Суботнього ранку 19 липня 1941 року до ошатного помешкання в центрі Звенигородки, де після інсульту оклигував під опікою хатньої робітниці і прийомного сина-підлітка академік Агатангел Кримський, завітав у супроводі місцевого міліціонера діловитий на вигляд молодик у цивільному. Просто з порога прибулий повідомив, що зважаючи на несприятливий перебіг бойових подій на фронтах, уряд республіки виніс спеціальну ухвалу про негайну евакуацію в глиб країни Академії наук, і ось він, молодший лейтенант Гусєв, прибув сюди, щоб допомогти всесвітньовідомому вченому Агатангелу Кримському якнайшвидше дістатися до Києва, звідки його переправлять далі на схід.

- Про що клопочетеся, славний чоловіче? - гірко всміхнувся в ліжку вимучений недугою господар. - Хіба не бачите, я майже зовсім сліпий і напівпаралізований. У моєму становищі про смерть годиться думати, а не про евакуацію.

- Але ж усі київські академіки вже виїхали до Башкирії.

- То й хай собі їдуть. А моє місце - в Звенигородці.

- Я, оперуповноважений комісаріату державної безпеки, змушений вас офіційно попередити, - відразу змінив тональність розмови нечеканий гість, - що наказ керівництва виконаю навіть всупереч вашій волі.

По тривалій паузі Агатангел Кримський байдуже махнув рукою:

- Що ж, коли не бажаете рахуватися з моїми намірами, незважаючи на те, що я орденоносець, заслужений діяч науки, чиніть, як знаете...

Після хапливого прощання з домочадчями, академіка на ковдрі винесли на вулицю, вмостили в авто, і він, у компанії з мовчазним супровідником вирушив у дорогу. Надвечір, щасливо уникнувши зустрічей з "мессершмідтами", що буквально прасували кулеметним вогнем шляхи Придніпров'я, дісталися до задимленої, від пожеж, столиці України.

Яке ж було здивування Агатангела Кримського, коли молодший лейтенант Гусєв доправив його не на київську квартиру по вулиці Малопідвальній, № 3, а в одиночну камеру спецкорпусу внутрішньої тюрми НКДБ. Хіба ж міг уявити вчений, що його заарештовано в справі так званих "ворогів народу", яку єжовські "ангели смерті" тужилися скомпонувати ще у 1933 році?

Все з'ясувалося на першому ж допиті 22 липня, коли слідчий висунув академікові звинувачення трирічної давнини в тому, що "він був ідеологом українського націоналізму, і впродовж ряду років очолював антирадянське націоналістичне підпілля".

У кінці 30-х років, єжовські опричники чи то не встигли належним чином вивершити слідчу справу для гучного процесу над "зграєю ворогів народу", чи, може, на той час у такому судилищі вже не було гострої політичної потреби. Бо найвидатніші представники інтелектуальної еліти українства або вже тліли в сирій землі, або доживали свої останні дні по численних сталінських ГУЛАГах.

По-іншому склалася ситуація після злощасного 22 червня 1941 року. Вже в перші тижні масового наступу, німці захопили величезні регіони України і на окупованих територіях почали насаджувати слухняну адміністрацію з місцевого населення. Лицарський зрив у Львові 30 червня 1941 року засвідчив, що, попри мільйонні сталінські Голодомори, масові репресії, невинне четвертування народної душі, у свідомості певних кіл українства не загас потяг до творення своєї незалежності, суверенної держави. Ось тоді, в нетрях беріївського відомства, певно, й пригадали про, недовершену перед війною, справу "ворогів народу".

Пригадали й спішно піднесли зі смертного одра академіка Кримського як ключову фігуру в замисленому політичному гранд-процесі. До всіх, видуманих у 1938 році єжовцями, звинувачень долучили ще одне, найтяжче і найнепрощенніше в позиції сталінської конституції: "За наявними даними, останнім часом він (себто Кримський) активізував свою діяльність, спрямовану на утворення самостійної буржуазної української держави, на відрив України від Радянського Союзу".

До міфічного антирадянського націоналістичного підпілля, нібито керованого напівживим академіком Кримським, були "підверстані" нещодавно заарештовані в Києві дочки класика української літератури Михайла Старицького - сімдесятитрирічна Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська і шістдесятисемирічна Оксана Михайлівна Старицька-Тешенко. А щоб "зловорожа підпільна організація Кримського" виглядала масовішою, пристебнули до неї ще й кількох маловідомих похилих представників церковного кліру, які конали в тюремних казематах.

На допитах усі заарештовані категорично заперечували існування якогось антинародного підпілля і свою приналежність до нього. Та їхні голоси чули тільки холодні темні мури, підручні ж Берії робили своє діло. Їм потрібен був гучний судовий процес над українськими буржуазними націоналістами - гітлерівськими посіпаками й запроданцями.

Форсування німецькими військами Дніпра, з метою оточення столиці України, перешкодило київським спецам зі служби безпеки завершити слідчу справу № 148001. Академіка Кримського, разом із його пристарілим "підпіллям", було спішно відконвойовано до харківської тюрми. Але й там у хід слідства втрутилися танки німецького фельдмаршала Клейста, які сльотавого жовтневого ранку зненацька з'явилися на околицях міста. Стероризованих нічними допитами, одряхлілих від голоду й холоду доходяг із "підпілля" Кримського, попри усякий глузд, запломбували в арештантський "телятник" і відправили на схід.

Ніхто й ніколи не дізнається, якою мученицькою, для закайданеного суцвіття української інтелігенції, видалася та подорож під німецькими бомбами, осінніми хвищами, в промерзлому вагоні, без крихти їжі. З переказів відомо лише, що десь за Волгою, на казахській землі, сконала Людмила Старицька та її задубіле тіло було викинуте конвоїрами на безіменному степовому полустанку. Невдовзі ж, така доля спіткала й її молодшу сестру Оксану. Ненадовго пережив їх і академік Агатангел Юхимович Кримський.

Ось так злочинно був укорочений життєвий шлях одного з найдостойніших синів українського народу - унікального творця "екзотичних" поезій "Пальмове гілля", оповідань та роману, знавця 60 мов народів світу, незрівнянного перекладача, невтомного дослідника історії і культури арабів, персів, тюрків, автора 26-томного зібрання монографій з проблем сходознавства і десятків підручників, дбайливого вчителя і вихователя кількох поколінь вітчизняного студентства.

Неначе віщуючи свою трагічну будучину, Агатангел Кримський, ще в розповні свого життя, в 1903 році, написав такі моторошні рядки:

"Без молитви шпурніть мого трупа в підтюремнії мури,

Напишіть, що був я злочинець і загинув з тортури,

Напишіть, що я був злочинець..."

Мабуть, назавжди залишиться таємницею, скільки десятків мільйонів невинних людей принесли в жертву більшовицькі вожді заради здійснення своїх химерних ідеалів. Точно відомо лише одне - розгнузданий сталінський терор не поминув у Країні Рад жодної нації чи народності, жодного суспільного класу чи прошарку. Та найтяжчого, найнещаднішого знекровлення зазнала, безсумнівно, вітчизняна інтелігенція.

Ні для кого не таємниця, що до жовтневого перевороту в 1917 році для кавказького бойовика-експропріатора Сосо Джугашвілі українського питання, як такого, взагалі не існувало. Але після введення Сталіна наркомом національностей у перший ленінський уряд, він несподівано для старих революціонерів, постав у позі чи не найвидатнішого більшовицького українознавця. Він не лише доповідав на кожному засіданні ВЦВКу і Раднаркому про становище в Україні, але й регулярно знайомив партійні маси, зі сторінок преси, зі суто українськими проблемами. Досить згадати хоча б такі його публікації: "Відповідь товаришам українцям в тилу і на фронті", "Про українську Раду", "Український вузол", "Про мирні переговори з Україною" і тому подібне. Питається: чим зумовлений такий жагучий інтерес вельми скромного партійного функціонера з Кавказу до "українського вузла"?

Відповідь на це запитання у певній мірі дає телеграма Леніна, надіслана 23 січня 1918 року Надзвичайному комісару району України Серго Орджонікідзе: "За ради бога вживіть найбільш енергійних і революційних заходів для відправки хліба, хліба, хліба!!! Інакше Пітер може сконати... За ради бога!"

Можна не сумніватися, наркомнац Сталін знав переконання Леніна, що без українського хліба, вугілля, солі "ні про яке справжнє будівництво соціалізму не може й бути мови". Тому, коли 16 грудня 1917 року "Маніфестом до українського народу з ультимативними вимогами до української Ради", Раднарком більшовицької Росії фактично оголосив війну УНР, Сталін напевно розгледів свою зірку удачі саме на небосхилі України.

Будучи від природи фізично неповноцінним, не маючи щонайменшого натяку на ораторський талант, 40-річний Джугашвілі не міг розраховувати, за участь в революції, ні на лаври полководця, ні на кар'єру партійного трибуна-громовержця. Єдине, чим він досконало оволодів в дореволюційні часи, це - мистецтвом привласнування чужого добра, про що красномовно засвідчили шість вироків царських судів.

Колишній Коба став підбиратися до керма головного експропріатора України. 27 квітня 1918 року, за рішенням ленінського Раднаркому, Сталін став Повноважним представником РСФСР для ведення переговорів із дипломатичною місією УНР для укладення мирного договору. Восени того ж 1918 року, більшовики України, на своєму II з'їзді, невідомо, за які заслуги, обрали його членом ЦК КП(б)У. Після того, у березні, він був призначений головою Ради трудової армії України, а через кілька місяців - обійняв посаду члена Реввійськради республіки.

Та диво-дивне: якщо в революційному Пітері Сталін буквально захлинався, оповідаючи про справи в Україні, то опинившись там, раптом втратив дар мови, лише зрідка давав сіренькі інтерв'ю газетярам про події на фронтах південно-західного краю.

І пізніше, в своїй мільйоннорозтиражованій "Автобіографії" - вперто замовчував український період свого життя. Зате, його зарубіжні біографи одностайно стверджували, що перебування в Україні різко негативно позначилося на вдачі Сталіна. Він, за якихось два-три роки, став нетерпимим, хворобливо-підозрілим, озлобленим на весь світ.

На той час Україна грізно клекотіла всенародними повстаннями, не тільки окремі її регіони, а й численні повіти та волості проголошували себе незалежними республіками й були неприступними бастіонами для розрізнених, погано озброєних продовольчих загонів. На порядок денний стала проблема - тотальне обеззброєння краю, яке супроводжувалося кривавими побоїщами.

За своїм психічним складом, Сталін не міг збагнути, якої самостійності жадає місцева людність, чому вона чинить такий відчайдушний опір впроваджуваній політиці воєнного комунізму. Горде серце наркомнаца скипало скаженою люттю, переповнювалося презирством і ненавистю до всього українського. Тому, коли випала нагода перейти на роботу в Секретаріат ЦК ВКП(б), без вагань і без жалю полишив Україну.

Полишив, але забути - не забув. Тим паче, що вона частенько нагадувала про себе. Навіть ставши Генеральним секретарем ЦК ВКП(б), Йосип Віссаріонович не відчував належної шаньби до себе, з боку вчорашніх українських соратників.

Як удар в спину, сприйняв він непохитну позицію української делегації щодо його ідеї об'єднання радянських республік на принципах автономій. Ще глибшу рану його самолюбству завдав старий іскрівець Микола Скрипик, котрий привселюдно висміяв сталінську "подвійну бухгалтерію" в національному питанні. А яким зубним болем була для нього, впроваджувана наркомом Шумським, українізація.

Сталін ретельно збирав у чорний ящик власної пам'яті компромат на ненависний народ, щоб у зручний момент раз і назавжди поквитатися з новоявленою вандеєю.

Такий момент настав у "рік великого перелому", коли на листопадовому (1929) Пленумі ЦК ВКП(б), всупереч об'єктивній необхідності, був проголошений курс на форсовану колективізацію сільського господарства. Сталін зневажив серйозну пересторогу свого ідейного навчителя В. Леніна, що процес "переходу від дрібних одиночних селянських господарств до громадського обробітку землі... вимагає тривалого часу" , що "впливати на мільйонні дрібні селянські господарства можна тільки поступово, обережно, лише вдалим практичним прикладом , бо селяни - люди надто практичні, надто міцно зв'язані зі старим земельним господарством, щоб піти на які-небудь серйозні зміни тільки на підставі порад і вказівок книжки".

Самодержавний більшовицький диктатор, зі своїми посіпаками в Політбюро, поставив перед партією завдання, позбавлене здорового глузду: не просто колективізувати десятки мільйонів селян, а колективізувати, неодмінно, за один рік. Чим закінчилася чергова сталінська авантюра, нині відомо всьому світові.

Ліквідація куркульства, як класу, повальний грабунок селянства, розстріли без суду і слідства, ув'язнення заручників, насильна депортація мільйонів хліборобів у концтабори й віддалені райони вічної мерзлоти... Морем крові сплатило радянське суспільство за злочинний експеримент побудови сталінського соціалізму!

Для українського народу, кампанія "Дати шалені темпи колективізації!", мала неймовірно трагічні наслідки. Навіть за часів татаро-монгольського нашестя наша земля не зазнала стількох страхіть, як за роки сталінської опричнини. За свідченням представника Політбюро ЦК ВКП (б) в Україні Серго Орджонікідзе, колективізація в республіці "закручена по-звірячому" . Та не під силу було загнати українське селянство в колгоспи ні за один рік, ні за два роки , ні за три ...

Спротив суцільній колективізації був розцінений кремлівською клікою Сталін-Молотов-Каганович як "куркульський саботаж генеральній лінії партії". А щоб зламати цей саботаж, "вождь усіх часів і народів" вдався, до ще не знаної людською цивілізацією, зброї - виморювання селянства штучно організованим голодом. І щонайперше, свій ненависний погляд він спрямував на Україну, Кубань, Північний Кавказ, Поволжя. Сталін, першу лінію облоги селянства, окреслив урядовою постановою про введення в містах продовольчих карток для забезпечення люду продуктами харчування в магазинах за місцем проживання. За тим запровадив паспортну систему з потаємною метою: не допустити в промислові центри напливу вихідців із сіл, де вони могли б влаштуватися на роботу, а отже, й отримати продкартки. А щоб здичавіла од голоду селянська маса, не ринула самочинно в хлібні місця, на кордонах, скажімо, України була виставлена збройна сторожа.

Коли підготовча робота була завершена, восени 1932 року розпочався основний етап операції, під скромною назвою "хлібозаготівля". Природно, що державна хлібозаготівля того нещасливого року нічим не нагадувала попередні роки, як за своєю суттю, так і за формою проведення. По-перше, план здачі зерна Україною був визначений не на основі розрахунків, а продиктований потребами кремлівських вождів. По-друге, провести заготівельну кампанію Сталін не довірив республіканському керівництву, а особисто наказав Постишеву, Молотову, Кагановичу "негайно виїхати в Україну...".

Діяльність цих сталінських ординців здійснювалася під девізом "Навіть із кров'ю, але хліб з України візьмемо!" І вони брали хліб, із допомогою місцевих яничарів, справді з кров'ю. Аби не лишити бодай зернини, примушували, під дулом нагану, повторно перемолочувати скирти соломи, перевіювати полову, в пошуках тайників із зерном, розвалювали серед зими печі, в фонд хлібоздачі висипали з горшків, навіть, зварену для дітей, пшоняну кашу. Села, які вже не мали що здавати в державні фонди, заносили на так звані "чорні дошки", в покарання за що на сільські громади накладалися астрономічні штрафи, в поселян відбиралася присадибна земля з будівлями, конфіскувалася худоба й домашнє майно, місцеві магазини закривалися, а товари ширвжитку вивозилися на обласні бази.

На підставі постанови ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 14 грудня 1932 року голів "штрафних" сільрад і колгоспів, а також "злісних боржників перед державою" заарештовували, виселяли в ведмежі краї, а нерідко й розстрілювали на місці. На початку 1933 року, кількість репресованого сільського активу визначалась тисячами, а через місяць - десятками тисяч. Та, незважаючи на сатанинське шаленство повноважного тріо у Тарасовім краю, в кінці січня 1933 року Сталін змушений був визнати: "ЦК вважає встановленим, що парторганізації України не справилися з покладеним на них завданням по організації хлібозаготівель і виконанням плану хлібоздачі, не зважаючи на трикратне зменшення і без того зменшеного плану". Та об'єктивно вони вже й не могли справитися, бо, по пограбованій до останньої нитки Україні, в той час уже владно крокував цар-голод.