Ніщо так не створює «економічні дива», як грамотна інформаційна кампанія. Кожен успішний (а іноді й не дуже) реформатор намагається так чи інакше увічнити плоди своєї праці. Хороший піар - половина успіху. Ті, кому вдається написати цікаві та яскраві спогади, зазвичай, здобувають славу й стають улюбленцями економістів. Їх багато цитують, часто згадують. Ті ж, у кого не доходять руки до друкарської машинки, стають не настільки популярними.

Хто з нас не чув про «економічне диво» в Сінгапурі? Ця маленька острівна держава давно ввійшла до всіх підручників як приклад країни, в якій вийшло зробити гідний подиву економічний ривок. Багато в чому це відбулося завдяки професійній піар-кампанії, яку сінгапурці влаштували своїм реформам. І найголовнішим піарником був їхній автор - національний лідер та багаторічний диктатор Сінгапуру Лі Куан Ю. Його книжка «З третього світу в перший», у якій він ділився своїм досвідом, стала світовим бестселером. Цитувати її вважається правилом доброго тону й в Україні.

Багато в чому завдяки цьому прикладу в українців склалася стереотипна думка, що ефективно проводити реформи й створити «економічне диво» можна тільки за умов диктатури, коли на чолі країни стоїть мудрий та авторитетний правитель. Приклад Сінгапуру, зазвичай, дуже люблять наводити прихильники так званої сильної руки. Мовляв, за демократичного ладу рішучі реформи проводити не дадуть.

Однак, ця помилка легко спростовується іншим, значно менш відомим в Україні свідченням «економічного дива», - прикладом Ірландії. Якщо подивитися на графік зростання ВВП у цій країні та порівняти його з тим, як зріс ВВП Сінгапуру, ми побачимо, що лінії вибудовуються практично ідентично. Спочатку прогрес дуже повільний, а з кінця 1980-х - різке зростання. За кількістю населення держави можна порівняти, тож виходить, що Ірландія не тільки зробила ривок, аналогічний сінгапурському, а навіть перевершила його результати. Будучи в середині ХХ сторіччя досить бідною країною, вона впродовж останніх 30 років досягла неймовірних успіхів і за показником ВВП на душу населення випереджає Сінгапур.

За цей прорив Ірландію прозвали «кельтським тигром». Ось тільки про авторів цього «економічного дива» у світі знають значно менше, ніж про Лі Куан Ю. Адже в Ірландії не було диктатора. Економічного зростання там вдалося досягти «нудним» демократичним шляхом.

Сьогодні багато хто в Україні вважає, що Ірландія з тих країн, які «завжди були багатими». Щось на кшталт Нідерландів. Але це зовсім не так. Протягом більшої частини своєї історії вона була глушиною, відсталою провінцією Великої Британії, аграрним регіоном, у якому періодично лютував масовий голод. Історичні шляхи Ірландії та України досить схожі, і насправді її приклад нам значно ближчий, ніж сінгапурський. Ірландці, як і українці, сторіччями перебували в складі величезної імперії, яка докладала чимало зусиль, щоб стерти їхню національну ідентичність. Як і в Україні, імперська культура в Ірландії істотно потіснила місцеву культуру та ґельську мову. Сьогодні ця мова практично вийшла з ужитку й застосовується хіба що на офіційних вивісках і табличках. Знають її лише близько третини ірландців.

Ще тяжчим було економічне становище остров'ян. Основу раціону людей до початку ХХ сторіччя становила картопля, і коли траплявся неврожай цього овочу, то ірландці масово гинули від голоду. Найстрашніший голодомор на острові лютував у 1845-1849 роках. Через епідемію фітофторозу весь урожай картоплі загинув, унаслідок чого голодною смертю померли близько 1 млн мешканців. Для невеликого острова це були колосальні втрати. Ще більше людей виїхало.

Ірландія - єдина країна Європи, де 200 років тому проживало більше людей, ніж сьогодні. Якщо до початку голоду її населення досягало орієнтовно 8 млн осіб, то в середині ХХ сторіччя залишилося менше, ніж 3 млн, а сьогодні проживає лише приблизно 5 млн. Більшу частину минулого сторіччя Ірландія не могла похвалитися успіхами. До кінця 1980-х про жодне «ірландське диво» не було й мови. Країна найчастіше згадувалася в пресі у зв'язку з негативними подіями на кшталт релігійних сутичок, терактів і насильства. У 1988 році британський журнал The Economist вийшов із заголовком на обкладинці «Найбідніший серед багатих». Йшлося якраз про Ірландію - найбіднішу з держав ЄС. Цікаво, що ВВП цієї країни на той час уже перевищував ВВП Сінгапуру, де 30 років правив Лі Куан Ю.

Шлях до успіху ірландці починали ще з реформ 1959-го. Тоді новий прем'єр-міністр Шон Лемасс вирішив проводити індустріалізацію аграрної країни й заснував Агентство промислового розвитку. До завдань цієї установи входило впровадження нових технологій і залучення прямих іноземних інвестицій. Паралельно проводилася й реформа освіти. Лемасс вважав, що інвестори не прийдуть до країни, в якій немає кваліфікованої робочої сили, тому відкривав нові коледжі та університети. Саме ці кроки створили фундамент майбутнього успіху, проте вони не мали швидкого ефекту. У 1960 роках Ірландія залишалася найбіднішою країною. Окрім цього - дуже залежною від колишньої метрополії. До 1970-х там вільно «ходив» британський фунт, а на Велику Британію, незважаючи на важкі відносини й торговельні війни, припадало майже 90% ірландського експорту. Для порівняння: в України такої кричущої економічної залежності від Росії не було навіть у 1990-х роках!

Новим великим кроком на шляху до успіху став вступ до Євросоюзу. Ірландські виробники дістали нові ринки збуту, а ЄС почав виділяти Ірландії гроші на реформи та розвиток інфраструктури. Але навіть попри це, у 1970-х рівень життя в незалежній Ірландії був суттєво нижчим, ніж в Ольстері - Північній Ірландії, яка залишалася (як і досі) в складі Великої Британії. Не важко здогадатися, як ірландців пригнічував цей принциповий момент.

Скромні економічні досягнення Ірландії поглиблювалися політичними кризами. У 1970-х роках і першій половині 1980-х влада постійно змінювалася, уряди часто не могли втриматися при владі навіть рік. Досягти згоди вдалося тільки в 1987-му. Тоді двом провідним партіям Ірландії - Fianna Fail та Fine Gael - вдалося досягти згоди й виробити програму реформ, яка отримала назву «Стратегія Толлот». Головною ідеєю цієї програми стало суттєве зменшення податків. Це призвело до різкого зростання інвестиційної привабливості Ірландії та притоку грошей до країни. Так почалося ірландське «економічне диво», найважливішим фактором якого стала вірність усіх наступних урядів тому курсу, який був встановлений у 1987 році.

У результаті реформи було знижено податок на прибуток, і він становив 10% -12,5%. За мірками ЄС це було дуже мало, і незабаром такий захід приніс конкретні результати: в Ірландію прийшли такі світові гіганти, як Microsoft, Dell, Intel, Google. Крім податкових пільг, їх привабила дешева й кваліфікована англомовна робоча сила. На момент початку реформ зарплати в Ірландії були одними з найнижчих у Західній Європі. Транснаціональні корпорації інвестували в економіку держави десятки мільярдів доларів, з нуля побудували нові виробництва. У маленькій країні ефект від таких масштабних інвестицій почали відчуватися досить швидко. З 1994-го до 2000-го ВВП Ірландії зростав від 6% до 11% на рік. Із 2003-го до 2007-го середній приріст становив 5%. Цей ривок дав змогу ірландцям наздогнати за рівнем життя колишню метрополію. ВВП на душу населення в країні став одним з найвищих у ЄС. Швидкими темпами зростав також обсяг зарплат. Вперше у своїй історії Ірландія перетворилася з постачальника мігрантів для успішніших держав на країну, куди мігранти почали приїжджати.

Ці потужні досягнення були реалізовані без диктатури й репресій. Прем'єр-міністрам Ірландії не довелося «садити трьох друзів», душити опозицію, запроваджувати цензуру в ЗМІ та перетворювати її на «країну штрафів», як це сталося в Сінгапурі. Можливо, саме тому їхніх прізвищ сьогодні ніхто не знає, крім хіба що самих ірландців. Імена таких видатних державних діячів Ірландії, як прем'єр Шон Лемасс або Чарлі Маккріві (міністр фінансів 1997-2004-го) мало кому відомі за межами острова.

Досвід ірландських реформ більше підходить Україні, ніж досвід Сінгапуру, який фактично є не країною, а містом, і з цієї причини не може порівнюватися з традиційними державами. Навряд чи підхід Лі Куан Ю взагалі можна застосувати в нашій країні. А ось ірландці на своєму прикладі довели, що відстала аграрна держава, залежна від колишньої метрополії, цілком може за 15-20 років перетворитися на високорозвинену, успішну країну. За умови, якщо, звичайно, буде мати чіткий план дій, якого дотримуватимуться усі уряди.

Автор: Денис Казанський

Джерело: «Український Тиждень»