Вони часто чують від батьків: «Ви хто такі? Ми вас не замовляли!». Однак, потім дякують, коли довідуються, що лікарняних клоунів ніхто не запрошує, вони самі приходять туди, де для успішного одужання не вистачає сміху й радості. Ганна Бершадська-Чмельова з Миколаєва зізнається: перетворення бібліотекарки на клоуна їй самій допомогло по-іншому подивитися на світ.

Вона каже, що ще зовсім «зелена»: тільки півтора року тому спробувала себе як лікарняний клоун. Хоча досі не тільки не виникало такого бажання, а й навіть не чула про подібну практику. Але, як кажуть, якщо чомусь дуже потрібно ввійти у твоє життя, воно знайде дивовижні шляхи: «Якось у нашій дитячій бібліотеці зібралися лікарняні клоуни, щоб поспілкуватися та поділитися досвідом. Я в цей час робила щось своє, але чула, що там розповідають. І це виявилося дуже цікавим! Після закінчення зустрічі одна з учасниць запитала, мовляв, а ви не бажаєте стати клоуном? Я, звичайно, похитала головою: чому ж я, який з мене клоун?» - згадує своє перше здивування Ганна. Але після нетривалої розмови вони все ж обмінялися телефонними номерам. Потім її додали у спільний чат, де обговорювалися майбутні візити комедіантів. І ось настав той самий зірковий час: для важливого виступу не вистачало клоуна до пари. Довелося зголоситися. Причепили їй носа, сказали просто йти за клоуном, який є головним у парі. Лікарняні штукарі, згідно з правилами, завжди працюють двоє, навіть якщо другий просто перебуває поруч. Ганна так і ходила, стримуючи тремтіння від хвилювання. До того ж, не сказати, що їх дуже чекали: «Це був операційний день, тому я на своєму дебюті відчула, що таке спротив лікарів. Узагалі, це дуже типово для клоунади в українських лікарнях - шукати порозуміння не тільки з дітьми, але й з лікарями. І це, скажу я вам, теж непросте завдання».

Ганна впевнена, що до виступу може долучитися та людина, яка у своїй душі теж трохи дитяча. Такий собі дивак, який не соромиться бути кумедним. А ще обов'язково потрібна людяність, любов до життя, бо коли душа сповнена любов'ю, то нестиме її й дітям. З особистого та материнського досвіду вона знає, що перебування в лікарні, насамперед, для дітей, це - важко. Це - відчуття болю, нудьги, незахищеності й самотності, а згодом, на жаль, запам'ятовується на все життя. Звичайно, лікарі виконують свою роботу, але настрій теж дуже важливий для одужання. Тому лікарняні артисти й додають яскравих фарб, сміху, гарних емоцій, спілкуючись з дітьми та дорослими в стінах клінік.

Цей проект у Миколаєві ініціювала громадська організація «Діалог». А долучаються до справи дуже різні люди. Зараз в активі клоуни, які в житті мають різний фах: є бухгалтер, бібліотекар, банкір, залізничник, працівник заводу. Тятя, Яня, Мала, Любка-Бубка, а нещодавно долучився Бурік - чоловік, який став клоуном, коли повернувся з війни.

Звичайно, на велике місто потрібно більше людей, зараз група ентузіастів працює декілька разів на тиждень тільки в обласній лікарні, а дітлахи чекають іще в міських та районних установах: «Звичайно, ми шукаємо помічників! Ми вже стали такими собі «маніяками»: чіпляємося до різних людей з питанням, чи не бажають вони бути клоунами? А ті, зазвичай, відповідають, як я колись: чому я? - каже Ганна. - Коли щось невідоме, перша емоція - страх. Але навіть ті, хто наважується, не завжди стають клоунами. До нас якось приїздили команди з інших міст для обміну досвідом, так ось, із двадцяти слухачів тренінгу залишилася одна людина. І так - майже завжди. Бо це - не дуже просто: хтось не витримує напруження, у когось бракує часу, а хтось не може залишити поза клоунським костюмом роль мами чи психолога, тому й не виходить бути просто провідником радості. Можливо, занадто молодим людям, наприклад, студентам, ще не час братися до цієї справи, бо вони поки що не такі стійкі до стресів. Допомагає й досвід роботи з дітьми, особливо, якщо вже є свої. За кордоном, узагалі, клоунами стають особи віком 50-60 років - коли вже не працюють, мають багато вільного часу та досвіду». Сама Ганна каже, що їй допомагав уживатися в роль штукаря досвід роботи у дитячій бібліотеці. Але там працюєш, здебільшого, за сценарієм, а тут треба робити все наживо. І виходить, хобі стимулює зростати навіть у професійному плані: готує до безпосереднього, щирого та непередбачуваного спілкування.

Традиції лікарняних клоунів в Україні - не такі давні, як у багатьох інших країнах. Нещодавно до Миколаєва завітали «Клоуни без кордонів», група, заснована під час війни в Югославії, щоб навідувати дітей, які страждають від бойових дій. Ганна каже, що ніколи не подумала б, що це колись стосуватиметься й України. Вони подарували миколаївським колегам якісні «європейські» клоунські носи, бо звичайні поролонові для роботи в лікарнях - не дуже зручні.

А ще в західній спільноті діє французький кодекс лікарняних клоунів, але він не завжди підходить до українських реалій. Тому, можливо, колись у нас з'явиться й своя збірка правил, а рух стане більш поширеним та багатолюдним. Але вже нині в різних містах є чимало груп, вони плідно й систематично працюють у Рівному, Запоріжжі, Дніпрі, Харкові, Києві... Одні вже розробили доволі серйозні методики, інші працюють за інтуїцією та ситуацією. «Ось у нас інколи бракує часу, щоб збиратися напередодні роботи, тому найчастіше наші виступи - це експромт. Просто обговорюємо перед виставам, які приблизно дії робитимемо. Ми спостерігаємо за настроєм дитини: чи треба просто кульки надути разом, чи, можливо, маля готове рухатись активніше. А потім ділимось одне з одним різними знахідками. Інколи прямо під час виступу народжуються ідеї: наприклад, у нас є кульки у формі серця. Ми з дітьми починаємо вимірювати його «ритм» або робимо кульці «кардіограму». Малеча починає сміятися, навіть якщо всі ці медичні маніпуляції їм уже страшенно набридли. І дорослі, до речі, теж веселішають. Це - окремий пункт нашої роботи. Адже під час хвороби дітей батьки, зазвичай, перебувають у дуже стресовому стані: вони - засмучені, нервують, дратуються, а все це передається дітям. Тому важливо дати можливість і дорослим хоч хвилинку потішитися».

Комедіанти знають, що працювати з кожною дитиною треба по-особливому: хтось - інтроверт, хтось - активний і любить спілкуватися, у когось дуже болить, а комусь уже легше... Найскладніше, звичайно, з підлітками. Їм потрібен зовсім інший гумор, інші «приколи», щоб витягнути з них, бодай, посмішку. «Їм уже не хочеться показувати, що вони - ще діти, тож підлітки з усіх сил доводять нам, що дорослі, і їм байдужі ці дивні артисти. Але ми - теж хитрі! Наприклад, пропонуємо в Instagram викласти смішні фото з нами, щоб отримати схвальні відгуки від ровесників. Розповідаємо дівчатам, які файні хлопці є в інших палатах. Гарно вийшло розмальовувати лікарняні халати - такі собі яскраві sms для лікарів. Тут уже підключається креатив й підлітки відкриваються, - розповідає свої таємниці клоунеса Яня, бо саме так називається Ганна під час своїх виступів. - Маленькі діти віком до шести років сприймають вистави, зазвичай, радісно. Але хтось спочатку лякається. Тоді ми теж вдаємо, ніби їх боїмося: вони падають на підлогу - ми падаємо. І так крок за кроком, аж поки вже й не можемо попрощатися, коли вони проводжають нас до коридору».

А для тих, хто тривалий час перебуває в лікарні, інша методика. Вони вже знають кожного клоуна, та все одно чекають, тому треба приходити щоразу з чимось новим і цікавим. Звичайно, у цих відділеннях працювати найважче, бо інколи доводиться дарувати дітям останню посмішку в їхньому житті... Ганна розповідає, що зовсім недавно від саркоми Юінга помер Іванко, який за віком був, як її старший син, тому переживала вона це дуже гостро. Хлопець лікувався чотири роки, але так і не зміг побороти підступну хворобу. А ще постійно згадує перший раз, коли дізналася про смерть свого юного глядача. Він був невеличким на зріст, тому вона зверталася до нього з жартами, як до малого. А він, виявилося, за віком доросліший, просто дуже хворий. На її жартівливі запитання про мрії та забаганки дуже серйозно відповів: хочу бути здоровим. «Наплакалась я, коли довідалася, що його вже нема. А потім вирішила по-іншому налаштовувати себе. Мої емоції не повинні бути перепоною тому, щоб нести радість. Навіть якщо дитина померла, все одно вчора вона з нами посміхалася, в неї був чудовий настрій, сяяли оченята. Бо важливо не тільки те, скільки людина прожила, а й якими були ці дні...»

Фото з Фейсбук-сторінки
Ганни Бершадської-Чмельової

Автор: Єлизавета Гончарова

Джерело: «Український Тиждень»
матеріал друкованого видання № 35 (563)