомили її госітнянські водії з італійцем Серджіо. Теж одружився у війну з українкою, за нею сюди приїхав. Десь під Тепликом живуть, він буряки з госітнянськими возив. То як забалакали між собою по-рідному - не тільки в Госітнянка щелепа готова була згубитись!.. А тут...

Ні, таки не може Лея тутешніх людей зрозуміти!

 

Поза куховарством, Лею радо запрошували у "ворожки". Доводилось бути й липовою молодухою (вельон - зі старої тюлі), а то й "женихом". Усі за животи хапались, коли італійка входила в роль. А їй, двічі одруженій, довго зіграти наречену?

Одружились і Роберт з Ніною, і Ганя з сусідським хлопчиною (теж зі школи любились). Лея мала би тішились, що бодай із них ніхто не шукав пари здалеку. А ще раділа, що на весілля змогла подарувати обом дітям щедрі гостинці: напередодні їй у колгоспі вручили столовий сервіз на дванадцять персон, - і Лея розділила його надвоє. Купити в магазинах такий було неможливо: відколи замість трудоднів платять гроші люди, розбагатіли й розкуповують усе підряд.

Навіть Козачинська Віра, поплакавши за Робертом кілька років, одружилась. Уже й Гриць із дружиною змирилися з тим, що не будуть сватами зі своєю "італійкою"...

Скоро змиряться зі своїм фіаско й усі Леїні залицяльники: після смерті Хведора Михайловича ними знов сипонуло, як з рукава. Схаменіться, люди добрі, вона п'ятий десяток розміняла! Та й заміжжів має на свій вік більш ніж достатньо!.. Чи ж раз бувало, що Лея, сховавшись у хаті, мусить посилати Миколку - свого єдиного теперішнього захисника, - аби вийшов на стукіт і сказав, що мама вже спить або її немає вдома?.. Госітнянко, здибавши італійку, знову здіймав свої брови і роззявляв рота. Тільки Василь, як і раніше, уперто обминав і Лею, і Леїне подвір'я. Хоч із Мотею Лукащучка була як рідна.

Сімдесят п'ятого - нова поїздка в Італью. Тепер - з Робертом і Ганею. Решту дітей, звичайно, взяти не дозволили. Може, й поїхати не дали б, але ж є причина! Причина поважна: помер добрий папа П'єтро...

Померла навіть свекруха, яка вже почала здаватись вічною. Не було кому обмивати: її товаришки якщо й були, то давно перемерли, Лідка боялась, а просити чужих... Семенку, а якби ти дізнався, що отак із твоєю дорогою мамою?.. Лея дізналась, що потрібне для цього діла, й пішла сама. Так опанувала ще одну, нову для себе спеціальність...

Чи соучера зустрілась нарешті зі своїм улюбленим синочком? Чи, може, такі, як він, позбавлені й цього?

 

І Роберт, і Ганя теж "зачепились" у Черкасах, знайшовши роботу, поселились у гуртожитських "малосімейках", поставали в чергу на квартири. Леїну професію перейняла тільки Лія-Селєне, котра ще з дитинства полюбляла ходити помагати на "хверму".

Лея ж усе підвищувала надої, здобувала все нові грамоти й глибшу пошану. Її світлини висять у новоствореному шкільному музеї...

А що, може, взяти й розповісти їм усім? Розповісти, як не зуміла втримати біля себе коханого чоловіка і їхнього батька?..

Як Анна-Марія попросилась у Леї до туалету (в дворі був спільний для всіх мешканців туалет, збитий із дощок), а Семен випередив: "Я сам її поведу"?

Він такий хороший тато: чи ж могла запідозрити?..

І як потім Анна-Марія прибігла нажахана, бліда, не могла промовити й слова?

- Т-т-тато... ви... висить! - видавила нарешті...

І як тільки згодом виявилось, що, вийшовши з жіночої половини туалету і не дочекавшись тата, дівчинка зазирнула в чоловічий...

Семен повішався!

Побачене було настільки неймовірним, що Лея навіть не схвилювалась. Коли якісь люди взялися обшукувати Семенові кишені й одяг, Лея, мов уві сні, піднялась до кімнати й занишпорила в чоловіковому піджакові, котрий невинно висів на спинці стільця.

Записку, яка лежала у внутрішній кишені і яка зверху італійською адресувалась братові Іванові, спочатку було понесла до тих людей: хай прочитають, хай скажуть, хай пояснять!

Але якась підсвідома сила, якась недовіра змусила раптом заховати знахідку подалі.  

Може, Анна-Марія бачила, як хтось іще заходив до туалету?

Ні, ніхто не заходив!

Може, Семен щось казав?

Ні, нічого! Тільки бідкався, що його постійно допитують, чого зразу додому не вертався.

Може, Лея знаходила якогось листа?

Нічого, нічого!

Ну, то хай і не признається нікому, бо це ж ганьба: самогубство, покинув рідних дітей! Що подумають про Лею? А то ще, гляди, сприймуть самогубство як небажання жити в Союзі: дітей же тоді засміють! Дивний чоловік: рідна Батьківщина до нього з усією душею, а він...

Малу Анну-Марію переконати, що Семенові просто зробилось погано, було не важко. А ще так строго наказала мовчати про все, що бачила, - бідне дитя досі про це й рота не розкриває.

Може, неправа Лея, може, не так слід було?.. А як?

 

А що? От візьме - й розкаже!

В чергову річницю Семенової смерті умисно запросила дітей і Лідку з Іваном...

- Тепер ясно, чому нам сповістили про його смерть аж після похорону! - вхопився за голову Семенів брат. - Ясно, чому він кілька разів у записці повторював: "Не зрадник я! Не зрадник! Скажеш моїм дітям, що не зраджував я Батьківщини!"

- А мені тепер ясно, чому білоруський лікар тоді шепнув: "Його жінці й дітям так ліпше буде! Вдову й сиріт радянська влада ще якось підтримає, не дасть пропасти. А дружині й дітям зрадника було б непереливки! Його б усе одно заслали, а сім'ю тероризували б постійно!" - як ніколи розбірливо сповістила Лідка. - Тоді я не зрозуміла. Але я знала! Я передчувала!

- Тепер ясно, чого в Ґродно тато щовечора такий сумний приходив і не хотів навіть із нами гратися! - додав і Роберт.

Ганя мовчала. Тільки пальці її тремтіли.

Посваривши Лею за таке довге приховування (знали б, як тяжко їй з тією таємницею жилося!), на люди, звісно, вирішили гіркої правди не виносити.

 

Газети ж писали своє:

"...В Ґродно Лея зосталася сама з трьома малими дітьми, без мови і грошей, серед чужих людей. ...Ні, не серед чужих! Семенова Радянська Батьківщина його дружину прийняла, як рідну".

 "У житті Олени Петрівни якнайяскравіше відобразилось усе те, що ми вкладаємо сьогодні в поняття соціалістичний спосіб життя. В цієї історії - щасливе продовження, бо італійка знайшла гідну Батьківщину..."

"Життєвий шлях Олени Петрівни Лукащук несе великий заряд оптимізму, віри в благотворну силу соціалістичного суспільства. Він демонструє переваги нашого радянського способу життя, звеличення кожної радянської людини".

Втім, чи ж вони, газети, винні?

 

Тим паче, де в чому продовження таки щасливе. Леї знову дозволено відвідати Італью! Цього разу можна взяти Лію та Миколу! Хто заперечить, що життя радянське покращало? А рублі поміняли - до мільйона лір вийшло! Шкода хіба, що купили не все, що хотіли. Роберт, наприклад, лез для гоління просив (у Союзі немає) - таж не можна через кордон! Бодай дріжджі вдалось перевезти через митницю. Довго Лія з дива не виходила: це ж мало не тиждень у поїзді везли, серед літа, а дріжджі - як новенькі! Їхні, радянські, вже б давно смородом усіх з вагона повигонили б!

А дороги які в Італьї: хоч яйцем коти!

А родичі які дружні: тільки Лея приїхала, позбігались одразу, поділили порівну між собою всі витрати на гостей! А внуки Емілеві й усіх тіток - ще в школі на якусь професію вивчаються!

Лиш одним розчарована Лія: продукти - не смачні. На вигляд - язика проковтнеш, а на смак... І не наїдаєшся ними, як ото, бувало, рідним борщем!..

Сміється Лея, каже: їй в Україні теж із незвички навіть помідори не лізли в горло!

...Що з дрібними слізоньками

Вече-, вечерять сідала-а-а!..

 

А далі - то й узагалі неймовірні події! Від чорнобильського вибуху (про який, до речі, дізнавались більше правди з листів італїйських родичів, аніж із рідних "невинних" газет) почав давати розколину, здавалось, досі непорушний кам'яний союзний мур.

Таке почалося! І з цінами, і з грошима, і з товарами!..

А найгірше - з людьми!.. Ганя з Черкас приїхала, скаржиться:

- Збирають батьки моїх учнів заяви, щоб не вивчати української мови! Я вже кажу: чи ви здуріли, чи показилися? Знаю ж вас: майже всі родом із сіл! А вони: "Із сьол чи нє із сьол, а просім даже на родітєльском собранії обращаться к нам на русскам!" То тут я, мамо, всі твої матюки готова була позгадувати! Доведеться нам з чоловіком своїх малих переводити, хоч і далеко, в українську гімназію. Там ще, кажуть, можна розмовляти українською!

До того ж, Ганя й Роберт відтепер хочуть, аби й діти їхні знали італійську: раніше в цьому потреби не було, а тепер на обрії зажевріла можливість "міжнародних зв'язків". Коли ж привозять Леї на літо купу онучат, Лея і собі вправляється з ними в італійській, хоч малим і важко: з незвички, без практики. Та й не вчителька ж вона: в кращому випадку - бібліотекар! Тому Леїні уроки італійської частіше переходять на спільне пошиття новеньких "бріджів" чи "бананів" для онучиної ляльки. А недавно дівча нову моду принесло: штани "капрі"! Це ж острів у Італьї так називається! "Коцюбинський там відпочивав!" - Ганя радо підхоплює, - Ти, мамо, була там?" Ні, Лея Капрі тільки на листівках бачила! Але нічого: тепер бачитиме "капрі" на ляльці - хоч і щодня!

...Або - на запеклу гру в карти. Понавчалась і в дурня, і в злодія: чого не зробиш ради любих онучаток? 

Потім раптом усі ринулись відбудовувати Госітнянську церкву. Дзвіниці не повернули, зате всередині трохи повичищали та повибілювали. Лея ходила й собі дівчатам помагати. Враження жахливе: запаху дусту і всіх отрут, якими десятиліття протруювались дерев'яні стіни від зерноїдів, подолати не можна було нічим!

Через радіацію в Союз не надто поспішали туристи. Може, це й дало змогу Еміліо поновити намагання навідати сестру. Вони з Лаурою вже зібрали документи на туристичну путівку, як Еміліо захворів (уже як не щастить, то не щастить!). Замість нього поїхав Ренато, Лаурин чоловік.

Для дорогих гостей старалось мало не всеньке село, ба, й колгосп. Стіл, накритий у Леїному дворі, аж вгинався від наїдків та напоїв. Дечого доклали й заморські гості. Кава! В зернах! А хліб, спечений у Лауриній пекарні!.. Хоч як хвалять Леїне вміння пекти, а сама Лея переконана: смачнішого "пана", ніж в Італьї, ніде не пробувала!

Люди радо ділили з гостями трапезу, скрашуючи її примовками та піснями.

Що то є голубці? То є гречана каша в капуччо? Ренато боїться узяти до рота цю дивовижу: хай першою Лаура спробує!

Що то є моґорич? О, ліпше Ренато питиме привезене з Італьї вино!

Хто то є? Андріано? - дивувався електрикові Гандрієві. О, Андріано надто багато вживає могорича! Та він же згорить від тієї вогненної води!

- Від однієї пляшки? - реготались кругом. - Хіба що якщо другою пляшкою не гаситиме пожежі!

- О! Андріано - капут! - загукав розпачливо, коли Гандрій після енної чарки закотив очі й посунувся під стіл. - Андріано капут!

- Не капут іще тому Андріанові! - реготалися кругом, - Він ще завтра до тебе похмелятись прийде!

Ренато, схвильований, майже не спав. Правда, в Лукащуків тієї ночі й не лягали: скільки треба всього перебалакати!

Лаура мусить дещо сказати. Річ у тім, що Еміліо цілком серйозно кличе Лею з дітьми до себе в Сан-Бенедетто.

Санта мадонна, та кому вони там потрібні: без житла, без грошей? А школа: в Італьї ще зі школи вивчають свою професію, а кому там будуть потрібні "Єшь ананси й рябчиков жуй"? Зрештою, хіба Лаура не знає примовки: "Будуть флорини, то знайдуться кузени й кузини"? А бідні родичі нікого не тішать!

Ну, Еміліо, мабуть же, про це подумав. Якось будуть на перших порах викручуватись. У нього, звісно, в самого - діти, внуки... Щось би й Лаура помогла, хоча Ренато... І чи ж Лея не відає: з пекарні - які там заробітки?

Та й що ж це: сісти комусь на голову? Лея ніколи ні в кого на голові не сиділа й тепер не бажає! Та й Ганя любить свою роботу... Лія - своїх корівок... А Робертів диплом - чи ж там підійде?

Еміліо й мама Джулья дуже хочуть... Мабуть же, якби отак приїхали всі, - не відгорнули б!

Мама Джулья? Та, котра біду робила проти Семена? До того ж, мама утримувати Лукащуків не зможе, а в Еміліо є за кого дбати!

Отак ні до чого й не домовились. Якби, може, Лаура була наполегливішою, а Лея бодай на дорогу мала...

 

Стук-стук!

Ренато здивований і врадуваний: живий-живісінький Адріано! Таки прийшов!

Що то є похмелятися?

Ренато спілкувався з людьми й не міг надивуватись. Особливо вражався госітнянськими жінками: це ж як наробляється тяжко! Наробляється, а потім - ще й співає! А потім - о санта мадонна! - ще й із чоловіком, у таке вузьке ліжко (!) - спати лягає!!!

Довго бродив городами, полем, садком.

Чиє це? - показував на лісок за селом, куди ходили по гриби.

Наше! - відповідала Лея.

Наше, це - хто хазяїн? Лея? Чи Лідія? Чи Андріано?

І Леїне, і Лідчине, І Гандрієве!..

Чиє це? - показував на безмежні грядки помідорів, куди, за дозволом голови (о, без нього Лея тепер і нитки не брала!) вибрались Лукащуки зібрати кілька ящиків на закрутки.

Наше! - відповідала Лея.

Наше... А хто хазяїн? Лея? Чи Лідія? Чи Андріано?

І Леїне, і Лідчине, І Гандрієве!..

Чиє це? - показував на ряди яблунь за Леїним городом.

Наше! - відповідала Лея.

Наше. А хто хазяїн? Лея? Чи Лідія? Чи Андріано? - не міг уторопати прибулець.

І Леїне, і Лідчине, І Гандрієве!..

І хоч потім Роберт із Ганею возили їх із тіткою Лаурою і до Києва, й до Москви на екскурсії (щоб не ображались, що не продовжили туристичну мандрівку з групою, а звернули до Госітної), найбільше зостався Ренато вражений життям у Леїному селі.

 

А життя... Що то є життя? Чи й було воно? Як мовили в Сан-Бенедетто, сьогодні моя черга, завтра - твоя. Або, як точніше кажуть в Україні, людський вік - що маків цвіт: уранці на стеблі, а ввечері - на землі...

Що то є за сива бабця, котра серед інших бабусь дибає з відром попід яблунями? На безкінні й осли - рисаки!.. В Госітній робітників тепер мало, навіть гідного сторожа для садка після смерті незамінного Гриця Козачинського нема де взяти. Збирати яблука допомагають пенсіонери. Помаленьку, тримаючись за поперек, нагинається бабця за червонобокими, такими небесно-прекрасними й сумними, як вигання з раю, плодами.

А з кузова - молодцюватий чоловік, який, хоч і не перероблявся за життя і здобув посинілого носа, теж прикидався сивиною. Який, хоч і не воював, теж має військові нагороди й досі носить військове галіхве над закоченими халявами. Він піднімає на машину повне відро і, прикушуючи цигарку, посміюється до сивої бабці:

- А пам'ятаєш, як вистоював колись попід твоїми вікнами? Як я тоді тебе хтів!

- От калявщик, бляка-мука! - віджартовується бабця, - То бери мене тепер, як так котів!

І в бабусиних очах проскакують молоді бісики, а в обличчі проступають риси колишньої південної вроди.

А коли садком лине розгониста в своїй печалі пісня, підхоплена гуртом збиральниць, то й зовсім легко упізнається в тій сивій бабусі молоденька Лея Сорезіна:

Ой піду я до лісочку

Та й наломлю лому.

Завів мене дурний розум

У чу-, у чужу сторону-у-у!..

 

А в чужії сторононьці

Ні батька, ні неньки.

Тільки в саду вишневому

Співа, співа соловейко-о-о!..

 

Ой співай же, соловейку,

Всіма голосами,

А я сяду та й заплачу

Дрібни-дрібними сльозами-и-и!

 

Ой вирвала з рожі квітку,

На воду пускала.

Вийшла мати води брати -

Ту кві-, ту квітку впізнала-а-а!

 

Ой ти квітко розовая,

На воді зів'яла,

Ой чого ж ти, моя доню,

Така, така стара стала-а-а?

 

Ой того я, моя мамцю,

Така стара стала,

Що з дрібними слізоньками

Вече-, вечерять сідала-а-а!..

Хросина, Мотя, Лідка віднедавна підробляють ще й півчими. Церква, після довгих суперечок десь там нагорі, передана тепер московському патріархатові й помітно знелюдніла. Якби не Леїні товаришки та колишні найзапекліші комуністи...

Подруги розказують: у храмі тепер така краса, така краса! Ото й тільки, що дустом трохи смердить, а так - дірки в підлозі новими дошками залатано, а стіни позавішували, хто якими спромігся, рушниками й іконами!.. А ще над входом у церкву, де колись дівчатами співали й жартували, засипаючи золотим зерном очі святим архангелам, тепер висить строгий напис: "Разговаривающим во храме да посылаются скорби". Жінки, як про це згадували, навіть на якусь хвилю жартувати й матюкатись переставали.

О! Що робиться, га? Лея захотіла й собі відвідати храм, у який колись із мішком по мед ходила. Живе-бо майже поруч, а всередині - сто років не була! Є Бог чи немає, а сила якась над людьми панує-таки, і сила та - єдина, чи католик ти, чи православний! Навіть "Отче наш..." у них єдиний!

Дівчата пішли спитати дозволу і прийшли звеселілі:

- Батюшка відповів, що він при вході тебе вихрестить у нашу віру й після того можеш ходити в церкву, скільки захочеш!

- Е ні, кай вам чорт із вашими батюшками! - похитала сивою головою. - Була сімдесят літ в одній вірі, то вже в ній і помиратиму! Не приймає мене ваша церква, то й і не кодитиму до неї!..

...іріметті аной інострі дибіті,

коменой лі ріметьямо,

ай нострі дебітори,

енон ін дур ін тентанцьйоне,

маліберачідаль мале,

амін!

 

Товаришки - чи не в знак солідарності після того? - коли до Леї у Петрівчаний піст раптово над'їхали аж із Вінниці, аби зняти про неї ще один фільм, - позносили до її хати купу скоромних наїдків (сала - також, хоч Лея так його і не полюбила). І як засіли за стіл зі знімальною групою та вже дорослими онуками, які й цього літа витовкаються в бабці, - то, хоч і піст, а таки "бахнули" (горілка - теж не масна страва) по могоричеві! 

- Знімайте й нас, чого там? - під'юджували операторів.

- Еґеж, знімайте, бо справді: без ник я - нікто! - запевняла й Лея.

І група знімала.

Знімала тепер усю правду. Коли італійка розкрила причину істинної смерті Семенової, госітнянки не здивувались. Видно, правда сукровицею набрякала в Леїній душі, вже давненько просочувалась, вже давно просочилась.

Та Лея не плаче, вона й тоді не вміла плакати перед людьми, а тепер і взагалі не має в запасі ніяких сліз. Над Джульєттиною гробницею - сухо й порожньо. Тільки серце заходиться тихеньким болем. Наче спазмами. Наче - хап... хап...

А як тобі там, Семенку, не гикається?..

А може... Може, ти просто соромишся постати перед очі своєї Джульєтти?

Чи бодай так доводиш любов своїй недовірливій Батьківщині?..

Де тепер твоя батьківщина, Семенку?

Де - Леїна?

В якій країні сьогодні сидять і туркочуть між собою ті сиві голуб'ята - Ромео і Джульєтта?..

 

Жіночки ж тим часом, хоч і піст, а заспівали.

Спершу - сумної, про Васю, який "влюбився в другую".

Потім - гарячих петрівчаних.

А потім... Потім, за якимось таємним Мотриним знаком, хитренько переморгнулись і...

Лея гадала, що "вшкварять" зараз її улюблену "Ой піду я до лісочку..."

Вони ж, трохи незграбно (ще й Мотя злегка басувала-фальшивила), але з усією щирістю і всією можливою старанністю затягли:

...Сан маре лючіка

Ластро дардженто,

Май п'ю ма лондра,

Май п'ю ай венто.

Веніте ланджела

Ла ґармонія,

Санта Лючія,

Санта Лючія!..

Частина ІІ.

ВСІ ДОРОГИ ВЕДУТЬ ДО РИМА?

 

Наталя Миколаївна придумала гарний спосіб. Вона латинськими літерами пише на смужці паперу сказане хазяйкою слово. Так простіше порозумітись. Коли простягає написане продавцеві, отримує у відповідь шанобливий погляд: мовляв, іноземка, жінка - а навіть пише чужою мовою!

Наталя Миколаївна вже майже скупилась. Залишилась тільки одненька смужка. Вона зумисне сповільнює крок. Можна трохи вільніше дихнути, трохи перепочити, трохи уважніше вдивитись в обличчя цього незвичного міста.

"Перцимула" - таке слово було написане на останньому аркушикові. Петрушка тобто. Хазяйці, сеньйорі Ользі, так сподобалось українське "петрушка", що вона, смакуючи, попросила "компанію" кілька разів його повторити. А Наталі Миколаївні подобаються обидва слова. Ще більше їй подобається сама петрушка! Пригадується навіть італійська казка, яку читала внучці. "Преццемоліна" звалась. Про дівчинку, яка обожнювала їсти петрушку. Наталя Миколаївна в дитинстві могла "спасти" за раз хоч і цілу грядку! Однокласниця тоді навіть припускала: "Може, через петрушку ти й учишся краще?" І собі починала напихатися цією травою! Правда, безрезультатно.

А ще тут є рогула - до петрушки подібна. Точніше, до морквяного листячка. Її вирощували на парниках, де пані Наталя працювала спочатку. Роботу на парниках відкупила в іншої українки порівняно дешево (декому подібне задоволення обходилося й у вісімсот євро!). Вона сумлінно виконувала приписану інженером норму: скільки добрив, скільки вологи, скільки світла... Над кожним кущиком трусилась! Здивовано виявила, що тепличні овочі тут нічим не гірші за їхні, вирощені в українських природніх умовах. Також дивувалась: нащо в такому спекотному краї - теплиці? Зрозуміла це, коли почалися грудневі зливи.

Чим далі, тим працювалось важче. Втомлювала одноманітність і далека дорога. Від колективно найманої квартири - чотири кілометри тільки в один кінець! Правда, й у цьому Наталя Миколаївна знаходила собі відраду. По-перше, любила ходити пішки, а тут - ще й такі розкішні пейзажі! По-друге, шлях перетинав руїни знаменитої Помпеї. Хто в своєму житті не завмирав перед картиною Брюллова? Хто не читав книжки "Останні дні Помпеї"? Тож легко збагнути захоплення людини, яка, до того ж, здобула можливість звірити свої дотеперішні уявлення з реальністю! Якось наче мало воно пов'язувалось у баченні пані Наталі (фантазія завжди бурхливіша!), але сам факт - вражає безмежно! Навіть арки, обплетені колись трояндами, бачила! Це ж десь тут і тих легендарних закоханих розлучено!.. Як і в Ромео та Джульєтти, у них знайшлася купа воріженьків! Коли дівчина торкнулась зачаклованих квітів, затряслась земля і вибухнула вулканна лава! Чому зажди комусь заважає чуже щастя?..

Бідна Помпея! А тут же є і ще містечка, буквально вчеплені на гірських схилах! Добре, хоч не на самому Везувії! Втім, хижий Везувій зараз цілком невинно дивився на довкілля. Не димів навіть. Правда, кажуть, іноді гуркотів. Це, мабуть, після землетрусів. Наталя Миколаївна теж тут один землетрус пережила? Маленький, майже непомітний.

Базар веселив ароматами, барвами та сліпучим сонцем. Казка натуральна!

Зненацька з нірвани вирвало різке, гортанне:

- Бйонда амерікана! Бйонда амерікана!

Це гукали італійські базарювальники (торгують в основному чоловіки), забачивши в натовпі якусь біляву красуню. Чіплялись, зазирали у вічі, заступали дорогу, пропонували товар, а може, й ціну...

- Господи, попала сюди холостячкою, а вирвуся, певно, або заміжньою, або чиєюсь коханкою! Що то - два класи модельної школи при районному будинку культури! - бубоніла сама до себе дівчина, продираючись крізь хащі "приязних" поглядів і долонь.

Українка?

- Може, землячці помогти? - ніби ненароком кинула в гущу Наталя Миколаївна.

- О мамма! Мамма! - загукала на італійський манер білявка й кинулась "рятівниці" на шию.

- Прикиньтесь, ніби стішились мені! - заблагала пошепки, голосно озиваючись про людське око італійською.

Наталя Миколаївна зробила вигляд, що справді зустріла доньку. Пригорнувши дівчину, сердитим поглядом остудила всіх палких залицяльників.

- Ух, не знаю, як вам і дякувати! - це білявка вже цілком щиро обнімає Наталю Миколаївну.

Вирвались-таки з цупких базарних тенет!

- Тебе як звати? - спитала дівчину.

- Наталя!

- І я - Наталя! Миколаївна! З Умані!

- І я - з Умані!!!

- Ну, якщо на базарі в Реджо-Еміліо випало зустрітись двом уманкам, та ще й з однаковими іменами... - глибокодумно прорекла Наталя Миколаївна. - То мусимо дружити!

- Хоч мені деколи вдає, що українок тут більше, ніж італійок, - скептично озвалась Наталя, - проте землячку-тезку справді не щодня зутрінеш! Дружити? Звичайно!

- Ти ще скажи, що служиш "компанією"! - пожартувала старша товаришка.

- Так! Нарешті маю таке щастя! Я тут лиш кілька тижнів, а сеньйора Паула й сеньор Сандро мені вже як рідні! Бо досі - не повірите! - працювала на теплицях!

- Нізащо не повірю! - всміхнулась Наталя Миколаївна. - Бо я сама там робила.

- На півдні, мало не на "підошві" цього італійського "ботфорта"! - розбалакалась Наталя, - А за влаштування ще й платила!

- Невже??? - і зовсім розсміялась.

Атож! Є там одна Валя, з-під Черкас. Гарно влаштувалась: прислужницею в падре. Він робочі місця для чужоземців шукає. Безкоштовно, з благодійною метою. А вона потім за ті місця гроші бере, зележно від престижності роботи. Наталі теплиці коштували недорого, сто п'ятдесят євро. Біда Наталина тільки в тім, що працювати - не з її здоров'ям:

- Як вони ці свої сорок дев'ять градусів тепла витримують? У мене від спеки - і серце, і тиск десь узялись! Руку, ногу відняло! Насилу оклигала! Гадала, вже по заробітках!

- А Валя ж що?

- А що Валя? Машину собі купила! - махнула рукою Наталя. - Каже: доплати ще так само - найду службу в домі! То як почала мене возити по тих горах!.. І гори круті, й хати круті. А люди - древніші за печерних циган! До одної баби привела: але ж біля неї - два сини-холостяки! Вони тільки глипнули на мене - я вже й про плату не питала! Їм лиш кинджалів біля пояса не вистачає! Ой, мені один киянин, Саша, який служить там у похоронному бюро, нарозказував, скільки довелось йому перевозити українських трупів! Чимось не догодив, кров гаряча: завезуть у гори, й гаплик! Якщо ти тут нелеґально, якщо ти без дозволу ("пермесо"), то хто тебе шукатиме? Той Саша мені сюди вибратись і поміг... Бо вже дехто надто в женихи набивався... Ну, все, побіжу: донна Паула хвилюватиметься!

- Приходь у неділю по обіді до тієї церкви! - Наталя Миколаївна вказала на шпиль серед зелені. - Там наші збиратимуться!  

- Постараюсь! Аріведерчі, "мамусю"! - Наталя зникла під квітучою аркою.

 

А Наталі Миколаївні тут зустрічаються тільки добрі люди! Свою сеньйору Ольгу взагалі - обожнює! Ось і зараз господиня вітає "компанію" радісною звісткою: сьогодні вперше за багато літ вона відірвалась від "карусини" - спеціального пристрою на чотирьох коліщатках - і зробила кілька самостійних кроків!

- Ґраціе! Ґраціе! - палко дякувала Наталі Миколаївні, адже тільки з її приходом здоров'я сеньори Ольги почало кращати. Досі Ольгу приходила доглядати якась "погодинна" італійка, і бабця - вже самі кості - в повному розумінні доздихувала. Донька Розанна готувалась до похорону й до печальних клопотів щодо успадкування майна. Наталя ж Миколаївна щиро взялась відробляти свої небачені за все своє дотеперішнє п'ятдесятирічне життя вісімсот євро на місяць. Не мала й близько таких грошей навіть у кращі свої часи, часи інженерування на престижному закритому військовому заводі "Вега", який колись, до свого закриття, працював справно і зарплату видавав - куди всім іншим!

Тож бабця на очах здоровшала, і ось, будь ласка, - перший результат!   

Наталя Миколаївна жваво перекладала покупки в холодильник і полоскала петрушку. Сьогодні вона зготує щось цікавеньке! Недурно ж мало не всі магазини обходила, поки знайшла квашені огірки! Ну, квашені чи мариновані, сказати важко, та й на огірки схожі мало, радше на молоденькі ялинові шишечки, - але на салат - згодяться!

Допитлива сеньйора Ольга вже придибала на кухню й зацікавлено слідкує за роботою.

- Олів'є? Ін салата русса?

Так, олів'є! Але сеньйора Ольга помиляється: це ін салата Україна! Хіба сеньйора не читала книжки про історію олів'є? Як? Сеньйора взагалі не читає книжок? Що, не вміє навіть рахувати?! Сеньйора жартує!!!

Виявляється, сеньорі Ользі просто не потрібна була ніяка наука! Рахувати добре вмів її покійний чоловік-банкір, тепер - усі її наймички! Хіба цього не досить? А в Ольги ж із математики ніколи не було "чінкує" ("п'ять"), а тільки "дзеро"2 та "дзеро"!

Трохи оговтавшись, Наталя Миколаївна все ж посвячує хазяйку в таємницю олів'є. Коли француз Олів'є гостював у одного полтавського поміщика, дуже йому припала до душі поміщицька донька. І красива, і розумна, і добра! "Якби вона мене здивувала ще якоюсь лаґоминкою, - сказав Олів'є, - то я б із нею навіть одружився!" А вона р-раз - і частує його незвичайним салатом! З вареними овочами, зеленим горошком і квашеними огірками!..

От і виходить, що олів'є - ніякий не російський, а чисто український салат!

Сеньора Ольга так вразилася розповіддю, що аж, із допомогою "компанії", сіла. Якийсь час мовчала замислено. Он воно що! Ця полтавчанка, мабуть, є отією знаменитою княгинею Ольгою, що керувала державою?! В Італьї досі захоплюються нею! Жінка - править країною! Це ж і сеньйору Ольгу на честь цієї княгин названо!..

Оце намішала грішного з праведним! Поки ввічлива Наталя Миколаївна тамувала сміх кришінням петрушки, сеньора  й сама спохопилась.

Е-е, не Ольгою звалась та полтавчанка! Вона звалась Анною! Ця ж Анна потім вийшла за француза і стала королевою Франції! Чула щось таке в дитинстві, Ольжин дід розказував! Колись же Італья була французькою колонією! На честь цієї Анни італійці теж часто називають своїх дітей! О, та ці дві російські жінки - всім відомі!

Заправляючи овочі майонезом (треба небагато, бо в Розанни від майонезу печія), пані Наталя детально розтлумачувала Ользі, хто є хто. А також намагалась пояснити, що жінки не російські - українські! І салат - український!

Але де ж тоді ін салата русса? - не може змиритись господиня.

Гаразд! Наступних вихідних Наталя Миколаївна зробить їм ін салату руссу! Зробить-зробить, будьте певні! Тільки називатиметься той салат не олів'є, а вінегрет!

Аж ось і Розанна з чоловіком! Чудово! Ці родинні трапези по вихідних, коли до старої приходить її дбайлива доня, зять, часом - і внука з малою правнучкою Ребеккою!.. Як тут цінують сім'ю, як дбають про дружин і дітей! Це не те, що звалося сім'єю колись у Наталі Миколаївни: в чоловіка своє життя, а домашня робота й заробляння грошей - на Наталиних плечах! Одного прекрасного дня подала на розлучення, і відтоді - наче гора з пліч! Відчула, що тільки тепер зможе по-справжньому віддати свою любов і гроші доньці й онучці! 

Зараз, зараз подаватиме на стіл! Якраз упоралася з обідом!

Власне, за кухарювання Наталі Миколаївні тут не платять. Як не платять і за ходіння за покупками, і за прибирання, і за миття вікон, і... Але тільки сидіти цілі дні з Ольгою перед телевізором, увімкнутим на всю звукову потужність, бо хазяйка недочуває, - це ж так і м'язи атрофуються! Тож поки Ольга дивиться серіал (Наталя Миколаївна перемикає на ті канали, де - про кохання, всіляка італійська "Мафія" з Корадо Катані Ольгу не цікавить), "компанія" прошмиґнеться з ганчіркою по мармурових підлогах. Поки сеньйора Ольга прикунює під час реклами, "компанія" швиденько підсмажить відбивні до свіжого макарончіні. Хіба Наталі Миколаївні важко? Чи ж із неї спаде корона?

 

Обід удався на славу. В Ольги останнім часом узагалі відродився молодечий апетит. Розанна, прикро мацаючи талію, все не могла відірватися від тарілки. А Маріо - то й узагалі мало тарілок не вилизував!

- Молто боно! Перфетто! Браво3! - хвалили і хором, і по черзі.

Як це Наталі´ тільки вдається? В магазинному салатові - суцільний майонез, овочі тільки де-не-де плавають! В Розанни від жирного майонезу печія, Наталі´ знає! Але ж тут - усе в міру, все зі смаком! А оцих, як їх, огірків, - де тільки спромоглась дістати? В магазинному салаті їх і близько немає! О Наталі´! Молто боно! Молто боно!

Наталя Миколаївна вже почала звикати до післяобідніх од її кулінарним здібностям. Сама не відала, що її страви хтось може хвалити: чоловік мовчки їв та й годі.

Здогадувалась уже, як продовжиться післяобіддя.

Зараз Розанна пустить якусь шпильку в бік Маріо (ось вона вже дорікає чоловікові, що, мовляв, як приготує Наталі´, то він з'їдає мало не з мискою, а як, бува, щось приготує рідна дружина - тільки лизькає!..).

Після цього Маріо піде прогулятись у сквері, а Розанна балакатиме по телефону зі своїм другом-"аміко" Ліно.

Точно: Маріо вийшов за двері, а Розанна допалась до телефону. Так і є: нині вона обговорює сенсаційну тему! Обговорює - аж луна дзвенить мармуровим коридором, - сьогоднішнє олів'є. В усіх подробицях і тонкощах Наталиної майстерності.

А сеньора Ольга поринає в післяобідній сон. Підклавши господині подушку, вкривши її ковдрою і перемивши посуд, Наталя Миколаївна й собі трохи перепочине. За свіжою італійською газеткою. Що там нового у світі? Та й мову треба вдосконалювати!

"Українка покинула свою дитину" - мов ляпас, заголовок на передовиці. Господи, чи все правильно прочитала?

На жаль, правильно. Більше того: у статті йдеться про знайому, Галину!

(У двері настирно билися Розаннині телефонні розповіді про кольори й смаки салатних овочевих кубиків)

"Так он воно що!" - Наталя Миколаївна відчула, як забухало в скронях від тяжкого відкриття. А вони, дурні товаришки, дізнавшись, що Галина вагітна, поприходили з привітаннями, понаносили купу гостинців! Це в Галини і в її чоловіка, з яким разом працювала в Італії, мала бути вже третя дитина: двоє старших зосталися в Україні з бабусею. Важко, звичайно, але хай не переживають! Подарованого стане чи не на весь перший рік, а там - щось придумають. Коли ж чого бракуватиме, то поруч - "карітас", це щось типу їхнього "секондгенду", тільки всі речі там - безкоштовно.

(...А горошок! Якби Ліно тільки спробував той чудовий зелений горошок!..)

Тепер ясно, чому подружжя так стримано приймало дарунки, чому так неохоче обговорювало майбутнє! Видно, було вже вирішено, що робити з дитиною!

І ось - маємо! Дівчинку продано якійсь бездітній італійській родині, котра, звичайно, побажала зостатися невідомою!

(...А огірки! Це взагалі щось неймовірне! О Аміко, ми звикли їх смажити, але ті жовтуваті кисленькі огірки, покришені апетитними кубиками!..)

Наталя Миколаївна сипнула до рота кілька таблеток валер'янки. Оце ославились! Оце назаробляли! Продати дитину! Хіба ж не заради них, своїх дітей, і їдуть українці на заробітки? Та було б чим оплатити Наталиній доньці економічний факультет, та була б змога віддати дочці з онучкою окрему квартиру, - чи була б вона, Наталя Миколаївна, тут! Українським діткам Галина з чоловіком про сестричку, мабуть, і не признаються! Привезуть додому тільки гроші - чим не святе сімейство?..

- Наталі, вені ква! - покликала хазяйка зі своєї кімнати (по телефону саме обговорювалась кількість майонезу і Розаннина печія).

Виспалась! Зараз Ольга, мабуть, і собі захоче прогулятись.

Наталя Миколаївна вже майже передбачала кожну хазяйчину забаганку й пішла збирати Ользі на прогулянку її улюблені речі.

(...Вершиною салату стала дрібно нарізана перцимула: о Аміко, це - казка, справжня казка! О-о!..)

Вирушать до парку. Якщо першою стрінеться їм у дорозі літня жінка, а ще, боронь, Боже, з порожнім відром чи пакетом, - сеньйора попросить пані Наталю переждати десь за рогом: поки "нещасливу" дорогу не пройде хтось інший (забобонна - страх!). Каже, це з'явилось із роками: раніше в місті ніхто ніколи не звертав уваги на такі дрібниці.

Потім возитиме сеньйору між квітів і зелені. Біля центральної алеї зустрінуть того самого дев'яносторічного сеньйора. Він сидітиме на лавці зі своєю "компанією", а сеньйора Ольга запитуватиме, чи не поглядає він у її, сеньйорин, бік. О, сьогодні Ольга, напевно, захоче й устати з візка, зробити кілька самостійних кроків. Хай бачать: вона ще молода, їй ще тільки дев'яносто два!

Наталя Миколаївна згодна: для свого віку Ольга виглядає дуже гарно. І фігура, і вкладене кращим перукарем волосся, і підмальоване особистим візажистом обличчя, і доглянуті престижною манікюрницею нігті!.. Коли, вкладаючи хазяйку до сну, змащувала її нічним кремом, то на її питання "Коме міо фаче?" ("Як моє лице?"), - відповідала цілком щиро:

- Молто боно!    

 

Наталі Миколаївні тяжко переживати в Італії тільки ночі. Ночами аж до болю явно постають над нею образи двох найкоханіших людей: доньки й онучки. Вони мовби сходять зі світлин над її італійським ліжком і кличуть додому. "Бабусю, розкажи казочку!" - сяють найкращі в світі онуччині оченята, рученятка ж обіймають за шию, аж здавлює в горлі. Так-так, це - тільки черговий сон, після якого загалом неплаксива і дуже розважлива Наталя Миколаївна щедро зрошує сльозами подушку.

Сни їй тут сняться тільки українські.

Значно рідше бачиться в сні її колишній "законний": ніби гаряче, як у перші подружні роки, тулиться до неї, кладе на плече обважнілу волохату руку...

Ой!!! Наталя Миколаївна з жахом підскакує на ліжку. Знову ця нещасна Фортунелла! Наталя Миколаївна прекрасно розуміє, що слова "нещасна" і "Фортунелла" - цілком несумісні, бо ж "Фортунелла" означає "щаслива". Але як назвати щасливою цю нікчемну сіру незрячу собаку, яку Розанна знайшла десь при дорозі й люб'язно підкинула матусі Ользі? Хоч і вважалось, що господиня обожнює тварину, спати Фортунелла з першої ж ночі забажала саме з "компанією". Слово, себто бажання, пса тут - закон, і відтоді Наталя Миколаївна мусила терпіти під своєю ковдрою немилу гостю!

Звісно, Наталя Миколаївна дуже любила тварин, але ж не до такої міри! Та ж уві сні не можна й ворухнутись! Собака на кожен різкий порух могла відреагувати непередбачено: гарчала, дряпалась, часом і кусала.  Взагалі-то пси в Італії не вредні, бо не ображені людьми, як-от на вулицях Умані, але... Але Фортунелла через свою сліпоту була аж надто нервова!

Чи ж раз, покусана серез ночі, Наталя Миколаївна виганяла собаку геть, але та знову поверталась?! Якось виштовхала ногами звірюку аж на балкон (вранці потерпала, що буде звільнена за це з роботи)! Фортунелла й справді цілий день і не дивилась у бік лихої кривдниці. І що ж? Увечері знов припхалась до Наталі Миколаївни в постіль!..

Але ночі тут здебільшого короткі, а вдень Фортунелла не зовсім дошкуляла!..

 

Біля старенької церкви святої Лукії сьогодні людно. Погода прекрасна, тож українок назбиралось чимало. Це коли дощ, вони туляться в церквиці, займаючи в ній майже всі крісла. Місцеві ставляться до цього спокійно: де ж іще цим бездомним прибульцям заховатись? Хоч і віра інша, але - "подорожнього прихисти"...

Наталя Миколаївна вже поставила свою свічечку. Тепер вийшла з храму і роззиралась за новою знайомою.

Аж ось і Наталочка! Як ся має названа доня?

Нічого, жити можна! Надто ж коли і "мамуся" поруч, і "тусовки" такі збираються!

- Дівки, їдемо сьогодні в гори? - пропонує гуцулка Світлана.

- Їдемо! - жваво підхоплюють жіночки.

 

Дівчата вже посиділи за імпровізованим "столом", випили по чарчині. Горілку, як і деякі продукти, доставляли спеціальними автобусами з України.

- Той компот під назвою "вино" хіба для дітей годиться! І ще для нашої правильної Наталі Миколаївни! - делікатно пожартувала Інна.

- Ну, про мартіні цього не кажіть! - заперечила Наталочка, - В Сідерно, де я була, пляшка всього два євро, а наші хлопці в день аж по двадцять п'ять заробляють! То, бува, одне з другим так намартіняться - не гірше, як самогоном!

- Е, нє! - сміється Дарія, що єдина з присутніх доглядала не стару, а дитину. - Я он матір своєї малої, як, тойго, самогонкою почастувала, то вона, тойго: "Що за отрута?", "Що за отрута?", - кричала!

Здається, серед усіх лише старша за віком Зіна була невеселою. Вона особливо тяжко переживала вимушену розлуку з дочкою та матір'ю. Але дочка недавно вступила в якийсь дуже престижний і дуже дорогий вуз, а мама постійно потребувала дорогих ліків...

Та ще Таня була невесела: всі розуміли її любовну драму й не лізли в душу.

Потім розійшлися блукати горами. Збирали трави. Наталя Миколаївна вишукувала пустирник: лікарський довідник пише, що дуже помічний при серцевих болях. Хоч під осінь, читала, вже трави не мають належної сили. Назбирати бодай квіточок на букети?

Проте - липчицю?.. Нащо Світлана збирає липчицю?

- Тс-с! - пошепки приструнила пані Наталю Дарія. - У Світлани, тойго... У неї - баба дуже вредна! То часом треба й, тойго!.. Тільки ти - нічичирк, чула?

- Але ж... Осінь: сила не та?..

- Та, та! Осіння сила в цьому ділі - якраз, тойго, якраз та!

Ет, ну вас із вашими відьомськими потравками!

Наталя Миколаївна ліпше покаже Наталочці найкрасивіші місця: вони-бо не раз виїздили сюди раніше.

При цьому вражено переповідала вичитане в учорашній газеті.

- Боже, наші на грошах просто звихнулися! - хитає головою Наталя. - Користаються тим, що в італійцям зі своїми дітьми не щастить. На тій "підошві", де я була досі, вірите: брати із рідними сестрами женились! Закони такі! Дикунські! Як вийдеш увечері на набережну, стільки тих бідних калічок з няньками на березі "вигулюються"! Страшно дивитись!

- Ці кровозмішані шлюби, - припустила Наталя Миколаївна, - від бажання зберегти капітал у межах однієї родини!

- Та й женяться пізно: дівка в сорок років тут ще лиш на виданні! - додала Наталочка. - А в нас після двадцяти людські язики вже тебе у старі дівки відправляють!

- Так, народжують пізно: моїй Розанні шістдесят чотири, дочці Емануелі - тридцять дев'ять, онучці Ребецці - тільки п'ять з половиною! Теж нічого доброго!.. А ще ж і контрацептиви! Читала, що вони так просто здоров'ю не обходяться! Я десь бачила статистику, що Італія - одна з останніх по народжуваності...

- Мої господарі - взагалі бездітні! Собаки їм замість дітей! - гмикнула Наталочка. - Сеньйора Паула теж пізно вийшла - аби не самій! Вона вчителювала все життя, розумна. Мене постійно літературної італійської вимови навчає. Тут же в них що не вуличка - то інша говірка. А розумній жениха знайти - ціла морока! Хоча... я ось нерозумна - і то!.. Про що це я? Ага! Тож, мабуть, від тих контрацептивів у них ще одна манія: молодитись! Ви помітили? Салони, перукарні!.. Моя до мене постійно: "Яким кремом ти мастишся? Порадь, яким і мені маститись!" А я їй: "Феродастіро4 вам треба!" Образилась! "Ту сей шема!5" - кричить. Наче до своїх учнів!

- Що ти, Наталочко! Моя Ольга й справді гарно виглядає: постав її поруч з нашою - хоч і молодшою - українкою...

- Ну, ваша, може, й красивіша: моя ж працювала весь вік, то й зморщок більше нажила! Смішна така - вмерти й не дихати! Як виходим на вулицю, запитує, чи вона - "джо´вана"6. "О, джованіссімо! - відповідаю, - Джованіссімо!" Пудрою не користується: для шкіри, бачте, шкідливо! "Де в тебе вже та шкіра?" - думаю собі. Але - при манікюрі, при зачісці завжди, все, як у білих людей!..

 

Де Наталі так довго пропадала? Удома - паніка! Сеньйора Ольга загубила слухового апарата! Маріо й Розанна обшукали вже всю квартиру! Ольга ридає! А тут ще й Наталі далеко: хто, крім неї, мамі дасть раду?

Ага, знов ті самі хитрощі! Ану, хай сеньйора Ольга підведеться зі свого крісла! Так і є! Ось він, ріднесенький! Тільки Наталя Миколаївна з дому - одразу апарати  слухові пропадають, це ж треба! Минулого разу - з відра сміттєвого діставала!

Хай Наталі дарує! Що вдієш: Ольга бажає, щоб "компанія" завжди була поруч, завжди під рукою! Ну, не може Ольга без Наталі, не може і квит!!!

 

За кілька днів подзвонила Розанна.

Наталя Миколаївна саме патрала курку. Під чи то строгим, чи то просто допитливим наглядом сеньйори Ольги. Пані Наталя старанно обрізала маленькими ножичками жир: спробуй-но залиш хоч грам того проклятого холестерину!..

О Наталі, в Розанни така біда, така біда! В Розанни день розписаний по хвилинах: тренажерний зал, басейн, косметичні процедури, кава з подружкою... А Емануела (хіба ця молодь за своїм бізнесом розуміє чужі проблеми?) - підкинула їй непоту7! Ребеччина нянька щось там захворіла, то знайшли крайню! А в Розанни термінові басейн і тренажер: Наталі сама бачила зайвий кілограм на Розанниній талії! Словом, чи не зможе Наталі посидіти з малою?

Зможе, чому ж не зможе! Наталі все одно сидить удома: заодно й Ребекку догляне! Прибирання саме закінчила, обід скоро буде готовий: нагодує і Ребекку!

Ні, таки не підводиться рука викинути в сміття цей золотистий, цей апетитний холестерин! - Наталя Миколаївна складає його в склянку і ставить до свого непорушного "царства" (навіть Ольга не сміє там хазяйнувати) - холодильника.

- Коза? Коза?8 - Ольжині очі загорілись ще жвавішим інтересом.

- Це я ліки робитиму! - сказала, аби сказати.

О, Наталі ще й ліки робить! О, Наталі - диво! Молто боно! Молто боно!

 

Розанна заодно прихопила і свого пса Лу´ну. Все одно ж Наталі з Ребеккою і Фортунеллою гулятимуть! Вчотирьох іще веселіше буде!

- Луна, Луна! - підкликала тихенько собаку Наталя Миколаївна.

Луна, як і Фортунелла, вже знала: якщо кличуть півголосом, то і йти потрібно крадькома, не подавати виду перед хазяйкою. Адже перепаде якась неймовірна смакота!

От і тепер пані Наталя кинула в куток ласий шматочок, якого тут не їстимуть! Маріо спершу обурювався: та ж Луна від таких калоріїв захворіє! Живіт болітиме! Їй потрібен тільки спеціальний собачий корм! То Наталя стала підгодовувати собачку таємно. Луна, звісно, від цього й не думала. Навпаки, щиро пройнялася настроями і смаками своїх далеких предків! І мала відтоді в Наталі Миколаївні свою секретну спільницю.

Ребекка теж радо кинулась на шию "компанії: нині, хоч їй і буде строго заборонено сидіти на кам'яній підлозі (нонна Розанна таких "вибриків" не помічає - аби не заважало дитя), день пройде незрівнянно!

Справді, на прогулянці сьогодні Ребекка почула прецікаву казочку про дівчину, яку звуть майже як собаку. Тільки й того, що, на відміну від Фортунелли, Сфортуна означає "Лиха доля". Наталя Миколаївна переконує, що це - їхня, італійська казка, що вона читала колись її своїй онучці (в Наталі Миколаївни теж є така дівчинка, як Ребекка, тільки на рік старша) в українському перекладі.

А потім, коли у вітальні репетував черговий любовний серіал (Ольга і в слуховому апараті любить вмикати звук до кінця), Наталя Миколаївна з Ребеккою продовжували мандрівку... декоративними тарілками, які оздоблювали стіни у велетенській кухні. 

Цього разу почали з тарілки, де танцюють зайчик і коза. Чи Ребекка відає, що це - з української казки "Коза-Дереза"? Ах, Ребецці нічого не читали, крім маминих прайсів із найсучаснішої косметики? Так-так, безперечно, Ребекка стане гідною продовжувачкою сімейного бізнесу! Але чи знає Ребекка, що коза-Дереза теж користується помадами тільки Емануелиної фірми? Хай Ребекка придивиться пильніше: на малюнку в кози помада барви "матовий шовк", номер сім! Через те й смілива така! Без дозволу - в заячу хатку!

Що таке номер сім? Зараз вирушать у "компаніїну" кімнату, Наталя Миколаївна покаже Ребецці різні цифри! А ще розкладе перед нею велику мапу і покаже свою рідну країну - У-кра-ї-ну! А осьде - хай Ребекка погляне! - маленька Умань! Ось, крапочка, видно?

То це Наталі втекла до Італії, бо не змогла поміститись у такому крихітному містечку? 

Ні, насправді там цілком багато місця! Там досить гарно, там усе рідне...

Тоді чому ж покинула?

Просто... Ну, просто... Як сказати?.. Ага, чи Ребекка знає казку про "Преццемоліну"? Що, і цієї не знає? Це теж італійська! Своїй онучці Наталя Миколаївна її читала. Онучка нині пішла до першого класу... Після недавньої освітньої реформи вчитиметься цілих дванадцять років! Ото вже порозумнішає!.. А закінчить школу у вісімнадцять: ні професії, ні самостійності! Нічого, якось будуть із донькою тягнути... Тим паче, змінили міністра, може, й реформу відмінять. Це ж дитині, бідненькій, не під силу: раннє вставання, уроки!.. Наталя Миколаївна стільки літератури перечитала про період адаптації школяра, а тепер - хіба в листах може дещо порадити!..

Чому Наталі плаче? Хай ліпше розкаже, що сталось далі з козою-Дерезою!

- А нічого! Вигнали її з із зайчикової хатки, та й по всьому!..

 

- Наталі! Веніква9!!! - знову котиться лунким домом, і Наталя Миколаївна вірно кидається на поклик.

Принести, подати, підкласти, поправити: ось, я тут, звичайно, зараз-зараз!

На ці вихідні, як і обіцяла, - вінегрет! Покришені овочі - кожен в окремій посудині: щоб змішати вже перед подачею, а то ще почервоніють від буряка!

Ольга так зачаровано стежила за роботою, що, забувши про "карусину", чимчикувала за Наталею по кухні туди-сюди.

О! Вона не бачила такої страви у жодному ресторані! Вже хто-хто, а Ольга відвідала всі навколишні ресторани! Чоловік? Та ні, в чоловіка вічно свої банківські справи! В Ольги завжди було багато "аміків", вони й возили її по ресторанах! Чоловік ніколи не закривав її в чотирьох стінах! Хай Наталі не думає: Ольга колись теж устигла сьорбнути злиднів. До війни вони всі були дуже бідні. Дуже бідні! Але всі їздили на заробітки (щоправда, не Ольга), жили на відсотки, а гроші вкладали в рідні італійські банки. Тож, мабуть, завдяки і її чоловікові-банкірові Італія на тих капіталах розрослась і почала розквітати! Чи Наталі свої гроші теж вкладає до українського банку?

Гм-гм... Ну, цього сеньйорі з її початковою освітою не збагнути! Тут і з вищою освітою люди нічого не можуть утямити! Проте всі зароблені гроші Наталя Миколаївна передає через довірених осіб - особисто в доньчині руки! Обходяться без банків! Нащо Ользі така нецікава тема?

Он зате яке в Італії тонке розуміння жінки! Як високо цінується родинне благо! Наталя Миколаївна не те що в ресторані - в їдальні майже ніколи не обідала, бо ж завжди дешевше зварити удома!

А ось ще дві цеглинки у підкріплення сімейного фундаменту! - Розанна і Маріо!

Сьогодні Розанна і Маріо підготували Наталі сюрприз! Дорогою купили української страви: смаженої батати (картоплі)!!!

Чого Наталі так мало з'їла своєї української страви? Он вінегрет гості вже весь змолотили! Молто боно ін салата русса! Але чому Наталі не їсть батати?

Наталя Миколаївна дуже, дуже вдячна! Ні-ні, вона їсть! Лиш... Як би це пояснити? У них в Україні не їдять картоплі, смаженої кілька днів тому й відстояної в магазині! Вони... Як би це пояснити?.. Ага, зараз!

Умить начистила свіжої картопельки й поставила на вогонь сковорідку. Та-ак, олійки... Трішки олійки, бо ж калорії! І - чи не бачать господарі? - зо дві ложки золотистого курячого жиру з холодильника! (Бо яка ж смажена картопля - без "холістерину"?)

 

О Наталі!!!

Хай Наталі не підкладає більше мамі! Вона ж усе з'їсть! Вона й так уже стала дуже "ґраса"10! Що мама собі думає?

Що б там не думала сеньйора Ольга, її фігура, переконана пані Наталя, ідеальна! А для жінки трохи заширокі стегна - саме те, що треба! Це те, чого Наталі Миколаївні все життя бракувало!

Що мама думає залишити на сковороді своїм дітям?

Розанна вже й не трималась за свою недавно повернуту тренажерами талію.

Тільки дожовувала останні шматочки й ревниво зиркала, як Маріо (Маріо знов усе поз'їдав, що насмажила Наталі!) ... вимочує хлібом спорожнілу сковороду!

О! О перфетто! О!..

 

Коли стара закуняла, Маріо пішов гуляти (виповз посидіти у квітучому дворі на лавочці), Розанна почалапала до телефону.

- Алло! Ліно? - і сипонула в слухавку подробицями нинішньої "королівської" трапези. -...Ін салата русса! Ін батата Україна!..

Наталя Миколаївна, оскільки газети купити не встигла, стала в'язати гачком: психотерапевтичний ефект цього рукоділля, якщо вірити книжкам, не менший за прогулянку в тихому лісі. Та й зелена барва ниток - знають і першокласники - позитивно впливає на очі. Навіть худобина - Фортунелла, - примостившиись поруч, теж, як запевняють науковці, знімає стрес.

У двері просунулась Розанна: що Наталі додавала до картоплі, що шматочки ніби аж плавали?

Ну... Олію додавала!

Олію - само собою! Про олію Розанна Ліно вже сповістила, але Наталі ж додавала іще щось?

А-а.. Ну... Води ще додавала! Дві ложки води!

- О, молто боно! Ґраціе! - Розанна повернулась до телефону, який за час розмови, мабуть, нагрівся так, що і на ньому вже можна що-небудь смажити.

 

Дівчата вирушили до сеньйорів Джотто. Взагалі, тут кумедні прізвища: колись думала, що такі лише в українців! До речі, багато прізвища "Руссо", що явно походить десь із країв Наталі Миколаївни. А ще ж: "Капуччо" (капуста), "Пелозі" (волохаті) тощо! Як потішалась Наталя Миколаївна, коли дала відсіч уманському шалапутному хлопчикові! Той дражнився з прізвища її Онучки: Лопушан, Лопушан! Лопух, мовляв! А вона пригледілась, що в пихатого бешкетника і куртка, й кросівки - італійської фірми "Серджо Такіні". Теж, видно, родичі з заробітків привезли! Підкликала всіх дітей і проголосила: "Такіні - це італійською індик! Твій одяг - від Серьожі Гиндика!.."

Будинок сеньйорів Джотто - це ще одне пристановисько українського жіноцтва. "Подорожнього прихисти", - повторює вслід за церквою його власниця і щонеділі надає українкам найбільше приміщення свого маєтку. Часто всідається разом із гостями за столом, куштує їхніх наїдків і захоплено слухає їхніх пісень. А в кутку має цілу поличку для своєрідної колекції: кожна українка намагається залишити на згадку про себе яку-небудь привезену з дому чашку.

Наталя Миколаївна з ними сьогодні не пішла: чекає Наталочки!

Не пішла й Інна: її хазяйка сьогодні, мабуть, знов устала з лівої ноги, не пустила робітниці в місто.

Не пішла й Світлана: з таємничим виглядом і загадковою пляшечкою якогось свіжонавареного зілля вона помчала на побачення зі свіжим італійським кавалером.

Не пішла й Тетяна: її Антоніо пообіцяв заїхати за нею до церкви святої Лукії, забрати кудись на прогулянку.

Тетяна сидить зараз поруч. Поправляє зачіску й нервово поглядає то на годинник ручний, то на годинник на вежі.

Наталя Миколаївна теж хвилюється.

- Наталочко, чому так пізно? - схоплюється врешті назустріч білявій красуні. - Ти пропустила таке!!! Сьогодні в церкві падре правив службу, присвячену саме українським жінкам! Так і оголосив перед цим! І багато католиків-італійців у тій службі радо брали участь! Уявляєш? А ми сиділи - наче справжні княгині!

- Ой, не ятріть рани! - відхекувалась Наталочка. - Ліпше не питайте! Кікіто захворів, чекали ветеринара!

Кіко й Кікіто - це Паулині кохані песики. У них є власна кімната з власними диванами і власною шафою. У шафі акуратно висять власні плащі-"дощовички" по 25євро, власні махрові купальні халатики. Щовечора Наталочка з Паулою купають песиків зі спеціальним шампунем, потім обгортають їх у халати, аж коли підсохнуть, - пісна, без холістерину, вечеря і сон під теплими ковдрами.

Мабуть, учора Наталочка трохи перехолодила Кікіто після ванни (сейньора Паула навіть уперше насварилась на свою "компанію"!), тож зранку він трохи став покашлювати. Але нічого, лікар дав якісь піґулки, Кікіто заснув. Паула нарешті відпустила Наталю, зосталась чергувати біля хворого сама. Ой, Наталочка так хвилюється, так хвилюється!

- Мені б твої проблеми! Твої і твого Кікіто! - буркнула Таня, безнадійно втупившись у годинник на башті.

Тьху! Та зовсім не через Кікіто хвилюється Наталочка! Але про це - тільки Наталі Миколаївні! На вушко!

- Розумієте... Я наче не зі стидливих, а тут не знаю, як і сказати... - дівчина аж зашарілась. - Але дон Сандро...

- Що дон Сандро, Наталочко?

- Може, то я собі придумала? Словом, коли я носила Кікіто на руках - тулився до мене! Словом, там обніме, там - полапає! - закінчила різко.

- А ти ж йому що?

- А я: "Ви що, з дуба впали?"

- А він?

- "Не падав я з дуба. Ніколи!"

- Господи, Наталочко! - Наталі Миколаївні теж вуха запалали. - Та не може бути! Це тобі здалось! Він же тобі, сама казала, як рідний дідусь!

- Ви так гадаєте? - заспокоїлась молодша подруга. - І я ж думаю: у вісімдесят... Він ще й після інфаркту: весь на якихось дротиках, трубочках!.. Але - і педикюр йому роблять... І до перукаря ще ходить, правда, з чим там ходити?..

- Тим паче! Воно, звичайно, річ не у вікові: Розанниному Маріо он за сімдесят, а виглядає просто-таки молодим! Річ у моральності: поряднішого чоловіка, ніж, наприклад, Маріо, не зустрічала! Тож і твій Сандро: просто відчуває ніжність до симпатичного самотнього дівчати, до хворого маленького песика!.. - врівноважилась і пані Наталя.

- Ух, слава Богу! Ви для мене - як валер'янка! - Наталочка вся аж засвітилась. - То що, ведете мене до свого дамського кодла? Таню, ходімо з нами: триста років потрібен тобі той Антоніо!..

- ...Чи ти йому триста років потрібна, якщо він так спішить до тебе на побачення! - закінчила тихо, коли Таня, що все ж зосталась чекати коханого, вже не могла їх почути.

- Ну, що ми знаємо про них? - заперечила Наталя Миколаївна. - Ти, Наталочко, максималістка!

- Еге, ви ще скажіть, що дуже наші дівчата комусь тут потрібні! Своїх - валом!

- Донна приїхал з Украйна? - зненацька перегородив їм дорогу симпатичний італієць років тридцяти. Він обвів очима обох подруг. І, хоч Наталя Миколаївна слідкувала за собою в традиціях кращих жіночих журналів, його погляд усе-таки зупинився на молодшій.

- Кава? Десерт? Біскотті? - вказував білявці на найближче кафе.

- Ґраціє! Обійдусь і без твоїх "біскотів"! - категорично захитала головою і, міцніше вчепившись Наталі Миколаївні під руку, поштовхала товаришку подалі.

- Вже й так від цих біскотів скоро в джинси не влізу! - бурчала дорогою. - Сеньйора Паула холістерину боїться, як вошей, а тільки ранок - і кава з біскотями! Тільки обід - і кава з біскотями! А вони ж, зарази, такі добрі! Їй нічого (де вже в неї та фігура?), а я скоро буду ширша, ніж довша! На півдні було простіше: від спеки все плавилось, а тут - лиш потом засолюється!

- А мені фігури в італійок дуже подобаються! Особливо їхні широкі стегна! Бо на мені - поглянь - спідниця не має на чому триматись!

- А по-моєму, цього добра в усіх вистачає! Тільки й того, що в українок - морожені стегенця, а в них - гарячого копчення!.. Та й стрункіші вони тут! Наші жінки, хоч і гарні, надто швидко починають коровіти! Лиш народила - вже й рознесло!

- Господи, Наталочко!.. Зрештою, річ не в цьому! - підморгнула Наталя Миколаївна. - Річ у тім, що, як бачиш, наші дівчата дуже навіть цікавлять місцевих чоловіків!

- Ще б пак! - аж обурилась. - Звичайно, так цікавлять! Бо італійку йому треба два місяці в ресторани водити, подарунки носити! А нашій "кава" - і вона вже клює, мов та рибка! А як ще й із біскотями - то, мов та рибка, сама й на сковорідку ляже!.. Запропонує всі види "удовольствія і продовольствія".

 

Браво, Наталі! Молто боно!

Яку прекрасну серветку вив'язала Наталі на їхній старовинний комод!

Його привезли недавно з дорогезного магазину. Адже сеньйора Ольга обожнює антикваріат: у її домі всі столи й шафи були старовинні. Дивани - з 18 століття! Навіть машинка для різання хліба й інше кухонне причандалля, яке використовувалось поряд із найсучаснішими здобутками техніки, могло похизуватись своєю древністю.

Побачивши той комод, Наталя Миколаївна мало не зомліла: суцільне порохно й купа шашлів! Але викликали спеціалістів, ті в усі дірки чогось там позаливали, почистили й полакували. Комод став як новенький! Тепер навіть не соромно його прикрасити.

Ольжині подруги теж отримували на гостинці від своїх українських робітниць саморобні серветки. Вишивані чи як там? Подруги дуже цінували ті дарунки: ручна робота!

Ольга не знала, що й Наталі гарно шиє!

Шиє? Хіба це шиття? Це так, нитками плутати! Хоча шити Наталя Миколаївна вміє! Але для того потрібна машинка!..

Машинка? "Зінґер"? Є, стоїть у комірчині! Взагалі-то, зайвих речей вони в домі ніколи не тримають (ліпше в "карітас" чи на смітник), але це хтось із родичів колись подарував, з Німеччини привіз! Машинка, щоправда, виявилась поламаною. Тож дарунок так і зостався невикористаним. Та й хто б на ньому шив, якщо сеньйора Ольга й нитки в голку засилити не вміє?

Поламана? "Зінґер" - поламана?! Цього не може бути!

Наталя Миколаївна полізла в комірчину, познімала з машинки різне барахло й уважно обдивилась. А змащувати її пробували? А нитку зарядили?

І от уже цокотить у хаті стара-нова швейна машинка! Там накидку на диван укоротила, там штору підрубила...

Жаль, що все є у магазинах, тож і шити в цій квартирі нема чого!..

Зате Ольга - не нахвалиться "компанією"!

 

Емануела пропонує Наталі Миколаївні стати гувернанткою в Ребекки! Дівчинка цілі дні тільки й згадує прекрасні Наталині казки. Навіть запитує, чи не робитиме Емануелина фірма косметики для зайців. Розказує про маленьке містечко Умань, цифру сім і балакає по черзі то італійською, то українською.

Хай Наталі навчить Ребекку різних мов! Адже "компанія" знає українську й російську, балакала спершу трохи англійською, а також освоїла всі італійські діалекти! Вже легендою стало, як сеньйора Ольга, бажаючи "підколоти" українку, попросила її своєю ще батьківською говіркою подати... фальєтто! Наталі якусь мить вагалась, а потім - волоче... пилосмок! Як? Наталі знає і цю мову? О, Наталі - унікальна! Поліглот!

Наталя Миколаївна сміється знову: яка з неї гувернантка? Навіть педагогічної освіти не має! Ото й тільки, що малює і на піаніно грає: музичну школу скінчила! Та й сеньйора Ольга не відпустить!

Ну, що правда то правда! А піаніно Ребецці ні до чого. В Італьї не дуже розпорошуються в науці, вчать лиш те, що потрібне для майбутньої роботи! Музика ні, а різні мови у косметиці -пригодяться!

Договорити не встигли, бо в Наталі Миколаївни якраз умліли голубці. Гречку для них діставала через наших: тут же не дошукаєшся! Ще сметанкою та часничком присмачити!..

 

- О Ліно! - аж стогнала в слухавку Розанна.

Сьогодні вона "годувала" його по телефону... голубцями! Голубцями в капусті (...О! Капуча!..), зі сметаною і часником.

Всі, як завжди, взялися до своїх післяобідніх звичок. Тільки Наталя Миколаївна розважається наразі не газетою чи психотерапією, а Ребеккою, яку прихопила з собою Емануела.

Тепер дійшли до тарілки, де намальована лисичка з кошичком грибів.

- Я лисичка, я сестричка, не сиджу без діла! Я гусятка пасла, погулять ходила! - наспівує щасливій Ребецці й пояснює, хто такі гусятка і навіщо їх треба пасти.

(...Аміко знає, що в Розанни й від сметани печія, а часом і розлад, але від того, що готує Наталі, ніколи нічого поганого не буває!..)

Ребекка пробує підтягати за Наталі. Вимагає співати ще і ще.

Наталя Миколаївна докоряє собі, що мало знає дитячих пісеньок, і намагається згадати вивчену колись у дитсадку ще її донькою:

Через міст перейти

Треба нам, малята,

Щоб гриби, щоб гриби

В лісі позбирати!

("...О Ліно! О, перфетто! О аморе аміко!.." - господи, це Розанна про голубці чи ще про щось? - Наталя Миколаївна зненацька ловить себе на думці, що той "аміко" служить явно не тільки для виливів емоцій кулінарних! Хоч такими довгими балачками, справді, можна й "об'їстися!").

На місточку вовчик спочиває,

На місточок діток не пускає!

Він гарчить, він ричить, клацає зубами:

"Не пущу, не пущу діток за грибами!"

(Пісню переривали Розаннині стогони про те, як капуста, що обгортала голубець, сповзає, оголюючи найпотаємніші смакоти! "Вже хоч би не при дітях!" - обурилась на безсоромну Ребеччину нонну).

...Вийшов козлик з зеленого гаю,

Він сердито вовчику гукає:

- Затопчу, затопчу, я тебе ногами,

Заколю, заколю я тебе рогами!

- вдома ці рядки донечка ніяк не могла правильно завчити: постійно плутала "ногами" і "рогами". Тож Наталі Миколаївні доводилось при цьому гупати ногами й показувати на собі "ріжки".

 ("О! Ліно! О, капуча!.." Егеж, здається, в домі ще дехто може наставити свої ріжки! Аж утомила ця Розанна!)

Мабуть, дуже вовчик налякався,

Бо з місточка геть собі подався.

Ми йдемо, ми йдемо мостом через річку,

Несемо, несемо козлику травичку!

Яка близька, яка безмежно далека пісня! Пісня, у яку вже ніколи не повернутись...

- Наталі, ти плачеш? Коза ти плачеш? - Ребекка витерла сльозу, яка впала з очей "гувернантки".

І міцно обняла Наталю Миколаївну:

- Коза? Коза? Тобі шкода вовчик? Тобі шкода козлик? Не плач! Хочеш, ти будеш моя мамма?

 

- Ні, дівки, ви чули, тойго, - аж захлиналась від новин Дарія (цієї неділі трохи дощило, вони сиділи за столом у домі сеньйорів Джотто), - гуцулка Свєтка вже якогось обкрутила, він їй - гостинець за гостинцем! Бігає за нею, як прив'язаний!

- Бачиш, Наталочко? А ти казала, що не люблять наших! - переможно глянула на білявку Наталя Миколаївна.

- Чари треба знати! - кокетливо устряла в розмову Світлана. - І гарно вчитись - не тільки в школі, а й у бабусь-знахарок!

- На що натякаєш? - аж побіліла Інна. - Ти ж, здається, вчителькою була?

- Була! - Світлана погодилась. - Але чи змогла б я на вчительську зарплату бодай сюди виїхати? Егеж-егеж, ворожила! Навіть учням своїм деяким підпільно ворожила, на карти кидала, зілля варила: а як виживати?

- Воно, звісно, за диплом платять небагато, я сама он - лікар-терапевт, але ж... - не здавалась Інна.

- І ще скажи, що за зарплату сюди приїхала! - не відступала й гуцулка.

- Ну, в мене - інша історія! - сумно повела Інна. - Я сюди їхала, бо родичів мала!

- Ого! Ану, тойго, розколюйся!

- Що там колотись? Мій дід Серджіо - італієць, одружився у війну з українкою... Поселились на Україні, під Тепликом. А тепер надумали мене відрядити до італійських родичів...

- Ну? І що ж родичі?

- В них - свої клопоти... А я... Пишу своїм, що працюю в лікарні, а насправді - самі знаєте!..

- А тут поступати не пробувала? - наївно поцікавилась Наталя Миколаївна.

- Пробувала, - мало не плакала Інна. - Навіть іспити готувала!.. Але - за що? Заочної ж форми немає! На пари щодня ходи, за навчання плати, і так - шість років! Плюс три роки інтернатури!!! Гроші заробляти - коли?

- А я чула, деякі наші дівчата, - втрутилась перейнята студентськими проблемами Зіна, -тут мають змогу навчатись!

- Це ті, котрі ще в Україні поступили і ще там познайомилимь зі студентами-італійцями!.. Тепер живуть на їхньому утриманні, за що, відповідно, "відпрацьовують" - пояснила Інна.

- Ой, тоді краще так, як у мене: дитина в Києві навчається, я - тут заробляю! - жахнулась Зіна.

- Та й я не можу так... - погодилась Інна. - От і "практикую" як "сімейний лікар"! Натуральна з мене біля баби "асістенса" (медсестра)! Ще й стара попалась - не доведи, Господи!

- Хай тобі Свєтка трохи, тойго, трави для неї дасть! - порадила Дарія.

- Хай ліпше вона дасть тої трави нашій бідній Тані! - загукали інші. - Бо геть змарніла через свого Антоніо!

- Не треба мені вашої трави! - обізвалась нарешті й Тетяна. - Як має одружитись, то й без трави одружиться! Ми вже третій рік любимось!

- Ну, і що обіцяє? - пройнялись товаришки.

- Нічого не обіцяє! Ходити до мене ходить, возити на своєму квітковозі - возить... - (Антоніо працює дальнобійником, транспортує квіти).

- О, хоч квітками, певно, закидав? - устряла й Наталочка.

- Ні, не дарує нічого ніколи... - похмуро вела Тетяна. - Економний він у мене! Але ж я його - не заради грошей... Люблю його!

- А він тебе?

- ...І він - мене! Тільки батьки його... Не хо... Не хо-о-очуть! Хочуть багатої неві-і-істки! - Тетяна впала на руки головою і розридалась. - А він їх слу-у-ухається! Каже, ще не заробив на власну ха-а-ату!

- Я ж говорила, що не потрібні ми їм тут! - "заспокоювала" Наталочка. - Плюй на нього! Плюнь і розітри!

- На, Таню, краще випий! - Дарія простягнула нещасній шкалика. - Вип'ємо, дівки, та хоч, тойго... Хоч заспіваємо! Я з сеньйориною дитиною також, бувало...

- ...Що, випиваєш?

- Та ні ж! Тойго... Наспіваюсь та наплачусь!..

 

Біда! Рятуйте, хто може! У ванній - кран потік!

Маріо - у відрядженні. Ольга - в розпачі.

Розанна поспішає телефонувати амікові: хай щось порадить, хай привезе майстра!

Тільки Наталя Миколаївна не має часу на паніку: вона шукає, звідки б відрізати клапоть м'якої ґуми на нову прокладку.

...Коли аміко Ліно постав у дверях, кран уже був відремонтований.

О Ліно! Аміко не повірить! Наталі уміє навіть це! - Розанна на радощах кинулась цілувати... Ні, не Наталю Миколаївну: свого любого друга.

Ого-го, та ще й як цілуються! Всмоктують одне одного, наче вантузом, яким Наталя Миколаївна унітаз прочищає! Це друзів так цілують? Чи справний кран так подіяв?

Ой, щось не довіряє Наталя Миколаївна цим амікам, ой, не довіряє! Утім, вона ніколи ніяких аміків, крім єдинозаконного чоловіка, не мала, то що може розуміти?

Сеньйора Ольга тим часом пропонує "компанії" піти на прогулянку: хай друзі собі поспілкуються, аби Розанна не знудилась, поки Маріо у відрядженні! Ольга прекрасно розуміє дочку, бо й сама знаходила друзів для спілкування, коли її банкіра десь носило!

Так що це тепер називається "спілкування з друзями".

А як у них називаються рогоносці? - лукаво запитує хазяйку.

Рогоносець? - "Корнуто"! Чому Наталі запитує? Просто так? Але ж Наталі нікому нічого не скаже, правда? Бо в них за зраду і прибити можуть!

Боже збав! Звичайно ж, Наталі не руйнуватиме такої гарної сім'ї!

 

Видно, останні теплі дні й справді впливали на почуття. Бо цього разу старенький сеньйор нарешті зважився підійти й забалакати. Ольга злізла з візка й подалась із ним на затишну лавочку під жоржиновим кущем. Наталя ж Миколаївна сіла неподалік: що ж, не заважатиме спілкуватись і цим "друзям"!..

Раптом хтось затулив їй очі вузькими долонями.

Невже вернувся Маріо?

- Привіт! - за спиною стояла... Наталочка!

- Ти де взялась? Як здоров'я Кікіто?

- Дякую, вже добре! Вчора навіть водили його в перукарню!

- Наша Фортунелла теж учора ходила на процедури: до зубного лікаря!

- Цієї суботи сеньйора Паула відпустила трохи раніше! Після того, як зайшла мова про "стипендію11"!..

- Що таке, Наталочко, якісь негаразди?

- Ой, краще не питайте! - журилась дівчина. - Скажу вам по секрету: відколи тут працюю, ще ні разу не одержала обіцяної зарплати повністю!

- Не може бути!..

- Дуже навіть може! Як тільки платити, так у неї проблеми з грошима! То п'ятдесят євро не доплатить, то - сто... "Немає!" - пояснює. А в мене, значить, є, що я сюди за тридев'ять земель, як ідіотка, притарабанилась?

- Ну-ну, маленька, не плач! - пригорнула подругу Наталя Миколаївна. - Може, справді в сеньйори проблеми, віддасть пізніше! Ти ж кажеш, вона тобі - як рідна?

- Як рідна! - втішено схлипнула Наталочка, - І робить усе разом зі мною! На рівних: чи підлогу миємо, чи їсти варимо!

- О, бачиш? - гладила біляве волосся пані Наталя. - А ти нарікаєш!

- А вчора ще й "лівий" прибуток мала! - Наталочка вже сміялась. - Не повірите! Вчора, пам'ятаєте, зірвався дощ, то сеньйор Сандро підвіз мене з базару на своїй машині!

- Молодець! Бач, як дбає!

- Атож! Коли я виходила з машини, втиснув мені у жменю... Не повірите: цілих вісімдесят чентезимів! 

- Мабуть, хотів, щоб ти собі морозива купила? Як дідусь - онучці!..

- Морозиво то морозиво, але ж баба у того скупія на хліб часто не може допроситись, а тут - на морозиво! Чужій людині! Щедрість називається "вам і не снилось"!

- І ти взяла?

- Я питаю: "Ви що, не з тої ноги встали?"

- А він?

- А що з нього візьмеш? Каже: "А з якої ноги треба вставати? В мене права трохи затерпає!" А я кажу: "Я ж бачу, що вас без кінця наліво тягне!"

- А він?

- А що він? Каже: "А що, так помітно, що мене перекошує вліво?" А я: "Та ви ще, якби не скляне око - джовані-джованіссімо!"

- А сеньйорі Паулі це розповіла?

- Звичайно! Скандал дідові зробила!..

- А він?

- А що він? Мовчав, тільки щелепа вставна одвисла: нижня щелепа, бо верхньої не має: і тут зекономив!..

 

Сьогодні сеньйора Ольга розстроєна до краю. Як же так? Після обіду Наталі поведе її (втім, чому поведе: Ольга вже досить непогано ходить сама!) на зустріч зі старим сеньйором. Уже про все домовились, а Ольжина зачіска зовсім розтріпалась!

То хай сеньйора викличе перукаря!

Ай, перукар у відпустці! О нещастя, о, це - кінець!

То це тільки в цьому нещастя? Наталя Миколаївна зробить сеньйорі зачіску!

Ага, а як Наталі помиє сеньорі голову?

Виявляється, Ользі мили голову тільки в перукарні! В домашніх умовах вона такого ніколи не робила!

Але хіба це проблема для Наталі Миколаївни, яка в Умані взагалі воду мала тільки рано і ввечері (і тільки холодну!), вмудряючись при цьому голову мити мало не щодня? Кран і душ - навіщо?

Справді, навіщо тут кран і душ - питання серйозне. Починаючи працювати в Ольги, Наталя Миколаївна, за своєю давньою звичкою, щовечора купалась.

- Ти помітила? Вона щодня купається! - почула якось, як буркнула Ольга до Розанни.

- Ну, й що? - здивувалась та.

- Це ж скільки води!!! - забідкалась хазяйка.

То ще нічого. Інна он, поки не вкладе свою бабу спати й не витягне з її вуха слуховий апарат, до ванни й не потикається!

Машинка пральна - інша річ: ця працює хоч і цілий день без перепочинку!

Помивши хазяйці голову, Наталя Миколаївна взяла свої бігуді, плойку, фен, лак для волосся...

Браво! Молто боно! Такої гарної зачіски в сеньйори ще не було з роду-віку!

А як хвалив цю зачіску сеньйор із парку! О! Перфетто! О Наталі!

Тепер телефон розпікся до температури фена: це вже Ольга обдзвонювала своїх знайомих і розказувала про свою нову зачіску та безмежну майстерність "компанії"!

Дві ночі майже не лягала спати: аби надовше зберегти красу!

Мабуть, лиш Розанна зосталась байдужою до маминої новинки. Вона чимось дуже заклопотана.

Чи Наталі має хвилинку? Розанна приїхала серед тижня спеціально для поради! Ой, у Розанни така біда, така біда! Соромно й сказати... Річ у тім, що Розанна їздила на деньок відпочити біля океану... Ліно повіз на тепле узбережжя... У Маріо ж не допросишся, та й вічно має якусь термінову роботу! І, видно, підхопила на пляжі якусь сверблячку... О, Розанна, мабуть, збожеволіє, роздере себе! Вже не може витримати! І в лікарню йти соромно (як тоді покаже рахунок чоловікові?).

То хай покаже рахунок Ліно? О мадонна, як Наталі може в такій трагедії ще й жартувати? Адже Ліно Розанна теж соромиться признатись! У них із Ліно дружні романтичні стосунки, які не заходять далі печії та шлункових болів, а тут - сверблячка в таких місцях!..

То що Розанна хоче? Щоб Наталя Миколаївна пішла замість неї в лікарню? Чи вписала власне прізвище у лікарняний рахунок?

Можна й так! О, Розанна знала, що Наталі неодмінно щось придумає!

Наталя Миколаївна ще трохи піддражнювала Розанну, сама ж тим часом шукала в своїй сумочці пляшечку марганцівки. Тут марганцю в аптеках не бачила, його "компанії" теж купують на машинах з України, які, слава Богу, щосуботи чекають своїх клієнток на призначеній стоянці.

Хай спробує оце, а потім буде видно!

Після процедур нещасна Розанна примостилась на краю ліжка Наталі Миколаївни. Звісно, вона могла б прилягти на своєму зручному розкладному кріслі. Але там саме задрімала Фортунелла, а турбувати її ніхто не сміє.

Та й побалакати, порадитись із компанією завжди є про що. А тут ще й така болюча тема!!!

Витерпівши зливу Розанниних емоцій і скарг, Наталя Миколаївна запитала, як часто Розанна миє голову.

О! Раз у місяць, звичайно! Тоді, коли відвідує перукаря! А як же інакше?

Мабуть, доведеться дати Розанні ще одну невеличку інтимну пораду...

 

- О аміко! О Ліно! - на радощах Розанна мало не цілувала слухавку. Розаннина болячка зникла! О, якби знав аміко, яка це була морока! ("А казала ж, що соромиться признатись!" - усміхалась подумки Наталя Миколаївна) Якби тільки знав! О! Слаба, Розанна була як тигриця! А Наталі дала якоїсь рожевої води... Всього-навсього рожевої води, о аміко! І сверблячка - минулась! О аморе міо! - слухавка таки була розцілована.

 

Це, мабуть, був період болячок, бо наступної зустрічі вже Наталочка хвалилась:

- Не повірите! У моєї Паули така пригода, така пригода! Уявляєте: все літо ми не могли позбутися мурах ("форміків"). Вони ж розкошують у цьому мармурі, як вареники у маслі! Вивели нарешті! А недавно моя сеньйора... Ой, не можу! Крутиться кругом, вертиться, наче не знає, як підступитись. Навіть "стипендію" майже всю віддала! Ну, я звикла, що в неї ревматизм (у цьому камінні що хоч ухопить), кажу: "Зробити масаж?" А вона просить... подивитись їй у голову!

Я в ту голову як глянула!..  Там - не тільки в голові... У вухах, і на спині, й нижче... Ой, не можу!.. Мурахи ці! Зроду-віку не бачила! Вірите, як ото в нас воші, бува, заводяться, тут - мурахи, наче в гробницях! Баба до мене: "Це ти занесла!" А я: "Ви що, блекоти об'їлись?" А вона: "І блекоти не їла ніколи, і не заводилось у мене таке ніколи!" А я: "Що ж, мабуть, вирішило завестися!" То вона вже на діда почала грішити: він постійно якийсь бізнес має як не з албанезами, то з марокканцями! Хоч у діда наче нічого нема!

- І що ж далі, Наталочко? - навіть Наталя Миколаївна почувалась би тут безпомічною зі своїм марганцем.

- Вибирала я їй ті мурахи, вибирала: не переводяться! Кажу: "Йдіть у лікарню!" А вона: "Стидно"! То ми ось як вирішили: наскаладали тих мурах у склянку, пішли до лікаря: так і так, у сеньйори в голові завелось. А лікар аж за живіт хапається: мовляв, позбирали попідвіконню, а придумали, ніби з голови! То приписав якийсь борний спирт. Довго ми ще з тими форміками воювали, але вже наче нема! Так воно: і фельдшеркою доводиться бути!

 

Потім стало погано сеньйорі Ользі.

Передували цьому драматичні події.

Коли Розанна дізналась, що мама не лише видужує-поправляється, а ще й завела якогось "аміко", страшенно розгнівалась.

- Порка мадонна! Порка мізерія! Вай фан куле!12 - репетувала, не знати, до кого.

Якщо вже в хід пішли найтяжчі італійські "матюки", то справи серйозні. Втім, Розанна не чула, як уміє висловлюватись (у тім числі й про свою мамусю) розгнівана Емануелла! О, молодь уже пішла значно далі: сипле радянськими матюками, аж небу тяжко! Наука, як мовиться, в ліс не йде!

Ось до чого довела Наталі! Це вона розбалувала маму! А хто подумає про Розанну? Про те, що все життя вона не має власного майна, що сидить на шиї в чоловіка? А якби не Ліно?.. А тут Наталі не лише віддаляє отримання Розанною єдиної законної спадщини, а ще й хоче навішати їй якогось нонно!

Наталя Миколаївна сприймала це спокійно. Знала-бо Розаннин "зінґа´рський" характер, знала, що невдовзі жінка охолоне, отямиться і шкодуватиме про сказане. А поки що... Хай собі погаласує!

Але наступного дня не застали в парку сеньйора!.. Якийсь хлопчина передав од нього листа. Наталя Миколаївна зачитала його Ользі. Виявляється, сеньйорів син теж не дрімав, тому, зачувши, що пахне смаленим, він спішно вивіз свого "спадкодавця" подалі, десь на південь. Мовляв, за станом здоров'я. Про все це й писав Ользі сеньйор, посилаючи їй тисячу поцілунків та купу найкращих побажань.

Наталя Миколаївна кинула всі сили на те, щоб хазяйка якомога легше пережила свою сердечну драму. Відволікала її всіма способами, догоджала, як могла.

І початок зими сеньйора зустріла вже остаточно зціленою.

 

Натомість бракувало заслабнути самій Наталі Миколаївні.

- Лихі очі! - поставила діагноз Світлана і "приписала":

- Ніяких лікарів! Ото купуєш у магазині яйце, лягаєш і катаєш його по собі, де тільки можеш дістати! При цьому читаєш "Отче наш"!

У Світланиних знахарських здібностях уже ніхто не сумнівався. Компанія навперебій обговорювала її італійського кавалера, який буквально дурів за гуцулкою, сиплючи навсібіч грошима й дарунками. Вона ж поза очі з нього кпила, повторюючи, що спить із ним тільки заради блага своєї далекої закарпатської родини. Мовляв, чоловік і дитина щодня телефонують їй і шлють закохані листи, дякуючи за гроші й тяжку самовіддану працю (Світлана не уточнювала, яку саме працю так цінують її рідні). Гроші й справді пливли від італійця до гуцулки рікою, батьки його вже панікували. Але Світлана спокійна: коли гроші закінчаться, вона знайде і відворотне зілля.

Вже навіть Тетяна забажала скористатися її здібностями, бо, мовляв, Антоніо досі ні кує ні меле.

Наталя Миколаївна проти магії, вона ще з дитинства пам'ятає страшну бабу з бородавкою на носі, яка викачувала їй переляк. Але спина боліла вже так нестерпно...

Коли потім розбила яйце у склянку, була шокована: з нього повзли якісь чорні бульки.

"То все люди!" - заявила Світлана й наказала повторювати процедуру ще три дні.

Чорноти в яйці все меншало, а спина й справді перестала боліти.

 

Кінець хвороби співпав із пишними святковими приготуваннями. Уже вдруге Наталя Миколаївна застає тут це чудове свято - святої Лукії.

З такої нагоди Світлана виставляла могорича. Аякже: "луч" італійською - "світло", тож - іменинниця!

Наталя Миколаївна, щоправда, не пішла до дівчат. Ользі не сподобалось, як напрасовані одяг і хустинки. Вона, попри свято, розкидала охайно складений служницею стосик і взялась перепрасовувати сама. Як і належало, Наталя Миколаївна при цьому вмовила сеньйору відпочити й узялась переробляти власний ґандж. Хоч прекрасно розуміла, що ґанджу, по суті, не було. Але треба ж Ользі часом і побурчати!..

Місто ж чекає появи Мадонни. Її (тобто її статую) привозять на вертольоті, потім - на катері. В супроводі щасливої юрби носять вулицями. Всі, мов діти, вірять у справжність Мадонни. Українки й собі намагались торкнутись до статуї бодай одним пальцем.

Вранці наступного дня - гостинці для дітей. У спеціальних панчохах (щонайвигадливіші продаються в магазинах!). Апельсини, торони, шоколад... Їх рознесла свята Лукія, залучивши для допомоги добросовісну відьмочку, яка вирішила виправитись. Це відьмочка, напевне, й підсовує "свиней" неслухняним дітям.   

Ось і малій Ребецці підсипала цього року гороху (теж іще додумались батьки!). Мовляв, погано поводиться.

Від ридань заспокоїла дівчинку Наталя Миколаївна. Попелюшку мачуха-відьма теж змушувала перебирати горох і всяке зерно. А що з того вийшло? За принца попелюшка вийшла! Тож хай Ребекка не переживає: горох - це до казкового майбутнього!

 

Та справжні подарунки почались на Боно Натале (Різдво). Спочатку їх принесли від магазину, в якому родина є постійним покупцем. Аж тепер Наталя Миколаївна почала розуміти Розанну, яка вперто не хотіла шукати, де дешевше (а дешевше бувало навіть у магазині поруч!), адже вони, мовляв, є постійними клієнтами саме цього закладу!

В Ольжиній родині теж усі усім усе дарували. Насамперед отримала свій гостинець Фортунелла. Точніше, просто Наталя Миколаївна її пакунок, притулений до свого ж ліжка, побачила найпершим. Розрізала бантики на коробці й тицьнула собаку мордою в її новенький махровий халат.

А Наталя Миколаївна пов'язала всім чудові серветки: вони до старовинних меблів дуже личать.

Розанна з Маріо вручили "компанії" дорогий светр. Дорогий, але в'язка - нікудишня. Його надішле дочці в Україну: хай розпустить і виплете щось пристойне малечі.

Від сеньйори Ольги - фірмова куртка. Її Наталя Миколаївна вшиє в талії та стегнах і ходитиме всю туманну італійську зиму. Як, це ще не все? Ольга хоче передати Наталі секретний рецепт молодильного крему! Робиться на основі "Нівеї". Діятиме, доки Наталі робитиме його тільки своїм руками і нікому рецепту не казатиме! Навіть Розанні не передає, а Наталі - з радістю!

А ще пані Наталя подивувала всіх чудовою кутею. Мак і пшеницю теж діставала через українців. Молто боно! Перфетто!

Маріо сказав (уперше й він сказав!), що після борщу і вареників (у них теж віднедавна з'явилося щось подібне: "капілетті" зветься, але - дрібніше й не те, не те!) він уже не думав, що буває ще якась незвичайна українська страва. Виявляється, кулінарним талантам Наталі немає меж!

Це ж як, мабуть, цінує Наталю Миколаївну її чоловік!

(Розанна саме частувала по телефону Ліно кутею)

Чоловік? Розлучені давно!                                                        

Як це: розлучені? Хіба таке можливо? В Італії не розлучаються!

В Україні це - легко й просто! Якщо не клеїться - до побачення!

(...О аміко! "Мак"! "Кутья!" О! Ліно! Аморе Ліно!..)

Що, це Маріо і з Розанною міг би розлучитись? Та вона б його обдерла до останнього чентезимо!

Не обдерла б: в Україні як нема чого з чоловіка здерти, то він, як ось Наталі Миколаївни зять, геть аліментів на дітей не платить!

А хто ж тоді платить? Ніхто? Діти - це ж святе! А що, в Україні Маріо міг би навіки збутись своєї скандальної дружини?

Якби лиш захотів!..

(...Коли береш на язик і розкушуєш горішок, малесенький горішок з тієї куті, то відчуваєш небесне задоволення... О Ліно!..)

Утім, чи згодна Наталі, що Розанна не така вже й погана? Після того, як викричиться, стає навіть доброю! До того ж... Наталі не знає, але Маріо дуже винний перед своєю Розанною... У такий святий вечір гріх не зізнатись, правда, тільки Наталі: Маріо кілька разів зраджував свою благовірну. Лише кілька разів, коли їздив у відрядження і якраз був із нею страшенно посварений! Кілька разів, а гріх то - один! А совість-то - мучить! Бо на що вже Розанна вредна, а до зради - не опустилася б! Тільки... Хай Наталі нікому не каже, бо дружина - приб'є!

Ні-ні, любий корнуто Маріо! Наталі нізащо в світі не стане руйнувати їхньої преміцної родини!

Наталі, певно, засуджує?

(...О Ліно! О, амо13!..)

Ну, якщо Маріо й Розанна одне одного люблять, то в них усе налагодиться!..

Люблять? А що це таке? Здається, Маріо любив один раз... О, то було дуже давно, він був ще таким юним і дурним!.. Заради красуні Леї - готовий на все!.. Коли вона вийшла заміж, найшла собі якогось Ромео... Досі, мабуть, із ним щаслива! Маріо ж так мучився! Спродав свої виноградники і все майно, хотів утекти десь хоч і на край світу, поїхав на заробітки аж у Америку (хай Наталі не думає, що Маріо відразу мав нинішнє багатство)... Через багато років повернувся. Не в Сан-Бенедетто - за сотню кілометрів од того нещасливого міста!.. Одружився дуже не скоро, гроші до грошей, з банкіровою дочкою... І Наталі після цього каже про якусь там любов?

(...О аміко!.. О аморе!..)

 

З українським "кодлом" відзначати веселіше. Дівчата готові святкувати Різдво і католицьке, й православне.

- Хто його зна, котре, тойго, правильніше, - цілком резонно зауважила Дарія.

- Це ж якщо святої Лучії - день усіх Світлан, то, виходить, Боно Натале - ще й для всіх Наталь особливий? - сміялись.

- А куди діватись, якщо в перекладі з латині "Наталя" й начає "рідна"? - скромно проінформувала Наталя Миколаївна.

Смакували рідною кутею, жартували.

- Інка говорить, - засміялась Дарія, - що в її баби на кухні, тойго, як в операційній! Чисто і строго, спробуй, тойго, подати не той "інструмент" чи приготувати не тим рецептом! Стоїть над головою, як гріх над, тойго, над душею!

- У них просто культ кухні! - погодилась Наталочка.

- Я б ще додала: культура кухні! - уточнила Наталя Миколаївна. - Бо в нас головне - щоб смачно, тут же думають і про здоров'я!

- Так, смажена картопля смаженою картоплею, але, якщо чесно, мені саме після тутешньої їжі, тойго, полегшало і зі шлунком, і з печінкою!

- А я тут нічого їсти не годна! - заперечила Таня. - Як це: всі овочі перемелювати, наче немовляті? А як варила я вперше спагетті?! Варю, варю - тверді! Варю, варю - тверді! Десь аж через півгодини дійшли ті спагетті до кондиції, а моя баба каже: "Що це за мармелад? Їсти його не буду! Написано на коробці вісім хвилин - значить, варити вісім хвилин, а не сорок!" Так і роблю, але досі їхнього недовареного "аул денте" ("на зуб") не приймаю!

- А ще заміж за Антоніо збираєшся!

- Але ж зараз я з вами, а не з ним! - відрізала Таня.

Ніхто не став уточнювати, чому саме Таня нині мусить бути з ними. Перевели на інше:

- Щось ні Зіни сьогодні нема, ні Інки. Ну, Зіна десь, мабуть, у закапелку сховалась, за рідними страждає. А Інна, певно, "оперує"! Бо й на свято баба її не пустила!

- А ви що, не чули?! вона сидить зараз у реанімації з її псом! - повідомила Світлана, - Уявіть, псові якраз на Різдво підійшла черга щось вирізати чи міняти нирку! Ще й якийсь бабин друг операцію робив! Цікаво: друг другом, а так і здер із баби всі 500 євро! Ну, тепер Інка повний терапевт! Ще й ветеринар за сумісництвом!

- Ой, а моя сеньйора, тойго, - похвалилась Дарія, - Триста собак тримає за містом! Притулок у неї чи, тойго, ферма! Колись із двох приблудних дворняг починала, а тепер як поназносили їй! Уже й найняли якихось мароканців глядіти їх!

- У моєї ж - тільки четверо слабих котів! - сповістила Таня, - Ми їх лікуємо. Якось посеред ночі рознявкались, мусили випустити гуляти. А вони вранці не вернулись. То сеньйора мене ледь не вбила. Обшукали все місто, обдзвонили всіх знайомих!.. Поки в обід ті коти самі не прийшли. Бачте, які тут люди: про хворих тварин дбають, бо здорові, мовляв, і так виживуть! Жалісливі!

- Надто ж твій Антоніо! - зітхнули іронічно.

- А ще тут ввічливі дуже! - сказала Наталя Миколаївна. - Зайдеш у будь-який банк чи магазин: хто ти їм така? Ніхто! Неімуща чужинка! Проте всі до тебе - з усмішкою, всі: "Чим можу служити?"

- Наші ж - що до собак, що до людей!.. - махнула рукою Наталочка.

- Ну, і наші не скрізь погані! - як завше, стала в оборону справедливості Наталя Миколаївна.

Згадати, наприклад, минулий Великдень. Це ж вони тоді писанок наробили! Випросили в якомусь ресторані цибулиння (ото дивувались!), а потім... Потім поприв'язували до кожного яйця листочки: рогули, шкаролли, цикорію... І - зварили в цибулинні. Особливо делікатний узор виходив після листочків петрушки-перцимули. На білих магазинних шкаралупах - чудово!

Місцеві не могли намилуватись!

...Коли торгували українськими писанками на базарі, до кожної додавали "причеп" - ще п'ять звичайних, італійських, просто забарвлених у різні кольори. (Це як у Союзі колись: щоб купити, наприклад, штани, мусиш придбати ще й якусь браковану теніску. "В нагрузку" - звалося.) Бо хто б тоді брав ті звичайні яйця? "Узорні", українські, йшли на ура!

- Або як в оказії з моєю бабою! - додала Таня. - Пішли ми якось до її знайомої щось там переказати. А її вдома нема! Баба - в гвалт: "Це ж знову доведеться йти!" А я: "Може, записку лишимо?" То вона мене ледь не цілувала: "Яка ти молто боно розумна!"

- Вміємо, дівки, як захочемо! - глибокодумно мовила Світлана.

Вона й справді вміла. Баба її стала як шовкова. Перестала вередувати, викликала Світлану хіба коли пора було розраховуватись. А ще гуцулка обібрала італійця до нитки (чоловік на Україні купив машину й новий дім), а тепер активно підсипала йому відворотного. Зілля поки що не діяло, але ж, як не вічні його статки, так і кохання вічно тривати не могло!

Не діяло зілля чомусь і на Антоніо. Він, як і раніше, не збирався одружуватись.

- Вже б краще кинув, не мучив дівчини! - зітхала захмеліла компанія.

- Добре, хоч у мене, тойго, ні хлопця, ні баби! - махнула рукою Дарія. - З дитиною простіше! Іду кудись - у малої не питаю! Хай хоч раз із мамусею посидить. А то мамуся тільки, тойго, на дивані сидить і раз у день, тойго, "аморе міо" дитині скаже!

- А татусьо що, не тойго? - лукаво засміялись.

- Ет, не з моїм, тойго, щастям!  

Потім перейшли на вже зовсім не різдвяні плітки. Ще одна "хвороба" наших людей!

Наталя Миколаївна цього не любила, тому вийшла на балкон.

О, випало трохи снігу! Кажуть, про нього тут колись і не чули, а це іноді випадає. Краса! А зірки які тут! Наталя Миколаївна постійно дивується тутешнім зорям. Такі величезні, мов яблука! Наче над головою висять! А місяць - узагалі як золоте відро, на голову надіте! Яка-то погода в рідній Україні?

...Вчора отримала вістку з дому. Від... колишнього чоловіка! Пише, що любить, що сумує, що кається. Хоче повернутись.

Що з ним робити? Колись же було кохання! "Якщо одне одного любити - все налагодиться!.." - легко було давати поради Маріо! А самій?

Але ставати знову нянькою? Варити, прибирати, обпирати - і заглядати голодними очима в порожні кишені? Чоловік-бо, хоч і путящий комп'ютерник, працює на зарплату, заробляти не вміє абсолютно! А діти?

Вже ліпше бавитиме чужу людину в чужій країні й ночуватиме в одному діжку зі сліпим псом. За вісімсот євро!

Чи ні?..

Там - нянька, тут - нянька... А хто вона така, взагалі, - зі своєю вищою технічною освітою, зі своєю правильністю-начитаністю, зі своєю вічною роздвоєністю-розірваністю?.. Вона ж - моральний інвалід, який одною ногою - в Умані, другою - вгрузає в чужу землю!..

Там - ніхто, тут - ніхто...

 

- Наталю Миколаївно! Рятуйте! - Наталочка прямо серед тижня викликала подругу на термінову розмову, Ой, комплімент: ви сьогодні такі гарні! Але я...

- Що сталось, дівчинко?

- Мій сеньйор Сандро... Не повірите! Пішла я оце в підвал набрати дров для каміна... Він - з ключами попереду: відмикати двері. А в підвалі - до мене. "Знаєш, - питає, - як ти мені сьогодні снилася? Що я тебе цілував! От зараз покажу, як саме!" І - як ухопить мене, аж дротики й трубочки заторохтіли! Присмоктався, а я боюсь і штурхонути: ще око випаде чи трубку якусь обірву, то й загнеться! Але ж не відстає, стерво! Смолою прилипло! То я йому щелепу висмикнула, перуку здерла і - ходу!

- Господи, Наталочко! - Наталі Миколаївні знову загупало в скронях. - Але, може... Може, все-таки, він тебе цілував, як... Як дідусь?

- Ага! Як жеребець! - відрізала білявка.

- Лишенько! Що ж тепер?

- А нічого! Бабі все розказала. Та не знає, до кого братись. Чи діда сварити: мовляв, досить того, що замолоду майже все місто перетягав, ще й мало не до онучки лізеш? Чи мене умовляти: ми ж були як рідні, вона мене любила...

- А ти ж?

- Речі зібрала і геть "стипендії" не дочекалась: покинула. Живу тимчасово у Дарії. Буду, мабуть, вертатись додому. Назаробляла вже, досить! Сеньйорам Джотто вже віддала на згадку свою уманську чашку...

Наталя Миколаївна довго сиділа, мов убита. Чим тут зарадиш?

- То, Наталочко, ще бодай на ці вихідні з нами будеш? Я загітувала дівчат з'їздити на наші перші місця роботи: на парники. Заодно й Помпею відвідаємо! Хочеш?

- Хотіти хочу, але за мої гроші або додому їхати, або, точно, "останній день Помпеї" собі влаштувати! Видно, така тут моя доля: ні Рима не бачила, ні Венеції, ні Помпеї! Дякую вам за все! Може, десь на Міщанці чи в "Софіївці"14 колись зустрінемось!..

Наталя Миколаївна з самого початку побувала в цих містах. Краса, чистота, старовина, квіти!.. Ну, чому в них така чистота? Он у їхній уманській дев'ятиповерхівці скільки не закликає людей до порядку - далі власних квартир ніхто не подумає і папірця підняти!

Марно вмовляла свою названу доню прийняти прощальний дарунок: в Помпею з'їздити її коштом!

- Ну, хоч від цього ти не відмовишся точно! - пані Наталя простягла білявці... баночку з кремом.

- Що це?

- А ти думаєш, чому я сьогодна так гарно виглядаю? За рецептом сеньйори Ольги! Сама робила! Рецепт бережу в таємниці! Але відразу на собі відчула: допомагає!..

 

З'ясувалось, чому Зіна перестала відвідувати їхнє товариство. Їй і справді тепер є чого ховатись від людей і ридати! В Україні померла її старенька мама. Не помогли й надіслані гроші. Помирала самотою, в порожній квартирі. Зіна ж тим часом няньчилась із чужою жінкою... Навіть на похорон поїхати не змогла: тоді навряд чи дозволили б вернутися в Італію, а студентку потрібно вчити... Родичі так і радили: "Не їдь, бо що зміниться?"

Зіна дуже тяжко переживає - дівчата марно пробували її втішати.

Настрій, отже, у всіх був не святковий. Але чим зарадять?   

На теплицях зустріли давнього знайомого - Самуїла, індуса. Він балакав по-їхньому: навчався колись у Харківському університеті.

- Ти ще, тойго... Досі паришся на цих парниках? - поцікавилась Дарія.

- А что робить?

- Може, поблукаєш із нами горами, руїнами? - поцікавилась Інна.

- Що ви! - заперечила Наталя Миколаївна. - Може, в Самуїла побачення заплановано, з італійкою молоденькою, наприклад! А тут ми, старі тітки, зі своїми руїнами!

- Е нє! - засміявся індус. - Ви - красавиц'я! А проти італійка - сто раз красавиц'я! Італійки что? Ґранде куле15 і - н'єнте16! А ви - красавиц'я! Натал'я Миколайна - сто раз красавиц'я! Тепер стал - двісті раз красавиц'я! Піду с вамі!

Пейзажі в горах - не описати! Руїни Помпеї навівають спогади і смуток... Наталя Миколаївна розглядала порослі травою і квітами залишки й крадькома схлипувала. 

Зненацька хтось крикнув:

- Дивіться, журавлі!

Всі підвели голови.

Лелечко! В підхмар'ї летів стрімкий журавлиний ключ! Птахи сумно й рівномірно помахували крилами. Час від часу згори долинало їхнє сумовите "кру"...

- Журавлі! Журавлі! Журавлі! - зворушено шепотіли дівчата.

- На Україну полетіли! - підсумувала Наталя Миколаївна. Вона читала про їхні міграції. Зупиняться ще посеред Італії, потім - у Карпатах... Ще від зими починають свою подорож додому!

- Вони - як ми... - тулила до уст і очей тремтячі долоні, змочені солоними слізьми, Тетяна. - Кудись летять, летять, летять...

Гуртик жіночок на пагорбі коло хлопця-індуса готовий був підхопитися в небо услід за своїми птахами...

Натомість злітала над горами тільки пісня:

...Кличуть: "кру!", "кру!", "кру!",

В чужині умру,

Заки море перелечу,

Крилонька-а-а зітру-у-у...

     

Сьогодні - день телефонних дзвінків. Дзвонять до Наталі Миколаївни. Сеньйора навіть трохи дратується: то це хто господиня в цьому домі: Ольга чи її "компанія"?

Спершу подзвонила Емануелла. Чи Наталі не посидить із Ребеккою? Нянька знову захворіла, а в Емануели - важливий контракт!

Посидить! Із задоволенням!

Може, заодно й мови її повчить? І цифри?

О, звичайно, звичайно!

 

Потім зателефонувала Розанна.

В Розанни така біда, така біда! Маріо у відрядженні, а грошей на перукаря їй не залишив! Чи не зробить Наталі Розанні зачіски?

Зробить, чого ж не зробити?!

О, браво, Наталі! А потім... Вони з Ліно після вечірки хочуть заночувати... Тобто - повечеряти у її мами... Чи не зготує Наталі для аміко борщ, голубці або вареники?

Та вже зготує! Все одно ж варитиме щось смачненьке для Ребекки!

Молто боно! Молто боно!

 

Потім - дзвінок від "компанії" якоїсь Ольжиної подруги.

- Виручайте! - благало в слухавку, - Моя хазяйка вже дістала! Їй ваша сеньйора нахвалилась про те, що ви на воді смажите якусь дуже смачну картоплю! Я теж пробувала додавати в сковорідку дві ложки води, але картопля виходить нікудишня... Тож коли ви ту воду вливаєте? Скільки ложок?

- Господи, та подумайте самі! Картопля - і на воді? Тут головний секрет - готувати, коли не бачить хазяйка!..

Утім, якщо жир не кидати у смаження, з нього можна зробити чудову мазь від ревматизму: сеньйора Ольга після кожного такого Наталиного натирання почувається все краще і краще!

 

Коли Наталя Миколаївна, обвішана Ребеччиним намистом із овочів (бавились у казку про Цибуліно: тут її, до речі, не дуже шанують за комуністичний дух) і нагрудником із цифр (сьогодні освоїли "вісімку"), ліпила вареники, наспівуючи пісеньку Дерези, вкотре задзвонив телефон.

"Якщо в когось забилась каналізація, заболів живіт чи треба забити ґвіздка, то я зможу допомогти тільки після обіду!" - бурмотіла, хапаючи слухавку.

- Наталю Миколаївно, порадьте, як бути!

Отже, Наталочка ще не поїхала?

- Наталю Миколаївно, тут мені пропонують заміж, а я вже взяла квиток до Києва: що мені робити?

- Дівчинко, а можна детальніше?

- Ну, це довга історія... Гадала, що вона вже закінчилась... Один італієць - із Реджо-Калабрії, де я колись працювала, - він ще тоді пропонував, я втекла, не сприйняла всерйоз... А це - розшукав мене аж тут, у Дарії...

- А паспорт його ти перевіряла?

- Сам показував: сорок один рік, неодружений, ім'я справжнє. Каже, що я дуже красива, що в нас будуть красиві діти. Уявляєте, замовив мені хлопчика й дівчинку! Впевняє, що, якби навіть у мене вже були діти, всиновив би їх і, не вагаючись, привіз би сюди!

- А... з фінансами у нього?..

- Ну, він працює директором одного місцевого каналу... Має власний офіс і віллу... Каже, я могла б стати ведучою чи бодай моделлю... Але ж хіба Паулиних уроків мови достатньо для того, щоб стати ведучою?

- Може, він потворний?

- Ні, цілком симпатичний... Трохи, може, якби вищечкий...

- Ти... його кохаєш?

- Я так і знала, що ви порадите діло: якщо не кохаю, то нащо він мені, правда?

- Хоча... Може, варто подумати?

- Але ж - квиток! Я вже всі гроші вбухала в квиток!

- Боже, Наталочко... Ой, перетелефонуй за хвилинку, бо збігають вареники!

- Я з автомата! В мене закінчується картка! - слухавка запікала уривчастими гудками.

 

- Наталі, веніква! - сеньйора Ольга нервується, бо Наталя Миколаївна, як правило, прибігає на перший поклик. А тут гукає уже вдруге! Потрібно перемкнути канали: не самій же вставати, коли є "компанія"?!.

Зараз-зараз, ось лиш дістане першу партію вареників! Господи, нащо Ребекка вкинула у солодкі ягоди засмажку?

- Наталі, то як там далі співала коза-Дереза?

У двері дзвонять: це вже прийшла Розанна по зачіску!

Так-так, пані Наталя вже біжить!

- Наталі, веніква!!!

На кухні знову розривався телефон...

 

 

POSTSCRIPTUM

От і нова весна забуяла над Госітною.

Леїне подвір'я, запахчене квітками, бджолами і пташиним щебетом, - пишніше, ніж у великої мами Джульї!

Лея поволечки дибає рідним подвір'ям. Гарно!

Ще одну зиму пережила. Далі буде легше. Все тут добре, якби не проклята холодна зима. А ця зима була особливо тяжкою. Інсульт. Хоч і легкій формі, але... Якби випадково не навідалася Хросина... Якби її онук не поїхав чимдуж у Кузьмину Греблю за хвельшаром... Сусіди, дяка їм, Лукащуччиних курей годували, в хаті протоплювали, за порядком дивились.

Пролежала, як у далекій молодості, в лікарні у Кузьминій. Потім - у Ліїній хаті. Діти, спасибі, над Леєю аж трусились: крім Ліїної сім'ї, то з Черкас хтось прижджав, то Микола з Білої Церкви. Діти-діточки!.. Як подумає: що їм після себе залишить? Маленьку хатину, якої в селі тепер і не продаси? Чи город із виходом на колгоспний (тепер - фермерський, орендаторський чи як його там?) садок?

Зате яблука цей рік мали чи не всю зиму. Вродили! Свої, не куповані!

Та й усе є, що треба. Туалет за хатою - і то вже солідний. Цегляний, утеплений. А ящичком для паперу в ньому вірно служить міцно приладнана... жовта італійська сумочка!

Навіть кави - пий, скільки хочеш! Тільки от не можна Леї... А кортить же, як злодієві украсти!

Недавно подруги сюрприз улаштували. Написали у Вінницю на кіностудію. Фільм "Є така доля" замовили. Отой, де знімались колись усі разом. Спеціально для Леї. А то всеньке село вже бачило (Госітнянко розказував, що він - аж цілих три рази), а Леї ніяк не вдається. То Хросинин онук відвіз її до Моті (в Леї місцевий канал не показує). Чекали-чекали... Василь переживав, бігав, догоджав, метушився... Декілька разів лазив до тієї антени, крутив щось, викручував... Немає кіна!

- А кай ма, якої колєри тут висидювалась? Тільки дурно людям ґолову морочила!

Наступного дня всі сусіди: "Ну, що, нарешті побачила? Ми всі дивились: молодець ти у фільмі!"

А бляка-мука! Виявляється, у всіх показувало, тільки у Василя щось заклинило!..

А це знов діти й онуки поз'їжджались: городи садять. Воно, як порахувати: садіння, сапіння, кропіння, дорога туди-сюди... А найняти машину - перевезти мішки в Черкаси, у Білу Церкву... Та дешевше тої бараболі купити! Але хіба город нині - для годування? Це вже як священна традиція!

А вже онуки-правнуки тих кремів Леї понадаровували! І від зморщок, і від сонця, і денні, і нічні! Мастися - чим хоч! Та як Лея ними в молодості не мастилась, що вони їй тепер поможуть? Нащо їй краса? Госітнянко досі не розведений, Василь очі ховає, навіть "халявщик" уже не хоче...

Якось правнучка до Леї: «Зроби мені, бабусю, зачіску "колосок"!» Зроби то й зроби, чом любих дітей не послухати? Як чесала, то смикала трохи. Правнучка морщилась.

- Пер белір бізоня суфріер! - сама Лея не помітила, як вирвалось у неї.

- Що це ти, бабусю кажеш?

- Це означає італійською: "Щоб бути гарною, треба терпіти!"

- Ну, ти, бабусю, даєш!

А тепер наймолодшій онуці ще й сережки подарувала. Італійські, срібні! Оті, що корова колись... Прибігає торік Мотя: "А що я тобі принесла!!!" Сережку показує! Це коли гній, перепрілий за багато років, на поле вивезли, хтось у ньому сережку знайшов. Мотя: "Та це ж Леїна! Еміліо подарував! Корова хвостом зірвала!.."

То Антоніна: "О, буде що тобі на смерть убрати!"

- А, курва-мать, нащо мені ще та смерть? Не кочу на смерть, кочу на життя: кай молоді в ник кодять!

То Антоніна, почувши таке, власні сережки - своїй онуці подарувала!

А Лідка своїй - намисто. Мотя - золотий ланцюжок. Усе повіддавали, щоб собі на смерть не лишилося.

...Вчора лист від Еміліо прийшов. Лея читати українською так і не навчилась (тільки Ганін почерк вміє розібрати), а італійською - хоч і без окулярів!

Пише братик, що на це Різдво у них сніг випав! Дивина, пише, та й годі.

Правильно, хай і туди трохи снігу, не все ж на бідну Госітну та на Госітну!

 

О, покурликало щось у небі. Журавлі? Журавлі!

Ти ба, ключем яким рівненьким!

Сумна ця птаха. В Італьї вона сумно й називається: ґру...

Десь з Італьї, здається, й летять! Може, з самого Сан-Бенедетто? Зимували там...

- Кру!.. Кру!.. Кру!..

Цього разу наче якось весело курличуть! Ой, вони ж тут навесні інакше звуться: веселики! Тому й веселики, що повертаються вже!

Додому! Додому! Додому!..

 

Марина Степанівна Павленко (1973р.нар.),

член Національної спілки письменників України,

доцент кафедри української літератури

Уманського державного педагогічного університету

імені Павла Тичини,

кандидат педагогічних наук

 

Домашня адреса: вул. Молокова, 4, кв.5, м.Умань, Черкаська обл., 20300,

 тел.(04744)5-36-43,

моб.8-0671363806

 

Січень, 2005р.

Приблуда

Сліпий

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com