Сьогодні молоде покоління українців не може збагнути, в ім'я чого, задля якої мети нищив комуністичний режим людей. Молодь не може зрозуміти, для чого треба було навмисне організовувати голод, щоб мученицькою смертю померли мільйони людей. Для чого було розстрілювати батька, а матір з дітьми серед зими викидати на вулицю, відібравши у них будинок, пограбувавши майно? Для чого було виривати сотні тисяч людей з рідних домівок і везти до Сибіру, Казахстану, на Північ? Приректи на страждання і вірну загибель, бо ж повернутися пощастило небагатьом.

Понад десять років очолюю обласне товариство колишніх політв'язнів і репресованих. У його складі люди трьох категорій: власне політв'язні, що відбували тривалі терміни покарання у таборах Півночі та Сибіру; діти розстріляних НКВС батьків; депортовані у віддалені райони колишнього Союзу.

Авторові, як голові Товариства, доводиться виступати в різних аудиторіях, зокрема перед студентською та шкільною молоддю. Молоді запитують, як могло статися таке божевілля, хто його організував, як усе те можна назвати. Відповідаю, що глибинні причини тоталітаризму закладені в самій природі комуністичного режиму. Без жорстоких репресій, насильства й терору комуністичні вожді не могли триматися при владі, упокорювати людей. Усе це ніщо інше, як геноцид власного народу.

Переді мною реабілітаційні документи 35 жінок - членів нашого Товариства. Гіркі й трагічні їхні долі. Під час репресій батьків, простих робітників і селян, звинуватили в "антирадянській, контрреволюційній діяльності, шпигунстві на користь іноземних розвідок". Звинуватили і розстріляли у Проскурові, Кам'янці-Подільському, Луганську, Челябінську, Архангельську.

Як велося дружинам знищених чоловіків, а надто малолітнім дітям, важко згадувати.

Так, Bанда Адамкова розповідає, як у лютому 1938-го заарештували її батька, Броніслава Оливінського, робітника цегельного заводу, що у Шепетівському районі. З ним дозволили лише одне побачення. З білизною передав записку, повідомив, що незабаром мають кудись відправити. Не знав, що на вірну смерть. Тим часом дружину з двома дітьми викинули на вулицю, хоча стояв лютий мороз.

- Люди жаліли нас, - каже Bанда Броніславівна, витираючи сльози, - та ніхто не наважився пустити до хати, боялися. Лише один сусіда пізно ввечері впустив у свою клуню з тим, щоб кудись на ранок поділися, щоб ніхто не бачив.

У Шепетівському районі й понині живе потвора у жіночій подобі, якій уже 87 років. Це ж вона "настукала" на нашого батька, мовляв, син куркуля. Поляку за національністю "пришили" ярлик польського агента і... розстріляли у Кам'янці-Подільському.

Страдницьким був життєвий шлях Людмили Басової. На долю цієї тендітної жінки випало стільки страждань, що, здається, нічого світлого у її житті не було. У передчутті насильницького виселення до Сибіру батьки відправляють її, ще малолітню, на Далекий Схід, до родичів. Працювати прийняли на пошту. Була війна, дівчині було важко. Перебуваючи на Далекому Сході, Людмила не знала, що батька уже немає серед живих. Федора Радловського заарештувало УНКВС Кам'янець-Подільської області. У травні 1938 року за рішенням "трійки" розстріляний як "ворог народу". Повернувшись до Хмельницького після війни, зазнала багато лиха. Не приймали на роботу, всюди вимагали об'єктивної автобіографії, давати відомості про батьків, заповнювати різні анкети. Зазвичай вказувала, що батько помер. Та одного разу викликали до відповідної інстанції, звинуватили у приховуванні правди. Доскіпувалися, з якою метою приховувала правду про батька. Для молодої дівчини настали тяжкі часи.

Сьогодні літня жінка часто нездужає, тижнями прикута до ліжка. У цьому житті одна розрада - дві доньки. Доглянуть матір, допоможуть, принесуть ліки. Як би то було без них... У зловісному 37-му батька Броніслави Стаценко Альбіна Ляндебурського теж заарештували, звинувативши у проведенні "контрреволюційної націоналістичної діяльності". Ухвалою НКВС СРСР був засуджений до вищої міри покарання. Вирок виконали вже через два місяці.

Нас, каже Броніслава Альбінівна, серед зими вивезли до Полтавської області, - під нагляд міліції. Холодні й голодні поневірялися ми по чужих сараях та коморах. Та ще не кожен наважувався прихистити: за допомогу і співчуття "ворогам народу" карали.

Не уникли караючого меча пролетаріату і три рідні брати батька - Юліан, Йосип і Павло. Що можна було "пришити" неписьменним трударям польської національності? Звісно, агентів польської дефензиви. І розстріляти...

У романі Л. Толстого "Анна Кареніна" одна з героїнь мовить: "Кожна родина, як і людина, нещасна по-своєму". Коли в Україні лютував смерч більшовицьких репресій, щасливих родин не було. Майже всі були нещасними. Адже більшовики зробили ставку на ниці інстинкти голоти, посіяли ненависть до людей чесних, порядних, працьовитих. Тих, хто своїм умінням, самовідданою працею надбав матеріальні блага для себе і своїх дітей, а отже й для держави. Надто, коли кинули гасло: "Хто був нічим, той стане всiм". На поверхню "вилізли" усякого роду покидьки, нероби, злодії. Заохочувані новою владою, почали грабувати майно чесних трударів, знущатися над людьми, арештовувати, виселяти до Сибіру.

78-річна Раїса Молчанова оповідає про атмосферу, яка панувала у її рідному селі Корчак, що на Житомирщині. Дід наділив батькові два гектари землі, і той побудував гарну хату. Але яку лють викликало це у сільської голоти! Побігли з доносами на діда, хоч той не дотягував і до середняка. Зрозуміло, до них прислухалися - діда оголосили куркулем і викинули з хати. А тут ще чорним крилом накрив село голодомор 33-го. Тоді у родині Молчанових померло шестеро: дід, баба, дочка з чоловіком, двоє малят. Та цього було замало. Комбідівці шукали вагомої причини, аби спровадити до Сибіру Раїсиного батька Семена Молчанова. Дочекалися "зоряного часу" - зловісного 37-го року. Молчанова заарештували, висунувши низку абсурдних звинувачень. "Трійка" при Житомирському облуправлінні НКВС з висновками не забарилася - у грудні 1937-го виносить смертний вирок. Пущена брудною рукою ката куля обірвала життя батька багатодітної родини. А як сім'я? Поневірялися, ходили по наймах, пасли колгоспну череду, доглядали чужих дітей. Аби вижити, не померти з голоду.

- Не можу забути повоєнного лихоліття на селі, - мовить Раїса Семенівна. - Воно скидалося радше на якусь руїну з невідомої планети. Пустка, горе, сум. А коли 47-го завирував новий голодомор, активісти й комсомольці розійшлися по селу робити обшуки. Ходили по дворах, зривали в хатах підлоги, рушили грубки, перевертали стіжки соломи - шукали зерно.

Упевнена, то велика ганьба відзначати у незалежній Україні річниці ленінського комсомолу, який так охоче долучився до організації штучного голодомору.

Довідки військових трибуналів, архівні довідки, ухвали судів - усе те реабілітаційні документи, які мають на своїх руках ці старенькі жінки. В них - сухі записи, повідомлення про розстріли батьків. А за ними - понівечені долі дітей. І що глибше поринав я у вивчення реабілітаційних справ, розповіді репресованих, то виразніше поставала єзуїтська сутність тоталітарного режиму, його людиноненависницький характер. Ганна Савельєва у свої 12 років добре пам'ятає, як у полтавському селі Петрівка прямо з поля енкаведисти забрали її батька Захара Барановського. Не вагаючись, нічого не піддаючи сумніву, всевладна «трійка» при НКВС Полтавської області приймає стандартне рішення: на підставі статті 170 КК УРСР засуджує до розстрілу.

Особливо ретельно "зачищали" більшовики українську землю від поляків. Страшилися комуністичні вожді їхньої предковічної віри, надто того, що ніякі пропагандистські заходи не спроможні були витруїти в них любов до історичної батьківщини. А ще поляки опиралися вступові до колгоспів. Отож і вимели їх з установ, фабрик та заводів. Батьків з родин Співаків, Томусяків, Козаків, Рудницьких згідно з постановами НКВС і Прокуратури СРСР знищили за стандартними статтями КК УРСР. Відтак до родин не могло бути ніякої полегкості. Одразу ж вивезли, щоправда, не до Сибіру чи Казахстану, а до Вінницької, Полтавської та Луганської областей. Звісно, під суворий нагляд міліції. Бідували по-чорному, бо оплачуваної роботи не давали, життя перетворилося на "ходіння по муках", аби дозволили хоча б десь заробляти на шматок хліба. Дійшло до того, що дітей не прийняли до школи. Лише згодом ці питання вдалося залагодити, вибити якесь житло. Отак животіли роками, без будь-якого просвітку.

Дружини розстріляних чоловіків ще у 38-му знали: ніякої вини за ними не було, позбавили життя нізащо. Та комуністичній владі в СРСР знадобиться півстоліття на «прозріння», щоб сказати правду: "Повторне розслідування, проведене органами КДБ, показало, що ніякої вини за вашими батьками немає і не було, вони реабілітовані посмертно".

Батько Людмили Чорної Йосип Чорний із села Нижнє Деражнянського району ще задовго до розстрілу сидів у таборі десь в Архангельській області. На лісоповалах був скалічений до такої міри, що за непридатністю його відпустили додому. Здавалося, чого ще треба було владі від каліки, який і так покараний у таборах. Звісно, привід знайшовся: у Чорного ще залишалося господарство, - земля, реманент, коні, худоба. Усе це треба було відібрати на "законних підставах". У липні 1938-го Деражнянський районний відділ НКВС заарештовує Йосипа Чорного, звинувативши у приналежності до польської військової організації. У Проскурівській катівні чоловіка позбавили життя.

Родина Йосипа Чорного, як і всі інші, не уникла важких наслідків репресованих. До Сибіру з якихось причин не вивезли, але все відібрали, матір і четверо дітей викинули на вулицю. Людмила Чорна після закінчення у 1956 році середньої школи зробила спробу вступити до Чернівецького університету, але не «пройшла» по конкурсу. Там уже знали, що вона дочка "ворога народу", тому на шляху до освіти поставили невидимий заслін. Лише з роками їй пофортунило вступити до Львівського торговельно-економічного інституту і закінчити його.

Вбивали, вбивали сотнями, тисячами. Архівні документи, свідчення очевидців дають підстави стверджувати: знищенню у першу чергу підлягали ті, хто, на думку більшовиків, становив найбільшу небезпеку. Це національно свідомі, досвідчені, віруючі люди. Батько трьох дочок Григорій Сільвеструк був священиком, мав приход у великому шепетівському селі Чотирбоки. Заарештований у жовтні 37-го, вирок: 10 років позбавлення волі з відбуванням покарання у виправно-трудових таборах Архангельського ГУЛАГу. Батько, свідчать дочки, мав право па обмежене листування, тому від нього зрідка надходили листи. За умов цензури не міг написати, як велося йому у тих таборах. Але сусіда, який повернувся відтіля, повідав, що Сільвеструку там дуже зле. Сам статус священика робив його життя нестерпним. Позбавлені будь-якої моралі, атеїсти цькували його, глузували з нього різні табірні покидьки. Сільвеструку не судилося повернутися в Україну, до родини. З "подарованих" більшовицькою Фемідою 10 років заледве витримав п'ять. У листопаді 1942 року помер з офіційним діагнозом "запалення легенів".

Конфіскація майна, виселення також не оминули Сільвеструків. На щастя, недалеко - у сусідню Вінницьку область. Там пережили війну і ще кілька років по війні. Попри негласні заборони і труднощі, сестрам пощастило здобути вищу освіту. Працювати довелося уже на Рівненщині. Середульша Галина Григорівна стала директором школи у с. Вілія Острозького району. Трудилася, не покладаючи рук, спрямовувала зусилля педколективу на формування міцних знань в учнів. І директор бачила плоди своєї праці. Чого ж більшого можна було бажати? Та ба! Дізналися, що вона дочка репресованого священика і просигналізували у відповідні інстанції. Невдовзі запропонували подати заяву про звільнення з посади.

- Для мене, - пригадує Галина Григорівна, - це було великим потрясінням, була на грані нервового зриву - стільки сил вклала в ту школу. А сестрам сказала: нам тут не довіряють, поїдемо шукати щастя в іншому місці.

Прибули на Хмельниччину. Нелегко було доробляти до пенсії. Галина Григорівна сиділа, так би мовити, на "голодному педагогічному пайку" - перебивалися підробітком у різних Хмельницьких школах. Та ще дехто з інспекторів від народної освіти нагадував їй про репресованого батька-священика. Важко було зносити таке моральне катування.

Про всіх у газетній статті не скажеш, довелося б писати цілу книжку. Цих жінок у складі нашого Товариства тільки у Хмельницькому 35, не кажучи вже про райони області. Втрата батьків, холодне й голодне дитинство, загублена молодість - усе залишається у їхніх серцях незагойною душевною раною. За винятком кількох, ніхто з них не здобув освіти. Життя минуло у злиднях, нестатках. На саму згадку про ті жахливі часи жінки плачуть, у них мізерні пенсії, в межах 380 - 450 гривень. Який разючий, фантастичний контраст з пенсіями наших чиновників та депутатів!

Якщо колишні політв'язні наділені хоча б якимись пільгами, то ці не мають абсолютно ніяких. Хто міг подумати, що законодавство незалежної України не визнаватиме їх репресованими? Чиновники так і кажуть: "Розстріляли батьків, а ви що до того маєте?" Отакої!

Всеукраїнське товариство колишніх політв'язнів і репресованих напрацювало кілька законопроектів, щоб надати цим людям статус репресованих, встановити пільги, аби поліпшити їхнє матеріальне становище. Проте документи уже кілька років припадають пилом у Верховній Раді. До їх розгляду руки у народних обранців так і не дійшли. І чи дійдуть коли-небудь!!! Адже на екранах телевізорів бачимо, чим переймаються депутати, що для них головніше.

На схилі життя вони вимагають від депутатів ухвалити потрібний закон, встановити пільги на рівні з пільгами політв'язням.